Іноді, коли мій настрій спокушав мене, я линув до величезних зал, в яких м’яко шелестять пальми, що пахнуть світським життям і витонченою стриманістю, і серед яких можна також пообідати. Я знову вирушав на пароплавах, запруджених галасливими, розбалуваними, нестримними клерками й продавчинями з фальшивими коштовностями, котрим забаглося розваг на берегах острова. І завжди поряд був Бродвей – блискучий, пишний, хитрий, мінливий, жаданий Бродвей, до якого звикаєш, як до опіуму.

Одного разу, коли я увійшов до свого готелю, якийсь кремезний чолов’яга з довгим носом і чорними вусами перегородив мій шлях у коридор. Коли я хотів обійти нахабу, він привітав мене з образливою фамільярністю.

– Привіт, Белфорде! – залементував він. – Що ти в дідька робиш у Нью-Йорку? Не думав, що щось може відірвати тебе від книжок і витягти з нори. Пані Б. з тобою, чи це маленька справа на одного, га?

– Ви помилилися, сер, – холодно відрубав я, видираючи свою руку з його. – Мене звати Пінкгаммер. Дозвольте!

Чоловік відступив убік, вочевидь, неабияк здивований. Коли я підійшов до ляди портьє, то почув, як той дзенькнув, викликаючи коридорного, і щось сказав про телеграфні бланки.

– Розрахуйте мене, – звернувся я до клерка, – і за півгодини принесіть мій багаж. Не хочу залишатися там, де мені докучають шахраї.

Того самого дня я переїхав до іншого готелю, затишного, старомодного, на нижній П’ятій авеню.

Там був і ресторан, неподалік від Бродвею, в якому подають страви в тропічній одежі майже al fresco^[61]. Тихий та розкішний відпочинок, а також бездоганний сервіс зробили його ідеальним місцем для поїдання обідів або вечерь. Якось я опинився там, продираючись до столика крізь папороть, і раптом відчув, що мене вхопили за рукав.

– Пане Беллфорд! – вигукнув якийсь дивовижно солодкий голос.

Я хутко обернувся, щоб побачити одну леді, котра сиділа самотньо. Жіночка віком близько тридцяти років, із напрочуд гарними очима, витріщалася на мене так, ніби я був її дуже милим приятелем.

– Ви намірялися мене оминути, – зронила вона з докором. – Тільки не кажіть, що ви мене не знаєте. Чому б нам не потиснути навзаєм руки, хоча б раз на п’ятнадцять років?

Я миттю потиснув їй руку й присів за крісло навпроти за столиком. Відтак бровами викликав офіціанта. Леді копирсалася в помаранчевому морозиві. Я замовив creme de menthe^[62]. Її кучері були червонясто-бронзовими. Неможливо було на них дивитися, бо відвести погляд від її очей було несила. Але ви усвідомлювали це, як відчуваєте захід сонця, коли задивляєтесь у глибину лісу в сутінках.

– Ви впевнені, що ми знайомі? – поцікавився я.

– Ні, – сказала вона, посміхаючись. – Я ніколи не була в цьому впевнена.

– А що б ви подумали, – правив я з невеликою тривогою, – якби сказав вам, що я – Едвард Пінкгаммер із Корнополіса, штат Канзас?

– Що б я подумала? – повторила молодиця з хитрим поглядом. – Насамперед, чому ви не привезли зі собою до Нью-Йорка пані Беллфорд. Я хотіла б, аби ви її привезли. Я б так хотіла побачитися з Меріен.

Її голос став тихішим:

– Ви не надто змінилися, Елвіне.

Я відчув, як її прекрасні очі шукали мої і моє обличчя ставало ближчим.

– Та ні, змінилися, – виправилася вона себе і в її останніх словах з’явилася м’яка, радісна нота. – Я бачу це зараз. Ви не забули. Ви не забули ні рік, ні день, ні годину. Я ж казала вам, що ви ніколи не зможете забути.

Я збентежено розмішував соломинкою свій лікер.

– Даруйте, – озвався нарешті я, почуваючись незатишно під її поглядом. – Але в цьому й проблема. Я забув. Я все забув.

Вона висміяла моє ствердження й чарівно засміялася над тим, що вона, либонь, побачила на моєму обличчі.

– Я іноді щось чула про вас, – продовжила вона. – Ви доволі знаний адвокат у Західному Денвері, чи в Лос-Анджелесі? Меріен, мабуть, дуже вами пишається. Гадаю, ви знаєте, що я вийшла заміж через шість місяців після вашого шлюбу. Ви могли прочитати про це в газеті. Одні лише квіти для церемонії коштували дві тисячі доларів.

