IV. Агата

Лишень п’ять сантиметрів підбору, м’які чобітки з козячої шкіри. Міра з Вірою шили їх на замовлення у похмурого неговіркого шевця, який приховував майстерню на Паньківській за скошеною, майже непомітною вивіскою. Віра не хотіла жодних прикрас, ніякого оздоблення.

– Лише квітковий орнамент на підборі, – запевняла вона.

– І все? – запитав швець, насупивши чорні густі брови.

– І все. Має бути вишукано і лаконічно.

У відповідь майстер бурмотів щось на кшталт:

– Ліпше прикрасити носак чобітка – його хоч зрідка видно з-під сукні.

– Можливо, але я хочу орнамент на підборі! – пропалений безапеляційним поглядом Віри, швець капітулював.

Пошиті на замовлення, ці чобітки були найзручнішим взуттям, яке коли-небудь носила Міра. Лишень найзручніше Мірине взуття, певно, таки не було пристосоване для прогулянок крилом літака. Але диво – вона не впала на землю! Міра дивилася на носаки своїх чобіток і думала, може, й справді їх треба було прикрасити, намагаючись відволіктися від запитання, що лунало в голові: «Хто мене впіймав?».

Краєм ока поглянула вниз, зауважила ремінець від годинника на зап’ясті чиєїсь руки. Ще один пілот? Не наважилася звести погляд на обличчя, доки чоловік не опустив її на землю. Відійшла на крок, зробила вдих, намагаючись заспокоїтися.

– Дякую, – проказала, розглядаючи несподіваного рятівника. Він був у шкірянці, обличчя – в тіні. Високий. Міра відчула, як десь із рівня мережива, схованого під хутряним коміром пальтечка, повільними хвилями почало підійматися роздратування. Чого він мовчить? Що він тут робить? Сховався у тіні, але пропалює поглядом. Схотілося розвернутися і піти, вийти назовні, дихати холодом порожнього аеродрому, а не стояти поруч із незнайомцем, який викликав не найкращі емоції. Чи вона роздратована тим, що не втрималася на крилі?

– Прошу, – відповів чоловік після павзи, що, здається, тривала кілька десятиріч.

– Ви – теж пілот?

– Чому «теж»?

– Як поручик Рахлін.

– Сподіваюсь, кращий. Це він зіштовхнув вас униз?

– Ні!

– То ви стрибнули самі? Якщо це була спроба самогубства, то варто було б почекати, поки літак здійметься у повітря…

– Ще кілька таких зауважень і я справді мріятиму про самогубство, – відрізала вона.

– Кращий? Хіба у вихвалянні, – пролунало згори.

Міра озирнулася і зауважила поручика та колишнього слідчого на крилі. Рахлін легко зістрибнув униз, Тарас Адамович повторив його трюк повільніше, притримуючись рукою за крило.

– Сподіваюсь, з вами все гаразд, Міро? – запитав колишній слідчий. Вона ствердно кивнула.

– Штабскапітан Горенко, – відрекомендувався незнайомець, вийшовши з-під тіні крила та усміхнувся.

– Ви теж нещодавно літали на «Гранді», штабскапітане? – запитав Тарас Адамович, і, не чекаючи на відповідь, назвав своє ім’я, а потім представив Міру.

– Радий знайомству, панно Томашевич, – усмішка на його обличчі видавалася щирою, але продовжувала дратувати. Чимсь невловимо схожий на Назимова – її сестрі подобалися такі типи: з пронизливими темними очима й флером іронічної брутальності. Надто правильні риси обличчя, жодних непевних ліній, як у Рахліна. Мабуть, колишній кавалерист, який тепер керує літаком, наче конем. Він точно не впав би з крила. Але й Віра б не впала – зависла б на краєчку, як метелик, і спурхнула б униз – граційніше, аніж поручик Рахлін, значно швидше, ніж колишній слідчий Галушко. Міра відмахнулася від своїх думок, прислухаючись до відповіді Горенка.

