VII. Гатчинський інструктор

Якось у Варшаві Віра розповідала їй цю легенду. Теж про мертвого нареченого, однак у цій історії наречена лишилася живою. Вона настільки тужила за коханим, що, врешті, вночі він прийшов до її домівки – кажуть мертві неспокійні, якщо за ними довго плакати. Віра говорила пошепки, у мерехтливому світлі свічки. Міра тремтіла від страху, але слухала.

Бідолашна наречена зраділа, що коханий – живий. Кинулася обіймати його, він пробув із нею до ранку, однак полишив саму на світанку, обіцяючи повернутися. Відтоді почав приходити до неї щовечора, а вранці зникати. Дівчина вже перестала плакати, лише марніла на очах.

Віра вміла приправляти історії моторошними подробицями. Шепотіла їй, що шкіра сердешної стала зовсім полотняною, а під її запалими очима залягли тіні, рідні почали не впізнавати її, а друзі – й узагалі сторонилися. Якось біля криниці їй зустрілася баба-ворожка, глипнула на дівчину недобрим оком і витягла з-під поли яблуко. Червоне, як кров. Сказала:

– До тебе ходить вночі не той, на кого ти чекаєш.

– Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити із себе нещасна.

– Як прийде сьогодні – дай йому яблуко. Сама побачиш.

Міра не дихає – слухає сестру. І де Віра почула цю історію? Не сама ж вигадала? Оповідачка мовила далі:

– Уночі, коли наречений знову прийшов до її домівки, дівчина відчинила двері та обійняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дістала з кишені яблуко і простягнула його коханому. Однак у неї вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руці, впустила додолу.

Серце Міри калатає не у грудях – у вухах, здається, Віра теж чує ці глухі удари, тому робить промовисту павзу і далі вимовляє майже потойбічним голосом:

– Впіймала вона яблуко аж біля ніг і побачила, що у нареченого не ноги – копита.

Зараз, у денному світлі, історія видається дурним жартом. Міра сама не розуміє, навіщо згадала її тепер, біля трун князя Курдашова та його молодої дружини. Агата померла, отож нема кому плакати і непокоїти мертвого авіатора. Оглянула юрбу – чи хтось плаче тут за ними?

Бліді посірілі обличчя, протяжна молитва, що лине над домовинами, квіти. Вдень кладовище не лякає – хіба легкий серпанок смутку ганяють вітри од краю до краю, оминаючи хрести та надгробки. Цікаво, який пам’ятник встановлять тут, біля могил загиблих Курдашових? Щось щемливо-сумне – білих лебедів, що сплелися шиями, силуети закоханих, які простягають руки одне до одного, ледь торкаючись кінчиками пальців? Дівчина поворушила пальцями у муфті – перший холодний подих зими цього року, а вже відчувається знайоме поколювання – у Міри завжди мерзли руки взимку. Вона дивувалася, коли Віра витягала тендітні пальці з муфти, ліпила сніжки у долонях та кидала їй. Певно, це щось на кшталт професійної деформації – балерини звикають не відчувати холод чи біль.

Пошукала очима колишнього слідчого – він попередив, що триматиметься осторонь. Хто всі ці люди? Родичі та друзі? Їх небагато, певно, всі знають одне одного. Як ведуть допити свідків на похороні? Тарас Адамович говоритиме з усіма відразу чи відкликатиме когось убік? Як увірватися у життя цих людей з розпитуваннями посеред кладовища? З чого починати?

Праворуч від священника стоїть невисокий худорлявий чоловік – князь Курдашов, який втратив сина. Менчиць сказав їй, що пані Курдашова не покинула Петроград, злягла з хворобою.

– Ігор Cікорський – конструктор «Гранда», – прошепотів він їй, нахилившись, щоб не привертати уваги, – онде, біля дами у крислатому капелюсі. Тарас Адамович хотів із ним поговорити, та хтозна, чи вийде? Бачу тут пана Фогля…

– Це той слідчий, який веде справу? – запитала Міра, крадькома вдивляючись в обличчя Сікорського. Здається, Менчиць їй відповів, але вона вже не чула його слів, бо за кілька кроків від дами у капелюсі та молодого авіаконструктора побачила знайоме обличчя.

– Ви щось сказали про пана Фогля? – перепросила вона, ледь повернувши голову до Менчиця.

– Так, він заступник Репойто-Дуб’яго. Навряд чи він спокійно дивитиметься на те, як Тарас Адамович розгортатиме розслідування.

Дві труни почали опускати на дно ями. Дама у крислатому капелюсі просунула під вуаль руку з хустинкою. Віра краєм ока побачила, як до ями неквапом підійшов той, кого вона щойно впізнала – пілот із Куренівського аеродрому, штабскапітан Горенко. Здається, він також кинув жменю землі на труну. Так само, як це щойно зробив невисокий чоловік, який стояв праворуч від священника. Міра пошукала очима Тараса Адамовича, здивовано озирнулася на Менчиця.

– Він пішов, – тихо сказав молодий слідчий, – його швидко помітили.

– Хто?

– Пан Фогль, про якого я говорив.

