Гоголь Микола Васильович

(народ. 1809 р. – пом. 1852 р.)

Великий український і російський письменник.

«Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи занадто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить у собі те, чого немає в іншій: явний знак, що вони мусять поповнити одна одну». Так писав Микола Васильович Гоголь своєму кращому другові, А. О. Смирновій-Россет, у грудні 1844 р. Чи варто після цього сперечатися з приводу того, який із народів управі вважати своїм великого письменника?

Сам Микола Васильович, провівши більшу частину свого життя в Росії і за кордоном (тільки в Європі він прожив 12 років), ніколи не забував про свої українські корені, знаходячи душевний спокій і відпочинок лише в рідних місцях.

Народився майбутній письменник 20 березня 1809 р. у селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. Рід Гоголів-Яновських починався з Остапа Гоголя, полковника, соратника самого гетьмана Дорошенка. Були в цьому роду і шляхтичі, і військові, і царські чиновники, і священики. Таким чином, Гоголь був представником малоросійського дворянства з домішкою польської крові, особливо по материнській лінії. І в його характері органічно поєдналися гордість польського духу з темпераментом життєрадісного українця.

Його батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, володів тисячею десятин землі і двома сотнями кріпаків. Щоб утримувати велику родину (12 дітей, з яких до зрілого віку дожили лише четверо), йому довелося служити спочатку чиновником на Полтавському поштамті, потім управителем у родича дружини, багатого поміщика Д. П. Трощинського. Господар маєтку був великим театралом, і Василь Панасович, який мав літературні здібності, писав для його дворового театру українською народною мовою п'єси з народного життя, брав активну участь у їхній постановці не тільки як режисер, але і як актор. Властивий йому талант комічної розповіді, як і любов до театру, передалися сину. (До речі, епіграфи до «Сорочинського ярмарку» і «Майської ночі» були взяті Миколою Васильовичем із комедій батька.) Від нього ж хлопчик успадкував і надмірну помисливість, що мучила його все життя.

Мати письменника, Марія Іванівна, яка походила з небагатого роду Косоровських, була жінкою екзальтованою і набожною. Вийшовши заміж у 14 років і втративши двох дітей немовлятами, вона всю свою любов і надії зосередила на Миколці. Під її впливом у хлопчика розвинувся нахил до релігійності. За свідченнями біографів, він був слабенькою, кволою дитиною, до трьох років не говорив, зате вже у п'ять почав писати вірші, що викликало захват у матері. Вона взагалі була невгамовною фантазеркою і вважала свого сина неперевершеним талантом, приписуючи йому неймовірні відкриття, наприклад, залізниці та парової машини. І все-таки, незважаючи на комізм цих уявлень, Марія Іванівна не помилилася в головному – син дійсно став генієм, щоправда, не техніки, а світової літератури.

Дитячі роки майбутнього письменника минали в маєтку батьків Василівці, по сусідству із селом Диканькою – краєм легенд, українських повір'їв та історичних переказів, згодом так любовно і яскраво описаних у його творах. Здобувши вдома початкову освіту, хлопчик два роки провів у Полтавському повітовому училищі, а 1821 p. вступив до Ніжинської гімназії вищих наук, яка була створена на зразок Царськосельського ліцею і призначалася для дітей провінційного дворянства. Особливою старанністю юний гімназист не відзначався і вважався учнем посереднім, хоча і мав прекрасну пам'ять, добре малював і вже тоді виявляв схильність до російської словесності. Незважаючи на потайливість і нетовариськість, юний Гоголь був ревним учасником усіх гімназичних театральних вистав. Найчастіше грав ролі комічних старих і бабів (пані Простакова в «Недолітку» Фонвізіна), малював декорації. З особливим інтересом разом із гімназійними друзями, майбутніми літераторами Нестором Кукольником, Євгеном Гребінкою та Миколою Прокоповичем, брав участь юнак й у виданні рукописного журналу. У ньому були поміщені перші твори Гоголя: трагедія «Розбійники», балада «Дві рибки», сатири «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний», «Сніданок у предводителя», «На ярмарку» й ін. Ще один твір юного письменника – поему «Брати Твердославичі» – товариші не схвалили, і автор її знищив. Тоді ж він написав і наслідувальну поему «Ганц Кюхельгартен», у якій виразно виявлявся вплив поетів-романтиків В. Жуковського, А. Бестужева-Марлінського і Дж. Байрона. Вже в Петербурзі 1829 р. Гоголь надрукував її за власні кошти під псевдонімом В. Алов. Але прочитавши розгромні рецензії в «Северной пчеле» і «Московском телеграфе», молодий письменник зібрав нерозпродані примірники і спалив їх.