Вона згадала про п’ятнадцять років. П’ятнадцять років – море часу.

– Чи не буде занадто пізно, – запитав я несміливо, – привітати вас?

– Ні, якщо ви зважитеся це зробити, – відповіла вона з такою прекрасною відвагою, що мені відібрало мову, і я узявся шкрябати скатертину своїм нігтем.

– Скажіть мені одну річ, – попросила краля, нахилившись до мене з нетерпінням, – це те, що я хотіла дізнатися впродовж багатьох років, просто з жіночої цікавості, певна річ: ви колись наважувалися з тієї ночі торкатися, нюхати або милуватися на білі троянди… на білі троянди, мокрі від дощу та роси?

Я сьорбнув лікеру.

– Гадаю, було б марно повторювати, – зітхнув я, – що я нічого не пам’ятаю про такі речі. Моя пам’ять повністю відмовила. І не треба казати, наскільки мені жаль через це.

Леді поклала свої лікті на стіл, її очі знову знехтували моїми словами й подалися мандрувати своїм власним шляхом прямо до моєї душі. Вона м’яко засміялася, з дивним звуком, це був сміх щастя і задоволення і… нещастя. Я намагався від неї відвести погляд.

– Ви мене дурите, Елвіне Беллфорд, – видихнула вона блаженно. – О, я знаю, що ви брешете!

Я тупо витріщився на папороть.

– Мене звати Едвард Пінкгаммер, – наполягав я. – Я приїхав із делегатами на Національну конференцію аптекарів. Зараз ми обговорюємо модну течію організації нового розміщення пляшечок тартрату сурми й тартрату калію, яке, дуже ймовірно, вас не зацікавить.

Перед входом зупинився шикарний фаетон. Леді піднялася. Я потиснув їй руку й вклонився.

– Я дуже шкодую, – мовив я, – що не пам’ятаю. Можу це пояснити, але боюся, що ви не зрозумієте. Вам не до шмиги Пінкгаммер, а я справді не можу уявити собі… троянди й усі інші речі.

– Прощавайте, пане Белфорд, – зронила вона зі своєю щасливою, сумною посмішкою, коли піднялася в бричку.

Цього вечора я відвідав театр. Коли ж повернувся до готелю, то якийсь непримітний чоловік у темній одежі, котрий, здавалося, захопився поліруванням своїх нігтів шовковою хустинкою, магічним чином вигулькнув біля мене.

– Пане Пінкгаммер, – сказав він, зосереджуючи свою увагу на вказівному пальцю, – прошу вас відійти зі мною на невелику бесіду? Тут є відповідна кімната.

– Звісно, – не став заперечувати я.

Він провів мене до невеликої приватної вітальні. Там були якась леді та джентльмен. Вона, як мені здалося, була б надзвичайно вродливою, якби її обличчя не затьмарив вираз надмірного хвилювання й утоми. Жінка мала струнку поставу, колір волосся і очей – такі, як мені подобається. Вона була одягнена в дорожню сукню і з неабияким хвилюванням свердлила мене поглядом, притиснувши тремтячу руку до своїх грудей. Гадаю, що вона б подалася вперед, якби джентльмен не зупинив її потяг владним рухом руки. Натомість він сам ступив мені назустріч. Це був чоловік років сорока, трохи сивий у скронях, і зі задуманим обличчям.

– Беллфорде, друзяко, – сказав він привітно, – радий бачити тебе знову. Природно, ми спершу дізналися, що в тебе все гаразд. Я тебе попереджав, що ти передаєш куті меду. Тепер повертайся з нами й хутко знову станеш собою.

Я іронічно всміхнувся.

– Мене так часто називають Белфордом, – зауважив я, – що це вже втратило дотепність. І, чесно кажучи, мені вже стало набридати. Ви не хочете розглянути гіпотезу, що мене звати Едвард Пінкгаммер, і що я ніколи в житті раніше вас не бачив?

До того, як чоловік спромігся щось відповісти, жінка жалібно заголосила. Вона вирвалася з рук супутника, що стримували леді.

– Елвіне! – заридала вона, кинулася до мене й міцно вчепилася в груди. – Елвіне, – знову заволала вона, – не розбивай мені серце. Я твоя дружина… назви моє ім’я хоча б раз… лише один раз. Краще б ти був мертвим, ніж таким.

Я шанобливо, але твердо відсторонив її руки.