– Літав. На sister-ship цього літака. А потім і на інших моделях – «Муромцях». Але пана колишнього слідчого, певно, цікавить останній сумнозвісний політ «Гранда»?

– Поза сумнівом.

– Мене не було на борту. Про переліт із Петрограда вам краще розпитати поручика. Якщо мені більше нема кого тут ловити, – він зробив павзу, ледь схиливши голову в бік Міри, – з вашого дозволу, я піду, – і він рушив до виходу з ангара.

– Не зважайте, – звернувся до них поручик, – Горенко з Курдашовим були давніми друзями. Штабскапітан… може бути різким, якщо з ним говорити про цей політ.

– А де був штабскапітан, коли його друг летів із Петрограда? – холодно запитала Міра.

– Тут, на аеродромі, – почулося з боку виходу, і двері ангара грюкнули, щільно зачинившись.

– Повернімося у літак? – запропонував поручик.

Нотатник Міра дістала вже в кабіні. Швидко занотувала кілька подробиць про зліт, набір висоти і погодні умови, підкреслила імена тих, хто був на борту. Акуратно вивела ім’я молодої дружини князя Курдашова, замислилась. Її ім’я застигало на вустах терпким присмаком охолодженого червоного вина – Агата.

Князь Олександр Курдашов виявився нащадком шляхетного дворянського роду, що походив від татарських ханів Біхана та Саїд-Ахмета. Генерал-майор Микола Курдашов був героєм війни 1812 року, учасником Бородинської битви, близьким другом фельдмаршала Кутузова. Брат генерал-майора, Сергій Курдашов, був камергером імператорського двору, київським губернатором. У родині сина останнього, Сергія Сергійовича Курдашова, статського радника, і народився Олександр Сергійович Курдашов. Молодий князь закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення, працював інженером на залізничній лінії від Тифлісу до Карсу, здобув чин титулярного радника, на його ж прохання був відряджений як викладач до Київського політехнічного інституту. Саме у Києві він сконструював ферменний біплан, що важив 320 кілограмів із мотором «Анзані» потужністю 35 кінських сил. Біплан мав переднє кермо висоти, кермо керування і хвостове оперення-стабілізатор. Каркас біплана являв собою конструкцію з дерев’яних рейок, які інженер Курдашов обтягнув прогумованим полотном.

Двадцять третього травня 1910 року літак перевезли від хімічного корпусу інституту на Сирецький іподром. Того ж дня у присутності членів Київського товариства повітроплавання та численних репортерів князь Курдашов здійняв біплан у повітря. Він пролетів на своєму творінні лише кілька десятків метрів, але став першим авіаконструктором імперії. Звістка про намір нащадка давнього і шляхетного роду, талановитого інженера, одружитися з юною дівицею без імені та статків – модисткою Агатою Дашук вразила і Київ, і Петроград не менше, ніж його політ шість років тому.

– Що ви можете сказати про молоду дружину? – запитав Тарас Адамович.

– Що сказати. Красуня – безперечно, але… Не дарма заздрісниці сичали їй у спину.

– Назвете їхні імена?

– Навряд чи. Я просто кажу про атмосферу…

– Ви сказали «але».

– Але з такими не одружуються. Принаймні не нащадки роду Курдашових.

Міра поставила крапку та звела очі на свідка.

– Чому вони летіли до Києва? – далі поцікавився Тарас Адамович. – Навіщо цей переліт?

– Агата хотіла цього перельоту. Вона з Києва і не бажала лишатися у холодному Петрограді, доки її чоловік перебуватиме на фронті. Зважаючи на те, що родина Курдашова була шокована мезальянсом, її неважко зрозуміти. Курдашов із Києва відразу мав летіти до Вінниці – Ескадра там. Нам дали невеличку відпустку на честь його одруження.

– Напередодні вильоту з Петрограда ви не помітили нічого дивного?

– Ніби ні. Курдашов із молодою дружиною дещо спізнилися на аеродром. Він заніс її у літак на руках, Остапчук – моторист, фотографував. Ми допомогли з валізами і скринею з посагом – дивна малоросійська традиція могла коштувати мені пальця на нозі, коли бісів Прусіс – перший пілот – впустив свій край скрині. Злетіли швидко і без пригод.

