«Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра…»

 
Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра.
Сохнут тарелки и рюмки на полке посудной…
Будничным утром поставлю на стол себе завтрак,
Кашу-овсянку – в сравнении с праздничным, скудный.
Выйду из дома под меленький дождь моросящий.
Хлопнут парадного двери, заставив меня оглянуться…
Да, снова будни, но праздник-то наш настоящий
В том, что любимые с нами и в будние дни остаются.
 

«Все довкола снігом забілило…»

 
Все довкола снігом забілило…
То, виходить, що весни нема?
Лиш асфальтних вулиць чорне тіло
Нам шепоче: «Це вже не зима!
Не лякайтесь снігу, ради Бога,
Сонечко його розтопить вмить!
Бо весну, що вийшла на дорогу,
Неможливо ні за що спинить!»
 

«Джерела духу, розуму, моралі…»

До 150-річного ювілею Національної парламентської бібліотеки України

 
Джерела духу, розуму, моралі,
Усе, що людством створено в віках,
Що назавжди вкарбовано в скрижалі,
Тримаєте сьогодні ви в руках.
Ви завжди між минулим і майбутнім
І споконвіку людям несете
Те, що для них в житті є справді сутнім:
Високе, мудре, щире і святе.
В ваших руках свята і вічна книга —
Найрозумнішій винахід творця.
Це – криголам, що зла руйнує кригу,
Й дух, що добром наповнює серця.
І ваша праця зовсім не буденна,
Ви творите суспільство і людей,
Бо, як завжди, на вістрі сьогодення,
Серед подій бурхливих та ідей.
В ваш ювілей я голову схиляю.
Ви – майбуття щасливого творці!
Несуть нам щастя те, яке чекаєм,
Книжки, що ви тримаєте в руці!
 

«Пригорнувшись, за плечі обняти…»

 
Пригорнувшись, за плечі обняти
І на вушко щось ніжне шепнути,
Зрозуміти, як значить багато
Буть коханою просто почутим.
 
 
Заглянути у сяючі очі
І побачити усміх легенький,
І відчути, як щастям жіночим
Під долонею тьохне серденько.
 
 
Заспіває, здіймаючи груди,
Щоб зірватись на ноті високій…
Хай у вас, милі, все оце буде:
Ніжність, пристрасть, кохання і спокій.
 
 
Почуттів життєдайная сила
Хай наповнює знову і знову.
Вам усім, неймовірно красивим,
Миру, щастя, достатку й любові.
 

«Из окошка мне видна в небе облачном луна…»

 
Из окошка мне видна в небе облачном луна.
Как огрызок желтый сыра однобокая она.
Как-то мне и невдомек, кто ее погрызть так мог?
И в таком недоуменьи я совсем не одинок.
Вон соседский старый кот вверх глядит, разинув рот.
То ли так от удивленья, то ль совсем наоборот.
Даже наш дворовый пес вдруг завыл, задравши нос.
Почему луна такая, и для пса теперь вопрос.
Это вам не ерунда! Это – целая беда!
Ведь с погрызенной луною ни туда и ни сюда…
Я вот дедушку спрошу, книжки переворошу
И все «лунные» вопросы завтра точно разрешу!
А сейчас пора в кровать, потому что нужно спать,
Чтобы завтра вечерочком мне луну не прозевать.
 

«Дощить… І цілу ніч дощило…»

 
Дощить… І цілу ніч дощило.
Й така відчутна прохолода…
Якісь думки «розм’яклі» й тіло,
Та добре, що не на роботу.
Учора думав, що пройдуся,
Та в дощ не тягне щось гуляти.
Книжками зараз обкладуся
І буду цілий день читати.
 

«Непередбачуваний квітень…»

 
Непередбачуваний квітень,
Хоч і, можливо, як завжди,
Вкривав в Карпатах снігом квіти,
Ще й обіцяє холоди.
 
 
Ну зовсім не стійка погода!
А нам так хочеться тепла.
Хай хоч би на свята природа
До нас прихильною була.
 

«Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет…»

 
Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет.
И с днем контрастен ненасыщенный настольной лампы мягкий свет.
В тиши полуночной чувствительной я подгоняю этот миг,
Такой волшебный и волнительный, знакомства с «кучей» новых книг.
Они приятно пахнут краскою, их тайна для меня нова…
Надеюсь я, что станут сказкою в них размещенные слова.
Вот, познакомиться с сюжетами пришла счастливая пора,
И наслаждаться их секретами, возможно, буду до утра.
 

«В дворах и узких переулках…»

 
В дворах и узких переулках
Весна с утра уже гуляет
И в тишине рассветной гулкой
Деревья в листья одевает.
Она их венчиком взбивает
До радостной зеленой пены,
Цветеньем белым заправляя
Коктейль изысканный весенний.
 

«Дождь поутру со снегом…»

 
Дождь поутру со снегом,
Хоть, вроде бы, весна…
Между землей и небом
Зависла пелена.
В пальто и под зонтами
Скукожился народ.
Весна сегодня с нами
Плывет, а не идет.
Этот апрель-проказник
Так шутит каждый год —
Нас холодом подразнит
И вновь к теплу придет…
 

«И у каминного огня…»

 
И у каминного огня,
Дождю за окнами внимая,
Снимаю я усталость дня
Холодного, так как для мая.
А дождь без умолку шумит.
Как осенью… Похоже очень.
Давно уже вокруг все спит.
И вам, друзья, спокойной ночи.
 

«Про щось своє дощ поночі шепоче…»

 
Про щось своє дощ поночі шепоче
І не змовкає навіть ні на мить.
В квітневій тиші дощової ночі
Дрімає місто, але ще не спить.
Хоча згасають вікна вже поволі,
Та досить рясно ще горять вогні.
За кожним з них своя окрема доля,
Своя душа у кожному вікні.
Їх полічити, мабуть, неможливо.
Та і навіщо їх би я лічив…
Лиш побажати хочу вам щасливих,
Весняних, світлих і солодких снів.
 

«Скажіть-но, друзі, чи таке бувало…»

 
Скажіть-но, друзі, чи таке бувало?
Бо я скажу: «Такого не було,
Щоб в середині квітня так буяло,
Так пишно зеленіло все й цвіло».
 
 
Колись в селі чекали Миколая,
Щоб розпочати справжній вже посів.
І в травні ще морозило, я знаю,
Бо в ті часи я був уже, я жив.
 
 
Лиш на початку травня ще несміло
Колись листочки виглядали в світ.
Життя природу, як і нас, змінило —
Чимало з тих часів минуло літ.
 
 
Тому й у квітні літечко стрічаєм.
До цього якось вже звикаєм ми.
Лише спитати хочу: «Хто з вас знає,
Як скоро ми позбавимось зими?»
 

«День як день: робота паперова…»

 
День як день: робота паперова
І дзвінки… Усі і не злічить.
Та про наболіле лиш розмови…
А весна за вікнами кричить
Різнобарвним голосом пташиним:
«Кинь роботу і мерщій сюди!
Під склепіння неба синє-синє,
До Дніпра блакитної води…
Поспішай, бо радість ця минає.
Не помітиш, як й життя мине».
Ти вважаєш, весно, я не знаю?
Чи бажаєш здивувати чимсь мене?
І не тільки я, про це з нас кожен знає.
Ось, до тебе я уже спішу!..
Подумки… Часу ж не вистачає,
Бо я чергову дурню пишу.
 

«Ох, яке яскраве сонце…»

 
Ох, яке яскраве сонце,
Яке небо чисте!
Ходить квітень, походжає
Розбудженим містом.
Загляда в усі шпаринки,
Стука у віконця,
Щоби люди їх відкрили
І впустили сонце.
І не тільки у домівки,
А й у власні душі,
Щоб вітрильник сподівання
В душах з місця зрушив,
Щоб весняний теплий вітер
Напинав вітрила,
Щоб думки, щасливі, світлі,
Набирали сили.
Бо людині без надії —
Як птахам без неба.
Треба вірить, треба мріять,
Треба, треба, треба…
 

«Весна еще не раздала колоду…»

 
Весна еще не раздала колоду,
По-прежнему пока тасует карты…
Поэтому такая вот погода:
В ней что-то от апреля и от марта.
Хотя, но это только между нами,
Мне в поезде сказала так ворожка:
«Весна на днях пойдет уже тузами,
Осталось подождать совсем немножко…»
Ох, поскорей бы, ведь тепла так мало!
Мы ж заждались давно уже тепла…
И не тузы весна бы пусть сдавала,
А лучше с дамы, как по мне, зашла.
 

