«За що люблю я місяць травень…»

 
За що люблю я місяць травень?
За уособлення весни!
За ці, такі розкішні, трави,
За ночі теплі і ясні…
За перші солов’їні пісні
І за заквітчані сади.
За те, що синє небо висне
У лоні чистої води.
За хміль, розлитий у повітрі,
Що навіть подих перейма…
За те, мабуть, що в цілім світі
Пори щасливіше нема.
 

«День уходящий разукрасил небо…»

 
День уходящий разукрасил небо
В немыслимые алые тона,
Даря нам ощущенье сладкой неги,
На что способна только лишь весна.
Газона зелень, пруд, деревья сада
Приобрели пурпурно-нежный цвет.
Лишь солнца луч по краешку ограды
Оставил желтый, а не алый след.
И вслед за света сумасшедшим всплеском,
Средь постепенно тающих теней,
Зашелся звонкой радостною песней
Певец весны бессменный – соловей.
Он, как волшебник, принял эстафету
От майского сгорающего дня…
Весна уходит, отдавая лету
Всю пылкость чувств закатного огня.
 

«Набубнявіло небо низьке…»

 
Набубнявіло небо низьке
Й сховалось сонце. Не пече…
Здається, дощ вже близько-близько,
От-от із хмари потече.
Птахи принишкли, парк і квіти…
Не дощ, здається, а гроза!
Ось гуркотнуло… Свиснув вітер
І… впала дощова сльоза.
 

«На каштанах вновь вспыхнули свечи…»

 
На каштанах вновь вспыхнули свечи
Средь темнеющей быстро листвы.
В город входит задумчивый вечер
По ковру еще юной травы.
 
 
Шум бульваров, что мощной волною
Бушевал, уже сходит на нет.
Время отдыха, время покоя
Зажигает в домах желтый свет.
 
 
Накатила такая усталость.
Не спасло даже то, что весна…
Но совсем уж немножко осталось
До блаженного времени сна.
 

«Дощ весняний короткочасний…»

 
Дощ весняний короткочасний
Прошелестів зеленим листом,
І знову з неба сонце ясне
Проміння сипле, мов намисто.
Поміж хмарок воно сміється,
Та ще і мружиться лукаво…
Вам все в роботі хай вдається,
Бо день вже видався на славу!
 

«Я відчиняю двері в ніч…»

 
Я відчиняю двері в ніч,
Іще травневу і вологу,
У небо, де мільйоном свіч
Горять зірки, мов очі Бога.
У ту безмежну далину
Порівняно із нашим світом…
І, проводжаючи весну,
Готуюся зустрітись з літом.
 

«Похмуре небо низько висне…»

 
Похмуре небо низько висне,
Неначе зовсім не весна.
Сезон дерев цвітіння вийшов —
Цвіте одна лиш бузина.
 
 
Хоча і літа ще немає,
Весни зосталось дві доби,
Однак воно вже наступає —
Он, кажуть, що пішли гриби.
 
 
Дозріли в лісі вже суниці,
І трави косять косарі.
А літо зайде у світлицю
Вже післязавтра, на зорі.
 

«Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень…»

 
Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень
Промчался звоном струй. И снова тишина…
Забыться б и забыть в неведеньи счастливом
В жасминовом раю, что принесла весна.
Невзгод, забот, тревог снять жесткие вериги,
Вернуть забытых лет утраченный покой.
Но не дано. Давно он стал страницей книги,
Той, что прошедший век уже унес с собой.
А новый век летит, гремя на рельсов стыках,
И нет покоя в нем, его здесь не найти…
Вот только лишь жасмин да окна в лунных бликах
Напомнили мне вновь о пройденном пути.
 

«Бентежний дух весни…»

 
Бентежний дух весни
Ще десь блукає світом,
Та вже всі наші сни
Наповнюються літом.
 
 
І сонячний цей день
Нам літо обіцяє…
То є весна ще десь?
Чи вже її немає?
 
 
Он липа як цвіте,
Й тополя білить пухом.
Весна іще… Проте
Вже пахне літнім духом.
 

