* * *

 
Ви не спите? А дарма, дарма, друзі!
Давно пора уже відпочивать.
Ви лишень гляньте! По усій окрузі
У ніч квітневу всі дерева сплять.
Ночей безсонних буде ще багато,
Хоча й пережили вже не одну.
Ця тиха ніч – то не буденне свято.
Тож порадіймо спокою і сну.
 

* * *

 
Тоне місяць у духмяній піні
Весняних задумливих садів.
Хоч за віком давні, але нині
Вони якось зовсім молоді…
Все буяє, все цвіте довкола
В ці, юнацькі ще, весни часи.
І, здається, не було ніколи
На землі чарівніше краси…
Я з весною разом молодію,
Кров у скронях гучно стугонить.
Перенести б, не лише у мріях,
На роки цю чудодійну мить.
 

* * *

 
У хаотичнім русі сьогодення,
Хоч іноді в очах темніє світ,
Я подумки кажу собі щоденно:
«Ну, хлопче, знов рушаймо у політ!»
Нехай низенько, а летіти треба,
Бо варто раз погодитись повзти,
Ти вже навік себе позбавиш неба
І не почуєш поклик висоти…
Бо лише лет надію залишає
Хоч раз в житті побачить небокрай,
Хоча ніхто тобі не обіцяє,
Що там, за небокраєм, буде рай.
А мо’, й не буде… Та надію маю
Й сам обираю шлях свій до мети!
А хто повзе і слів таких не знає,
Однаково тому куди повзти…
А я живу й живу надію маю!
Саме тому, хоча й на схилі літ,
Я сам для себе напрям визначаю
Й щоранку відправляюся в політ.
 

* * *

 
«Татусю, почитай-но мені казку!»
І я дитячу книжку відкрива,
Адже у ній добро, любов і ласка,
Закладені в друковані слова.
 
 
Сторінку за сторінкою гортаю,
І мова весняним струмком дзвенить…
Притихлій доньці вголос я читаю,
Як треба в мирі в цьому світі жить.
 
 
Як треба честь і дружбу цінувати,
Як обирать мету й до неї йти…
У книжках є усього так багато,
Щоб дітям відкривать нові світи.
 
 
Захопленням дитячі зорять очі.
І я таку помітив дивну річ:
Коли татусь читає, то охоче
Дитина буде слухать день і ніч.
 
 
Роки минули, виросли вже діти,
Моє ж волосся вкрила сивина.
Так, вік устиг багато що змінити.
Незмінна, мабуть, тільки лиш весна.
 
 
Вона дарує споконвічну ласку,
А ще знайомі чую я слова:
«Дідусю, почитай-но мені казку!»
І я, щасливий, книжку відкрива…
 

* * *

 
А чи повернуться колись
Уже забуті майже нами
Щемливо-тихі вечори
Під весняними небесами?
Без болю, люті і війни,
Без долі нашої лихої…
Так просто хочеться весни
У молитовному спокої.
 

* * *

 
У світі цім довгенько вже живу я,
Та нині головна з моїх утіх,
Коли, хоча б по скайпу, я почую
Онучки безтурботний щирий сміх.
І смуток днів кудись умить тікає,
А разом з ним всі болі і жалі…
Це справді щастя, що онучку маю —
Найбільше щастя на усій землі.
 

* * *

 
Пальчики к пальчику – это рука,
Несколько тучек – уже облака,
Сердце к сердечку – значит, любовь…
Всем это ясно даже без слов.
А если губы прижаты к губам,
Бродит рука по твоим волосам,
Кровь, словно колокол, бьется в виски,
И мы слились, а не просто близки?..
Значит, с тобой мы от счастья пьяны
Встречею нашей с той давней весны.
Дням и неделям теряем мы счет,
И мимо нас просто время течет.
Соединяя и души, и кровь,
Нас пеленает любовью… ЛЮБОВЬ!
 

* * *

 
І знов Всевишній день дарує нам
Й найвищу милість жити і творити.
Тому, на зло всім нашим ворогам,
Вчимося одне одного любити.
Лише любов веде у майбуття
Красиве, життєдайне і без крові.
А розбрат убиває зміст життя.
Будуймо ж Україну у любові!
 