– Що було далі? – запитав Тарас Адамович.

– Зробили кілька кіл над містом на висоті чотириста метрів – Прусіс сказав, що Курдашов хотів вразити Агату краєвидами. Це потребує уваги. Пілоти одномоторних монопланів і біпланів не наважуються літати над містом так низько – у разі зупинки мотора та вимушеної посадки в таких умовах пілот, найчастіше, гине. Я стежив за курсом, Прусіс вів літак. Остапчук перевіряв мотори. Коли я йшов у кабіну, Агата сиділа в салоні біля вікна та усміхнулася.

– А що робив під час польоту молодший унтерофіцер Осипов?

– Складно відповісти. Слідчі вже допитували мене. Я не бачив його, допоки не зустрів у салоні з пляшкою шампанського. Він повідомив, що пані Курдашова оголосила, що не питиме чаю в небі.

Колишній слідчий не запитував. Чекав на продовження історії. Пілот фатального перельоту додав:

– Зробили посадку в Орші. Наповнили баки.

– А молодята? – уточнив Тарас Адамович.

– Агата поскаржилася на погане самопочуття, запитала, чи не буває в авіаторів морської хвороби? Молодята лишилися в окремій кімнатці, – він кивнув у бік дверей, – і не виходили майже весь політ.

Слідчий Галушко та його секретарка не виявили нічого особливого у тій кімнатці; вони ще раз оглянули кабіну літака та вийшли назовні. Загубитися на літаку складно. А сховатися і підмішати отруту в келихи? Відволікти увагу жертв? І навіщо?

– То ви знайшли тіла?..

– Тут, у салоні, за годину після злету з аеродрому в Орші. Осипов стежив за мотором. Я мав невелику перерву, увійшов до тієї кімнатки. Курдашов спав на канапі, його обличчя було прикрите газетою. Але оскільки Агата лежала на підлозі, я зрозумів, що щось трапилося. Покликав Остапчука. Поруч молодят знайшли келихи. Пляшка шампанського стояла на столику. Ми… – він подивився на Тараса Адамовича, – намагалися привести їх до тями, я ледь не розлив на обличчя дівчини нашатир.

– Коли ви зрозуміли, що вони мертві?

– Курдашов був холодний – я ледь торкнув руку. Потім ми увійшли у смугу хмар над містом, нас кидало. Остапчук кричав, що спочатку нам потрібно сісти, потім кликати лікарів, я пішов вирівнювати курс. Агата була тепла, вона була ще жива. Мусила бути, – застиглим поглядом він втупився у двері до кабіни пілотів.

– А що Осипов?

– Його трусило. Він говорив, що цього не може бути, кидався до Агати. Ми всі добре знали – раніше він був закоханий в неї, здається, вони навіть збиралися побратися, але потім Агата познайомилася з Курдашовим.

– То в поліції вважають, що це помста залицяльника-невдахи? – запитала Міра.

– Я не знаю, що там вважають в поліції.

– Але ж ви знаєте, що Осипова заарештували? – запитав Тарас Адамович.

– Так. Бо розливав шампанське у келихи саме він.

– То у шампанському справді була отрута? – поцікавилася Міра, озирнувшись на Тараса Адамовича.

– У келихах, не у пляшці. Ми маємо деякі матеріали слідства, – пояснив він поручику.

– Чому ж тоді ви не маєте моїх свідчень? Я все це вже розповідав поліції.

– Маємо. Але повторна розмова зі свідком – завжди корисна. З’являються нові подробиці.

– Наприклад?

– Я, звичайно, розумію, що «Гранд» – не одномоторний моноплан, але мені здається дивним, що люди в літаку час від часу втрачають одне одного з поля зору. Чому Курдашов з Агатою сиділи у кімнатці?

– Мабуть, через Осипова. Не думаю, що Агата хотіла його тут бачити.

– Чому ж він був на борту?

– Курдашов запросив… здається.

