Українське «воскресіння» тільки малою мірою передає диво, закладене в польське слово «змартвихвстанє». Понад сторіччя Польщі не було. Понад сторіччя поляки сподівалися на її відродження, а потім і вірити багато хто перестав. І в листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих.
Якби малий Юзеф помер немовлям або ж російський вояк-конвоїр застрелив сибірського засланця, Польща, мабуть, усе ж відродилася б і вижила як держава. Бо це було спричинено багатьма геополітичними, економічними, соціальними, національними обставинами. А може й ні. Бо другого такого Пілсудського, який би з такою упертістю, послідовністю, а головне, вірою йшов до досягнення цієї мети, не було.
За кілька років до Першої світової великий польський письменник Стефан Жеромський вирішив відвідати Пілсудського в курортному містечку Закопане. Жеромський довго його шукав і зрештою знайшов на околиці міста в найбіднішій хатині. Пілсудський сидів за столом в самих підштаниках (згодом з’ясувалося, що його єдині штани настільки подерлися, що він змушений був відіслати їх з сином хазяїна кравцеві у ремонт), пив свій улюблений міцний чай і розкладав пасьянс. «Не заважайте, я зараз», – сказав він Жеромському. За хвилину, закінчивши перекладати карти, Пілсудський засяяв і пояснив: «Я загадав – якщо пасьянс зійдеться, я стану диктатором відродженої Польщі. І він зійшовся». Це було б дуже смішно, якби Пілсудський справді через кілька років не став всевладним володарем держави, якої тоді ще не було.
На Різдво 1918 року у Варшаві ходив жарт: «Яка країна найбільша в Європі?» – «Польща. Бо вона не має кордонів ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі». В кожному жарті є частка жарту. Щойно виникнувши, польська держава відразу ж в’язалася в цілу низку збройних конфліктів: з німцями – за Познань і Верхню Сілезію, з чехами – за Тешинську Сілезію, з українцями – за Львів і всю Східну Галичину, з литовцями – за Вільнюс, з більшовиками – за Волинь і Білорусь.
Історія українсько-польської війни 1919 року достатньо відома. Українці в цій партії «грали білими» – на відміну від польських легіонів корпус Українських січових стрільців австрійської армії не було розпущено. І восени 1918 року лише українці мали в Східній Галичині організовану військову силу. Але використати цю перевагу повною мірою ми не змогли. Героїзм і завзяття стрільців та молодших старшин нівелювалися нерішучістю та непослідовністю вищого державного і військового керівництва ЗУНР. Коли справи на фронті стали зовсім кепськими, Євген Петрушевич отримав титул «диктатора Західної Української Народної Республіки». Це було зроблено явно за прикладом сусідів-ворогів – за кілька місяців перед тим Юзеф Пілсудський став «Тимчасовим начальником Держави Польської». «Диктатор» – це, мабуть, ще більш круто, аніж «начальник держави». Але ж якби залізна воля до перемоги, твердість та стратегічний талант визначалися тим, який титул носиш! Знову ж, співвідношення сил, міжнародна ситуація і ще сотня об’єктивних причин. Але хтозна, як би воно все закінчилося, коли б галичани 1919 року мали вождя масштабу Пілсудського.
Ще не відгриміли останні залпи українсько-польської війни в Галичині, а Перший маршал Польської Республіки вже думав про союз з… українцями. Ні, не з галичанами, а з наддніпрянцями.
Начальник відродженої держави був переконаний тоді (і з цим переконанням помер через півтора десятки років), що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що вільною буде й Україна. «Польща, яку ми створили, затиснута між Німеччиною та Росією, може існувати лише за винятково сприятливої історичної кон’юнктури», – казав він незадовго до смерті.