– Мадам, – серйозно сказав я, – даруйте, якщо я припущу, що ви занадто близько до серця приймаєте певну схожість. Шкода, – всміхнувся я від однієї думки, що прийшла мені гадку, – що не можна цього Белфордата мене тримати поруч на одній полиці, як тартрат натрію та сурми для порівняння. Для того, щоб збагнути цю алюзію, доведеться простежити за ходом Національної конференції аптекарів.

Леді обернулася до свого супутника й схопила його за руку.

– Що це, докторе Волні? О, що ж це таке? – застогнала вона.

Той повів молодицю до дверей.

– Зайдіть до свого покою на якийсь час, – почув я його. – А я залишуся і перебалакаю з ним. Його розум? Ні, міркую, що ні, хіба частина мозку. Аякже, я впевнений, що він оговтається. Ідіть до себе й залиште мене з ним.

Жінка зникла. Чоловік у темному одязі також вийшов, усе ще старанно поліруючи нігті. Вочевидь, він чекав у вестибюлі.

– Я хотів би побесідувати з вами, пане Пінкгаммер, якщо дозволите, – сказав джентльмен, котрий залишився.

– Прошу дуже, якщо бажаєте, – погодився я, – і даруйте, якщо облаштуюся зручніше, бо дуже вже втомився.

Я всівся на канапу біля вікна й запалив сигару. Мій опонент поставив крісло поруч.

– Пропоную перейти до суті, – сказав він незворушно. – Ваше ім’я не Пінкгаммер.

– Я знаю це так само добре, як і ви, – холодно відрубав я. – Але ж людина повинна мати якесь ім’я. Я можу вас запевнити, що не надто захоплююся ім’ям Пінкгаммер. Але коли хтось сам собі раптово обирає ім’я, то гарні імена чомусь на гадку не спадають. Але могло би бути й гірше – Шрінґгаузен чи Скроґґінс! Вважаю, що дуже добре вибрав собі Пінкгаммера.

– Ваше ім’я, – серйозно наполягав мій співбесідник, – Елвін Б. Белфорд, ви один із найкращих юристів у Денвері, ви страждаєте від нападу амнезії, що змусило вас забути свою особистість. Це сталося через надто інтенсивну працю, і, можливо, життя, яке було майже цілком позбавлене природного відпочинку та задоволень. Леді, котра тільки-но вийшла з цього приміщення, – ваша дружина.

– Я б назвав її дуже вродливою жінкою, – сказав я після тривалої паузи. – Особливо мені сподобався відтінок її каштанового волосся.

– Це дружина, котрою можна пишатися. З моменту вашого зникнення, що сталося майже два тижні тому, вона навряд чи склепила повіки. Ми дізналися, що ви були в Нью-Йорку з телеграми, яку відправив Айседор Ньюман, знайомий чоловік, котрий прибув із Денвера. Він повідомив, що зустрів вас тут, у готелі, і що ви його не впізнали.

– Здається, я пригадую цей випадок, – визнав я. – Чоловік називав мене Беллфордом, якщо не помиляюся. Але чи не думаєте ви, що настав час назватися вам?

– Я Роберт Волні, доктор Волні. Я був вашим близьким приятелем двадцять років, і вашим лікарем – п’ятнадцять. Я прийшов із пані Беллфорд, аби знайти вас, як тільки ми отримали телеграму. Спробуй, Елвіне, друзяко, спробуй згадати!

– Яка користь пробувати? – насупився я. – Ви кажете, що ви лікар. А амнезія лікується? Коли людина втрачає пам’ять, вона повертається повільно чи раптово?

– Іноді поступово й уривками; іноді так само раптово, як і зникає.

– Ви лікуватимете мій випадок, докторе Волні? – поцікавився я.

– Старий друже, – запевнив він, – я зроблю все, що в моїх силах, і зробив би все, на що здатна наука, щоб вилікувати тебе.

– От і добре, – зрадів я. – Тоді вважайте, що я ваш пацієнт. Тепер усе конфіденційно, лікарська таємниця.

– Природно, – погодився доктор Волні.

Я піднявся з дивана. Хтось поставив вазу з білими трояндами посеред столу – букет білих троянд, щойно политих і запашних. Я викинув їх у вікно й знову присів на канапу.

– Буде краще, Боббі, – сказав я, – щоб це лікування сталося раптово. Я дуже втомився від усього цього, так чи інакше. Можеш сходити зараз і привести Меріен. Але ж, доку, – я зітхнув і штрикнув його пальцем, – старий добрий доку, як же гарно це було!