* * *

 
Я скучив за усміхненим обличчям,
А тут, в Берліні, цих облич багато,
Хоч день буденний, прохідний і звичний,
А не якесь для всіх веселе свято.
 
 
Отак іду у натовпі поволі,
І до облич не треба придивлятись.
Усмішки всюди! Й якось мимоволі
І сам я починаю посміхатись.
 
 
Я спробую, звичайно, якщо вдасться,
І розпитаю у берлінців нишком:
Вони так посміхаються від щастя
Чи щастя їм дарує всім усмішка?
 

* * *

 
Рожево-біле море заливає
Світ весняний від краю і до краю.
І справді, уже слів не вистачає,
Щоб передати те, що відчуваю.
 
 
Жага шалена, наче птах, злетіти
Над неозорим цим квітучим раєм.
Не дихати повітрям, його пити
Як напій чарівний, що окриляє.
 
 
Дарує сили жити і наснагу
До творення щасливого, людського,
Біль забирає і тамує спрагу
В тих, хто долає непросту дорогу.
 
 
Тому прошу тебе не поспішати.
Ти чуєш, Весно? Я тебе благаю!
Хоч людям Богом не дано літати,
Та подумки з тобою я літаю.
 

* * *

 
Над Берліном небо спохмурніло,
Вітри дощ з Баварії несуть.
Зранечку тепло десь відлетіло,
А дощі нас точно не минуть.
 
 
Взагалі погода не весняна,
Хоч квітують парки і сади.
Мабуть, зацвіли вони зарано,
Бо не відійшли ще холоди.
 
 
Для берлінців ця погода звична.
Не важливо, пішки чи в авто,
І тому на вулицях столичних
Нині поруч шорти і пальто.
 
 
Ось сиджу і так собі міркую,
Хоч в Берліні вже не перший раз,
Що, напевне, в шортах помандрую,
Бо тепліше ж в Києві у нас.
 

* * *

 
Подякуємо Богу в унісон.
Він, сподіваюсь, голос наш почує,
За те, що за життя дарує сон,
Який серця і душі нам лікує.
Рубцює рани і стирає все,
Що пам’ятати, мабуть, і не варто.
І спокій нам лиш тільки сон несе.
Він розуму й здоров’я чесна варта.
 

* * *

 
За що люблю я місяць травень?
За уособлення весни!
За ці, уже розкішні трави,
За ночі теплі і ясні.
За перші солов’їні пісні
І за заквітчані сади.
За те, що синє небо висне
У лоні чистої води.
За хміль, розлитий у повітрі,
Що навіть подих перейма.
За те, мабуть, що в цілім світі
Пори щасливіше нема.
 

* * *

 
Знов дощ пішов, і місто затихає,
Хоч десь далеко грають блискавиці.
Я добрим людям гарних снів бажаю,
Хіба, крім тих, кому чомусь не спиться.
Причин для цього може буть багато,
Бо для безсоння теж потрібні теми.
У когось це, мабуть, родинне свято,
Комусь же заважають спать проблеми.
Одначе сон – така цікава штука,
І кожен з вас про це напевне знає,
Веселощі, проблеми наші й муки
Він все одно до ранку подолає.
Тож як би ми супротив не чинили,
Які б нас не гнітили там тривоги,
Його здолати ми не в змозі силу…
Бажаю сну над вами перемоги!
 

* * *

 
Уже пени′тся изумрудно роща,
И отзвенели бойкие ручьи.
Уже пьянящей ночью яркозвездной
Несмело пробуют свой голос соловьи.
Земля раскрыла теплые объятья,
Приняв в подарок горсточки зерна.
И смолкли в изумленьи ветры-братья,
Испив весны волшебного вина.
Потоком чувств в единое мгновенье
Смывает все привычные слова,
Когда весной приходит ощущенье
С природою высокого родства.
 

* * *

 
Збиває дощ рожеві пелюстки,
Весна лякає холодом осіннім.
Уздовж бордюрів дощові струмки
Течуть у пишній пелюстковій піні.
 
