Небо нічне вітри вимили нині так чисто!
Сяє зірками безмежна його глибина.
Чи то весна одяглася в зіркове намисто?
Перший свій день відгуляла сьогодні вона.
Залишки снігу зігнала зі схилів Дніпрових
І пронеслася веселим, гарячим конем.
Вражень ще більше весна подарує чудових
Завтра разом з ясним сонцем освяченим днем.
Ще ночі досить прохолодні,
Хоча вже, звісно, не зима.
Похмурим день мав буть сьогодні,
Та зранку хмар іще нема.
Ще небо тішить синявою
І сяє сонцем далина,
Та досі не в ладах з собою
Примхлива дівчина-весна.
Від неї можна все чекати:
Дощі, морози і сніги…
Я ж хочу нині побажати
Вам всім здоров’я і снаги!
Ніч світла і якась казкова,
Хоча й не світять ліхтарі,
Та місяця великий човен
Пливе по небу угорі.
Серед зіркового намиста
Шукає нові береги
І заливає сяйвом чистим
Все, наче повінь, навкруги.
Далеко він від цього світу,
Тому й не може зрозуміть,
Як можуть люди в ньому жити
І так страшенно не любить…
Початок свій усе у світі має:
Життя, ріка… навіть шкільний урок.
Тому й не дивно, що не уявляю
Весни початок, але… без жінок.
Якщо не жінка весну народила,
То звідки сонце, й сині небеса,
І ця шалена життєдайна сила,
Ця неземна, чаруюча краса?
Не можна жінку й весну роз’єднати
«Творцям» в угоду нашого буття.
Весна одвічна, як і жінка-мати.
Вони дарують нам усім життя.
Хай політичні вітри десь там віють,
Та облітають ваші береги.
Ви – наші весни, щастя і надія.
Зі святом вас, кохані й дорогі!
Я хочу в ліс – як до земного раю,
В хатинку з терпким запахом сосни,
Туди, де весну серцем відчуваю
І де завжди солодкі й світлі сни.
Де день і ніч весною вже сповиті,
І вечір з ранком схожі, мов брати.
Ліс весняний… Чи краще є щось в світі?
Ми – світ один з ним, а не два світи.
Я розчинюся в світанковій тиші
І соком піднімусь до верховіть,
Де гілочка в рожевім небі пише:
«Прийшла весна, і варто далі жить!»
А ніч і зовсім мов не весняна,
І вітер в щоки «ліпить», як руками…
Гілки дерев із темного вікна
Примерзлий цвіт простягують до рами.
І в скло шкребуть, мов просяться ввійти,
Бо третя ніч на зимну дуже схожа…
Навіщо знов холодні ці світи
В час весняний привів Великий Боже?
Чи то ми щось знов скоїли не те,
І холод – за гріхи для нас спокута?
Три дні на сході, й в центрі сніг мете,
Ще й кромсають дерева вітри люто…
За що, скажи, караєш, Боже, нас?
Бо і молитись вже немає сили.
Чи то такий нам випав долі час,
Чи то й насправді ми так нагрішили?
Может, солнца по улицам волны
Уже завтра покатит весна,
Ветер марта, душистый и вольный,
Выгнет штору в проеме окна.
Белой тюли трепещущий парус
Радость снова разбудит в груди…
Ведь надежда у нас-то осталась,
Хоть и так далеко… впереди.
Похмурий день, похмура ніч…
Я знов з думками віч-на-віч.
Вони, як зграя вовкулак,
Щоніч готові до атак,
Щоб на шматки порвати сни…
Ніщо їм радощі весни,
Її вже впевнена хода
І життєтворная вода,
Що так піднесено співа
Надії, з року в рік, слова
І обіця щасливі дні…
Чи то здається так мені?
Думки похмурі розжену
І буду слухати весну…
Й до вас нехай приходять сни.
Співзвучні з піснею весни.
День сонце щедро нині роздавав
І розсипав проміння, мов намисто.
