Замість епілогу

14 листопада 1918 року Народні збори в Празі, які складалися з представників 14 чеських і словацьких партій, а також численних незалежних депутатів одноголосно обрали Томаша-Ґарріґа Масарика президентом Чехословацької республіки. І одностайність ця була не проявом авторитаризму та однодумності, а визнанням того величезного авторитету, який «некоронований король Чехії» мав серед свого народу.

Реально Масарик стояв на чолі держави до 1 квітня 1934 року, коли його розбив важкий інсульт, від якого він так і не оговтався. У грудні 1935 року 85-річний Масарик передав президентську «булаву» своєму найулюбленішому учню і послідовнику Едуарду Бенешу, а 14 вересня 1937 року помер. Створеній ним державі залишалося жити трохи більше року. Але закладений Масариком фундамент виявився настільки потужним, що й нині, після багатьох десятиріч володарювання нацистів і комуністів, Чехія як одна з найуспішніших постсоціалістичних країн повернулася до європейського дому. Вона спершу вступила до НАТО, а навесні 2004-го стала повноправним членом Євросоюзу.

Юзеф Пілсудський: Начальник, який створив собі державу

Jedzie, jedzie na kasztance,

Strzelca siwy strój.

Hej, hej, Komendancie,

Drogi wodzu mój!

Їде, їде на гнідкові,

Вдяг стрілецький стрій.

Гей, гей, Коменданте,

Любий вождю мій!

Пісня польських легіонерів

Сибірський засланець, засуджений за підготовку замаху на імператора Алєксандра ІІІ, і командир бригади в армії імператора Франца-Йосифа І; поміщицький син, нащадок давнього шляхетського роду і головний редактор підпільної соціалістичної газети; організатор пограбувань банків та поштових потягів і почесний гість князів Радзивілів у їхньому старовинному замку в Несвіжі; в’язень німецької тюрми і Перший маршал республіки; людина, яка кидала своїм супротивникам брутальні, казарменні звинувачення і автор романтичних віршів, справжніх перлин поезії; діяч, який ніколи не визнавав аксіоми «Політика – це мистецтво можливого», припускався божевільних помилок в оцінці ситуації, зазнавав нищівних поразок, але водночас після кожної з них зміцнював свій авторитет і здобував нових послідовників; людина, яка за життя і нині, коли минуло вісім десятків років після його смерті, викликає гарячу, зворушливу любов, і людина, яка за життя і нині, через вісім десятків років після смерті, викликає дику, страшну ненависть. Все це – Юзеф-Клеменс Гіньятович-Кошьчєха-Пілсудський, Комендант польських легіонів, Начальник Польської Держави, яку він відродив після 123 років небуття.

Звідки взявся цей упертий литвин?

Юзеф Пілсудський народився 5 грудня 1867 року в селі Зулово на Віленщині в родині збіднілого поміщика з давнього роду, що мав великі заслуги перед Річчю Посполитою. Білевичі (а саме таким було дівоче прізвище матері майбутнього маршала) були родиною не менш знаною у Литві, аніж Пілсудські. «Був у Жмуді (нинішня Жемайтія, етнографічна область Литви. – Авт.) могутній рід Білевичів». Саме цими словами починається «Потоп», один з романів славетної трилогії Генрика Сенкевича, яка значить для поляків не менше, аніж «Війна та мир» для росіян.

Перший з багатьох парадоксів, які супроводжували Юзефа Пілсудського все життя і навіть після смерті, полягає в тому, що майбутній реаніматор польської держави, власне не був… поляком. Так само, як і Адам Міцкевич, він був литвином. Литвин – це не зовсім литовець в нинішньому розумінні слова. Це – шляхтич литовського або білоруського походження з Великого князівства Литовського, спершу самостійного, а потім об’єднаного з Королівством Польським у єдину Річ Посполиту. Переважна більшість з них до XVIII століття стала католиками і зпольщилася настільки, що навіть не розуміла литовської мови, яка збереглася лише серед темних селян. Литвини розмовляли виключно польською (ну, і хіба ще латиною), не уявляли собі майбутнього своєї коханої Литви інакше, як спільним із Польщею, але все ж не були повною мірою поляками.