– Але ж…

– Гадаю, поліцію не надто надихнула поява колишнього слідчого Галушка на похороні Курдашових.

– Що ж нам тепер робити?

– Спробуємо поговорити з тими, хто знав князя та його молоду дружину. Пропоную почати з пана Сікорського – тим паче, що він навряд чи затримається у місті.

– А якщо пан Фогль помітить, що ви опитуєте свідків? – поцікавилася Міра.

– Не помітить, якщо опитуватимете ви, – усміхнувся молодий слідчий.

Міра здивовано поглянула на нього. Наскільки це взагалі складно – ставити запитання незнайомим людям? Ще й так, аби не викликати підозри і не лишитися проігнорованою? Тарас Адамович під час допитів завжди балансував між напівправдою і відвертим обманом. Був щирим і зацікавленим, спокійним і по-діловому зібраним. Але ж вона – не слідчий! Навіть не колишній! Співрозмовники Тараса Адамовича часто навіть не запитували, чи він із поліції, зробивши упереджений висновок на користь цієї версії, або задовольнялися відповіддю «Майже» на своє запитання. А їй доведеться придумати щось переконливіше на зустрічне запитання: «Хто ви і чому розпитуєте?»

Як починає розмову зі свідками Тарас Адамович? Говорить якусь просту і не надто несподівану фразу. Щоправда, вона не бачила, як він опитував свідків на похороні. На кладовищі всі звичні фрази лунатимуть неприродно.

– А куди ви поділи старого?

Запитання примусило здригнутися і рвучко обернутися до того, хто так раптово вдерся у її роздуми.

– Дивний початок для розмови, – холодно сказала дівчина, упізнавши голос ще до того, як зустрілася поглядом із чоловіком, який спинився за два кроки від них. Горенко говорив тихо, однак Мірі здавалось, що його слова – голосніші за протяжний речитатив священника – розтинають морозне повітря, привертаючи зайву увагу. І чого він підійшов?

– Тут будь-який початок буде дивним. Не про погоду ж я мав би вас запитувати? Тим паче, вона така мерзенна, що навряд чи її можна довго обговорювати.

Він був у формі. То теж має відбути до Вінниці дванадцятого грудня? Ескадра ж там. Сьогодні сьоме, отже, терпіти цього типа у місті їй лишилося п’ять днів. Обнадійливо.

Без ентузіазму вона представила штабскапітана Менчицю, завваживши, що павза затягнулася. На аеродромі Горенко був не надто схильним до розмов, на кладовищі першим вступив у діалог. З якого б то доброго дива?

– Поліцію не надто порадувала його присутність тут, він пішов, – вирішила нічого не вигадувати Міра, відповідаючи на його запитання.

– Старий – не з поліції? – запитав він, знову змушуючи її зморщити чоло. Мірі не подобався тон. Чи просто цей чоловік, але ж – свідків не вибирають.

– Ні, – відповіла вона, – колишній слідчий.

– Тоді перекажіть йому, – він скосив погляд у бік Менчиця, – Осипов не винен.

– Не надто цінна інформація, – відрізала Міра. – Тарас Адамович якраз розглядає цю версію.

– Це не версія.

У розмову втрутився Менчиць. Невже відчув її роздратування? Вимовив спокійним, – вона могла заприсягтися, – майже щиросердним тоном:

– Тарас Адамович не вірить у його винуватість. Тому й узявся за це розслідування. А ви знайомі з підозрюваним?

– Служили в одній ескадрі. Я був його інструктором у Гатчині. – Горенко різко повернувся до Міри, додав: – Він не повинен був летіти. Він узагалі не міг більше літати. Дізнайтесь, чому він був на тому літаку. – Він зробив крок, збираючись йти.

Міра краєм ока побачила, що юрма порідшала, люди повільно стікалися до брами кладовища. Треба встигнути поговорити бодай з кимось, уникаючи поліції. Добре, що тут Менчиць – допоможе попередити помилки.

– Що означає – не міг більше літати? – запитав Менчиць, – отримав поранення?

– Щось на кшталт, – кивнув Горенко.

Він міг би розповісти їм, що отримати поранення під час бойового вильоту – нескладно. І що на початку війни озброєння пілота включало максимум револьвер, навіть перші повітряні битви нерідко закінчувалися фатально. Однак розповів інше.

Коли французький лейтенант Роллан Гаррос встановив на своєму літаку курсовий кулемет, коліматорний приціл якого містився на рівні обличчя пілота, відбувся перелом в ефективності повітряного бою. Він встиг збити три німецьких літаки і викликати хвилю занепокоєння у суперника, однак за три дні після останнього переможного вильоту програв повітряний бій. Гаррос впав неподалік ворожої частини і спробував спалити аероплан та втекти, однак не судилося: секрет француза потрапив до рук німців, які вирішили питання зі стрільбою крізь гвинт. Уже влітку 1915 року німці синхронізували кулемет із гвинтом – момент вильоту кулі узгоджувався з положенням гвинта. Відтоді почалася історія асів.

– Асів? – перепитала Міра.

– Так почали називати тих пілотів, які збили щонайменше п’ять літаків суперника. На рахунку Осипова було сім збитих німецьких літаків, коли він перейшов до Ескадри.