Пілсудський ще 1903 року уявляв собі майбутнє звільненої від влади царя своєї батьківщини як федерацію Польщі, Литви та «Русі» (під якою він розумів Україну). 1919 року його «федералістські» плани були ще ширшими. Він уявляв собі тісний союз усіх колишніх європейських колоній Росії – від Фінляндії аж до Грузії. Звичайно ж, центральне місце у цьому союзі мала посідати Польща. І Литва – мала батьківщина Пілсудського. Але вся конструкція в його очах втрачала сенс, якщо від російського панування не буде звільнено Україну. За 70 років до Збіґнєва Бжезинського Юзеф Пілсудський стверджував, що Росія перестане бути імперією і загрожувати безпеці сусідніх країн і цілого світу тільки за умови, якщо з-під її влади буде вирвано Україну.
Наприкінці літа – на початку осені 1919 року Пілсудський, можливо, врятував… Радянську владу. Всі збройні конфлікти – і з українцями, і з німцями, і з чехами, і з литовцями – було вже виграно або ж «спущено на гальмах». А над червоною Москвою нависла страшна загроза – наступ Добровольчої армії Денікіна. Польські ж війська, які через півроку самотужки на рівних боролися із Червоною армією, безчинно спостерігали за вирішальною сутичкою з Білорусі і Волині. І як не просили, молили, наказували, погрожували керівники країн Антанти (безвільною маріонеткою яких за твердженнями комуністичної пропаганди нібито був Пілсудський), польські «жолнєжи» з місця не зрушили. Пілсудський пізніше відверто писав, що у випадку перемоги білогвардійців і реставрації царської імперії навіть не йшлося б про вільні Україну та Балтію. Та й Польща могла в ліпшому випадку розраховувати на «етнічний кордон» (який згодом отримав назву лінії Керзона і став реальністю після Другої світової), а то й бути змушеною до якоїсь «федерації» з Росією. Відтак маршал почекав, доки денікінців буде розгромлено і… виступив у похід сам.
Тогочасний міністр військових справ і один із найближчих соратників Пілсудського генерал Соснковський вважав, що у січні 1920 року «польсько-російська війна фактично вже була завершена, оскільки мирні умови, запропоновані росіянами, були кращі за ті, яких ми прагнули». Справді, польський сейм тоді вирішив обстоювати кордони, які зрештою і розділили Польщу і Радянську Росію у 1921 році і проіснували до 1939-го. А Ленін, який будь-що прагнув мирної передишки і перегрупування сил перед новим етапом Світової революції, запропонував полякам «міні-Брест» – на додачу до тих земель, які вони таки отримали, ще нинішні Хмельницьку, Мінську та частину Житомирської областей. «А військо наше було бідне і країна зруйнована, – продовжує Соснковський. – Однак Пілсудський пішов на Україну».
У вересні 1919 року війська української Директорії потрапили на Поділлі у так званий «трикутник смерті». Вони були затиснуті між червоними росіянами Леніна та Троцького на Північному Сході, білими росіянами Денікіна на Південному Сході та поляками на Заході. Смерть заглядала в очі. І не лише людям – усій щойно народженій державі. Отож головний отаман Симон Петлюра просто мусив або ж згодитися на запропонований Пілсудським союз, або фактично капітулювати перед більшовиками, як зробили тоді чи через рік-два Володимир Винниченко і Михайло Грушевський. Рішення Петлюри виглядало вкрай болючим. Польська шляхта була історичним ворогом українського народу. Кривавилася свіжа рана ЗУНР – саме в цей час пілсудчики розпинали українську Східну Галичину. Але все ж Петлюра згодився на мир і союз, визнавши українсько-польським кордоном майбутній кордон радянсько-польський. Слід зазначити, що при цьому Пілсудський отримував менше земель, аніж йому запропонував Ленін, і на додачу ще й війну з величезною Росією. Наддніпрянці ж фактично кидали напризволяще в біді своїх братів-галичан. Та Петлюра вирішив використати останній шанс зберегти державу – у союзі з поляками. Спробував. Не судилося.
