VI. Свідок доброї слави

Він пам’ятав похорон штабскапітана Нестерова. Газети публікували подробиці його смерті та оголошення про панахиду. Тоді було літо – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбільше – фінальний акорд, який потім поволі зливається з осінньою мелодією. Колишній слідчий ховався від серпневої спеки у затінку на веранді, готував варення. Здається, грушеве, адже поміж його яблунь, ближче до паркану, сховалися дві тендітні грушки, що кілька років тому почали давати плоди. Мало хто міг розповісти, як саме загинув пілот, однак усі знали напевно – героїчно.

Похнюплену зграйку хлопчаків, які зібралися на подвір’ї, не тішили навіть ласощі господаря – надто великим було їхнє горе. Тарас Адамович обвів зацікавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай. Присутні іноді кидали короткі репліки й знову стискали вуста. Він співчутливо позирав на них, хоч і не міг до кінця збагнути, що саме вони відчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирів, які раптово загинули. Власне, живих теж не мав.

Урешті пиріг та чай усе ж таки привели їх до тями – хлопчаки почали оповідати йому подробиці похорону, бо ж він сам зізнався, що був присутнім лише на панахиді. Не те щоб йому справді було цікаво, але він не наважувався переривати сумних промовців.

– Близько десятої години надворі вже була справжня юрма.

– Раніше! – зауважив Федір, який був не із сусідських дітлахів і хтозна, як прибився до їхнього гурту, – я йшов із Паньківської десь о восьмій, уже було не проштовхнутися.

– Купа людей зібралася біля собору…

Панахиду по Петру Нестерову відправили у Микільському військовому соборі, на якій був присутній увесь генералітет. Віддати шану загиблому прибула навіть Велика княгиня Милиця Миколаївна, уроджена чорногорська княжна, поціновувачка усього містичного і перша покровителька старця Распутіна, із сином князем, Романом Петровичем. Коли панахида завершилася, труну з пілотом, усю у квітах, виніс із собору саме князь Роман Петрович разом з офіцерами повітроплавальної роти.

– І потім усі рушили до Аскольдової могили, – втрутився високий чорнявий хлопчина.

– Наче то тебе питали, – огризнувся юний промовець, якого перебили.

Той насупився, витер уста, вимастивши щоку у чорничне варення, однак змовчав.

– Біля могили стріляли з гармат, – поважно промовив хлопчина у формі гімназиста. І чого він тут?

– А потім… – якийсь хлопчина хотів підхопити оповідь.

– Виступали всілякі поважні пани, щось говорили, доволі довго. Я схотів їсти, то відкусив яблука, але мама сказали, що не можна гучно чавкати.

На Софійській площі – урочистий молебень на честь перемоги над австро-угорськими військами. Вигуки «ура!» над юрбою, а потім – «вічна пам’ять», яку виводять десятки голосів. Гра контрастів.

Похорон князя Олександра Курдашова був зовсім скромним порівняно з процесією, що йшла за труною раніше загиблого його колеги. Тарас Адамович крокував слідом за невеликою групкою з рідних та знайомих. Як там говорила Естер – у темному вбранні люди видаються стрункішими? За кілька кроків від нього йшли Яків Менчиць та Міра. Дівчина у капелюшку з вуаллю, молодий слідчий – у темному костюмі та пальті, що враз додали йому дивного шарму впевненості. Навіть Міра, коли зустріла його на порозі будинку Тараса Адамовича, здивовано усміхнулася.

– Міро, – сказав колишній слідчий напередодні, ретельно добираючи слова. Вона звела очі над чашкою і питально подивилася на нього.

– Я хотів би попросити вас про послугу.

– Яку?

– Пам’ятаєте, я колись говорив вам, що приватних детективів у нас…

– Не надто схвалюють?

– Щось на кшталт. Вашу сестру я шукав із мовчазної згоди начальника розшукової частини, свого давнього друга Репойто-Дуб’яго.

Вона відставила чашку, склала руки на краєчку столу. Колишній слідчий мовив далі:

– Тепер ситуація інша. Слідчі хочуть закрити справу, в них є підозрюваний і вони мають доволі серйозні докази. Ми, так би мовити…

– Вставляємо їм палки в колеса?

– Вступимо у конфронтацію, якщо надалі проводитимемо розслідування і наші висновки не збігатимуться – а я в цьому майже впевнений – з їхніми.

– Що ж нам робити?

– Те, що мусимо. Але спробуємо уникати гострих кутів.

Він пояснив їй суть свого плану. Вона уважно його вислухала та змовницьки кивнула.

