Гонгадзе Георгій Русланович

(народ. 1969 р. – пом. 2000 р.)

Журналіст, керівник Інтернет – проекту «Українська правда». Зник у вересні 2000р., що стало резонансною подією у політичному житті України.

У суботу 16 вересня 2000 р. пізно ввечері зник керівник проекту «Українська правда» Георгій Гонгадзе. О 22.20 він вийшов із будинку на бульварі Лесі Українки й попрямував додому. Його чекали дружина й двоє трирічних дочок – Нана та Саломе, – але додому він так і не з'явився.

Інтернет-сайт «Українська правда» повідомив, що вони пам'ятають спроби залякати Георгія людьми, які представлялися співробітниками міліції. Тоді Георгій був змушений звернутися з відкритим листом щодо стеження за ним до Генерального прокурора України.

20 вересня журналісти «Української правди» почали акцію «Знайти журналіста!».

28 листопада лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз продемонстрував аудіозапис телефонної розмови, що нібито відбулася між президентом України Леонідом Кучмою й міністром МВС Юрієм Кравченком. Із запису випливало, що президент Кучма наказав «украсти» Георгія Гонгадзе. Запис зробив колишній офіцер охорони президента України М. Мельниченко.

15 грудня в Києві з ініціативи громадських організацій України почалася акція «Три місяці без правди».

Хто такий Георгій Гонгадзе, чиє ім'я зараз є символом для всіх тих, хто шукає правди та вірить у справедливість?

Мати Георгія Гонгадзе Леся Корчак народилася у Львові. Вона познайомилася з молодим, красивим грузином Русланом Гонгадзе, який був випускником архітектурного факультету Тбіліського політехнічного інституту. Наприкінці 60-х pp. він примкнув до дисидентських кіл та підтримував відносини з Мерабом Костава й Звіадом Гамсахурдіа. А весілля молодих Лесі та Руслана грали й у Львові, і в Сачхері – невеликому містечку в Грузії.

Син Георгій народився в Тбілісі 21 травня 1969 р. У три роки Гія пішов у дитсадок. Цікаво, що до двох років він мовчав, а потім, за словами мами, заговорив відразу чотирма мовами – грузинською, українською, польською, російською.

Із батьком Георгія вони рано розлучилися, проте підтримували добрі стосунки. Георгій завжди любив свого батька.

У школі Гія мав добру репутацію. Крім того, він ходив на танці, на малювання, на плавання. А тренер із легкої атлетики олімпійська чемпіонка Ніна Думбадзе переконувала маму, що в сина може бути відмінне майбутнє в спорті. Коли Гія був на спортивних зборах, то отримані талони на їжу, які тоді давали спортсменам, міняв на готівку й приносив додому. Після десятого класу, віддав мамі свій атестат зрілості зі словами: «Він твій!»

Після закінчення школи Георгій вступив до Тбіліського інституту іноземних мов на вечірнє відділення, а вдень працював слюсарем у тепловому господарстві, і продовжував займатися спортом. Потім його було призвано до лав Збройних Сил. Службу він проходив у Туркменістані, під Ашхабадом, – хлопців готували до Афганістану.

Закінчував здобуття вищої освіти Георгій вже на філологічному факультеті університету ім. І. Франка у Львові на романо-германській кафедрі.

Коли в квітні 1989 р. у Тбілісі почалися народні виступи за вихід із СРСР, Георгію залишалося служити ще місяць. Він рвався на батьківщину, й цікавим фактом є те, що командир відпустив його раніше строку.

Поруч із батьком Георгій був на барикадах, вступив до Народного фронту Грузії. Разом із батьком, відомим депутатом парламенту, він займався політичною роботою.

