Безумовно, міжнародна обстановка, характер існуючої влади, динаміка та послідовність суспільних перетворень, досвід та уроки попередніх трансформацій суспільства, ментальність народу наклали певний відбиток на перебудовчі процеси другої половини 80-х років, зумовивши їхню специфіку та своєрідність. Неупереджений аналіз суспільно-політичних трансформацій в Україні у квітні 1985 – серпні 1991 років дає можливість дійти висновку, що перебудова у нашій республіці тривалий час розгорталася на основі розроблених у союзному центрі моделей та шаблонів. «Говорити про перебудову, так би мовити, «по-українськи» – підкреслював кореспондентові американського агентства Ассошіейтед-Прес (березень 1989 р. лідер КПУ В. Щербицький, – заняття і неконструктивне, і неблагородне. Характер перебудовчих процесів у всіх регіонах країни загальний, тому він обумовлений єдиною теорією і політикою оновлення»^[32]. (До речі, справжнє ставлення В. Щербицького до перебудови суттєво відрізнялося від сказаного в офіційному інтерв’ю. Відповідаючи в одному з інтерв’ю часів незалежності на питання «Чи вважав Щербицький перебудову і реформи Горбачова тимчасовим явищем?», Л. Кравчук підкреслював: «Безумовно. Безумовно. Однозначно. Вiн вважав, що це хвороба, яка має пройти. Це була його позицiя, i тому… я пам’ятаю такий факт. Я завжди брав участь у пiдготовцi якихось документiв… Ну, я написав: дуже важливо, що в партiї починається перебудова. I загалом перебудова стає гаслом дня. Зiбрались у Щербицького. Вiн читає те, що написали. Дiйшов до цього слова «перебудова», i дивиться на мене, каже: «Який дурень придумав оце слово «перебудова» і де ви його взяли?» Я кажу: «Це Горбачов, Володимир Васильович». Вiн знiяковiв: «Ну, все одно, це слово потрiбно замiнити». Тобто, розумiєте, вiн настiльки не сприймав цього всього, що вiн не мiг навiть з цим словом примиритись. Ось в чому суть»)^[33].

Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький зустрічає Індіру Ганді. Київ 1982 рік.

Фото: А. Т. Бормотов

Думку про шаблонну/централізовану моделі перебудови підкреслюють і сучасні політологи. Зокрема, В. Литвин зазначає: «Фактично до 24 серпня 1991 р. керівництво країною здійснювалось з Москви, де концентрувався перший ешелон політичної еліти. а її друга лава на рівні республіканського керівництва виступала свого роду ретранслятором рішень центру…» ^[34].

Відсутність власної «української» моделі здійснення перебудови, на нашу думку, зумовлена такими факторами:

✓ Через тотальне одержавлення економіки (загальносоюзні міністерства та відомства розпоряджалися 95 % усієї власності, розташованої в Україні) та панування в економіці принципу незавершеності (майже 80 % усього республіканського виробництва не мало закінченого технологічного циклу) Україна фактично знаходилася в економічній залежності від союзного центру^[35].

В. Литвин. Фото: Toms Norde, Valsts kanceleja.

✓ Централізм, який домінував у партійно-державних структурах, обумовив прерогативу центру на прийняття ключових рішень та жорстку вертикаль управління, що базувалася на принципі «наказ – виконання».

✓ Серед української номенклатури панував «синдром виконавця», що блокувало ініціативу та активність не тільки формальної еліти, а й широких народних мас.

✓ Опозиційні сили на початковому етапі перебудови були погано організованими та розпорошеними.

✓ На міжнародній арені Україна завжди знаходилася у тіні Росії і сприймалась світовим співтовариством виключно як невід’ємна частина СРСР.

У своїй сукупності ці та інші фактори не дозволили створити якісно відмінну, власну, українську модель перебудови.