Від нього задзвеніло сонне місто,
Немовби на цимбалах хтось заграв.
Й під небо зафарбовані в блакить
По вулицях дзвінкі помчали хвилі…
Довкола люди миттю стали милі,
Всі якось подобрішали на мить.
Мабуть, здалося їм, що в небуття
Всі негаразди вже пішли й печалі,
І сонцем вщерть залиті сині далі
Щасливе обіцяють лиш життя…
А якщо й справді буде саме так?
Бо навесні ж збуватись мають мрії!
День, що минув, подарував надію.
А може, це від Бога добрий знак?
Ганяє вітер зранку хмари
Похмуро-сірі дощові
Й збива їх, мов овець, в отару
У небі, а не на траві.
Лиш зрідка сонечко привітне
Поміж отар тих прогляда.
І все ж весна, хоча й не квітне
Ще рясно поросль молода.
Та свіжа зелень «запушила»
Всі сквери й парки навкруги.
Щодень весна вже входить в силу
І розмиває береги.
Нам почекати трошки треба.
Нехай ще кілька днів мине,
І під весни блакитним небом
Квітуча хвиля в світ плесне.
День промайнув. А я і не помітив,
Що ніч давно панує у дворі.
Що ж, буду спать, хоча у вікна світять
Весняні зорі, наче ліхтарі.
Ох, весняні ці чарівниці-ночі!
Люблю я вас й ціную кожну мить.
Й хоч вік не той, і спати хочуть очі,
А серце, як і в юності, не спить.
Ой, як люблю, люблю її одну!
І в світлий дощ, й в зігрітий сонцем ранок.
Яке ж то щастя, вийшовши на ґанок,
Зустріть найкращу дівчину – Весну!
І обійняти за тендітний стан
Й разом злетіти в неба сині далі,
Туди, де лише радість без печалі,
Та ще кохання неземний дурман.
Встречай улыбкою рассвет!
Начало дня – это прекрасно!
Коль Бог нам дарит этот свет,
То, вероятно, не напрасно.
Понять, увидеть, ощутить,
Прочувствовать его нам надо,
Чтобы понять, что право жить —
То величайшая награда!
Увидеть неба синеву,
Услышать птиц весенней ранью,
Упасть в зеленую траву…
Не это ли за счастья гранью?
Да, есть проблемы бытия,
И путь судьбы порою зыбкий,
Но будет светлой жизнь твоя,
Коль начинаешь день с улыбки.
Твої очі такі зелені,
Бо вони із трави в росі.
Поцілунок – мов сік із клена…
Я вклоняюсь твоїй красі!
Твоя пристрасть така нестримна,
Й зовсім юні з тобою ми.
Весно-весно, моя царівно,
Поцілуй мене й обніми.
Моїй малій Батьківщині та моїм землякам-вільчанцям присвячується
У мене, як у кожної людини, —
Не суть важливо, скільки тобі літ, —
З народження мала є Батьківщина —
Те місце, де з’явився ти на світ.
Те місце, де зробив найперші кроки
Й промовив найважливіші слова.
Про неї пам’ять в нас живе, допоки
Людина є, людина ще жива…
Я часто сню своїм поліським краєм,
Ці сни й донині не перевелись…
В дитинстві Вільчу називав я раєм,
Те селище, де народивсь колись.
Хоч про життя то це неправда буде,
Насправді воно райським не було.
А рай у тім, що є довкола ЛЮДИ
Та ще природи дивовижне тло.
Я пам’ятаю всіх їх поіменно:
Сусідів й друзів, що тоді жили,
Й підтвердити готовий достеменно:
Вони людьми ж бо справжніми були!
Разом ділили радості, і біди,
І зло сприймали як найбільший гріх.
То ж не біда (нема де правди діти),
Якщо вона розділена на всіх.
Ми, хоч малі, а розуміли ніби,
Що означа «буть справжніми людьми».
Це коли ти свою шкоринку хліба
Розділиш разом з іншими дітьми.