«Все. Місяць травень літа добігає…»

 
Все. Місяць травень літа добігає,
Дерева одягнувши у листки.
Тому весна так щедро розсипає
По тротуарах білі пелюстки.
 
 
Тож що не день, то червень ближче, ближче…
Пора приходить літечка свята.
І десь на верховітньому «горищі»
Зозуля вже рахує нам літа.
 

«Заблукав десь вітер поміж листя…»

 
Заблукав десь вітер поміж листя
Й зовсім не тривожить спокій ночі.
В темнім небі зорі променисті
Сяють, мов коханих ясні очі…
Вони ще й підморгують лукаво —
Нумо, відшукай між них свої…
В ніч весняну то нелегка справа,
Коли так співають солов’ї.
 

«Весна так стрімко в літо перейшла…»

 
Весна так стрімко в літо перейшла,
Хоч травень не добіг ще й середини.
Але вже стільки сонця і тепла,
Як літньої, червневої вже, днини.
 
 
Акація он скоро зацвіте,
І липа цвіт готова викидати.
Нехай вже буде літо, та, проте,
Весні наш вік не варто підганяти.
 

«Сегодня желтая луна…»

 
Сегодня желтая луна
Едва видна за облаками.
То спрячется, то вновь она
Плывет, как челн, между волнами.
Но тучи вовсе нипочем
Луне, красавице беспечной.
Она плывет своим путем
С загадочным названьем вечность…
Дорогой жизни бесконечной…
 

«Чарівним акацій ароматом…»

 
Чарівним акацій ароматом
Оповите місто, мов серпанком.
Зацвіли вони щось ранувато:
Не у червні, а травневим ранком.
 
 
Змінюється дивно так природа.
Чи не те щось коїться зі світом?
Нині весняна іще погода,
А квітує все, неначе літом.
 

Останній дзвоник

 
Здається, що дзвенить весь світ
Шкільним останнім дзвоником.
І сонце скаче по траві
Веселим жовтим коником.
 
 
В сльозах батьки і вчителі,
А діти посміхаються,
Бо не батьки, а ці «малі»
Зі школою прощаються.
 
 
Мабуть, пробігти має час
Вже непомітним коником,
Щоб діти з сумом ще не раз
Згадали день цей з дзвоником.
 

«Тьохнув, немов сердечко, ранок нового дня…»

 
Тьохнув, немов сердечко, ранок нового дня.
Вітер ладна уздечку сонячного коня…
День уже весь в напрузі, наче дроти, гуде.
Хай він щасливо, друзі, нині для вас пройде.
 

«Дождя седая пелена…»

 
Дождя седая пелена
Вечерние размыла дали…
Мне три часа еще до сна,
А вот глаза уже устали.
Повысилась вдруг «клейкость» век,
Как будто смазали их медом.
Всяк спать захочет человек,
Когда такая вот погода.
Поют дождинки в унисон
Внизу, в листвы зеленом царстве…
Под эту песню входит сон —
От стресса лучшее лекарство.
 

«Эх, дороги-дороги… Эх, по жизни пути…»

 
Эх, дороги-дороги… Эх, по жизни пути!
Как прошел уже много и как много идти…
Что легко было – враки, никому ты не верь.
Оглянешься, и страшно станет только теперь.
Но былое минуло, а что нового ждет
В нашей жизни, что ныне – как весной ледоход?
Льдина лезет на льдину, мнет, ломает, крошит…
Думал, друг, а он в спину все ударить спешит.
Все сложнее, чем было… Нынче – даже вдвойне!
Но оно и понятно, ведь мы все на войне!
И война, как цунами, каждый день над тобой…
А спасеньем в той схватке может стать лишь любовь
И незримой стеною перекрыть все пути,
Чтобы зло в этом мире не смогло нас найти,
Чтобы не остудило горе наши сердца,
Ведь с любовью мы вынесем все! До конца!
 