Помітно вплинув на розвиток суспільно-політичних процесів у СРСР в цілому та Україні, зокрема, фактор «оксамитових революцій» 1989 р. у Східній Європі. В його основі лежали процеси радикальної трансформації політичної системи, становлення нової регіональної ідентичності та зміни зовнішньо-політичного вектору цілої групи країн соціалістичного табору. «Оксамитові революції» 1989 р. зумовили низку глибинних зрушень не лише в архітектоніці стосунків світового співтовариства, а й значною мірою підкорегували динаміку суспільно-політичного розвитку радянських республік. Вплив цих виявів народної активності країн соціалістичної співдружності на ситуацію в Радянському Союзі знайшов своє втілення у різних сферах суспільного життя.

«Оксамитова революція» в Празі

У політичній сфері проголошені в СРСР гасла демократизації та гласності, що мали значний резонанс у країнах Східної Європи, зумовили більшу відкритість у роботі владних структур, примусили номенклатуру бути більш публічною, частково розкрили природу та механізм прийняття політичних рішень. Однак, навіть цього було достатньо для практично обвального процесу десакралізації правлячої комуністичної еліти соціалістичного табору, яка за відсутності підтримки «старшого брата» демонструвала різке зниження функціональності управлінських структур та ефективності їхніх рішень, а відтак – прогресуюче зростання ступеня неконтрольованості та некерованості державних та суспільних процесів, що не лише деморалізуюче впливало на радянську партійно-державну номенклатуру та підбадьорювало опозиційні їй сили в СРСР, а й гостро ставило під знак запитання функціональні можливості діючої соціалістичної системи.

У економічній сфері «оксамитові революції» 1989 р. гранично прискорили глибоку кризу усієї системи торгово-економічного співробітництва між країнами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка налагоджувалась і удосконалювалась десятиріччями. Наростаючі економічні проблеми з країнами «соціалістичної співдружності» суттєво звузили можливості для маневру та обмежили ресурси команди реформаторів на чолі з Горбачовим у процесі реформування СРСР.

У соціальній сфері підвищення рівня вимог населення східноєвропейських країн у ході розгортання «оксамитових революцій» до розмірів оплати праці, масштабів роздрібних цін, обсягів державної підтримки малозабезпечених громадян тощо практично автоматично переорієнтувало значну частину жителів Радянського Союзу на більш високі життєві стандарти. Це, в свою чергу, зумовило зростання рівня суспільних очікувань, помітно активізувало процес осмислення громадською думкою реального стану та перспектив розвитку діючої у Радянському Союзі політичної системи.

У культурній сфері перегляд, переосмислення та переоцінка на хвилі демократизації донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки; повернення традиційних цінностей національної культури; проникнення та адаптація на національному ґрунті комплексу ідей західної цивілізації на фоні наростаючого розриву слова і діла у політичній практиці владних структур країн соцтабору призвели до поглиблення кризи культури, до втрати нею на якийсь час ролі синтезатора суспільного досвіду, інтегратора суспільних сил та стабілізатора суспільних процесів, що зумовило певну ерозію соціальної мотивації, посилення маргіналізації, збільшило соціальну напругу у східноєвропейському суспільстві. Імпульси цих неоднозначних зрушень у культурній сфері багатоканально і досить швидко досягали меж СРСР, де в свою чергу знаходили ґрунт для сприйняття, розгортання та поглиблення.

У моральній сфері реакція громадської думки, що постійно стверджувала свої позиції у суспільстві, на трансформаційні процеси другої половини 80-х років, зафіксувала невдоволення широких народних мас фантастичним розривом між задекларованими гаслами та конкретними результатами соціалістичної моделі державного правління. Такий стан справ вів до граничної дискредитації офіційної влади не лише у східноєвропейських державах, а й у самому Радянському Союзі.

«Демонстраційній ефект» «оксамитових революцій» 1989 р. полягав у тому, що по-перше, багаторічна практика соціалістичного будівництва у країнах Східної Європи засвідчила не лише наростаючу невідповідність соціалістичної моделі правління реаліям та вимогам життя, а й граничну незадоволеність нею широких мас населення; по-друге, у ході радикальних змін у країнах співдружності було продемонстровано широкий спектр моделей зміни політичної системи: від неконтрольованих і непрогнозованих дій у Румунії до цілком цивілізованих у Польщі та Чехословаччині; по-третє, опозиційні сили у республіках Радянського Союзу на прикладі своїх східноєвропейських колег отримали зразки програмних вимог та матрицю ефективних організаційних дій.

