V. Учениця Ганса Гросса

Працівник антропометричного кабінету розшукової частини Київської міської поліції Яків Менчиць вирішив прогулятися пішки. Від Володимирської до будинку Тараса Адамовича йти з пів години, вистачить, щоб ще раз усе обміркувати.

Кілька днів тому він встиг відчути легкий дотик ностальгічного смутку, коли зрозумів, що розслідування завершилося, а з ним – вечори на веранді в оточенні яблуневого саду, посиденьки біля каміна, приправлені ароматом пуншу за особливим рецептом, спокійні післяполудневі години за кавою. В такі дні він міг сидіти навпроти Міри Томашевич, пальці якої пурхали над клавішами старої друкарської машинки. Меланхолія увійшла і по-господарськи всілася в крісло навпроти його столу, яке зазвичай любив займати начальник розшукової частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго або Тарас Адамович Галушко в ті рідкісні дні, коли мав настрій здійснити візит до колишнього місця служби.

Менчиць уже навіть почав звикати до цієї меланхолії, аж раптом Міра – хто б міг подумати! – увірвалася у його невеличкий закуток з акуратними стосами паперу та картотечними шафами, який у цьому будинку всі звикли називати антропометричним кабінетом. На ній було сіре пальто, у якому її постать видавалася ще тендітнішою, невеличкий капелюшок у тон. З-під ледь розстібнутого хутряного коміра пломеніла сукня кольору стиглої вишні. Усю Менчицеву меланхолію знесло свіжим поривом зимового вітру, що увірвався сюди разом із нею. Хоча стоси паперів не розлетілись навсібіч, змахнувши у повітрі крильми, наче зграйка білих метеликів. Отже, вітер йому примарився?

Міра розповіла про літак і Куренівський аеродром. Говорила про князя і його молоду дружину. Коли закінчила, обережно звела на нього очі в обрамленні темних вій. Хотілось відповісти «Я допоможу», натомість він запитав:

– Він погодився розслідувати?

– Так.

– Але чому? Справа вже в розшуковій частині. Над нею працюють… – він змовк, обережно добираючи слова, – не початківці.

– А Репойто-Дуб’яго?

– У відрядженні. Його немає в місті.

– Тарас Адамович має сумніви щодо головного підозрюваного у справі. Слідчі готові передати справу до суду, але він не впевнений, що все так… – вона зробила павзу, також добираючи потрібне слово, – однозначно. Що як розслідування справді йде хибним шляхом?

А він сам, яким шляхом йде зараз? Того разу начальник розшукової частини доручив справу зниклої Віри Томашевич йому, Якову Менчицю. Репойто-Дуб’яго знав, що колишній слідчий Галушко розшукує дівчину, співпраця з ним була не лише шаленою удачею для Менчиця, а й своєрідною угодою між розшуковою частиною та приватною особою. А тепер? Невже Тарас Адамович вирішив вести незалежне розслідування? Але чи можна вважати його незалежним, якщо працівник антропометричного кабінету приєднається до слідчого у відставці? Та ще й – а це нескладно передбачити – проти волі того, хто на час відсутності Репойто-Дуб’яго посів пост начальника розшукової частини.

– Я допоможу, – врешті він вимовив те, що збирався сказати відразу.

– Чудово, – відповіла дівчина, – Тарас Адамович планує спекти на вечір яблучний пиріг, каже, що ви належите до найпалкіших поціновувачів цього творіння.

Молодий слідчий усміхнувся. Невже він і справді готовий тішитися тим, що сталося на аеродромі? Зараз, крокуючи вузькою вуличкою, що звертала в бік Олегівської, Яків Менчиць думав, звідки вже встиг повернутися додому господар будинку посеред яблуневого саду у супроводі своєї секретарки в сукні кольору стиглої вишні. Чи почали вони збирати свідчення, зустрічалися з очевидцями? Говорити з пілотами – не те саме, що говорити з похмурим боязким слідчим із запліснявілого кабінету на третьому поверсі будинку по Володимирській, 15. А він же колись мріяв про закінчення розслідування, про те, як її сестру врешті розшукають і він зможе запросити Міру на вечерю до «Праги». Невже можна й справді було бути таким дурником – чекати закінчення розслідування?

У Києві перший сніг. Хрускотить під ногами, бадьорить морозним повітрям. Ані найменшого подиху вітру, повітря застигле і в’язке, наче кисіль. Хочеться вдихати його маленькими ковтками, стояти посеред вулиці – прислухатися до поодиноких сніжинок, що їх трусить велика снігова хмара, яка зупинилася над містом. Під цією хмарою, що затуляє сонце, здається, атмосфера у Києві стала іншою – все завмерло в очікуванні чогось, що розітне застигле кисільне повітря, відкриє насичену блакить неба для літаків. Складні фігури пілотажу для київських пілотів – іграшки. Вони мертвопетлюють, як Нестеров. Вражають, як Уточкін. Запрошують гарненьких панянок на вечерю до панорамної «Праги», як Назимов. Добре, хоч останній – не пілот.