Однак, закінчуючи гімназію, Гоголь мріяв не стільки про літературну ниву, скільки про широку громадську діяльність. Він думав про те, щоб приносити користь суспільству на державній службі, і з цією метою 1828 р. виїхав до Петербурга. Але тут юнака чекало жорстоке розчарування: блискучі надії не виправдалися – до служби він виявився зовсім нездатним. І після нетривалого перебування в департаменті державного господарства і публічних будівель на посаді переписувача, а потім помічника столоначальника в департаменті наділів Гоголь відмовився від наміру стати чиновником. Спроба влаштуватися в театр теж не мала успіху.

Після невдачі «Ганца Кюхельгартена» молодий письменник приходить до думки про необхідність пошуків іншого літературного шляху: тепер замість мрійливо-романтичної поезії він звертається до відтворення народного побуту і життя України – тем, які з дитинства знав і любив. Гоголь наполегливо просить матір надсилати йому відомості про народні звичаї, перекази, костюми, а також «записки, які велися предками якого-небудь давнього роду, рукописів старожитніх». Усе це поряд зі спогадами про рідний край стало матеріалом для циклу повістей «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». У 1830—1831 pp. в «Отечественных записках» і «Литературной газете» з'являються «Вечір напередодні Івана Купала», «Сорочинський ярмарок» і «Майська ніч, або Утоплена», а в альманасі «Северные цветы» за 1831 p. – розділ з історичного роману «Гетьман». Ці твори відразу ж привернули увагу літературних кіл Москви та Петербурга. Талант Гоголя високо поцінували В. Жуковський, А. Дельвіг і такий улюблений ним О. Пушкін, із яким Микола Васильович познайомився в травні 1831 р. на вечорі в поета і видавця П. Плетньова.

Незабаром першу частину «Вечорів…» було видано окремою книгою. Читачі зустріли її із захватом, а Пушкін, якого Гоголь вважав своїм найавторитетнішим критиком, писав: «Зараз прочитав “Вечори поблизу Диканьки”. Вони вразили мене. От справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без бундючності. А місцями яка “поезія”, яка чутливість! Усе це таке незвичайне в нашій літературі, що я досі не опам'ятався…»

Окрилений успіхом, Гоголь працює багато і плідно. Протягом чотирьох років з-під його пера виходять друга частина «Вечорів…», повісті «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», які ввійшли до збірника «Миргород». Джерелом усіх цих творів, як і раніше, була Україна, її побут, звичаї, героїчне минуле і сучасний Гоголю патріархальний уклад провінційного життя. Відзначаючи цей зв'язок письменника зі своєю малою батьківщиною, М. Коцюбинський писав: «Свіжістю і силою своїх творів Гоголь зобов'язаний не тільки своєму таланту, але також багатству нових слів, зворотів, понять і образів, які він щедро черпав з мало знайомого російським письменникам життя Малоросії».

Початок 30-х pp. був найщасливішим у творчій долі Гоголя. Услід за малоросійськими повістями він пише цикл творів, у яких показує примарність і трагізм петербурзького життя, де за «виставкою людського марнославства і лицемірства… фланірують люди-ляльки, люди-носи, люди-вуса, люди-бакенбарди, зникають і ховаються істоти ніким не захищені, нікому не дорогі, нікому не потрібні», такі, як Акакій Акакійович, герой повісті «Шинель».

