Він пішов до Острога для наук поштивих,
Що там квітли, як ніде, за благочестивих
Тих князів, котрі там мудрість покохали.
Щоби юні до наук схильності набрали.
І для рідної землі користі ставали»¹⁷.
 

Говорить Сакович і про шлях Сагайдачного до запорізького козацтва:

 
«Конашевич в Острозі десять літ проживши
І науки у письмі в нашому навикши,
Здібність у душі відкрив сильну для звитяжства,
В Запорозьке він пішов славнеє рицарство.
І отам немало теж поміж них живучи,
Діла рицарського скрізь пильно стережучи,
Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало»¹⁸.
 

Йов Борецький

Згадуються також деякі діяння, котрі зробили Сагайдачного відомим. Щоправда, про це говориться часто загально, не концентруючи уваги на окремих битвах:

 
«Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу —
Цісар туркський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч він ворога розбив,
Одні каторги¹⁹ розбив, іншії топив.
Із неволі християн безліч увільняв,
За що з воїнством його Бог благословляв.
За найбільшую собі має нагороду
Славний лицар, як коли вирве на свободу
Земляків своїх – гріхи вчинком покутує,
А умре, напевне, він – в небо помандрує.
Дізнавав не однократ турчин препоганий
Його мужність і прудкий у бою татарин,
Зна Мултянськая земля, відає волошин,
Їх-бо гетьман той не раз лицарсько полошив.
І інфляндчик скуштував його війська сили,
Як їх рицарі оті, мов траву, косили.
І північний буде край також пам’ятати
Довго рицарство його, бо їм дався знати!
Там звитяжство немале він явив ідучи,
Городи й міста у них міцнії псуючи»²⁰.
 

Конкретно згадується тут лише одна звитяга Сагайдачного – взяття ним Кафи. При цьому акцент робиться на тому, що козацький гетьман визволяв християнських невільників. Далі загально говориться, що він громив турків і татар. Йдеться і про його походи на Волощину, а також на прибалтійські землі. Доволі дипломатично Сакович говорить про похід Сагайдачного на Московію. Власне, Московія тут не називається, а говориться про «північний край». Варто враховувати, що в той час і Сагайдачний, і верхівка українського православного духовенства намагалися встановити добрі відносини з московським царем. Адже це був православний правитель, на допомогу якого вони розраховували. У «Віршах…», коли йде мова про похід Сагайдачного в «північний край», говориться, що гетьман у цих землях руйнував міцні городи, тобто замки, й міста. Але Сакович спеціально вказує, ніби Сагайдачний, беручи християнські, власне православні, міста не руйнував церкви:

 
«А як місто у війні християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжстві пам’ятав про свій стан учтивий»²¹.
 

Сакович звертає увагу й на те, що Сагайдачний був твердим прихильником православ’я та захищав його перед владою Речі Посполитої:

 
«Віру з мужністю тверду, у якій статечно
Він прожив, її стеріг дбало і сердечно.
Завше пана короля з військом він просив,
Щоб святую віру той нам огородив.
Обіцяючи йому охотніш служити,
Як релігію король зводить оградити.
Це з-за того почалась домова війна,
У державі короля множиться вона.
Як за віру умирать йде християнин,
То не дасться привести до лихих новин»²².
 

Закономірно, що у «Віршах…» чимало місця приділено відновленню православної ієрархії на українських та білоруських землях, ролі в цій акції Сагайдачного. Ось як про це говориться в творі:

 
«А як просьбу ту король і сенат одклали²³,
Патріарха отоді саме зустрічали,
Із землі святої був, із Єрусалима,
Де з’явилася у світ православна віра.
Патріарха наш гетьман з військом привітавши
В Києві, поклон йому доземний поклавши,
З православними почав раду учиняти,
Щоби пастирів могли православних мати
В своїй церкві назамість тих владик-унітів,
Котрих має наш народ всіх за єзуїтів.
Бо із ними уніат заразом мудрує,
Як під папу підвести нас усіх, міркує.
Тож обрали однодуш із людей духовних
Мужів чесних, у письмі вправних і шановних.
Патріархові тоді їх презентували
І щоб вибрати владик посвятить жадали.
Із екзархом патріарх їх тоді побачив,
Це жадання вдовольнив, посвятив, означив.
Йов Борецький освятивсь на митрополію,
А владики – кожен взяв там єпископію.
Так отправивши усе, щоб не мали лиха,
Найсвятіший патріарх в Грецію поїхав.
В охороні наших військ славних Запорозьких
Лицар той його провів до границь волоських.
Дозвіл дав йому король це чинити діло,
Військо Запорозькеє також повеліло»²⁴.
 