Пізніше, коли 3. Гамсахурдіа став президентом Грузії, Руслан Гонгадзе попав у немилість і навіть був занесений до списків «ворогів грузинської нації». Тому, коли у грудні 1991 р. в Тбілісі почалося повстання проти Гамсахурдіа, Гія кинув навчання у Львові й знов приїхав до рідного міста, щоб захистити честь та добре ім'я батька. Пані Леся теж допомагала опозиціонерам: готувала їжу, доглядала за пораненими…

Пізніше батько Георгія Руслан Гонгадзе в результаті перенесених стресів тяжко захворів; він змушений був переїхати до Києва, лікувався тут в онкологічному диспансері.

На сороковий день після смерті батька Гія виїхав у Сухумі, бо давно хотів зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Він дістав відеокамеру й знімав матеріали для фільму «Біль моєї землі». Георгій не тримав у руках зброї та не брав участі в бойових діях, але все-таки потрапив під обстріл на передовій. Коли його принесли додому всього забинтованого, мати знепритомніла. Лікарі нарахували в нього на тілі 26 ран.

Його командир розповів, що Гія намагався винести з поля бою двох поранених. А в аеропорту хотів поступитися своїм місцем у літаку тяжкопораненому. Його, на щастя, встигли вивезти в Тбілісі. Як потім виявилося, це був останній літак із Сухумі.

Виходити його було дуже важко. Тоді у Тбілісі не було бинтів, води, півроку не бачили хліба…

Про «українське життя» Георгія можна розповісти таке. З кінця 80-х pp. Георгій стає частим гостем Львова. Спочатку – як представник інформаційного центру Народного фронту Грузії. У вересні 1990 р. він одружився з галичанкою Мар'яною (Мирославою) та перевівся на філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Він брав участь у всіх акціях Народного руху та Студентського братства.

Уже потім, знову в Україні, Георгій як журналіст працює у львівській організації Народного руху. Після розвалу СРСР він співробітничає з низкою українських ЗМІ й стисла хронологія цього співробітництва така:

1991 р. – позаштатний журналіст газети «Пост-Поступ» (м. Львів);

1992—1993 pp. – керівник та ведучий програми «Монітор» на Львівському телебаченні;

1993—1994 рр. – головний режисер творчого об'єднання «Центр Європи»;

1995—1997 pp. – ведучий програм «Параграф», «Вікна-плюс», «Вікна-новини» Міжнародного медіа-центру;

1998 р. – ведучий телерадіокомпанії «Гравіс».

1999—2000 pp. – керівник інформаційної служби «Вільна хвиля» радіо «Континент».

Георгій Гонгадзе був автором документальних фільмів «Біль землі» (1993 p.), «Тіні війни» (1994 p.), «Колиска» (1995 p.), «Охоронці мрії» (1996 p.).

Мережевий проект «Українська правда», під керівництвом Гонгадзе, з'явився 17 квітня 2000 p., наступного дня після ініційованого Леонідом Кучмою всеукраїнського референдуму про посилення влади президента за рахунок парламенту.

Особиста політична позиція авторів «Української правди» представлялася радикально-демократичною, що, однак, не заважало Гонгадзе давати на сторінках свого видання слово політикам центру й лівої опозиції, зокрема лідерам соціалістів.

Газета жорстко критикувала політику Л. Кучми, та центральною мішенню критики журналістів і самого Гонгадзе став депутат Верховної Ради Олександр Волков, мільйонер, один із спонсорів переобрання Л. Кучми.

Гонгадзе не був лідером опозиції – він займався політичною журналістикою. У жовтні 1999 р. під час ток-шоу «Епіцентр» президента Кучму вивели з рівноваги питання Гонгадзе про причини корупції української влади.

Коли у вересні 2000 р. Георгій Гонгадзе зник, то відразу виникло багато версій цієї події. Через два місяці у Таращанському лісі було знайдено обезголовлений труп чоловіка, який за припущенням міг бути тілом загиблого журналіста. Поруч було знайдено сріблений браслет, талісман і перстень, що, як підтвердила дружина журналіста Мирослава, належали Георгію Гонгадзе.

