Хай я не сплю… От думаю, чого й ви не спите?!
Бо сон після полуночі – то діло вже святе!
Які проблеми й сумніви донині мучать вас?
Повірте, що для сумнівів ніч не найкращий час.
Швиденько до подушечки, у снів бо інша суть.
За ніч проблеми ваші всі разом зі сном минуть.
Гóрода шум стихает,
Вечер прохладой дышит,
Звезды пешком гуляют
По потемневшим крышам.
Томный сирени запах
Словно бальзам на душу…
День будет только завтра.
Ты тишину послушай,
Шторы раздвинув складки.
Час наступил покоя.
А чтобы спалось сладко,
Ночь помолчит с тобою.
Просто слова, що лягають рядок до рядочка,
Просто думки, що неначе мурахи снують.
Ці – про дорослих уже моїх сина і дочку,
Ці ж – про онуків, які спати теж не дають.
Просто робота, від ранку до пізньої ночі,
Клопоти вічні й тривоги, мов грона, рясні.
Просто щоденні червоні, «комп’ютерні», очі
Й вічні папери, що так остогидли мені.
Просто проблеми, що тиснуть на мозок і плечі,
Хоч і не власні, та взявся тягар цей нести…
Просто, як Бога, чекаєш ти іноді вечір,
Денне ж бо поле бракує вже сил перейти.
Просто весна, що свої нині крила складає.
Швидко деньочки минули її золоті.
Просто життя, в якім часу на себе немає.
Мабуть, тому, що живемо в часи непрості.
Я закоханий в грона ці білі!
Як хвилюють і п’янять вони!
З юних літ такі любі і милі
Ці чарівні дарунки весни.
Квітів в світі існує багато,
Та акація, мабуть, свята.
З незрівнянним її ароматом
Знов юнацькі приходять літа.
Знову крилами серце тріпоче,
Наче птах, що досяг вишини.
І твої помічають знов очі
Те, що з віком приходить лиш в сни…
Почуття – наче хвилі цунамі
Чи напруга у тисячу ват.
Так, як в юності, грається з нами
Цей акацій святих аромат.
Останні акорди зіграє сьогодні весна,
У зелені парків востаннє плесне білим цвітом.
Примхливою дуже була цього року вона,
А вже через день нам у вікна постукає літо.
Яким воно буде? Мабуть, як і наше життя:
То сонце, то хмари, то блискавки рватимуть небо…
А ми і надалі долатимем шторми буття,
Хоч, може, й не варто, однак розумієм, що треба.
Май стремительным был, как выстрел.
Ярким солнцем насквозь прострочен.
Мы стремимся жить очень быстро
И сквозь дни убегаем в ночи.
Не успеет зажечься утро,
Мы же вечер торопим снова.
Вот сказать бы хоть раз кому-то,
Словно в сказке, святое слово,
Чтобы время остановило
Неустанный свой бег. На немножко…
Чтобы солнышко лишь всходило
В нашей жизни. В душе. В окошке.
Зацвіла в городі бузина,
Та ще й дядько з Києва приїхав.
В середу іде від нас весна
Й час квітучих цих духмяних віхол.
Викидає жито колоски,
Дозріва черешня в верховітті.
Й вечір майже літній, вже такий,
Бо воно блука десь в підворітті.
Обіцяють, спека нас знайде,
І, мабуть, найближчими вже днями.
Соловейко ж весну проведе
У квітучій бузині піснями.
Посміхнімось сонцю і траві в росі,
Надихаймось щастям і земній красі.
Слухаймо, як пісню вітер нам співа,
Бо любові ніжні в пісні тій слова.
Киньмо думки ниці, зваживши на те,
Що прийшло вже літо – літечко святе.
Между пышными липами, кленами
Бродит лето, хмельное, зеленое,
Собирает и дарит ромашки.
Как рубашка, душа нараспашку.
Ему солнце улыбкою светится.
Утром с летом приятно так встретиться
И сказать и ему, и кому-то
С чистым сердцем: «Ну, доброе утро!»
У нашому житті все навпаки.
На жаль, це розумієш лиш з роками.
В дитинстві дні були, немов роки,
А з віком вже роки спливають днями.
Тож з часом їм уже втрачаєш лік,
І день, і рік сприймаєш однаково.
Цінуйте день з дитинства і повік,
Бо саме день всього життя основа.
Онучко наша, ніжне наше чудо!
Пшеничні коси, очі голубі…
Твоє життя нехай щасливим буде
І доля посміхається тобі.
Хай світлі будуть дні твої і ночі,
А радість обніма тебе крильми.
Хай буде все лиш так, як ти захочеш.
І, скільки зможем, поруч будем ми.
За небокраєм сонце сідає,
У верховітті пташка співає.
Її не видно, а пісню чути.
Слухають пісню вечір і люди,
Бо в її звуках ніжне кохання.
Птаха співає з раннього рання.
Протягом дня не змовкає ця пісня,
Щастям дзвенить вона десь поміж листям.
Так, без упину, лиш може співати
Той, хто всім серцем уміє кохати…
Дождь скомкал вечер, словно промокашку,
И прогремел по цинку ливнестоков…
Где-то скулит промокшая дворняжка,
Скулеж влетает в створ открытых окон.
А вместе с ним чуть горьковатый запах
Откуда-то здесь взявшейся полыни…
Прокручиваю рой проблем на завтра
Плюс те, что не успел решить я ныне.
Настольной лампы свет глаза не режет,
Стол освещая желтым ровным кругом.
После дождя приятный воздух свежий
Да мошкара, что мчится друг за другом…
Обычный день подходит к завершенью,
И стрелки на часах твердят: «Пора!»