Після оповіді про відновлення православної ієрархії Сакович веде мову про битву під Хотином. Хоча, власне, він не називає це місто. Але для слухачів і читачів було зрозуміло, про що йдеться. У «Віршах…» говориться, що турчин «наспів запорожців»:

 
«З військом рушив немалим він на землю нашу,
Вже призначили свого до міст наших башу.
В Запорозькому коші він хотів поснідати,
А в обозі у ляхів мислив пообідати.
Але Бог йому подав силу на звитяжство,
Військо наше надихнув на лихе поганство.
Хоч було їх у шість крат, прудко утікали
Перед нашими вони – сильно притирали,
І сніданок, і обід разом подаючи,
А вечеряти на честь до Плютона шлючи!
Те не кожен захотів, не бажав чекати,
Хоч не радий, а назад кинувсь одступати.
Так козацьку поганин звідав добре силу,
Що лихі його уста позаоч блюзнили.
Він священиків хотів в плуга запрягати,
І коней уже в церквах брався розставляти.
Але гордому йому криво обернулось,
Так що мало війська з ним у доми вернулось»²⁵.
 

Сакович, як бачимо, передає наміри, які ніби були в султана Османа ІІ (1604— 1622). Останній хотів швидко розгромити запорожців і ляхів (поляків). Також він сподівався завоювати українські й польські землі, поставивши тут свого правителя – башу. Відповідно, Сакович поширює різного роду чутки, що турки збиралися запрягати в плуги священиків, а у церквах ставити коней. Це подавалося як велика наруга над русинами-українцями. Загалом автор «Віршів…» перебільшував турецьку небезпеку для українських земель. Це можна вважати риторичним прийомом. Адже на фоні цієї небезпеки більш значимим ставав подвиг Сагайдачного в битві під Хотином. Цікаво, що у «Віршах…» майже не говориться про участь поляків у ній. А лаври дістаються запорозьким козакам і Сагайдачному.

Цим «Вірші…» принципово відрізняються від тодішніх творів про битву під Хотином. Зрозуміло, в польських творах про цю подію акцентувалася увага на ролі шляхетського війська. Хоча й були згадки про запорозьких козаків. Переможцем у цих творах поставав королевич Владислав, який формально очолював збройні сили Речі Посполитої в цій битві. Таким він постає і в історичних хроніках того періоду. Те саме можна сказати і про відому поему барокового поета Івана Гундулича (1589—1638) з Дубровника «Осман».

Джакомо Лауро. «Хотинська битва». 1621 р.

У «Віршах…», як бачимо, зовсім інший погляд. Переможцями тут постають запорозькі козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним. Це був український підхід – відмінний від «загальноприйнятого». Варто відзначити, що такий підхід все ж мав деяке поширення в західноєвропейській літературі XVII ст. Стосується це, зокрема, творів Мішеля Бодьє «Загальна історія турків», Жана де Лабурена «Трактат про Польське королівство», П. Рікоута «Турецькі історії»²⁶. Однак говорити про значне поширення такого погляду не випадає. Загалом же переважала польська точка зору на Хотинську битву.

Далі Сакович говорить, що чимало козаків загинуло у битві під Хотином. Також важко був пораненим і Сагайдачний:

 
«Наших досить полягло в битві і у ранах,
Що від зброї узяли нехристів поганих.
Всі зі сповіддю ішли на велику бойню —
Плату в небі заберуть за геройство гойну!
Християнську мужньо кров в битві заставляли —
За вітчизну стоячи, крівцю проливали.
І на плаці бойовім гетьмана влучили,
Він до Києва прибув майже ізомлілий.
Всякі ліки довгий час пильно заживав,
Лікарям його король кошти виділяв»²⁷.
 

Завершує Сакович оповідь про Сагайдачного описом його кончини. При цьому показує, що гетьман повівся як справжній християнин, покаявшись і пожертвувавши свої маєтки на благі справи:

 
«А як ліки не дали помочі ні мало,
У хворобу більшу ще тіло потрапляло,
То про ліки для душі він почав гадати,
Щоб себе з мастил гріха пильно очищати.
Отож плястри отакі в тому прикладав:
Гойні сльози і жалі за гріхи зливав.
Кілька тижнів так на смерть тіло готувавши,
Жалем, сповіддю гріхи власні познімавши,
Семикратно на одрі маслопосвящався,
До святої таїни щиро причащався.
Всю маєтність розділив: дещо на шпиталі,
Церквам і монастирям, школам дав немало.
Так усе розпорядив, смерть прийняв умить,
Біля церкви Братської в Києві лежить.
Себе в Братство оте він з військом уписав
І на нього в дар грошей досить відказав.
Приклад гетьмана нехай рицаря навчає,
Того, хто своє життя в світі завершає:
В вірі протривав святій наш гетьман статечно
І вітчизну боронив, щоб жила безпечно.
Він маєтністю також добре уряджав,
Не на збитки, костки-гру й карти обертав.
Але, як далося чуть, на догідні справи,
Що служитимуть душі, як помре небавом.
Львівське братство, хоч відсіль неблизьке, побачив,
В місті церкву наділив, братствові призначив
Суму немалу грошей, їм у дар послав,
Щоб науки там цвіли, пильно зажадав.
Звідусюди тож тепер богомілля має,
З тим нехай душа його в небі спочиває»²⁸.
 

