Домовик

 
Ніч на дворі. Тиша й спокій,
В’язкий морок у кімнаті.
Ходиків ритмічний цокіт,
Наче ходить хтось по хаті.
Меж у темряви немає,
Навіть рук своїх не бачу.
Щось у пам’яті зринає
Дуже давнє, ще дитяче…
Якось й слух так загострився,
Плед під боки підтикаю,
Раптом домовик з’явився
Та у темряві блукає?
Він великий, волохатий…
Ще й страшний, мабуть, до того.
Ходить, ходить він по хаті,
Ну а потім – хвать за ногу!
Хоч старий, а те, дитяче,
Згадую і посміхаюсь.
Це все так, але, одначе,
Дай під пледом заховаюсь.
 

«День був похмурий та, однак, привітний…»

 
День був похмурий та, однак, привітний.
Й лише надвечір дощик покропив…
Перед вікном хитається від вітру
Заквітчане гілля старезних слив.
Після дощу пелюстки забілили,
Неначе снігом, землю навкруги.
І квітів аромат, набравшись сили,
Вже втратив свої звичні береги.
Він стрімко так вливається в кімнату,
Через вікно потужно струменить…
А я пливу у хвилях аромату,
І щось у серці радісне бринить.
 

«Біло-рожеве море заливає…»

 
Біло-рожеве море заливає
Світ весняний від краю і до краю.
І справді, уже слів не вистачає,
Щоб передати те, що відчуваю.
 
 
Жага шалена, наче птах, злетіти
Над неозорим цим квітучим раєм.
Не дихати повітрям, його пити
Як напій чарівний, що окриляє.
 
 
Дарує сили жити і наснагу
До творення щасливого, людського,
Біль забирає і тамує спрагу
В тих, хто долає непросту дорогу.
 
 
Тому прошу тебе не поспішати.
Ти чуєш, Весно? Я тебе благаю!
Хоч людям Богом не дано літати,
Та подумки з тобою я літаю.
 

«Весняно котрий день буяє…»

 
Весняно котрий день буяє
Книжкове в Арсеналі свято.
Хто там ці дні не побуває,
Той буде сильно жалкувати.
 
 
Ідіть із друзями, з сім’єю
Туди, де нині свято слова,
Бо книга сутністю своєю
То є знання, життя основа.
 
 
Вона, як друг, розповідає
Про все, що в цьому світі сутнє.
Того ж, хто книжки не читає,
Незавидне чека майбутнє.
 

«Непередбачуваний квітень…»

 
Непередбачуваний квітень
Знов забира у нас тепло.
Удень було ще майже літо,
А вже надвечір понесло
У піднебессі ситі хмари,
І вітер люто стугонить.
Верни свої нам, весно, чари!
Але вона вже, мабуть, спить…
 

«Алокрылая чайка рассвета…»

 
Алокрылая чайка рассвета
На востоке зажгла горизонт,
И апрельское утро, как летом,
Раскрывает небес синий зонт.
Ярче, ярче становятся краски
В колокольной почти тишине.
Снова солнце, волшебник из сказки,
Добрых сил добавляет весне.
Новый день по Одессе шагает,
И те чувства, что в сердце ношу,
Я словами в молитву слагаю
И у Бога лишь мира прошу.
 

«А что Одесса? Вроде, как всегда…»

 
А что Одесса? Вроде, как всегда.
Улыбки, солнце, море… – все здесь рядом.
Да, многие видал я города,
Но для меня Одесса – как награда.
 
 
Для чувств моих не отыскать слова.
Она чарует красотой своею.
Ее душа всегда во мне жива,
Я на всю жизнь уже сроднился с нею.
 
 
Мне близок дух двух славных городов,
Куда всем сердцем буду я стремиться.
Это прекрасный, вечно юный Львов
И ты, Одесса, юмора столица.
 

«Предпасхальный день…»

 
Предпасхальный день…
Небо – как в раю!
Щедро раздает синеву свою.
Солнышко течет золотой рекой.
День – как благодать: тишина, покой.
А во всех домах круговерть забот —
Собирает стол к празднику народ.
Пахнут куличи, крашенки горой.
Где тут тишина, где уж тут покой?
На плите шкварчат с мясом колбаса…
Ох, и будет стол – просто чудеса!
Нынче все в трудах – те, кому не лень.
Праздник-то какой – ВОСКРЕШЕНЬЯ день!
 