Утім, уся слава і материного, і батькового родів лишалася у минулому, а майбутнє виглядало однозначним – вся Литва, а також і більша частина Польщі, були складовими Російської імперії. Після поразки у Кримській війні і скасування кріпацтва Росія, здавалося, вийшла на шлях поступального розвитку і зростання своєї могутності. Жоден з «реалістів» не міг собі уявити, що могло б створити загрозу всевладдю росіян на батьківщині Пілсудського.

На формування особистості майбутнього диктатора Польщі вирішальний вплив справили три чинники – його походження, загальна атмосфера, що склалася в Литві після поразки повстання 1863 року, і навчання в російській гімназії. Пілсудський був нащадком тих, пише польський історик Мейштович, хто протягом століть ніс відповідальність за долю країни. Ніс добре чи погано, вів свою батьківщину до перемог чи до поразок, але ніс цю відповідальність. І це почуття відповідальності складало стрижень його характеру. Воно було аж ніяк не удаваним і навіть не набутим. Це почуття було успадкованим, можна сказати вродженим.

Уже після смерті Юзеф Пілсудський здобув прізвисько «останній польський шляхтич». Його зовнішній вигляд, його погляди були типово старошляхетськими попри те, що в молоді роки він був соціалістом. Вибираючися в подорож, він завжди брав із собою три томи «Потопу» і образок Богоматері Остробрамської. Кардинал Каковський говорив про нього: «Пілсудський – це типовий польський шляхтич. Щодо існування Бога він має серйозні сумніви, а водночас до Богоматері виявляє дуже палку симпатію».

Лише за чотири роки до народження Юзефа нищівної поразки зазнало Січневе польсько-литовське повстання 1863 року. Більшість тогочасних аналітиків вважала, що ця поразка продемонструвала принципову неможливість звільнення Польщі з-під російського панування. Царат жорстоко розправлявся з усіма залишками культурної автономії на теренах колишньої польсько-литовської держави, поступово, але дедалі сильніше «закручував гайки». Отож дитинство та молодість Пілсудського припали на часи репресій, зневіри більшості поляків і литвинів (які не відділяли себе від перших) у самій можливості ефективної боротьби проти царату. І люди почали якось пристосовуватися. Мрії про незалежність своєї країни і відродження польської величі залишалися романтичним підліткам та небагатьом ідеалістам. Тим більше, що саме кінець XIX сторіччя став періодом бурхливого промислового розвитку Польщі. Російська Польща (так зване Царство Польське, а пізніше просто «Привіслянський край») стала найбільш індустріально розвинутим районом імперії Романових. Зростання капіталів було нерозривно пов’язано із величезним імперським ринком. Але для цього треба було дуже «щільно» співпрацювати з російською адміністрацією. Відтак горді нащадки шляхтичів поступово виробляли два обличчя: одне – лояльних підданих Імперії, які ніколи не виступлять проти будь-яких дій влади, інше – опозиціонерів, але таких, як ми б зараз сказали, «кухонних», які дозволяли собі вболівати за долю уярмленої батьківщини тільки у колі родини чи найближчих друзів. І тільки на словах. Дехто з них навіть виробив собі своєрідну захисну теорію – мовляв, я збагачуюся чи роблю кар’єру в російській армії або на цивільній службі, але не для себе, а для… добра Польщі. Героєм часу став Станіслав Вокульський із знакового роману Болеслава Пруса «Лялька». Вокульський, колишній повстанець 1863 року, із червоними, навіки обмороженими у сибірському засланні руками, із великим самозреченням наживає собі багатство на поставках для… російської армії. Бідоласі гидко, звичайно, але що поробиш – це єдиний шлях до відродження Польщі. Ті ж, хто, як батьки Пілсудського, залишався в повній опозиції до російської влади, виглядали смішними і старомодними диваками.

Юзеф ходив до російської гімназії. Шкіл з іншими мовами викладання тоді в Литві просто не було. «Апухтінська», як її називали, школа не лише русифікувала. Головною метою виховання було переконати дітей в другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвий успіх можна осягнути лише на «общєрусскіх» шляхах. Когось ця школа ламала і на ціле довге майбутнє життя робила безхребетним конформістом. Пілсудський же щодня йшов до гімназії як на бій. Саме зі школи він виніс на все життя стійку ненависть не тільки до царя та його слуг, але й до Росії як такої, до російської мови та культури, які він, до речі, дуже добре знав.

