2. Прискорення: знову «наздогнати і перегнати»?

Прискорювати течію життя – це далеко не все, що можна з ним зробити.

Махатма Ганді

Все, що взагалі варто робити, варто робити не поспішаючи.

Мей Уест

Запроваджувати нововведення – не означає реформувати.

Едмунд Берк

Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори» – у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС новим керівництвом на чолі з М. Горбачовим було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Лозунг «прискорення» веде свій родовід від класичної радянської формули, популярної на рубежі 50—60-х років: «Наздогнати і перегнати», яка в свою чергу сягає доби перших п’ятирічок, часу становлення командної системи. З огляду на це, певною мірою закономірно, що на початковому етапі запропонована концепція перетворень радше натякала на необхідність та доцільність радикальних змін у суспільстві, ніж пропонувала його негайне оновлення революційним шляхом.

У своєму виступі Генсек лише абстрактно сформулював стратегічну мету: «досягнення нового якісного стану суспільства, до того ж у самому широкому розумінні слова»^[38]. Однак при реалізації поставленого завдання радянське керівництво зовсім не поспішало враховувати та використовувати досвід і здобутки західної цивілізації, воно планувало діяти традиційними, неодноразово апробованими засобами та методами. Ключовими елементами курсу прискорення було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості та дисципліни, покращення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (варто підкреслити, що поширений в подальшому термін «перебудова» вживався у квітневій доповіді виключно у вузькому розумінні слова – лише в контексті покращення управління господарчим механізмом). Комплекс перетворень на початковому етапі трансформації суспільства не був системним і стосувався перш за все економіки, його суть полягала в удосконаленні реально існуючих процесів, у виправленні окремих деформацій соціалізму, у більш повній реалізації його потенційних можливостей.

Аналізуючи кадрові зміни у Політбюро та ключові ідеї виступу М. Горбачова на квітневому Пленумі ЦК КПРС 1985 р. А. Черняєв, який на той момент працював заступником завідувача міжнародного відділу ЦК КПРС, відверто зазначає: «Не думаю, що у Горбачова вже склалася більш – менш ясна концепція – як він буде виводити країну на рівень світових стандартів. Окреслюються лише окремі ознаки методології, зокрема, порядок, договірна дисципліна, досить чутлива децентралізація управління і планування (яка обмежуватиметься лише стратегією). Зараз він проводить розчистку і розстановку, схильний і до справжньої чистки партії (до якої відкрито закликав Шеварднадзе). Він розхитує сформовані за Брежнєва догми, умовності, пута парадності, бюрократичної інертності, чванства… ламає норми монархічної реставрації, які принесли стільки шкоди економіці і моралі за Брежнєва і почали було відроджуватися за Черненка»^[39].

На старті перебудови у поглядах і діях реформаторів переважав дещо спрощений підхід до змін у суспільстві. З часом це визнав і сам М. Горбачов. «Справа перебудови виявилася більш важкою, ніж уявлялось на початку, – писав він у 1987 р. – …Якби у квітні 1985 р. нам сказали: через два роки у вас буде ось це і ось це, тобто те, що відбувається сьогодні у житті, ми вважали б, що це неприйнятне»^[40]. Отже, якісно нове розуміння процесу трансформації суспільства прийшло пізніше, а на початковому її етапі реформування відбувалося у жорстких рамках командної системи.

Л. И. Брежнєв

Фото: Ulrich Kohls

К. У. Черненко

В Україні процес перебудови розпочинався важко. Після того, як ЦК КПУ старанно проретранслював на республіку вказівки центру типу «посилити відповідальність керівних кадрів за удосконалення стилю роботи, вчити їх колективним методам керівництва, вмінню правильно поєднувати єдиноначальність з широкою участю трудящих в управлінні виробництвом» ситуація не покращилася^[41]. Вся вертикаль управління, починаючи з міністерств і закінчуючи керівниками трудових колективів, не поспішала перебудовуватися. Майже через півтора року після проголошення курсу на прискорення на засіданні Політбюро ЦК КПУ партійні лідери змушені були констатувати: «Перебудова йде повільно… суттєвих змін у стилі роботи поки що не відбулось». Особливу тривогу викликало те, «що штаби галузей, міністерства не змінили ні свого стилю, ні методів і продовжують працювати так як працювали». Гостро критикувалося республіканське міністерство чорної металургії: «Як і колись, у міністерстві кабінетний, паперово-бюрократичний стиль, створюється видимість активної роботи, а фактично суєта, абсолютна відсутність діловитості, конкретності та системності в роботі»^[42].

