Грінченко Борис Дмитрович

(народ. 1863 p. – пом. 1910 p.)

Видатний письменник, педагог, лексикограф, фольклорист, редактор, видавець, громадсько-культурний діяч, організатор і голова «Просвіти» в Києві. Автор найбільш повного 4-томного тлумачного «Словаря української мови» (1907—1909 pp.).

Як тільки не називали Бориса Грінченка! І просто вчителем, і зразком для наслідування, і пророком, і «левітом храму України», і навіть апостолом. Але всіх порівнянь і похвал украй мало, щоб передати в них простий подвиг, звершений людиною, «яка тримала руку на пульсі сучасного життя, була переконана, що рідна мова – це не мертве слово, а рідна школа – це право людини…»

Дитинство Бориса, який народився 9 грудня 1863 p., минало на хуторах Вільховий Яр і Кути (Долбине) Харківської губернії. Батько його, відставний штабс-капітан Дмитро Якович Грінченко, був збіднілим малоросійським поміщиком, мати, Поліксенія Миколаївна Литарева – дочкою російського полковника. Родина жила дуже бідно, і «жменька цукру чи бублик були для дітей великою розкішшю. Так само, як і цілі чоботи». Однак батьки хотіли спрямувати своє потомство на «поміщицький» шлях і тому насамперед категорично забороняли дітям уживати «мужицьке наріччя». Маленький Боря говорив спочатку винятково «по-шляхетному» і, як сам згодом згадував, ріс, схиляючись «до московських патріотичних тенденцій шовіністичного кольору». Років у п'ять він навчився грамоти і, сховавшись у лісі, подалі від чужих очей, читав усе, що потрапляло до рук, не перебираючи. Але серед безлічі романів і газет, розрахованих на невибагливого читача, траплялись і класики літератури: В. Скотт, Дж. Г. Байрон, В. Гюґо, М. Гоголь, О. Пушкін, М. Некрасов, О. Кольцов, – які й стали першими вчителями хлопчика. Зрідка в журналах він натрапляв і на українських авторів, статті про Україну і чумаків. Але понад усе зворушили уяву Борі образи Тараса Бульби й Остапа Бульбенка і їхня боротьба за козацьку волю.

Уже в шість років ця жадібна до знань дитина почала займатися творчістю. На світ з'являлися численні власні «журнали» з його віршами, розповідями, «науковими статтями», зрозуміло, російською мовою. Ними Боря постійно набридав батькам «і дідові Андрію – старому пічнику, який жив у Грінченків зі своєю сліпою бабою Галькою». Коли підросли молодші брат і сестри, вони теж були змушені стати читачами і слухачами.

Перша зустріч хлопчика з українською культурою відбулася в селі біля хутора, куди йому заборонено було ходити. У селян він навчився рідної мови, познайомився з поетичною народною творчістю, обрядами. Потім, уже під час навчання в Харківському реальному училищі, він почув, як якась пані похвалила українську мову і Т. Шевченка. Удома він випадково натрапив у батьківській скрині на «Кобзар» і був приголомшений силою могутнього слова. «Трупи встали й очі відкрили», – так згадував Грінченко про пережите тоді потрясіння. І пішло… Борис почав писати українською вірші, повісті, драми і навіть уклав український словник, а журнали для товаришів-школярів складав уже двома мовами; ходив по селах і збирав народні пісні та перекази. Над ним постійно сміялися, іноді – карали, але він не звертав на це уваги.

Борі було 13 років, коли він раз і назавжди закохався в українську мову. І тепер хлопчик увесь час проводив у пошуках і читанні творів І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, М. Куліша й інших авторів. Але якщо це читання стало систематичним і вдумливим, то інше сміливо можна було назвати мішаниною. То його потягне до літературної критики, і він зачитується Писаревим і Бєлінським, то зацікавиться історією і не мислить життя без Шашкова і Шерра… Борис жадібно прагнув до знань. У 15 років до його рук потрапили праці соціалістів. Він захопився революційною ідеєю, не зовсім розуміючи, що вона являє собою, і поплатився за це. Спочатку його відчислили з училища, а потім заарештували. Обіцяли відпустити відразу, як тільки скаже, від кого одержав книгу недозволеного змісту, але гордий юнак мовчав як риба. Ім'я К. Філіппова, революціонера-активіста, було назване лише через півтора місяця, коли вже хворий на туберкульоз у сирій холодній камері Грінченко довідався, що той виїхав із міста. Під тиском віце-губернатора Бориса відпустили за умови річного перебування під батьківським наглядом.