Будучи ще гімназистом-старшокласником він вирішив присвятити все своє життя одній-єдиній меті – руйнуванню Російської імперії. Не тільки відродженню Польсько-Литовської держави, але й звільненню від російського панування всіх поневолених імперією народів. І на відміну від багатьох, дуже багатьох романтичних юнаків не занехаяв через кілька років своїх ідеалів під тиском життєвих обставин. До досягнення сформульованих ще в юності цілей він методично і уперто йшов усе своє довге життя.

Від Токіо до Маґдебурга

У біографії молодого Пілсудського можна провести чимало аналогій з життєписом іншої непересічної фігури ХХ століття… Владіміром Ульяновим (Леніним). Так само, як і «вождя світового пролетаріату», Пілсудського за участь у студентських заворушеннях було виключено з першого курсу університету, до якого він уже більше ніколи не повернувся. Леніна виключали з Казанського університету, а Пілсудського – з Харківського, росіянина – з юридичного факультету, а литвина – з медичного. Але обидва назавжди залишили свою альма матер у віці 18 років. Та оскільки Пілсудський був на три роки старший від Ульянова, то сталося це на три роки раніше – 1885 року. А вже через два роки Пілсудського було засуджено за підготовку замаху на російського царя Алєксандра III – саме за цей злочин було страчено старшого брата Леніна – Алєксандра. У випадку Пілсудського суд не мав практично ніяких доказів, відтак він, на відміну від Ульянова-старшого, відбувся порівняно легко – його «лише» вислали на 5 років до Сибіру, до Кіренська та Тунки. На відміну від Ульянова, який відправився цим же маршрутом за кілька років, Пілсудський не отримував практично ніякої матеріальної підтримки з дому, отож заробляв собі на хліб, навчаючи місцевих дітей іноземних мов та математики. Свого войовничого норову «останній шляхтич» не зрадив і в Сибіру – з трьох років заслання півроку він відсидів у в’язниці – за організацію кампанії непокори засланців царській адміністрації.

Після повернення із заслання 1890 року Пілсудський став одним з найактивніших діячів польського соціалістичного руху, а через кілька років одним з батьків-засновників Польської соціалістичної партії – ППС. Сталося це за рік до того, як молодий Ленін – тоді ще Ульянов – заснував перший зародок марксистської партії у Росії – Союз за визволення робітничого класу. Незабаром колишній сибірський засланець створив і став головним редактором підпільної соціалістичної газети «Роботнік», яка стала центральним органом ППС, «колективним агітатором та організатором». Протягом двох десятиріч Пілсудський був одним з лідерів польських соціалістів. Його біографи ще й досі ламають списи навколо питання – чи справді він у молоді роки щиро перейнявся вченням Маркса і завданнями звільнення працюючого люду від капіталістичної експлуатації, а чи тільки розглядав соціалістичний рух як своєрідного «коня», який міг вивезти його до досягнення головної мети – здобуття Польщею незалежності і знищення Російської імперії. Адже в ті десятиріччя практично всі несоціалістичні партії у російській Польщі та Литві стояли на угодовських позиціях і співробітничали з царським урядом, сподіваючися лише за сприятливого збігу обставин виторгувати у росіян якусь обмежену автономію в рамках імперії. Найпотужніша і найвпливовіша з цих партій – народові демократи, ендеки – підтримувала ідею «об’єднання всіх польських земель під скіпетром Романових» і обстоювала приєднання до Російської імперії австрійської Галичини та німецької Познані. Отож єдиною силою, що була готова не просто боротися проти Росії, а й боротися зі зброєю в руках, були соціалісти. Втім, і серед них єдності в цьому питанні не було. Якщо ППС розглядала завдання соціального та національного визволення як рівною мірою важливі, то інша партія – Соціал-демократія Королівства Польського та Литви (з її лав згодом вийшли, зокрема, одна із засновниць комуністичного руху в Німеччині Роза Люксембурґ та творець ВНК-ОДПУ-НКВС-КДБ «залізний» Фелікс Дзержинський) звинувачувала «пепесяків» у націоналізмі і близько до серця прийняла відоме твердження Маркса «Пролетаріат не має вітчизни».