Менчиць відганяє набридливі думки, крокує далі. Під пахвою тека з документами, що можуть знадобитися старому, який узявся розслідувати резонансну справу. Це порушення правил, можливо, і злочин – виносити матеріали розслідування за межі розшукової частини, та ще й демонструвати їх будь-кому. Лишень колишній слідчий Галушко – не будь-хто! Він пришвидшив ходу.

Олегівська – безлюдна. Акуратні парканчики, а за ними такі самі акуратні вишикувались будиночки. Узимку ця вуличка має зовсім інакший вигляд: не розкошує зеленню, як у вересні, що дивним чином єднає у собі кольори літа і ледь відчутну прохолоду осені в повітрі. Не грає золотом на сонці, як у жовтні та листопаді. Здається, він не бачив цю вулицю лише у її весняній іпостасі. Якою б вона була? У серпанку туманів і передчутті розквіту? Уся в білому цвітінні вишень? А сад Тараса Адамовича, певно, щовесни виграє рожевими відтінками, струшуючи напівпрозорі пелюстки додолу. У такому саду можна пити біле токайське з дівчиною, яка любить його. Вино, звичайно. Сумно усміхнувшись власним думкам, він торкнув рукою хвіртку.

– Пане Менчиць?! – пролунало за спиною.

Знайомий дівочий голос. Скількох дівчат він має шанс зустріти тут, біля будинку колишнього слідчого? Раніше думав – одну. Але голос не Мірин, та й Міра навряд чи тепер здивувалася б, побачивши його біля хвіртки. Отже…

Він озирнувся, вже знаючи, кого побачить – молодшу із сестер Томашевич. Видушив із себе привітання, хоч хотілося запитати, що вона тут робить? Невже Тарас Адамович, узявшись за справу мертвого авіатора, вирішив залучити до роботи ще одну секретарку?

– Що ви тут робите? – першою запитала вона. Запитання не надто ввічливе, якби він озвучив його, певно, й ворона на дереві каркнула щось на кшталт:

– Яка безтактність!

Оксамитовий – так, здається, говорять про особливий, м’який тембр голосу. Віра дбайливо загорнула в оксамит інтонацію, додала усмішку, лукаво примружила очі. Не дочекавшись відповіді, ошелешила його ще однією реплікою:

– Якби я знала, що ви збираєтеся провідати старого педантичного ненависника коней на шаховій дошці, попросила б вас про супровід. Урешті, оперний поруч із відділком поліції, а місто зараз надто гарне, щоб гуляти вулицями на самоті.

– Я… я залюбки… складу вам компанію наступного разу.

– Боюся, тепер це станеться не скоро, – вона ступила кілька кроків уперед і очікувально зупинилася. Він рипнув хвірткою, провокуючи каркання ворони, Віра увійшла в яблуневий сад.

– Навесні, тут, напевно, дивовижно, – проворкотала вона, і він на мить запідозрив балерину в читанні думок. Відмахнувшись від цих нісенітниць, він увійшов у сад слідом за дівчиною.

– Я тут, щоби повідомити своїй сестрі, що разом із театром їду до Одеси.

І чого тих балерин так вабить Одеса?

– А ще, звісно, щоб стерти поблажливу посмішку з обличчя…

– «Старого педантичного ненависника коней на шаховій дошці»? – озвався з веранди господар.

– Підслуховуєте чужі розмови, пане слідчий? – запитала балерина.

– Завжди. Це чи не найважливіший інструмент у моїй роботі – уміти вчасно почути необхідну інформацію, – усміхнувся він і жестом запросив гостей до будинку.

У вітальні тріскотять дрова у каміні, посеред столу випускає пару з вигнутого носика круглобокий чайник, розмальований маками. У будинку затишно й пахне яблуками, як восени у саду. А ще пахне травами.

– Судячи з аромату, Марта не поскупилася й обдарувала вас своїми скарбами, – скосила погляд на господаря будинку Віра.

– Поскупилась, – усміхнувся Тарас Адамович, – найцінніші не дала.

Хто така Марта, Яків Менчиць не знав. Як почати розмову з дівчиною, яка сидить за столом за друкарською машинкою – теж. Однак магія цієї домівки врешті дає змогу йому вдихнути ароматного повітря на повні груди, всістися на стілець біля столу та заспокоїтися.

Тарас Адамович розливає чай, ставить на стіл розетки з варенням, тарілку з пухкими скибками хлібу. Чільне місце посеред столу тепер належить пирогу, що потіснив чайник у маках.