Не кращою була ситуація і у нижній частині піраміди управління. Ось як характеризується у партійних документах ситуація у низових управлінських ланках Черкаської області (картина теж типова для усієї республіки): «Частина керівних кадрів, ідеологічних активістів глибоко не усвідомила суті новаторського курсу партії на прискорення, шляхів його здійснення… Часом за перебудову видається наведення елементарного порядку в трудових колективах… Словесні декларації та заяви про необхідність перебудови… не завжди підкріплюються конкретними справами»^[43]. Така ситуація не випадкова, адже у цей час кадрова політика КПУ фактично не виходила за рамки косметичних змін: з квітня 1985 р. по жовтень 1986 р. було звільнено лише 118 партійних, радянських, господарських керівників номенклатури ЦК, які не впоралися з роботою, або ж скомпрометували себе, крім того, до партійної відповідальності було притягнуто 388 керівників^[44]. Отже, реформаційний курс М. Горбачова на початковому етапі сприймався на місцях як чергова кампанія наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів. У цей час керівники на всіх рівнях не стільки перебудовувалися, скільки імітували участь у реформах, вичікуючи, коли згори пролунає команда: «Досить».

Э. А. Шеварднадзе

Фото: Helene C. Stikkel

Варто підкреслити, що дисципліна – один з ключових факторів, що забезпечує життєдіяльність та функціональні можливостікомандної системи, з огляду на це, навіть незначне її посилення дало певний ефект. За 1985/86 років темпи приросту промислової продукції України становили 4,3 % і перевищували середньорічні показники одинадцятої п’ятирічки, які становили лише 3,5 %. Тобто після невпинного зниження відсотка середньорічного приросту, яке почалося ще на початку 60-х років, він вперше почав зростати. Ще більший прогрес намітився у сільському господарстві республіки: якщо в 1981–1985 роках середньорічний приріст основних показників цієї галузі становив лише 0,5 %, то у 1985—86 роках – 3,5 %^[45]. Тенденція до зростання економічних показників була загальносоюзною і зміцнювала у керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя традиційними командними методами.

Особливо яскраво віра ініціаторів перебудови у старі силові підходи до вирішення суспільних проблем виявилася у ході антиалкогольної кампанії, яка розпочалась з червня 1985 р. після виходу у світ постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками.

Проблема пияцтва в СРСР обговорювалася на засіданні Політбюро ЦК КПРС ще на початку квітня 1985 р. Саме тоді доповідач М. Соломенцев навів сумну статистику: 9 млн осіб у стані сп’яніння щорічно підбирають на вулицях, 1,5 млн знаходиться на примусовому лікуванні. Жінки складають більше третини п’яниць і алкоголіків, а молодь – половину. У той час, як в царській Росії жінок-п’яниць майже не було, а молоді й зовсім. За споживанням алкоголю на душу населення СРСР перевершив дореволюційну Росію в два з половиною рази… Наслідком такої ситуації були 30 млрд на рік прямих збитків, а якщо врахувати і непрямі втрати – всі 80 млрд (лише обслуговуючий персонал медвитверезників нараховував у той час 75 тис. осіб). У ході обговорення М. Горбачов акцентував, що мова йде не тільки про головну соціальну проблему теперішнього часу, а про біологічний стан народу, про його генетичне майбутнє. «І якщо ми цієї проблеми не вирішимо, ні про який комунізм не може бути й мови… А коли перший заступник міністра фінансів СРСР В. Деменцов спробував «попросити», щоб не відразу скасовували горілчані статті доходу, мовляв, важко буде залатати дірку у бюджеті, Михайло Сергійович його різко обірвав: «В комунізм на горілці хочеш в’їхати!»^[46]

На перших порах боротьба з зеленим змієм дала певні позитивні результати. Зокрема, у 1985 р. у промисловості України в середньому на одного пересічного робітника втрати робочого часу зменшились на 6 %, а прогулів – на 20 %, кількість злочинів на ґрунті пияцтва зменшилась на 21,5 %^[47]. Однак, ці позитивні зрушення не йдуть ні у які порівняння з тими негативними економічними, соціальними та політичними наслідками, які спричинила ця непродумана волюнтаристська кампанія.

Реалізація шляхом адміністративно-заборонних заходів благородної ідеї тверезого життя дорого коштувала економіці України: її бюджет не дорахувався більш як 10 млрд крб, у роздрібному товарообігу утворилась «дірка» в 13 млрд крб Безумовно, не все вимірюється грошима, але різкі адміністративні дії, направлені проти алкоголізму (лише протягом червня-грудня 1985 р. в Україні кількість магазинів, що продавали спиртні напої, скоротилась на 45 %) викликали буквально катастрофу у соціальній сфері – вже у 1988 р. кількість тільки зареєстрованих наркоманів у республіці становила 30,5 тис. осіб, а з 1982 р. по 1989 р. їх число зросло у 4,2 рази^[48]. Не слід забувати, що непродумана антиалкогольна кампанія мала і досить серйозні політичні наслідки, адже її реалізація обумовила не лише глухе невдоволення серед прибічників зеленого змія, а й фактично поставила під сумнів правильність обраного стратегічного курсу, викликала цілком реальну тривогу суспільства за долю всього комплексу реформ.