У цей же час у письменника дозрівала безліч грандіозних задумів. Восени 1833 р. він виношував ідею створення «Історії України»: «Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато так, чого до мене не говорили…» На жаль, цей гоголівський задум, як і розпочата за порадою О. Пушкіна «Історія російської критики», залишився нездійсненим. Зате інші теми, також підказані Гоголю великим поетом, набули блискучого втілення. Благаючи Пушкіна дати йому «який-небудь сюжет, але російський суто анекдот», письменник справді одержав історію анекдотичну і перетворив її на твір смішний і дотепний, якого ще не було в Росії, – комедію «Ревізор». Вона була написана 1835 р. усього за кілька місяців. Однак цей шедевр гротескової драматургії викликав у публіки найсуперечливіші оцінки. Перша вистава п'єси в Олександринському театрі пройшла якось мляво, актори, які звикли грати французькі водевілі, губились і не могли передати яскравий комізм дії. Щоправда, у залі не раз чулися вибухи сміху, але оплесків майже не було. Під кінець вистави здивування глядачів перейшло в обурення. Загальна оцінка публіки: «Це неможливість, це наклеп і фарс». Гоголь був збентежений і роздратований, повторюючи: «Господи Боже! Ну якби один, два лаяли, ну і Бог з ними, а то всі, всі!»

Проте публіка не «обрана», молода була в захваті від «Ревізора», повторюючи репліки і цілі сцени. Між шанувальниками та критиками комедії розпалилися справжні битви, внаслідок яких серед молоді обожнювання Гоголя тільки зросло. Але сам письменник, стомлений напруженою роботою останніх років і моральними тривогами, які приніс йому «Ревізор», вирішив відпочити від усіх проблем удалині від батьківщини. У червні 1836 р. він виїхав за кордон, де пробув багато років з невеликими перервами на приїзди до Росії.

Перебування в «прекрасній далечині» (письменник побував у Німеччині, Швейцарії, Франції і давно улюбленому Римі), з одного боку, зміцнило та заспокоїло Гоголя і дало йому можливість здійснити ще один грандіозний задум – «Мертві душі». З іншого боку, у ці роки, за словами відомого літературознавця XIX ст. А. Н. Пипіна, у житті Миколи Васильовича позначилися зародки тих явищ, що призвели до трагічних наслідків: «Посилене заглиблення в самого себе, екзальтація релігійного почуття призвели до піїтичного перебільшення, яке закінчилося його останньою книгою, що стала ніби запереченням його власної художньої справи…»

Перед від'їздом за кордон Гоголь востаннє зустрічався з О. Пушкіним, із подачі якого почав роботу над «Мертвими душами», що стало відтепер головним у його творчій долі. Чим далі вона просувалася, тим більш грандіозними уявлялися Гоголю її масштаби і більш спірними – завдання. Написані ще в Росії перші три розділи поеми за кордоном ретельно перероблялися. Гоголь безліч разів переробляв кожну знову написану сторінку. Він жив у Римі справжнім відлюдником, зустрічаючись тільки з вузьким колом близьких йому людей (художниками О. А. Івановим і І. С. Шаповаловим, В. А. Жуковським, композитором І. М. Вієльгорським, поетом М. М. Язиковим та ін.). І лише в періоди депресій, які траплялися все частіше після загибелі Пушкіна і смерті І. Вієльгорського, Гоголь відривається від роботи, щоб виїхати для лікування на води до Баден-Бадена або короткого відпочинку до Женеви і Парижа. До літа 1841 р. перший том «Мертвих душ» був готовий, а наступного року він вийшов друком у Москві з деякими купюрами, після чого письменник знову виїхав за кордон.