Якщо звернемося до давньоруських літописів, зокрема літопису Галицько-Волинського, то бачимо, що подібним чином описувалися смерті деяких князів. Наприклад, кончина князя Володимира Васильковича. Останній не лише як християнин готується до смерті, але й робить щедрі пожертви на церковні справи²⁹. Сагайдачний, звісно, не князівського роду. Але Сакович ніби прирівнює його до давньоруських князів. Оскільки на початку «Віршів…» запорозькі козаки розглядаються продовжувачами давніх русів, то трактування гетьмана майже як давньоруського князя виглядає цілком логічно. Це не говорилося прямо. Але це давалося зрозуміти.

   Під пером Касіяна Саковича Петро Конашевич-Сагайдачний ставав провідником Русі-України, яка вела свої початки від Русі Київської.

І не так важливо, чи подібні ідеї пропонував сам Сакович, чи він виконував замовлення ієрархів Феофанового свячення. Головне, що ці ідеї набували поширення. Народжувалася нова Русь-Україна – принаймні ідеологічно.

Окрім опису діянь Сагайдачного, маємо великий блок віршів, у яких йдеться про смерть. Основні ідеї тут такі: ніхто не може уникнути смерті, вона невблаганна; смерть робить усіх рівними, і не так важливо, жила людина в багатстві чи в бідності. Багато в чому розмисли про смерть у «Віршах…» нагадують такі ж думки, що наводяться у промовах на похоронах, які вміщені Саковичем у згадуваному його творі «Аристотелівські проблеми…».

Останній блок «Віршів…» – це своєрідний заповіт гетьмана. Спочатку він звертається до своєї дружини, потім – до товаришів, близьких йому людей. У цих зверненнях лейтмотивом є думка, що не треба тужити за земним життям, а слід думати про життя потойбічне:

 
«Діла самі лишились – іду до Судді я,
За душу помолитись, Дружино, волію.
Пригадувати будеш, про себе пам’ятай,
Що теж умерти мусиш – таке не забувай.
З тобою я довічно уже розлучаюсь,
Коханая Дружино, із жалем прощаюсь.
В підземний край я тілом іду почивати,
Хіба на суді можем зійтись. Оглядати
Почнемо, хто що сіяв – оте і пожнемо,
А в нагороду небо чи пекло візьмемо.
Дай Боже нам з тобою одне одне зріти
І в небі Христа-бога довічно хвалити.
Прощаюся я з вами, славне лицарство,
Над котрим мав у світі щасливе начальство.
Коли кого образив, прохаю, простіте,
Образи й мої вини в собі не носіте,
Просіте всі за мене у господа-Бога,
Мені ж хай вільна буде до неба дорога»³⁰.
 

Подібні твори, які були написані на погреб видатних осіб і мали на меті увіковічнити пам’ять про них, були поширені в тогочасній Західній та Центральній Європі, зокрема в Польщі. Звісно, для України це не було нове слово. Однак «Вірші…» все ж різнилися від подібного типу творів, котрі з’явилися на українських землях. По-перше, вони різнилися змістовно. Твір Саковича відзначався високим рівнем філософічності. Навіть можна сказати таке: це – своєрідний філософський трактат, викладений у поетичній формі. Водночас твір мав виражені моменти історичності. У ньому викладалися деякі факти, описувалися знакові історичні події, давалася їм оцінка. Звісно, говорилося й про Сагайдачного, його участь у цих подіях. Тому не випадково українські історики ХІХ—ХХ ст. зверталися до «Віршів…» як до історичного джерела. По-друге, це був не просто поетичний твір, який загалом відзначався високими художніми якостями, а твір зі значними елементами драматизації. Двадцять спудеїв, які читали вірші, були своєрідними акторами, кожен з яких мав свою «роль». Деякі з них навіть декламували вірші не «від себе», а від імені реальних персонажів – Сагайдачного та його дружини. Таким чином, декламація віршів перетворювалась у своєрідну виставу. Зазначені особливості й робили «Вірші…» унікальним твором у тогочасній українській літературі.

Вони ніби поставили високу планку, до якої було непросто дотягнутися іншим авторам, що писали про Сагайдачного.