За день в трудах пусть будет утешеньем
Спокойный сон июньский до утра.
Сховався вечір в кучеряві хмари,
Що в сутінках нагадують овець.
У величезну втомлену отару
Зігнав їх всіх бешкетник-вітерець.
Він хоч підпасок, але дуже спритний:
Збирає вперті хмари звідусіль.
А з-поза хмар і пастуха вже видно —
Виходить місяць знов на виднокіл…
Ох, як же – й це сказати чесно треба —
Стомились жити в хмарній ми імлі!
Хай хоч вночі, та буде чистим небо,
І людям стане легше на землі.
Вже кілька днів як липа зацвіла —
Жовтаві квіти між зеленим листом…
І знов духмяна хвиля попливла
Після акацій над червневим містом.
Неначе мед стікає з верховіть,
Як тільки сонце стане у зеніті.
Густе повітря можна просто пить,
І це, мабуть, найкращий напій в світі.
У ньому тонуть парки і двори,
Цим ароматом і бульвар залитий…
Люблю я Київ о такій порі,
Бо як же ж його можна не любити?
Відходить день, і вечір наступає
В красі червневій щедрому розвої,
А місяць зорі в небі пригощає
Розкішною медовою росою.
Темніє, і зникають барви,
Їхня змивається краса.
Однак Всевишній синю фарбу
Плеснув в вечірні небеса.
І у бездонній цій блакиті
Лише на мить здалось мені,
Що не вечірні, а досвітні
Червень запалює вогні.
А день і вечір нині справді літні.
Як довго йшли вони до нас здаля!
Час благоденства… Все буяє, квітне,
Й в обіймах теплих ніжиться земля.
Ні вітерця, стихає шум буденний,
Малиново згаса небес блакить,
Квітковий рай, зігрітий сьогоденням,
Розкішним ароматом струменить.
Повітря тепле, аж густе на дотик,
Заполонило вулиці й двори.
Замовкло птаство, в парку лиш, напроти,
Дзвінкий ще чутно щебет дітвори.
Ти вже і сам немов частинка літа,
Що розчинилась в світлім цім раю.
У час такий гріховно нудить світом
І скаржитись на доленьку свою.
Щасливий спокій душу обіймає
І тішить смаком терпкого вина.
Як нам хвилин таких не вистачає,
І швидко ж як хвилини ці мина.
Вночі нізвідкілясь взялася злива
І гуркотіла майже до світанку.
Мабуть, тому і вигляда щасливим,
Умитим, чистим місто нині ранком.
Приємний вітер надимає груди,
І сонце в очі радісно сміється…
Нехай цей день для вас щасливим буде
І все у ньому, друзі, вам вдається.
Людей в житті я розрізняю й зовні,
Й критерії для мене ці прості:
Усміхнені – в них склянки напівповні,
Похмурі й злі – у них напівпусті.
Для перших – і за хмарами є сонце,
Для других – й в день ясний його нема.
Для мене люди – наче на долонці,
Хоч кажуть, що чужа душа – пітьма.
Гортаю календар, дивлюсь на дати
Й дивуюся різниці кольорів.
Червоний колір – вихідний чи свято,
А чорний колір – для буденних днів.
Не можу зрозуміти, чесне слово,
Чи так здається тільки лиш мені,
Що хтось давно і, мабуть, помилково
Зафарбував у чорне наші дні.
Бо дні життя насправді ясні, світлі,
Мов квіти, що у літній час цвітуть.
Допоки живемо у цьому світі,
Не можна в дні вкладати чорну суть.
Все треба терміново поміняти
І не чекать зимової пори,
А завтра ж чорні дні пофарбувати
У веселково-гарні кольори.
Ось п’ятниця нехай зелена буде.
Суботі ж інший колір ми дамо…
І кожен день хай радує нас, люди,
Бо лише раз ми в світі живемо.
Облака отражаются в лужах.
Их сейчас, после ливня, с избытком.
Что ж, пора бы садиться за ужин,
Только солнце ленивой улиткой
Все никак не сползет с небосклона,
Раскалив горизонт до металла.
Мир, доселе умытый, зеленый,
Оно краской забрызгало алой.
В поднебесье прозрачно-хрустальном
Стая ласточек вьет пируэты…
Да, какой-то совсем идеальный
Этот вечер. Однако же, лето.
День июньский, огромный длинною,
Как-то всё же дополз до заката…
Время вечера, время покоя
Пахнет ливнем потрепанной мятой.
За днями день чіпляються вагони,
І потяг літа стрімко так летить.
Червневі промайнули перегони
Й липневі скоро з’являться – за мить.
На вищерблених рейках нас хитає,
Кидає потяг в русі навсібіч
Так, що ніхто уже й не помічає,
За вікнами що там: чи день, чи ніч…
Та і навіщо щось там помічати,
Коли суцільна в головах пітьма.
Лише оце, мабуть, ми можем знати:
За літом – осінь, далі вже зима…
Одна природа курс стабільний має.
Її логічні зміни, по порі…
Мільйон років скептично поглядає
На люд нікчемний місяць угорі.
Как всегда, в июле ночью звезды
Светят как большие фонари.
В эти ночи не бывает «поздно» —
Можно говорить и до зари.
Не важна и тема разговора,
Лишь бы он тянулся не спеша,
Лишь звучал бы дольше милый голос
И души касалася душа.
Я побажать вам хочу, друзі, нині
Небесної безмежжя синяви.
І ясне сонце в цій небесній сині,
І океан зеленої трави.
І відчуттів прекрасних, добрих, щирих,
Хоч це й непросто в наш тривожний час…
Бажаю ще невичерпної віри,
Що колись добре буде все у нас!
О проекте
О подписке