На Лук’янівському кладовищі незатишно. Сніг тримається на доріжках і могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволі різко посунула осінь на другий план. Тарас Адамович розглядає присутніх, супиться. Врешті, він любить плавні, майже непомітні переходи, коли літо обережно пірнає в осінь, поволі розфарбовуючись у її барви, а зима ввічливо запрошує весну, день у день розчищає доріжки від снігу, дозволяє проглянути з-під заметів першим квітам. Взаємини осені та зими складніші. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вривається в місто ранніми сутінками, холодним подихом вітру, зриваючи з дерев останні жовто-багряні гірлянди та змушує городян кутатися у шалики і хутро. А проте київська осінь романтична. Прикрашає вулиці, наповнює місто пахощами. Осінь зазвичай полишає місто зі сльозами – заливає Хрещатик, а потім змішує мокрий сніг із багнюкою. Цей сніг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане під останньою осінньою істерикою і, врешті, затримається надовго, коли зима повністю вступить у свої права.

Біля могил вони стоять півколом. Міра – поруч з Яковом Менчицем. Його привів сюди службовий обов’язок, її, за їхньою легендою – бажання віддати належне пам’яті першого Київського авіаконструктора, адже їхній батько теж був пілотом.

– Він був звичайним солдатом, – заперечила Міра у будинку Тараса Адамовича.

– А от цього вищим чинам Київської міської поліції знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…

– Він брав участь у розслідуванні справи моєї сестри?

– Щось на кшталт. Тому зараз відчуває… певну відповідальність за вашу долю.

– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дівчина.

– Не обов’язково звітувати про це слідчим, які будуть на похороні. Але хай краще вони звикнуть до вашої присутності у житті пана Менчиця. Щось мені підказує, що таким чином ми зможемо тримати з ним зв’язок, коли врешті остаточно роздратуємо поліцію.

Тарас Адамович сховався за спинами присутніх, хоч і розумів – його давно помітили. Священник змахнув кадилом, протяжно проказуючи слова молитви. Цікаво, хто з родичів прибув до Києва на похорон князя? Чи є тут знайомі Агати? За крок від нього – дівчина. Одяг простий, навіть убогий. Чорна хустка робить риси обличчя виразнішими, на її щоках сльози. Зовсім юна, молодша за Міру. Хто вона? Кого саме оплакує? Князя? Навряд чи родичка. Він обережно підступив ближче, сказав ледь чутно:

– Тяжка втрата…

Банальність, але як іще починати розмову в таких декораціях? Дівчина зіщулилася, готова спурхнути з місця, мов сполоханий горобчик, але не зрушила. Він мовчав, намагаючись не налякати її ще більше.

– Ви знали…

– Я була служницею у будинку Курдашових. Покоївкою нареченої князя, – швидко вимовила вона, ніби хотіла відкараскатися від його уваги.

– А тепер?

– Немає нареченої – немає роботи, – відповіла вона. – Ви з поліції?

– Щось на кшталт. Коли ви востаннє бачили пані Агату?

– Ввечері, напередодні відльоту. Вдень вони обвінчалися, вранці мали летіти до Києва. Я говорила молодій пані лишитися, казала, що мені наснився поганий сон.

– А вона?

– Сміялася, але я помітила, що її це збентежило.

– Чому?

– Бо ввечері вона про щось говорила з князем, а він гучно відповідав «Ні!». Вони навіть сперечалися – так мені здалося.

– Як думаєте, про що?

– Думаю… – вона злякано подивилася на Тараса Адамовича, – думаю, пані Агата намагалася переконати його не летіти.

– Повірила в те, що ваш сон – пророчий?

– Не знаю… Якби ж я знала, що так усе станеться… – і сльози знов потекли по її щоках. Він не радив би плакати на морозі, але вирішив змовчати.

Колишній слідчий співчутливо поглянув на дівчину, відійшов убік, роздивляючись незнайомців. Рахлін говорив, що на похороні буде Сікорський. З одного боку – його не було в літаку, з іншого – він знав особисто Курдашова. Професор Ганс Гросс колись писав про те, що свідки з давніх-давен поділяються на «видоків» і «послухів». Видоки – очевидці. Послухів ще називають свідками доброї слави, вони можуть розповісти про життя жертви чи підозрюваного, його розмови і стосунки з друзями і рідними, описати характер чи особливі звички. Слідчому варто говорити і з першими, і з другими. Сікорський міг стати свідком доброї слави, адже Курдашов колись був його професором, а потім – колегою. Найімовірніше, він знає і підозрюваного – Осипова.

Родина Сікорських була відомою в Києві. Тепер уже і завдяки сину-авіаконструктору. Однак, коли Ігор Сікорський ще навчався у Першій київській гімназії – найпрестижнішій у місті – гімназійні вчителі уважно вдивлялися в його обличчя, зачувши прізвище. Іван Олексійович Сікорський був відомим лікарем-психіатром, професором Університету Святого Володимира. За рік до трагічної загибелі Петра Нестерова, 1913 року Ігор Олексійович був одним з експертів зі сторони обвинувачення у справі Менделя Бейліса.