– З яблуками? – поцікавилася Віра.

– Не лише, – лукаво усміхнувся господар, – власне, я хотів додати ще ягідного варення, однак потім передумав. Окрім яблук, тут…

– Айви? – лишивши єдину нотку питальної інтонації, проказала Віра.

– Айви, – підтвердив господар будинку, – зранку ми з вашою сестрою були заклопотані, тому не встиг вигадати щось цікавіше для начинки пирога.

– Він і так бездоганний, – прокоментував Менчиць, відкушуючи шматок. – То ви були на аеродромі?

Віра питально поглянула на сестру.

– Я не розповідала, бо… – почала Міра.

– Вважаєте це таємницею слідства? – запитав Тарас Адамович, – Міро, все гаразд. Упевнений, ваша сестра не розголошуватиме подробиці розслідування, якщо, звісно, не знудиться, вислуховуючи наші припущення.

– Знуджуся, – пообіцяла Віра, – ви ж розслідуєте вбивство у літаку? Його все одно обговорює пів міста. Якщо якась вінценосна особа не здійснить візит до Києва чи ще когось не вб’ють, усі пліткуватимуть про вашу справу щонайменше два тижні. А ви ходили на аеродром, щоб знайти свідків?

– Так.

– Отримали потрібну інформацію?

– Ще не впевнені.

– Тобто?

– Робота зі свідками… завжди непроста.

Про свідків Тарас Галушко говорив колись з Естер, спогади про яку останнім часом спливали у пам’яті дедалі частіше, обпікаючи холодом. Вона любила сперечатися, посилаючись на авторитетів, хоч це ніколи не було для нього остаточним доказом – авторитети нерідко помиляються частіше за інших. Він розповідав їй, як зі свідками працював Георгій Рудий – дивився в очі, вивчав, кидав слова, які провокували вибух. Рудий занурювався у темне життя міста, знаходив очевидців, яким не була рада жодна зала суду. Їх могли не брати до уваги адвокати чи прокурори, свідкам Рудого не вірили присяжні. Але з їхньою допомогою начальник розшукової частини Київської міської поліції виявляв докази, які не могли ігнорувати в суді.

Блідий овал обличчя, темне волосся, завжди зібране, ніби замкнене у в’язниці зі шпильок. Зрідка вона прикрашала зачіску мерехтливою шпилькою із метеликом. Він пам’ятав її темні сукні з комірцями-стійками, тендітні білі руки – певно, їм не вистачало сонця, бо нерідко він помічав, що вони біліші за папір. Прозоріші за папір.

– Чому тебе це дратує? – запитувала Естер.

– Дратує? Зовсім ні. Але ти говориш, що свідки не мають жодного значення в роботі слідчого.

– Не зовсім так.

Це була її улюблена репліка. Вона говорила «не зовсім так», навіть коли сперечалася про якість кави чи фасон сукні. Вплітала її у мереживо довгих розмов, коли хотіла у чомусь його переконати. Говорила похапцем або розтягувала слова, усміхалася, зустрічаючись із ним очима над келихом чи пропалюючи сердитим поглядом. Кидала необережно, ніби ненароком, однак він знав – якщо Естер Бенкендорф проказала цю фразу, отже, стоятиме на своєму до кінця.

– Професор Ганс Гросс… – повільно вимовляла вона ім’я, яке він чув від неї у кілька разів частіше, ніж міг, щоб залишатися нейтральним слухачем. Вона, мабуть, відчувала, як після цього імені повітря ставало ваговитим і задушливим, електризувалося роздратуванням. Подумки він закочував очі, намагаючись залишатися спокійним, хоча розумів: дарма – Естер читала думки.

– Професор Ганс Гросс, – повторювала вона, ніби насолоджуючись посмаком імені, яке вимовляла, – багато часу присвятив вивченню теорії свідка.

– Ти дарма дратуєшся, – говорив йому Георгій Рудий, – валізку слідчого придумав якраз австрієць, про якого торочить Естер. Якщо теорія свідка і справді існує, то започаткував її, певно, теж бісів професор Ганс Гросс.