– Звідки перейшов? – запитав Менчиць.

– З легкої авіації.

– Не знав, що є поділ, – пробурмотів Менчиць.

– Пілоти можуть обирати на чому літати – одномоторних біпланах чи монопланах, або на громіздких «Муромцях».

– І на чому літав Осипов?

Він розповів їм. Міра, зашарівши від невдоволених поглядів тих, хто ще лишився біля могил, запропонувала відійти подалі від насторожених вух. Вони втрьох повільно подалися до брами кладовища, протоптуючи вузьку стежку. Сіре, вияложене в хмарах небо, струшувало сніжинки додолу. Міра раділа снігу – то була давня, ще дитяча звичка радіти йому на початку зими і ненавидіти наприкінці. Сніг надавав моменту урочистості, хоч штабскапітан говорив просто і по суті. Його короткі репліки зрідка переривав запитаннями Менчиць. Дівчина не втручалася – слухала і намагалася закарбувати у пам’яті. Хтозна, які із цих свідчень знадобляться Тарасу Адамовичу? Невідомо, що підкаже їм напрямок руху в розслідуванні. Та й куди взагалі вони зараз рухаються? Адже слідчий хотів поговорити із Сікорським або з кимось із родичів загиблого князя, а вони ведуть бесіду з пілотом, чиї свідчення могли б отримати ще вчора. Та й чи можна вважати це свідченнями? Його ж не було на борту літака. З чотирьох очевидців вони поки що опитали лише одного. Поговорити б із самим Осиповим… Збив сім літаків, однак жодна газета не написала про те, кого заарештували на Куренівському аеродромі. Невже у Києві можуть засудити героя війни?

– Це пропаганда, – усміхнувся Горенко, – німці використовують її на повну. Лічать кількість збитих, ведуть статистику, потім публікують списки перемог.

– Хіба ми не робимо те саме? – запитала Міра.

– Хто «ми»?

Вона не відповіла. Він мовив далі.

– Коли я вперше сів на кермо «Муромця», мені сказали, що цей літак неможливо здійняти вище за тисячу метрів. Коли я здійняв його на три, мене мало не розстріляли під Варшавою союзники – вони думали, що я – ворог, оскільки не вірили, що «Муромці» Сікорського можуть літати настільки високо. Я бачив не так уже багато пілотів, які перейшли з легкої авіації до нашої Ескадри та раділи польотам на «Муромцях». Літак важчий і менш маневрений, далеко не всі фігури вищого пілотажу на ньому можна виконати.

– А Оспипов?

– Радів. Йому подобалося літати на «Муромцях».

– Чому він був у Петрограді? Його теж відпустили на честь весілля Курдашова? – запитала Міра і відразу додала: – Але поручик Рахлін розповів про…

– Осипова й Агату? Так, заявлятися на весілля суперника – дивний вчинок. Осипов був у Петрограді не заради весілля. Його було направлено в Гатчину як інструктора. А от чому він опинився на літаку, що летів до Києва, – про це краще розпитати у самого Осипова.

Зупинившись, Менчиць запитав:

– А до Гатчини його відправили на відпочинок?

Штабскапітан відповів не відразу.

– Не зовсім.

– Ви самі сказали – він ас…

– Так. Таких не відправляють у тил надовго. Нерідко відпустку поєднують з обов’язками інструктора в одній зі шкіл для пілотів. Але то була не відпустка. Осипов уже майже рік не сідав за кермо літака, а якщо сідав, то не міг злетіти вище за тисячу метрів. Таке іноді трапляється…

Він подивився на співрозмовників і констатував:

– Навряд чи ви зрозумієте.

– Ви не намагаєтесь пояснити, – зупинившись уже біля огорожі, сказала Міра.

Він сказав зовсім не те, на що вона очікувала.

– Отже, колишній слідчий? І навіщо йому це розслідування? Хоча – байдуже. Перекажіть йому, що якщо знадобляться мої свідчення – я завжди на аеродромі.

– Хіба ви не повинні повернутися до Ескадри? – запитала Міра.

– Я? Аж ніяк.

– Чи в школу для пілотів?

– Гатчинським інструктором я перестав бути давно, досить давно.

У розмову раптом втрутився Менчиць:

– Я перекажу ваші слова Тарасу Адамовичу, впевнений, він буде вдячний вам за допомогу.

Горенко коротко попрощався з ними. Менчиць допоміг дівчині піднятися східцями екіпажу, що чекав на них біля самої брами кладовища. Сів поруч та запитав:

– Міро, ви справді не зрозуміли, чому штабскапітан не летить до Вінниці?

– Тобто?

– У нього протез замість правої ноги. Ви не помітили? – тихо запитав Менчиць.

Знову згадалася ворожка з історії Віри, червоне яблуко. Може, і їй варто тримати при собі яблука, щоб кидати їх під ноги усім таємничим співрозмовникам?

А вона не могла згадати нічого, окрім шкіряного ремінця годинника на його руці та репліки: «Гатчинським інструктором я перестав бути давно».

Отримати поранення під час бойового вильоту нескладно, зовсім нескладно.