Як називати свідка обвинувачення, який не був очевидцем події? Свідок лихої слави? Якби Естер чула промову професора Сікорського у залі суду, вона могла б довго і натхненно критикувати її. Натомість із критикою виступили колеги професора. Журнал «Сучасна психіатрія» майже відразу оголосив промову псевдонауковою. Товариство психіатрів у повному складі підписалося під схожою за змістом резолюцією. Навесні 1913 року XII Всеросійський пироговський з’їзд лікарів ухвалив резолюцію проти експертизи Сікорського.

Микола Красовський, якого відсторонили від справи, холодно сказав йому:

– Чортівня. Я не знаю, може, всі професори психіатрії рано чи пізно стають схожими на своїх пацієнтів, чи то тимчасове затьмарення, або…

– Свідчення під тиском?

– Байдуже. Вони намагаються повісити убивство на невинувату людину.

У теплому затишку кімнати з каміном у будинку Тараса Адамовича Міра поставила запитання, яке змусило його пригадати діалог із Красовським.

– Чому ви впевнені у тому, що слідчі помиляються?

– Не впевнений. Просто маю деякі сумніви.

– То, може, варто…

– Залишити все як є і сподіватися, що поліція докопається до правди? Міро, я залюбки так і зробив би, якби вірив, що поліція поставила собі саме цю мету – докопатися до правди. Зараз ми бачимо іншу картину. Слова Менчиця про те, що висновки експертів не долучили до справи, лише підтверджують спробу поліції…

– Я розумію.

– У цьому складність справ про вбивства. Справи про зникнення можуть розслідувати роками. Навіть якщо когось обвинуватили, справу не закривають, аж поки зниклого не знайдуть. У справі про вбивства шукати потрібно лише вбивцю. І добре, якщо його справді шукають, а не обирають з найбільш зручних варіантів.

Міра не відповіла, поставила на стіл біля Естер горщик із геранню, яку принесла із собою, аргументуючи тим, що квіти додають затишку. Тарас Адамович, окинувши оком кімнату, залишився вдоволений побаченим – герань освіжала спартанський інтер’єр.

Зараз він думав не про інтер’єри – колишній слідчий стояв біля свіжих могил, бачив краєчки темних трун у квітах, Міру у вуалі поруч з Яковом Менчицем. За кілька метрів від них – обличчя авіаконструктора, який колись був студентом вбитого Курдашова. Рівний ніс, насуплені густі брови, маленький прямокутник вусів. Зовсім молодий, певно, ровесник Якова Менчиця. Запитати б у нього…

– Пане Галушко, – хтось тихенько мовив із ледь відчутним дотиком руки до його плеча. Він чув цей хриплуватий тембр раніше. Що ж, цього слід було очікувати. Не озираючись, він так само тихо відповів:

– Вітаю вас, пане Фогль.

Дійсний статський радник, заступник начальника розшукової частини Київської міської поліції Іван Арчибальдович Фогль, чоловік-монокль – бо ж із ним він ніколи не розлучався. Саме його ім’я Тарас Адамович побачив на теці, що її приніс Яків Менчиць.

– Він особисто веде розслідування? – запитав, розуміючи, Менчиць знає – питання риторичне.

– Пане Галушко, не думав, що матиму таку радість побачити вас тут, – хриплуватий голос був спокійним, – а оскільки це місце навряд чи призначене для таких почуттів, хотів би попросити вас… Не знаю навіть, як краще сказати.

Тарас Адамович скосив погляд у його бік. Фогль зморщив носа і мовив:

– У цьому місті, подейкують, зникають балерини. Було б краще, якби колишні слідчі теж уміли б зникати.

– Я прийшов…

– Я знаю, чого ви прийшли, – він зробив павзу і за мить мовив: – але я не можу вам дозволити чіплятися до людей, які пережили втрату, з безглуздими розпитуваннями.

– Не хвилюйтеся, пане Фогль. Я вже йду.

Його співрозмовник недобре зблиснув моноклем, кивнув. Тарас Адамович востаннє оглянув присутніх, побачив, як труни повільно почали опускати до ями. Струнка постать Міри, Менчиць – поряд із нею. За кілька кроків – ще одне знайоме обличчя, він уже бачив його раніше, на Куренівському аеродромі. Штабскапітан Горенко прийшов висловити співчуття рідним загиблого Олександра Курдашова? Сікорський – за два кроки від нього, певно, вони знайомі. Цікаво було б з ним поговорити, але нехай. Естер не вірила свідкам.

І він рушив геть від юрми до брами Лук’янівського кладовища.