Київ Великодній

 
Наш Київ – писанка сьогодні!
Яких тут тільки фарб нема!
Хоча іще напередодні
Лякала снігом нас зима.
Однак хода весни невпинна.
Що їй ці вибрики зими?
І, як весна, пренеодмінно
Всі зими переможем ми!
 

«Вже відлунали великодні дзвони…»

 
Вже відлунали великодні дзвони
І день новий лаштунки підніма.
Є особливі вічності закони,
Хоча для нас-бо вічності нема.
Усе таке мінливе, швидкоплинне,
День – лише іскра в полум’ї буття.
Цінуй його, бо він – єдиний вимір,
Яким ми визначаємо життя!
Бо лише він нам радість обіцяє,
Грайливу, щиру – наче цуценя…
А от для щастя все ж не вистачає
Завжди якогось одного лиш дня…
 

«Ну, от і знову вишня зацвіла…»

 
Ну, от і знову вишня зацвіла —
Це українське диво споконвічне…
Хоча весна щось рано залила
Вишневим цвітом всі двори столичні.
Над ним так бджоли весело гудуть,
А от хрущам, мабуть, ще ранувато.
І плугарі чомусь з полів не йдуть,
Та й не співають ввечері дівчата…
Нові часи, й життя зовсім нове…
Але, як в давнину, так і донині,
Шевченка вишня у душі живе
Як вічний символ щастя в Україні.
 

«Щось швидко клен вже якось відцвітає…»

 
Щось швидко клен вже якось відцвітає
Й свій жовтий цвіт розносить навкруги…
Та юний лист зеленим морем грає —
Білястих хмар змиває береги.
Легенький вітер котить ніжні хвилі,
Й вони зникають в синій далині…
Які ж натхненні і безмежно милі
Оці духмяні, ці квітневі дні!
В них мимоволі розтають тривоги,
Думки приходять світлі й почуття.
І кличуть знов, як в юності, дороги,
І в нескінченність віриш знов життя.
І серце знов так повниться любов’ю,
Що обійняти хочеться весь світ,
Який вирує молодою кров’ю,
Що й забуваєш, скільки тобі літ.
 

«Зацвіла знов на городі груша…»

 
Зацвіла знов на городі груша,
Вся немов облита молоком.
І лікує наболілу душу
Заметіль квітнева за вікном.
 
 
Незрівнянний аромат цвітіння
Відчувають, мабуть, всі світи.
У холодну пору, вже осінню,
Будуть груші в пам’яті цвісти.
 
 
А коли морозні заметілі
Вкриють снігом у садку гілки,
Буду думать, що летять то білі
З груш старих духмяні пелюстки.
 

«Ах, неужели вишня зацвела…»

 
Ах, неужели вишня зацвела?!
И как в апреле у нее так вышло?
Вчера совсем ведь голою была,
А нынче в одеяньи белом пышном.
 
 
В цвету она безумно хороша,
Словно в фату невеста завернулась,
Хоть и не время. Но щемит душа,
Как будто к нам опять зима вернулась.
 

«Невже і справді вишня зацвіла…»

 
Невже і справді вишня зацвіла?!
Отак одразу, дужо, рясно, пишно.
Ще вчора зовсім голою була,
А нині вигляда отак розкішно.
 
 
Адже для вишні зовсім ще не час.
Вона ж із травня в квітень перебігла.
Весна потішить вирішила нас?
Ні, то Всевишній нас так любить, бігме!
 
 
Квітує, хоч і листя ще нема,
Мов дівчина, що в біле одягнулась.
А враження таке, що це зима
Не снігом, цвітом знову повернулась.
 

«Із ранку сонечко привітне…»

 
Із ранку сонечко привітне
І небо синьої води.
За зеленню – уже все літнє,
Та світанкові холоди
Невимушено нагадають,
Що лише квітень на дворі,
І через тиждень лиш заграють
Ще великодні дзвонарі.
Тому й не треба поспішати
Радіти зелені беріз,
Бо травень може нас дістати
Нічним морозом ще до сліз.
 