Молодий Грінченко, якого батько хотів віддати у військову службу, не бажав підкорятися батьківській волі. Він пішов з дому і влітку 1881 р., не без допомоги того ж віце-губернатора, екстерном склав іспит на сільського вчителя. А поки чекав місця, працював писарем у Харківській казенній палаті за 10 карбованців на місяць. Цих грошей саме вистачало на оплату житла, чай із хлібом та іноді – на яку-небудь одну страву в їдальні. Бентежна душа юнака не знаходила спокою: він хотів бути корисним для свого народу, а доводилося скніти над чиновницькими паперами. Весь вільний час Борис присвячував самоосвіті, тому що у зв'язку з «революційним» минулим шлях до офіційної освіти був для нього закритий. У листопаді того ж року він таки отримав призначення в село Введенське і з оптимізмом став до роботи. «Школа – це маленький будиночок… у ньому 2 зламані парти, вибите скло, зірвана підлога і страшенний холод. Книжок немає жодної», – скаржився учитель-початківець близькому другу І. Зозулі. Але відразу сам бадьоро додавав: «Будемо боротися з несприятливими випадками і всілякими перешкодами, що трапляються на нашому шляху». До того ж Борис у 1883 р. пов'язав своє життя з прекрасною дівчиною, теж учителькою і письменником-початківцем Марією Миколаївною Гладиліною (писала під псевдонімом М. Загірна, а пізніше – М. Чайченко). У них народилась єдина дочка Настя. Перешкод на шляху родини траплялося чимало, і Грінченки переїжджали з місця на місце стільки ж, скільки і працювали. Через обвинувачення місцевого попа-шовініста в «українофільстві» й іншій «агітації» за Борисом було встановлено стеження. Але в цих частих переїздах була й своя користь: «…того, що шукав [український лексичний і фольклорний матеріал], мав достатньо» – колекція для досліджень Бориса постійно поповнювалася. І він усього себе віддавав роботі, вже в 20 років сказавши слова, гідні навченого роками чоловіка: «Справи, справи – аж голова біла». Таким Борис Дмитрович і залишився у спогадах друзів і пам'яті народу – людиною, яка, за словами М. Чернявського, «більше працювала, ніж жила».

За час свого вчителювання Грінченко найдовше затримався в селі Олексіївка, де в 1887—1893 pp. викладав у приватній школі X. Д. Алчевської, чиї педагогічні погляди збігалися з його власними. За сприяння цієї видатної жінки в Бориса була можливість успішно працювати в спокійних умовах. Він виявив неабиякі здібності педагога, і «сільський люд гаряче полюбив його, діти бігли до школи, як на свято». Адже вчитель багато уваги приділяв особистості дитини, шукав підхід до кожного свого учня і першою метою ставив не втовкмачування певних знань, а «пробудження, розвиток і зміцнення мислячої сили». Грінченко вчив дітей насамперед мистецтву думати й аналізувати і бачив у цьому запоруку гармонійного розвитку особистості. І, працюючи в період заборони навчання і видання книг українською мовою, він наполягав саме на її чільній ролі в майбутньому нації поряд із упровадженням нових прогресивних знань. У різні роки кілька своїх праць Борис Дмитрович присвятив питанням освіти і педагогіки. Це методичний посібник «Українська граматика для навчання читанню і письму» і хрестоматія «Рідне слово», якими користувалися і в перші роки після Жовтневої революції, а також роботи «Яка тепер народна школа на Україні» (1896 р.) і «На безпросвітному шляху. Про українську школу» (1907 p.).

Треба сказати, що на професійному рівні Грінченко-поет почав писати ще в 17-літньому віці, коли послав деякі свої вірші І. Нечую-Левицькому, який їх схвалив і помістив у галицькому журналі «Мир». З того часу Борис Дмитрович систематично публікувався в різних українських виданнях й окремих книжечках під псевдонімом Іван Перекотиполе і Василь Чайченко. Серед його літературної спадщини ліричні вірші (збірник «Під хмарним небом», 1894—1895 pp.), розповіді та повісті, зібрані в тритомнику «Твори Василя Чайченка», побутові, історичні та комедійні п'єси («Непокірний», «Хмари нагнало», «За батька»), дитячі розповіді («Ксенія», «Дзвоник», «Іспит», «Грицько»). Їх створення Грінченко вважав «обов'язком, який подобається йому». Автор настільки вживався у світ дитини, дивився на навколишню дійсність її очима, що кожне з оповідань вражало читача вірогідністю переживань дитячої душі. Перу Грінченка належать численні переклади і літературні спрощення для простих людей кращих творів світових класиків (зокрема Гомера, Шекспіра, Скотта, Гюґо, Мольєра, Шіллера), педагогічні, етнографічні, історичні, публіцистичні і критичні статті.