Це останнє перебування в Європі позначилось остаточним переломом у душевному стані Гоголя. Варто сказати, що й до цього в нього виявлялося чимало різного роду «дивацтв»: часта зміна настрою, депресії, релігійний містицизм, постійні переживання з приводу своїх хвороб, що багато в чому були зумовлені помисливістю. Якщо до цього додати характерні для письменника замкнутість і пророчий тон у спілкуванні з навколишніми, то стає зрозумілим, чому знайомі і друзі давали Миколі Васильовичу контрастні характеристики. За словами С. Т. Аксакова, «лірико-художня» натура письменника перебувала у вічному русі, у боротьбі з людською недосконалістю, у «самоосуді» і тому «ухилялася не тільки від спостереження, але навіть від розуміння людей, найближчих Гоголю».

Духовна криза письменника найбільш чітко почала виявлятися з 1845 p., коли в нього виник задум книги «Вибрані місця з листування з друзями». У ній Гоголь хотів зібрати все, про що писав своїм друзям 1845 і 1846 pp. Але книга на всіх, у тому числі й на друзів письменника, справила тяжке враження своїм тоном пророцтва і напучування, проповіддю смиренності, за якою, втім, проглядалася крайня зарозумілість автора, осудом його колишніх праць, у яких російська література бачила «одну зі своїх найкращих прикрас». Вищий ступінь обурення, викликаного «Вибраними місцями», висловився у відомому листі В. Бєлінського, на який Гоголь не зумів відповісти.

Ще одним виявом перелому у світогляді Гоголя стало спалення ним у середині 1845 р., у хвилину важких роздумів, первісної редакції другого тому «Мертвих душ». Йому здавалося, що зміст книги має бути іншим, що він нарешті зрозумів, як треба писати, щоб «спрямувати все суспільство до прекрасного». А ще він вважав, що не може продовжити роботу над книгою, не виконавши свого давнього наміру поклонитися Святому Гробу Господньому в Єрусалимі. Однак і здійснення цієї поїздки не принесло душевного заспокоєння: «Ще ніколи не був я так мало задоволений станом серця свого, як у Єрусалимі і після Єрусалима, – говорив Гоголь. – Біля Гробу Господнього я був начебто потім, щоб там на місці відчути, як багато в мені холоду сердечного, як багато себелюбства і самолюбства».

Продовжуючи роботу над другим томом «Мертвих душ», письменник зрозумів, що описувати російське життя можна, тільки живучи серед нього і вивчаючи його. І 1848 р. Гоголь остаточно повернувся до Росії. Останні роки життя він подовгу жив у друзів – О. О. Смирнової, С. Т. Аксакова, О. П. Толстого, сімействі Вієльгорських. Із останніми Миколу Васильовича пов'язувала не тільки давня дружба, але й сердечна прихильність до Ганни Михайлівни Вієльгорської. За словами В. Соллогуба, вона, «здається, єдина жінка, в яку закоханий був Гоголь». Справді, збереглося свідчення про те, що Микола Васильович 1850 р. зробив їй пропозицію, але вона її відхилила.

Тим часом у Гоголі тривала болісна боротьба «між художником і піїтистом». Він багато разів переробляв написані розділи другого тому, підпадаючи то під один, то під інший настрій. На початку 1852 р. його опанував страх смерті, він проводив ночі в молитві, постився. Одного разу, лютневої ночі, серед релігійних міркувань у нього промайнув жах і сумнів, що він не так виконав обов'язок, покладений на нього Богом. Тоді він звелів відкрити трубу каміна і спалив рукопис готового другого тому «Мертвих душ». З тих пір Гоголь удався в похмуру зневіру, не приймав їжі, відмовлявся від лікування. 21 лютого 1852 р. він помер.

Письменника поховали в Москві, у Даниловому монастирі (1931 р. прах Гоголя було перенесено на Новодівочий цвинтар), і на його пам'ятнику були написані слова з книги пророка Ієремії: «Гірким словом моїм посміюся». Вони яскраво відображають художнє кредо письменника, який так мріяв «спрямувати все суспільство до прекрасного». Недарма, оцінюючи значення гоголівської творчості, Т. Г. Шевченко писав: «Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов'ю до людей».