Слідчий задумливо погладив вуса та запитав:

– Скільки часу ви ще перебуватимете у Києві, поручику?

– Похорон завтра, на Лук’янівському кладовищі. Має приїхати і Сікорський.

– Справді? – скосив зацікавлений погляд у бік Рахліна Тарас Адамович.

– Ми мали повернутися до Вінниці дванадцятого грудня.

– А якщо вас викличуть у суд?

Рахлін здивовано поглянув на колишнього слідчого.

– Ми повернемося до Ескадри дванадцятого грудня. Хіба що Сікорський привезе документи, які дозволять нам затриматися у Києві.

Вони попрощалися посеред урочистого безмежжя аеродрому. Поручик стояв і дивився їм услід, здається й тоді, коли вони сідали у дрожки, візник яких, певно, стомився на них чекати.

Міра обережно визирнула з-за плеча Тараса Адамовича, зауважила самотню постать Рахліна біля ангара. Відігнала думку про другого пілота Куренівського аеродрому, який, певно, ховається у тіні якогось літака. І чого він нишпорив біля «Гранда»? Хотів почути, як вони опитуватимуть свідка?

– Що скажете, Міро? – запитав Тарас Адамович, коли Куренівський аеродром лишився далеко позаду.

– Здається, Рахліна вразило це вбивство більше, ніж смерті на фронті. Хоча ми не знаємо, що він бачив на війні.

– Ми не знаємо, що він бачив і під час цього польоту, – зауважив Тарас Адамович.

– Гадаєте, він щось приховує?

– Ні, навпаки. Він розповів нам навіть більше, ніж слідчим із поліції.

– Це ви розговорили його, – усміхнулась дівчина, – я здивувалася, коли ви почали розпитувати про рекордні перельоти на початку війни, які не стосуються справи.

Колишній слідчий відповів на усмішку, примружив лукаві очі.

– Люди охочіше розповідають про досягнення, аніж про дивні і незрозумілі події, свідками яких стали. А от після кількох історій з ними варто говорити про подробиці справи. Однак у його свідченнях забагато білих плям, які ми з вами спробуємо заповнити інформацією.

– Отже, він таки щось приховує!

– Ні, думаю, він розповів усе, що знав. Оскільки Рахлін був зосереджений на прокладанні курсу, то не надто уважно спостерігав за тим, що відбувалося у салоні літака. Тому його розповідь нагадує перелік усіх об’єктів, що потрапляли в поле зору під час польоту. Він звітував про все, на що дивився…

Міра не переривала, хоч і розуміла, куди хилить колишній слідчий.

– Дивитися – не одне й те саме, що бачити, – підтвердив її здогад реплікою Тарас Адамович, – ми замало знаємо, щоб робити бодай якісь висновки. Сподіваюсь, вже сьогодні або завтра наш давній знайомий потішить нас більш детальними висновками експертів, що допоможе просунутися у справі.

– Ви запросили пана Менчиця? – уточнила Міра.

– Ще ні, але було б добре, якби ви запитали його, чи не хотів би він завітати на яблучний пиріг? Якось, при нагоді – усміхнувся Тарас Адамович, – можливо, ви зустрічатиметесь із сестрою біля Опери – тоді можна було б завітати у розшукову частину, привітатися з паном…

– Ви не хочете, щоб в поліції знали про ваше розслідування?

Колишній слідчий не відповів, вона зрозуміла без слів. Уже на кухні затишного будинку на Олегівській, приймаючи з рук господаря чашку з теплим узваром, Міра відчувала, якими важкими стали повіки – після кількох годин на свіжому морозному повітрі тепло підступно огортало її дрімотою. Хотілося сидіти на цій кухні вічно, загорнувшись у ковдру, та слухати історії старого слідчого, і не думати про холод аеродрому, на якому сів один із найбільших літаків імперії на борту з мертвими авіатором та його молодою дружиною. Як сказав Рахлін? Безперечно, красуня… Ім’я на смак як червоне вино – Агата. І навіщо вони пили те шампанське?