Естер говорила, чому не варто довіряти свідкам. Усім, а не лише повіям чи волоцюгам, яких натхненно знаходив Рудий десь на мальовничих київських околицях, шокуючи міських чиновників. Ганс Гросс колись був судовим слідчим, потім – помічником прокурора, врешті – професором Грацького університету, з-під пера якого вийшов «Порадник для судових слідчих, поліцейських чиновників, жандармів». Естер могла цитувати «Порадник» цілими абзацами. Ганс Гросс був її духовним учителем, орієнтиром, який вказував шлях. Вона працювала у розшуковій частині Київської міської поліції вже два роки – з вересня 1899-го. З грудня того ж року Ганс Гросс почав викладати криміналістику студентам Чернівецького університету. Тоді ж кількість згадок про професора у репліках Естер перейшла всі дозволені межі. Вона марила поїздкою до Чернівців. Можливо, якби ця дивна жінка зі шпилькою-метеликом менше говорила про австрійського криміналіста, Тарасу Адамовичу було б легше прийняти його погляди. Хтозна. Ганс Гросс заглиблювався у дослідження сприйняття людиною зовнішнього світу. Можливо, він мав рацію. Найімовірніше, таки мав.

– Ми просимо свідків перелічити факти. Але як відрізнити факт від висновку? – запитувала вона і відразу відповідала: – Якщо людина говорить «я бачила склянку з водою на столі» – це факт чи умовивід? Якщо склянку на столі показав вашому свідку ілюзіоніст, – ви впевнені у його свідченнях? А сама людина впевнена, що то була справді склянка, а не ілюзія, створена світлом чи системою дзеркал? Якщо темної ночі свідок бачить обриси людини у сукні, він свідчитиме – «я бачив жінку». Але чи справді то була жінка? Він зробив висновок з огляду на кілька деталей і, можливо, надав неправдиву інформацію слідчому.

– Сумніватися у свідченнях – наш обов’язок, – відповів їй Тарас Адамович. Але ж вона це знає. І знає, що він так відповість.

– Але свідчення очевидців вагомі для розслідування, без них неможливо рухатися далі. – додав слідчий Галушко.

– Ти говориш «очевидці», маючи на увазі осіб, які могли бачити щось важливе? Але свідки мають й інші органи чуттів. Найцікавіше те, що всі наші чуття легко обманути.

– Наприклад? – запитав він, наперед знаючи, які приклади вона наведе.

– Під час дощу споруди можуть видаватися ближчими, люди в темному одязі – більш худорлявими порівняно з тими, хто обирає світлі кольори, вогонь вночі також видається ближчим, ніж є насправді.

– Це закони оптики, а не обман. Слідчий повинен це розуміти.

– Слух теж можна обдурити. Дотик, запах, смак.

Він знав це. Хтозна, як люди запам’ятовують почуте. Навряд чи виокремлюють кожен звук, радше – вловлюють зміст, але тлумачать по-різному. Він допитував свідків на трамвайній зупинці, які бачили, як в однієї з пасажирок ридикюльник вихопив сумку, зістрибнув із вагона під час руху і кинувся навтьоки. За мить до цього увагу пасажирів відволік волоцюга, який біг за трамваєм і щось волав. Кожен свідок надав слідчому Галушку власну версію того, що вигукував волоцюга.

Він брав свідчення у постраждалих під час вуличних бійок і знав не гірше за Ганса Гросса – удар ножем чи влучання кулі спочатку відчуваються як поштовх. А той, хто під час бійки отримав кілька легких поранень і одне тяжке, найімовірніше, не зможе сказати, коли саме отримав останнє. Легкі поранення сприймаються жертвами як серйозні, а смертельні часто взагалі не відчуваються.

Чи можна тоді довіряти свідченням пілота, який увесь час слідкував за роботою мотора чи стежив за курсом? Та й хіба його свідчення бодай якось можуть допомогти їм зрозуміти, що саме сталося? Тарас Адамович подивився на дівчину, яка поставила запитання і, здається, вже доволі довго очікувала на відповідь.

– Віро, свідки – не єдине джерело інформації. І не найнадійніше.

– Що ж ви вважаєте більш надійним? – поцікавилася балерина.

– Та хоч би й висновок медичних експертів, які оглядали тіла жертв, – і він поглянув у бік Менчиця.

– Тарасе Адамовичу, – молодий слідчий, який простягнув теку господареві будинку, виглядав невпевнено. – Я хотів сказати вам відразу…

– Щось не так, пане Менчиць?

– До матеріалів справи не долучили висновок медичних експертів.

– Тіла не оглядали?

– Оглядали, – він завагався, – але…

Міра уважно подивилась на нього, Віра схилила гарненьку голівку на руку, якою сперлася на спинку стільця.

– …до справи не долучили. Слідчий, який веде справу, вирішив, що висновку, який підтвердив наявність отрути у келихах, цілком достатньо для обвинувачення.

Тарас Адамович відставив чашку.

– Цікаво… – протягнув він.

Гарний приклад для суперечки з нею. Що робити, коли інших доказів, окрім свідчень очевидців, немає? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?

– То що ми робитимемо? – запитала Міра.

– Спробуємо знайти більше свідків, – усміхнувся Тарас Адамович.

– Але де?

– На похороні, звісно.