Важливим аспектом історико-політологічного аналізу процесу перебудови є з’ясування її змісту. Дослідження проблем системної трансформації суспільства, аналіз перехідних процесів та механізмів знаходяться сьогодні в епіцентрі наукових пошуків політологів, істориків, економістів та інших вчених. На думку фахівців, зміст перехідного процесу включає в себе діалектичне подолання суттєвих елементів старого порядку, які втратили свою актуальність, висування нових цілей та ідеалів формування нових специфічних способів їх досягнення. По своїй суті цей процес націлений на творення якісно нової системи чи явища. Структура перехідного процесу, як правило, включає декілька стадій:

✓ переоцінка існуючого стану суспільства і оцінка змісту і масштабів кризи, яка має системний характер;

✓ соціальна діагностика, тобто неупереджена об’єктивна характеристика існуючої дійсності, коріння сучасних негараздів у минулому, реальних можливостей і шляхів виходу із кризової ситуації;

✓ демонтаж старої системи, ліквідація її очевидних невідповідностей досягнутому рівню суспільного розвитку та його тенденціям;

✓ нове самовизначення системи, висування та обґрунтування шляхів подальшого розвитку^[36].

Характерно, що перераховані стадії перехідного процесу не обов’язково слідують одна за одною у хронологічній послідовності, нерідко вони розгортаються одночасно, або ж більш пізня за логікою стадія може випереджати більш ранню. Зокрема, демонтаж старої системи в СРСР у середині 80-х років відбувався паралельно з процесом переоцінки існуючого стану суспільства, значно випереджаючи стадію соціальної діагностики, яка повинна була дати відповіді на сакраментальні питання «Хто винуватий?» і «Що робити?»

Для більш чіткого з’ясування суті і змісту перебудови необхідно прослідкувати динаміку суспільної трансформації, визначити основні етапи її розгортання. Звичайно, будь-яка періодизація спрощує реальну картину життя, але одночасно вона дозволяє побачити суспільні процеси та явища більш рельєфними та контрастними, чітко визначити домінуючі тенденції розвитку. Якщо в основу періодизації перебудови покласти суттєві зміни та зрушення, що відбулися в цей час у процесі самоусвідомлення, розстановки та взаємодії політичних сил у суспільстві, то період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів:

І етап (квітень 1985 – січень 1987 років) – визрівання політичного курсу перебудови;

ІІ етап (січень 1987— літо 1988 років) – усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази;

ІІІ етап (літо 1988 – травень 1989 рокув) – зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз;

ІV етап (травень 1989 – лютий 1990 року) – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння;

V етап (лютий – грудень 1990 року) – сповзання політичного керівництва СРСР вправо і радикалізація народних мас;

VІ етап (грудень (1990 – серпень 1991 року) – кінець перебудови^[37].

Варто підкреслити, що хоча перебудовчі процеси в Українів цілому співпадали з загальносоюзними тенденціями суспільних перетворень, однак вони все ж мали і свої особливості. Це уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відкритого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного фактора суспільного життя на потужний політичний. Ці особливості виникли під впливом зосередження з 1972 р. у руках В. Щербицького владних важелів; структурних особливостей економіки республіки; стабільності українського товарного ринку; порівняно незначної люмпенізації населення; певного консерватизму, сповільненості, зваженості, що притаманні ментальності українців тощо.

«Перебудова – продовження справи жовтня»

Поштова марка СРСР, 1988

Однак, варто зазначити, що починаючи з моменту утворення Народного руху України та особливо після виборів народних депутатів до Верховної та місцевих рад (березень 1990 р.) ситуація суттєво змінюється. На хід перебудови починають впливати нові політичні фактори, що мали виразне національне забарвлення (активізація набираючих силу рухівських структур, домінування націонал-демократів у місцевих радах західного регіону республіки, утворення парламентської опозиції, поява багатопартійності тощо), які надають суспільним трансформаціям динаміки та специфічних рис.