 
Свинцево виснуть низькі небеса,
Четвертий день дощ місто кропить рясно.
Сум серце тисне, що така краса
В дні дощові, як свічка, швидко гасне.
 
 
Даруй, Всевишній, милість нам свою,
Дощ заміни погодою ясною.
Дай довгих днів в квітучому раю
І щастя надихнутися весною.
 
 
Бо саме він, оцей квітучий світ,
Гамує біль й одвічний наш неспокій.
В нім не ведеш ти відлік власних літ
І мрієш знов про світле і високе.
 

* * *

 
Сьогодні на ніч «висвятилось» небо,
І ясний місяць виплив угорі.
Такий яскравий, що, мабуть, не треба,
Що можна вимкнуть в місті ліхтарі.
В колодязь двору зорі заглядають
Уперше за похмурі й мокрі дні,
На завтра день розкішний обіцяють
І змовницьки підморгують мені.
Я зрозумів. Піду і погуляю,
Хоч й для Берліна досить пізній час.
Однак піду, нехай пообнімає,
Як в юності, бузковий вечір нас.
Хай понесе на ароматних хвилях
Й затягне у стрімкий кохання вир…
Я ж на балконі в нездійсненних мріях.
І місяць посміхається у двір…
 

* * *

 
День такий, як обіцяли:
То хмари, то сонце,
То дощем нас поливає,
То промінь в віконце.
То ридає низьке небо,
То сонечко в сині…
Може, так воно і треба?
Свято ж таке нині…
Зі сльозами на очах.
 

* * *

 
Ось і все. Віддзвеніли копита
По бруківці минулого дня.
Бо травневий, ще з вечора, вітер
Осідлала ця ніч, мов коня.
От і скаче вона між світами,
Між минулим й прийдешнім ще днем,
Що бруківкою теж скоро стане,
Коли так, як і цей день мине.
Майбуття ми ще в змозі змінити,
Нам підвладні прийдешні ще дні,
А минулі – бруківка в копита,
І змінить їх не можна вже, ні.
 

* * *

 
Вітер заплітає вербам коси
Так, як заплітав колись твої.
Не твої сьогодні, мамо, роси
Й не тобі співають солов’ї.
Не для тебе сонце в небі сяє
І вночі підморгують зірки.
Як же тебе, мам, не вистачає
Й дотику легенького руки!
Я хотів сказати так багато,
Але в цій буденності не встиг.
Мамо, мамо, мила моя мати,
Ти не ступиш вже на мій поріг.
І не усміхнешся ти лукаво,
Бо в далекі вже пішла світи…
Ми співаєм мамам в свято славу,
Але не навчились берегти.
 

* * *

 
Незабутнє… Те, що позабути
Ти не зміг у вихорах буття.
Це події, але більше люди,
Ті, що стрів ти упродовж життя.
Ні, не посадовці й депутати,
Й не міністрів нескінченна «рать».
Їх, безликих, треба забувати,
Бо таких не варто пам’ятать.
Незабутні – ці не лізуть в очі,
Їх відсутність слави не пече,
Вони мовчки в злії дні і ночі
Дружнє підставлятимуть плече.
І в найтяжчу, у лиху годину,
Не важливо, звуть їх чи не звуть,
Хліба скибку, і для них єдину,
Непомітно в дім твій принесуть.
Незабутніх треба пам’ятати,
Бо вони є тим, що в світі сутнє!
Ти їх поіменно будеш знати,
Якщо стати зможеш незабутнім.
 

* * *

 
Серед буденності породи —
Я думаю, що це вам вдасться —
Знайдіть крупинку насолоди
Й маленький самородок щастя.
Хоч маса їхня незначуща,
Та я прошу, великий Боже,
Хай у страшному світі сущім
Вони нам вижить допоможуть.
 

* * *

 
Мережить сонце променями вії,
Зелений лист і ллється між віття.
Це день новий нову дає надію,
І новим змістом повниться життя.
 
 
Я знову вірю в щире, справжнє, чесне
В житті і праці, в мирі і в борні…
Нехай і справді все воно воскресне!
Цього найбільше хочеться мені!