Грінченко-письменник виявив себе не тільки як небуденно мислячий автор, але і як тонкий психолог, і просто як людина, у якої душа болить за рідний народ. Він усе життя активно відстоював ідею національного руху, яку втілив у повісті «Сонячний промінь», і вирішував проблему існування української інтелігенції як духовного провідника суспільства, у той час як сама вона не має визначених ідеалів. Цю хворобливу для себе тему Борис Дмитрович розкрив в одному з кращих своїх творів – «На розпутті». У ньому він досліджував потворне явище – параліч волі мислячих людей України. І знайшов однозначну відповідь: причина всьому – брак солідарності українців, як людської, так і національної: «Ми до того не солідарні між собою, до того індивідуальні, що іноді і найпростішої справи спільно не можемо зробити».

Але оскільки письменницька праця доходу не приносила, а навпаки, вимагала витрат (як, наприклад, видання книг для селян), Борис Дмитрович, аби утримувати родину, не залишав казенних посад. Крім роботи вчителем, з 1886 по 1887 р. він був статистиком у Херсоні, а в 1894 р. переїхав до Чернігова, де служив у губернському земському управлінні: спочатку завідував земською оцінкою і народною освітою, а потім став секретарем. У чернігівський період свого життя Грінченко за допомогою мецената Івана Череватенка організував видання значної бібліотечки народно-просвітительських книг, став одним із керівників нелегальної української організації «Чернігівська громада». Він разом з дружиною займався упорядкуванням музею української старовини В. Тарновського. Абсолютно точно охарактеризував Бориса Дмитровича І. Франко, який сказав, що такі люди, як він, «кидаються на всі боки, заповнюють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлено негаразд, будують нове, шукають способи залучити до роботи більше рук». Грінченко не любив непорядку й лінощів, своїм прикладом він заражав бездіяльних друзів, які ніби чогось чекали, і дорікав їм біблійними словами: «Жнива багато, а працівників мало».

У 1902 р. Борис Дмитрович оселився в Києві, де прожив до самої смерті. Чотири роки він активно займався редакцією першої щоденної української газети «Суспільна думка» (пізніше – «Рада») і журналу «Нова громада». У 1906 р. він став одним із організаторів першого київського товариства «Просвіта». Напівлегальна організація, чиїм керівником був Грінченко, ставила за мету відродження до повноцінного життя рідної мови і традицій, вона займалася навчанням неписьменних, виданням книг українською мовою й іншою просвітительською діяльністю.

Редакційну і керівну роботу Грінченко поєднував із втіленням у життя своєї мрії, яку давно плекав. Кілька років напруженої праці, усі зібрані ним лексикографічні і фольклорні матеріали, помножені на таку ж копітку роботу найвідоміших представників української інтелігенції – М. Костомарова, М. Лисенка, І. Франка, Лесі Українки, О. Русова, – втілилися у справжньому пам'ятнику Борисові Дмитровичу. Ним став найповніший за всю історію країни тлумачно-перекладний «Словарь української мови» (виданий у 1907—1909 pp.), який нараховує 68 тис. слів. Для української науки і культури він мав таке ж значення, як, наприклад, словник Даля для російської або Лінде – для польської: словник зафіксував народну і фольклорну мови й іноземну лексику. Але суспільство безжалісно поставилося до цієї праці, і після першого видання про нього забули майже на півстоліття. Повторне видання відбулося лише в 1950-х pp., але й донині цей словник не втратив своєї лексичної цінності.

В останні роки життя Грінченка, з настанням реакції, посилилися переслідування його як українофіла і політично неблагонадійного. Кілька місяців він провів у в'язниці, де туберкульоз цілком запанував у його і так неміцному організмі. Остаточно підірвали моральні і фізичні сили Бориса Дмитровича смерть замученої царськими поплічниками дочки-революціонерки і важка хвороба онука. У 1910 р. він виїхав на лікування на італійський курорт Оспедалетті, де помер 6 травня.

Поховали великого сина українського народу на батьківщині, у Києві. Бориса Дмитровича Грінченка, приреченого тепер на вічний спокій на Байковому цвинтарі, проводжали в останню путь тисячі людей. Ридала не одна Україна – Білорусія, Польща, Росія, Італія, Франція, Австрія, де його діяльність була широко відома. У труну як символ його великотрудного життя поклали терновий вінець. Грінченка називали не тільки апостолом. Його називали мучеником української землі.