«Колесные считаю перестуки…»

 
Колесные считаю перестуки.
На тысячи давно пошел их счет.
Казалось, усыпляющие звуки,
Но сон ко мне, что странно, не идет.
Переизбыток, может, впечатлений
Лишил меня в дороге нынче сна?
Хоть возраст мой-то вовсе не весенний,
Но больно уж красивая весна.
 

«Досель деревьев черные скелеты…»

 
Досель деревьев черные скелеты
Вдруг как-то быстро стали «опушаться».
Весна, апрель, понятно, что не лето,
Но к Пасхе обещают плюс шестнадцать…
Уже набухли почки на каштанах,
И тополя развесили сережки.
Люблю их аромат горчаще-пряный…
Ах, милые мои «сороконожки»!
Все ярче солнце, небо – выше, выше.
И дали стали радостно ясны…
И птичий звон все четче в парке слышен
Симфонией взрослеющей весны.
Мир черно-белый краски обретает,
Тонуть в их буйстве начинает взгляд.
Благая весть вновь в воздухе витает,
Как куличовый Пасхи аромат.
 

«Вы такое видели? Зацвела сирень…»

 
Вы такое видели? Зацвела сирень.
Славно начинается нынешний-то день.
Вон каштана вспыхнула первая свеча,
Белым цветом пенятся слива, алыча.
И стоит черемуха, тоже вся в цвету.
Запахи пьянящие слышно за версту.
Аромат цветения наполняет грудь,
Лепесточки белые устилают путь.
И тревожно-радостно как-то на душе,
Будто не апрель еще, словно май уже.
Так весна торопится! Знать бы хоть куда.
Чай, еще апрельские будут холода.
Морозцом побаловать может даже май,
Но на них, красавица, больно не серчай.
Ты ведь «заневестилась» раньше, чем всегда.
Ну да Бог помилует – и уйдет беда.
А весне-то надобно, видимо, лететь,
Чтобы к Пасхе радостной отцвести успеть.
 

«Лагідно, ніжно водночас і весело…»

 
Лагідно, ніжно водночас і весело
В’яже весна теплий день перевеслами.
З гілочок тонких із пухом зеленим
Верби, берези, тополі і клена.
Неба блакиттю прозорою втішена,
Ходить босоніж уже поміж вишнями.
Стелеться вранішнім легким туманом
Із ароматом ні з чим незрівнянним.
Вже потеплілими раптом ночами
Очі її палко сяють зірками.
 

«Місяць старий в темнім небі блукає…»

 
Місяць старий в темнім небі блукає,
Зірочок юних у гості гукає.
А ті регочуть до ранку з старого:
«Прийдемо, прийдемо до молодого!»
Місяцю сумно, сховався у хмари,
Бо розгубив він юнацькі вже чари…
Зірочки! Годі ж бо з нього сміятись!
Прийде час в місяця вам закохатись.
Бо, на відміну від роду людського,
Місяць до юності знає дорогу.
 

«Ну, до свиданья, Южная Пальмира…»

 
Ну, до свиданья, Южная Пальмира!
Ты, как всегда, была ко мне добра
И снова очень щедро одарила
Волною задушевного тепла.
Ты, как никто, умеешь незаметно
Снимать налет житейской суеты
И пеньем волн и дуновеньем ветра
Рождать в душе прекрасные мечты.
Не устаю тобою восхищаться,
Иронией твоей и красотой.
Мне все трудней с тобою расставаться,
Одесса, город милый и родной!
Но буду я всегда к тебе стремиться.
Ты, как икона, радостно светла!
Ну, до свиданья, Южная столица!
Желаю тебе мира и тепла!