«Неначе потяг продзвеніла злива…»

 
Неначе потяг продзвеніла злива
І у нічну помчала далину.
Зелений сад, весь мокрий і щасливий,
Святкує теплу зливу весняну.
Він потопає в цвіту ароматах,
Як у парфумах, що цей дощ розлив.
Весняна злива – це і справді свято
В найкращому з існуючих світів.
 

«Травневий день, духмяний, соковитий…»

 
Травневий день, духмяний, соковитий,
Немов густе настояне вино,
Яке стікає по зелених вітах
У навстіж вже відчинене вікно.
 
 
Цвіте бузок, каштани шаленіють
І струменить черемухи нектар…
Це час, коли народжуються мрії, —
Всевишнього святий, безцінний дар.
 

«Я дякую тобі, мій друже Львове…»

 
Я дякую тобі, мій друже Львове,
За ці травневі три святкові дні.
Вони були по-справжньому чудові
Й сподобались, мабуть, не лиш мені.
 
 
Тебе я в різні пори пам’ятаю,
Та ти найкращий в пору весняну.
Пора додому… І собі бажаю
З тобою стріть ще не одну весну.
 

«Радість із сумом, тривога і збудження…»

 
Радість із сумом, тривога і збудження…
Їду сьогодні у зону відчуження.
Туди, де дитинство моє розпорошене
В травах так щедро вже стронцієм зрошених.
Туди, де стоять старі сосни нахилені
Над рідних і близьких святими могилами.
У місце, що в пам’яті буде до скону,
Із страшною чорною назвою ЗОНА.
 

«Это – не юбилей. Это – просто этап…»

Николаю Ивановичу Сенченко посвящается

 
Это – не юбилей. Это – просто этап.
Просто веха в пути под небесною крышей.
Это – лестница жизни, а попросту – трап,
По которому лезем мы выше и выше.
 
 
И с высот этих наших мы смотрим на свет
Взглядом возраста четче и как-то острее.
И с вершины уже нами прожитых лет,
Полагаю, что стали добрей и мудрее.
 
 
С нами в споре любым оппонентам сложней,
Кто моложе и опыта меньше имеет.
Мы проверили знания жизнью своей,
И не всяк с нами в споры ввязаться посмеет.
 
 
Наши годы как благо должны мы ценить,
Что и так уже щедро нам дадены Богом.
Важно то, что есть силы и жить, и творить,
И идти твердым шагом житейской дорогой.
 

«Нині ходить дощ весняний…»

 
Нині ходить дощ весняний
Заквітчаним містом,
Засипає його рясно
Водяним намистом.
На квіточках осідають
Маленькі краплини
І постукують тихенько
В металеві ринви.
Вимивають чисто-чисто
Вулиці, бульвари,
Засівають пелюстками
Парки й тротуари.
Дощ травневий – то є благо,
А зовсім не диво.
Київ навіть в день похмурий,
Мов юнак, красивий.
Задивився він на себе
В дзеркало Дніпрове…
Моє вічно юне місто,
Ти завжди чудове!
 

«Подкрался майский вечер незаметно…»

 
Подкрался майский вечер незаметно.
Исчезло солнце и пропали тени.
И так внезапно, дуновеньем ветра,
Плеснуло тонким запахом сирени.
То день прошедший, что пылал так ясно,
Наколдовал волшебный этот вечер,
А он для ночи, как любовник страстный,
Зажег цветов сирени нежной свечи.
И тает ночка в их благоуханьи,
Ведь майский вечер ловелас известный…
Себе податься, что ли, на свиданье,
А то в груди вдруг стало чувствам тесно.
 

«Двор, словно чаша, до краев заполнен…»

 
Двор, словно чаша, до краев заполнен
Цветущих вишен пьяным ароматом.
И, вне сомнений, эти дни мы вспомним
В далеком нашем будущем, когда-то.
 
 
Мы вспомним утро в сладкой полудреме,
Когда народ уехал заниматься.
Тогда лишь мы остались в этом доме
Да два кота, что так умеют драться.
 
 
Во двор веранды настежь дверь открыта,
И даже в спальне нежный запах слышен.
Мы друг для друга – все и всё забыто —
В волнах любви, как в аромате вишен.