Окрім людей, ще безкінечно милі,
Такої дивовижної краси,
На сотні кілометрів чи ж бо милей
Старі, як світ, ліси, ліси, ліси…
Вершини сосен та дуби крислаті,
А поміж них – берізок світлий гай.
Ліс на гриби і ягоди багатий,
І для людей це дійсно справжній рай.
Він нагодує, він і обігріє,
Коли зими прийде сумна пора,
Шум лісовий думки важкі розвіє,
Наповнить душу відчуттям добра.
А ще корів ми в лісі випасали,
Женучи їх по вранішній росі.
Ми в лісі й з лісом разом виростали
У цій земній невимовній красі…
Життя текло спокійно, мирно, тихо,
Як на Поліссі у річках вода,
Допоки не прийшло в цю землю лихо.
Ні-ні, не лихо, а страшна біда.
Знялись з гнізда невидимі шуліки,
Яких і голоси нечутні теж,
Несучи смерть, ту, що не знає віку,
Жалю не знає і не знає меж.
Розквітла квітка чорного полину,
Немов навала чорної орди,
Накрила нас і нашу Україну
Безмовна тінь смертельної біди.
Вона зтруїла все: і хліб, і воду,
Й не зрощені людьми ще врожаї,
Примусивши частину мого роду
Благословенні кинуть ці краї.
Все залишали: прадідів могили
Й нажите поколіннями добро…
У вірші передать немає сили,
Як це безмежно боляче було…
Рознесло лихо земляків по світу.
Вже деяких згубились і сліди.
І ліс росте вже, а не льон чи жито
На місці Вільчи й спільної біди.
Однак я мрію, що пора настане,
І, повернувшись з виру небуття,
В моїм Поліссі Вільча знов постане,
І завирує в ній нове життя!
В житті нічого вічного немає,
Й саме життя теж має береги.
Казали ж древні, що усе минає,
Минуть і ці, квітневі вже, сніги.
Наступить ранок, і в безмежне небо
Заллє світанок сонячну блакить…
За будь-чого у краще вірить треба!
Бо як без віри в цьому світі жить?
День останній квітневий так стрімко згаса.
Сонце теж разом з днем догорає.
І блакитні до цього іще небеса
Запалали малиновим краєм.
Сад завмер в сутінковій якійсь німоті,
Потонув в ароматі цвітіння,
І в темніючій швидко небес висоті
Проросло вже зіркове насіння.
Гомінкі затихають птахів голоси,
Що весь день безупинно лунали.
Лиш вечірні дрібненькі краплини роси
На траві, юній ще, заблищали.
Весняна ніч згасила останні вогні,
Тільки ранок засвітить їх знову.
Спать пора вам усім, а також і мені,
Бо руйнує цю тишу вже слово.
Неначе потяг, продзвеніла злива
І у нічну помчала далину.
Кипучий сад, весь мокрий і щасливий,
Святкує теплу зливу весняну.
Він потопає в цвіту ароматі,
Як у парфумах, що цей дощ розлив.
Весняна злива – це і справді свято
В найкращому з існуючих світів.
З Христовим Воскресінням всіх вітаю!
Він смертю смерть в свій час здолати зміг.
І щоб Христос, я нині вам бажаю,
Домівок ваших освятив поріг.
Щоб він звільнив наші серця і душі
Від тих гріхів, що зроблені були,
Щоб ми весь вік, на морі чи на суші,
Щасливо далі й праведно жили.
Щоб гнів і зло нам душу не гнітили,
А в ній зростали зерна доброти…
Хай дасть же нам він розуму і сили,
Щоб з чистим серцем по життю іти.
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!
На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Йдучи дорогами життя…», автора Олександр Афонін. Данная книга имеет возрастное ограничение 12+, относится к жанрам: «Зарубежная поэзия», «Cтихи и поэзия». Произведение затрагивает такие темы, как «украинская поэзия», «сборники стихотворений». Книга «Йдучи дорогами життя…» была написана в 2018 и издана в 2018 году. Приятного чтения!
О проекте
О подписке