На світанку 25 квітня 1920 року польські і українські війська перейшли в наступ по всьому українському фронту, а вже 6 травня практично без опору більшовицькі армії залишили Київ. Голоси всіх тих, хто називав війну з Радянською Росією шкідливою авантюрою, замовкли. «Честь і слава верховному вождю нашої армії», – змушений був проголосити у сеймі його голова, один з основних супротивників цієї війни та взагалі Пілсудського Войцех Трампчинський.
9 травня генерал Ридз-Смігли приймав на Хрещатику «парад переможців-визволителів». Скільки захвату це викликало у поляків тоді і пізніше! Лише один учасник того блискучого параду, ротмістр Тадеуш Махальський, охарактеризував його як грубу політичну помилку: «Український народ, що бачив у своїй столиці чужого генерала з польським військом замість Петлюри на чолі власних військ, не усвідомлював цього акту як визволення, а швидше як різновид нової окупації. Отож українці замість ентузіазму і радості зберігали понуре мовчання і замість того, щоб схопитися за зброю на захист отриманої свободи, залишалися пасивними глядачами». Може саме тому ситуація змінилася блискавично. Вже 26 травня радянські війська перейшли в контрнаступ спершу в Україні, а тоді в Білорусі, а через два з половиною місяці поляки втратили не лише Київ, Мінськ та Вільнюс, а й побачили ворога за 13 кілометрів від Варшави. Над самим існуванням відродженої польської держави нависла смертельна небезпека. В окупованому Білостоці було створено Польський революційний комітет – зародок уряду Радянської Польщі, а командувач Західним фронтом Тухачевський відверто заявив у наказі своїм військам, що вони «через труп білопанської Польщі понесуть на своїх багнетах вогонь Світової революції на Захід Європи». У польському таборі панувала паніка. Багато хто тікав з Варшави на захід, сейм намагався домовитися з більшовиками про мир чи перемир’я на будь-яких умовах. Але тепер уже в Москві не хотіли миру. Здавалося, що ліквідація польської держави і приєднання Польщі до «братської сім’ї радянських республік» – справа кількох тижнів.
І тут сталося «диво на Віслі». У серпневій битві під Варшавою радянські війська зазнали нищівної поразки і змушені були відступити. Звичайно ж, головною причиною «дива» став патріотичний підйом польського народу. Лише за липень 1920 року до Війська Польського зголосилося піти понад 150 тисяч добровольців. Проте міф, створений пілсудчиками і самим Пілсудським, стверджує, що виграв цю «битву за Польщу» він і тільки він. Польські історики вже цілком документально довели, що план битви розробляв не стільки Пілсудський, скільки генерали Розвадовський і Соснковський та французький радник Вейган. А під час вирішальних боїв загальне командування польськими військами здійснював зовсім не Пілсудський, а той же Розвадовський, Галлер та Сікорський. Напередодні польського контрнаступу Пілсудський вирішив особисто очолити ударну групу, яка мала завдати контрудару по арміях Тухачевського з півдня, з-за річки Вепш. Але по цих військах у свою чергу вдарила Перша кінна армія Будьонного, і вплинути на результат битви під Варшавою угруповання на чолі з Пілсудським просто… не встигло. Тухачевського було розгромлено без них. Це чи не єдиний випадок у новітній військовій історії, коли у вирішальний момент верховний головнокомандувач фактично добровільно відмовився від цього командування для того, щоб очолити якусь частину військ, яка, до того ж, як з’ясувалося, діяла на другорядному напрямку.
І втім, без Пілсудського не було б перемоги під Варшавою, хоча б тому, що не було б самої… Варшавської битви. На початку серпня багато хто з вищого військового і цивільного керівництва країни вважав, що слід без бою залишити Варшаву і відступати на Захід до колишньої прусської Польщі, кордони якої більшовики нібито не зважаться перейти. Авторитетний генерал Ройя вимагав від уряду змістити Пілсудського, випустити з в’язниць польських комуністів і намагатися через них домовитися з Москвою. Про що? Про умови капітуляції? Тільки залізна воля і авторитет Пілсудського вберегли все від розпаду.