«Я родниковой свежестью утра…»

 
Я родниковой свежестью утра
Наполню двор, плеснув ее в окошко.
И в дверь небес я пропущу ветра,
Чтоб пошалили поутру немножко.
Стряхну с ветвей я лепестковый снег,
Покрыв дорожки белой пеленою,
Остановив часов бесстрастный бег,
Заполнив время лишь одной весною.
Чтобы и впредь, в грядущие года,
Мы молоды душой и сердцем были.
Чтобы любовь в душе жила всегда
И чтоб всегда мы искренне любили.
 

«Сьогодні місто зранку у тумані…»

 
Сьогодні місто зранку у тумані.
Розмита ним і досі далина.
Мабуть, сумує у свій день останній,
Прощаючись із нами вже, весна.
Вона чудово так відпрацювала,
Створивши світ небачений краси.
І, вже йдучи, невтішно заридала
Прозорими краплинками роси.
Вже червень перші трави косить
 

Вже червень перші трави косить

«Тепло, тихо… Ранок літній…»

 
Тепло, тихо… Ранок літній.
Сонечко рікою ллється.
У зеленім верховітті
Птаха радісно сміється.
Бджілок гул перекриває
Тихе вітру шепотіння.
Поміж гілочок сіяє
Золотисте павутиння.
Сад – зелено-різнобарвний,
Неймовірно пахнуть квіти…
День сьогодні буде гарний —
Бо на те ж воно і літо.
 

«Просто ранок, в спокої і тиші…»

 
Просто ранок, в спокої і тиші.
Просто небо, глибоке і чисте.
Просто вітер, що віти колише.
Просто рідне, улюблене місто.
Просто день, так, буденний, не свято.
Просто усміх веселий людини.
Я бажаю зовсім небагато:
Просто, друзі, щасливої днини.
 

«У ніч липневу гріх великий спати…»

Спи, ночь в июле только шесть часов…

Р. Гамзатов «Колыбельная»

 
У ніч липневу гріх великий спати…
Тоненький серпик місяця вгорі,
Садів темніють пишні літні шати
Й, мов діаманти, сяють ліхтарі.
Нічне прозоре зоряне склепіння
Над головою низько нависа.
Лише хмаринок біле павутиння
Липневі обрамляє небеса.
Ці літні ночі – то безмежна втіха,
Політ бажання, спинений на мить.
Яка ж бо тиша, спокоєм все диха!
Лиш тільки серце радісно дзвенить.
 

«Из-за угла выглядывает лето…»

 
Из-за угла выглядывает лето,
Словно мальчишка, весело свистя.
Как ты, не знаю, но я видел где-то
Вот это шаловливое дитя.
Может, оно из детства к нам примчалось
Или из дальней юности пришло…
Но точно знаю, что еще не старость
Из-за угла смеется так светло.
 

«Вранці заступили небо хмари…»

 
Вранці заступили небо хмари,
Та дощу вони не обіцяють.
Хоч цих хмар сьогодні не чекали,
Та нічого, хай собі літають.
Бо й між ними сонце проглядає,
То чому б хмаркам не політати?
Доброго я дня усім бажаю,
Адже літо – завжди наче свято.
 

«Все небо в білих блискавицях…»

 
Все небо в білих блискавицях,
Але громів чомусь не чути…
Принишкла поночі столиця
В тривозі: що то має бути?
Тривога просто вже розлита
В задушливій червневій ночі,
Й густе повітря можна пити.
І п’єш, хоч дуже неохоче.
Неспокій душу обіймає,
Хвилюють білі блискавиці.
Ми ж зливи і громів чекаєм:
Я та стривожена столиця.
 

«Дощить, дощить… Немов в проріху…»

 
Дощить, дощить… Немов в проріху
Щодня з небес тече вода.
І, начебто, іще не лихо,
Та, певним чином, вже біда.
 
 
Та й сонце рідко виглядає,
І що не день, то в різний час.
То ранком трошечки засяє,
То в полудень потішить нас.
 
 
Вже й літо вийшло у дорогу,
Хоч дощ вночі був, аж гуло.
Сьогодні попрошу у Бога,
Щоб теплим літечко було.