На відміну від Леніна, Пілсудський не цурався індивідуального терору (втім, і більшовицький лідер відкидав цей метод «революційної боротьби» не з якихось етичних міркувань, а вважаючи його неефективним). Ще у найперші роки сторіччя пепеесівці здійснили низку терористичних актів проти представників царської адміністрації. У цьому їхні методи боротьби цілком збігалися з методами російських соціалістів-революціонерів – есерів. Бойовики ППС грабували банки та поштові потяги, передаючи здобуті кошти на «цілі революційної боротьби». Юзеф Пілсудський зажив слави чудового організатора таких акцій, так само, як трохи згодом його грузинський тезко – Іосіф Джугашвілі.

Після вибуху російсько-японської війни 1904 року Пілсудський терміново вирушив до… Токіо. Виходячи зі старої мудрості ірландських незалежників «Труднощі для Англії – шанс для Ірландії», він відправився до Острівної імперії з тим, щоб запропонувати японцям розгорнути скоординовану терористично-диверсійну кампанію в тилу російських військ силами польських соціалістів. Японський генеральний штаб відкинув план Пілсудського як фантастичний. Проте історія ця через деякий час стала відомою і змусила з огидою відвернутися від Пілсудського деяких його прибічників (так само, як не пішло на користь репутації Леніна співробітництво з німецьким Генштабом у роки Першої світової).

1905 року в Російській імперії почалася революція. Польща стала одним з районів найактивніших революційних боїв. Тут Пілсудський почувався як риба у воді. Він створював бойові організації, закликав до загального повстання. А, проте, координувати свої дії із російськими соціалістами – есдеками, есерами, більшовиками, меншовиками, відмовлявся навідріз. Нова революційна Росія була для Пілсудського таким самим ворогом, як і Росія царська.

Саме така його непримиренна позиція стала чи не головною причиною розколу його партії. За Пілсудським пішла тільки меншість, яка утворила ППС-правицю або ж офіційно – ППС-фракцію революційну.

Але як би там не було, революція зазнала поразки і мета – створення незалежної Польщі, здається, відсунулася ще далі.

У когось іншого опустилися б руки. Але не в Пілсудського. Вже 1907 року він приступає до створення в австрійській Галичині військово-спортивних організацій «Стшелєц» (Стрілець). До речі, українські «гімнастично-пожежні» товариства «Січ» та «Соколи» виникли в тій самій Галичині саме на противагу (і під великим впливом) польським організаціям Пілсудського. І хтозна, чи звалися б Українські січові стрільці саме «стрільцями», якби на назві «стшелєц» не зупинився Пілсудський.

Починаючи з 1908 року польський соціаліст налагодив співпрацю з австрійським Генштабом. Австрійці сподівалися, що Пілсудський напередодні великої війни з Росією нейтралізує пропаганду народових демократів з російської Польщі, які прагнули «об’єднатися» з Галичиною у складі Росії, а після вибуху війни допоможе перетворити запальних польських патріотів на гарматне м’ясо, яке покірно вмиратиме за інтереси Габсбурґів. Пілсудський же розраховував, що австрійці не заважатимуть йому ідейно, технічно та фізично школити кадри для майбутнього польського війська, яке у великій європейській війні дійсно буде відважно битися з росіянами, але не за інтереси струхлявілої Дунайської імперії, а за власну державу.

Цей альянс викликав тоді і викликає досі чимало застережень морального характеру. Як міг такий патріот, як Пілсудський, співпрацювати з історичними ворогами своєї країни, «піти на службу» до тих, хто разом з росіянами та пруссаками за століття перед тим знищив і розділив Річ Посполиту? Та й імператору Францу-Йосифу було якось непристойно зв’язуватися з соціалістом-терористом. Але політика – брудна річ. І кожна з двох сторін цинічно намагалася використовувати іншу в своїх цілях. Кому ж це вдалося краще? Відповідь відома: Австро-Угорська імперія безславно і безповоротно розпалася у листопаді 1918-го. А Пілсудському вдалося на руїнах трьох імперій відновити Польщу.