Потім були ще перемоги над більшовиками на Німані. Але 18 жовтня варшавський сейм уклав перемир’я з Москвою, а 18 березня 1921 року і мирний договір у Ризі. Те, що мир, якого якомога скоріше прагнули і Москва, і Варшава, було укладено лише через 5 місяців, викликано перш за все протидією Пілсудського. За свідченнями одного з його соратників Медзінського, він «ще шукав можливості продовження війни далі, вже не стільки для короткострокової польської оборонної політики, скільки для реалізації договору з Петлюрою і звільнення від більшовицької влади земель наддніпрянської України». Але вся Польща об’єдналася проти нього. Країна була змучена шестирічною війною, федералістські плани Пілсудського видавалися химерою, а польська мирна делегація, складена з його політичних противників, докладала всіх зусиль, щоб нову лінію кордону було проведено не надто далеко на сході – у сеймі просто не хотіли, щоб підданими Польщі стало забагато українців та білорусів. Головною ж умовою радянської делегації була відмова поляків від підтримки незалежності України. Після того як польська делегація згодилася з цим, проблем практично не було.
Варшавська влада розірвала договір з Петлюрою. Проте Пілсудський усе ще не хотів визнати своєї поразки. Вже після перемир’я 12 польських кавалерійських полків здійснили рейд на Коростень, з тим, щоб допомогти трьом петлюрівським дивізіям під проводом Омеляновича-Павленка закріпитися на Поділлі. Всіляко підтримували пілсудчики і похід військ Тютюнника на Радянську Україну в жовтні 1921 року. Настільки, що Рада Міністрів навіть намагалася розпустити «Двуйку» – другий відділ Генштабу, який займався розвідкою та контррозвідкою – за дії, «спрямовані проти мирної політики держави».
Проте обидва ці походи закінчилися повними поразками. Той, хто зміг пробитися назад на польську територію, був інтернований. 15 травня 1921 року Пілсудський з’явився в таборі для інтернованих українських старшин у Щипьорні, віддав честь вишикуваним перед ним у дві шеренги офіцерам і сказав: «Панове, вибачте мені. Я вас дуже перепрошую».
Пілсудський завжди був переконаний, що війну 1920 року не було доведено до логічного кінця. Через місяць після перемир’я він сказав лідерові незалежницького руху кримських татар Каферу Сеїдахмету Кірімеру, якого приймав у своєму палаці Бельведері: «Доки численні народи залишаються під російським ярмом, доти ми не можемо дивитися у майбутнє спокійно». А через 15 років, за місяць до смерті звірявся своєму ад’ютантові: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну».
Ще одним болючим розчаруванням для Пілсудського стало категоричне небажання його земляків-литовців увійти хоч у якусь федерацію чи конфедерацію з Польщею. Більше того, 1920 року литовські війська воювали проти поляків у союзі з більшовиками. Генерал Люц’ян Желіґовський, такий самий литвин, як і Пілсудський, восени 1920 року формально вийшовши з польської служби, захопив зі своїми «добровольцями» Вільнюс і Віленщину, більшість населення яких складали спольщені литвини. Було створено квазідержавне утворення – «Центральну Литву» (щось на кшталт «Молдавської» Придністровської республіки). Два роки Пілсудський умовляв литовців повернутися в «обійми польського брата» і отримати назад свою старовинну столицю взамін за «союз». Але литовці ніяк не згоджувалися з втратою незалежності. Тоді Віленщину було приєднано до Польщі, у складі якої вона й перебувала до 1939 року, а «невдячні брати» – литовці стали для пілсудчиків чи не страшнішим ворогом, ніж росіяни разом з німцями.
Може, це все й стало основною причиною того, що у 1923 році Пілсудський зрікся всіх державних посад і влади та відправився у добровільне заслання в містечко Сулеювек під Варшавою.
О проекте
О подписке