18 грудня після упізнання тіла Мирослава Гонгадзе заявила, що існує велика ймовірність, що тіло належить її чоловікові, Георгію Гонгадзе. М. Гонгадзе відзначила, що їй надали можливість у складі експертної комісії «оглянути те, що залишилося від тіла», що було знайдено в Таращі. Вона тоді розповіла, що «дуже складно сказати, що це таке», тому що «упізнанню воно ніяк не підлягає». За словами М. Гонгадзе, тіло можна упізнавати тільки окремими частинами.

У листопаді 2000 р. лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз обнародував аудіозаписи, зроблені в кабінеті президента України Леоніда Кучми офіцером охорони Миколою Мельниченком, на яких президент нібито говорить із головою Служби безпеки України Леонідом Деркачем і міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком про необхідність усунення журналіста. Кучма тоді стверджував, що записи сфабриковані.

На підставі цих записів тодішня українська опозиція, очолювана Юлією Тимошенко й лідером соціалістів Олександром Морозом, обвинуватила президента України в причетності до вбивства Георгія Гонгадзе.

У липні 2001р. Георгій Гонгадзе посмертно нагороджений премією Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) за внесок у розвиток журналістики й демократії. Урочиста церемонія вручення відбулася в Парижі. Премію одержала вдова журналіста Мирослава Гонгадзе. «Георгій боровся за свободу слова й права людини на Україні. Він міг би багато зробити, але його знищили. Ця премія є належною оцінкою його діяльності», – заявила тоді Мирослава Гонгадзе.

Керівник «Української правди» Альона Притула, коментуючи цю нагороду, сказала, що зараз, після його смерті, Україна й ЗМІ країни вже не такі, як були до вересня 2000 р. Своєю загибеллю Георгій згуртував журналістів і змусив владу слухати пресу.

Після зустрічі з Президентом України Віктором Ющенком у лютому 2005-го Леся Гонгадзе заявила, що його дезінформують у справі Гонгадзе, що вона більше не буде спілкуватись із прокуратурою, тому що не довіряє їй.

У квітні 2005 р. до Києва приїхала Мирослава Гонгадзе, яка з квітня 2001 р. одержала в США статус політичного біженця й працює на радіо «Голос Америки».

На зустрічі з дружиною загиблого журналіста Віктор Ющенко запевнив: силовики докладуть усіх зусиль для розкриття вбивства Георгія. «Перший етап на сьогодні вже завершено, слідству відомі імена безпосередніх виконавців. Друга частина – вийти на замовників», – наголосив Віктор Ющенко.

Президент запевнив, що розкриття справи Гонгадзе – це питання його честі.

Мирослава Гонгадзе переконана в необхідності експертизи плівок майора Мельниченка, і, насамперед, тієї частини, що стосується вбивства її чоловіка. «Це має бути нове розслідування, з новими українськими слідчими й із залученням інших міжнародних експертів», – упевнена М. Гонгадзе.

Нині у суспільстві обговорюються багато версій щодо вбивства журналіста. Існують припущення й про участь деяких співробітників ФСБ Росії. Резонансною подією стало самогубство Юрія Кравченка, котрий, як вважають, мав відношення до цієї справи.

За словами нинішнього голови МВС Юрія Луценка, Георгія Гонгадзе вбили, щоб залякати інших. Тоді, 1999 p., після перемоги «Кучма-2», у суспільстві була жахлива депресія. Мало хто з політиків і громадських активістів вірив у те, що схему волковського «Соціального захисту» щодо фальсифікації виборів може бути найближчим часом переборено. Країна йшла до диктатури. Опиралися тільки безстрашні журналісти, серед яких і Георгій, що прославився своїми виступами на радіо «Континент», декількома сміливими статтями в «Гранях» і викликом режиму в «Українській правді». Його вбивство було задумано як урок для інших. До честі українського суспільства, ця справа стала сигналом для повстання.

Під Таращею стоїть пам'ятний хрест Георгія, на якому написано: «Його життя стало ціною пробудження України».