Напад амнезії

Того ранку ми з дружиною попрощалися, як зазвичай. Вона облишила друге горнятко чаю, щоб відпровадити мене до вхідних дверей. Там здмухнула з мого лацкана невидиму пилинку (жест, властивий жінкам, так вони демонструють своє право власності) й закликала мене вважати на застуду. Але в мене не було застуди. Далі мене обдарували поцілунком на прощання – гірким, як кава без цукру. Не було потреби лякатися імпровізації чи розмаїття в цій буденній церемонії. З майстерністю, відточеною впродовж тривалого часу, вона скосила прямо пришпилену булавку в краватці, а після цього, коли я причинив двері, то почув, як човгають її домашні капці, що повертаються до вже холодного чаю.

Коли я вийшов надвір, то не мав жодних думок чи передчуття того, що мало статися. Напад застав мене зненацька.

Впродовж багатьох тижнів я гарував уночі й удень над знаменитою справою залізничної компанії, в якій тріумфував лише кілька днів тому. Чесно кажучи, я вже багато років не знав спочинку. Доктор Волні, мій приятель і лікар, застерігав мене раз чи два.

– Якщо не відхекаєшся, Беллфорде, – зауважив він, – то розвалишся на клапті. Або твої нерви відмовлять, або твій мозок закипить. І тижня не минає, щоб газети не написали про якийсь випадок амнезії… про якогось чоловіка, котрий загубився і десь вештається без імені, минулого та своєї власної особистості. Й усе через той маленький згусток у мозку, що виникає з перевтомою від роботи або турботи.

– Я завжди вважав, – гмикнув я, – що такий згусток можна знайти хіба в мізках газетних репортерів.

Доктор Волні похитав головою.

– Ця хвороба – реальна, – заперечив він. – Тобі потрібно змінити атмосферу або відпочити. Зала засідань, офіс, домівка – єдиний маршрут, яким ти мандруєш. Для відпочинку читаєш літературу про право. Краще постався до мого попередження серйозно.

– Щочетверга увечері, – намагався я боронитися, – ми з дружиною граємо в крібедж^[59]. Щонеділі вона читає мені обов’язковий тижневий лист від своєї матері. І що ті книги з права не є відпочинком, ще треба довести.

Того ранку, коли я йшов вулицею, то міркував про ті слова доктора Волні. Я почувався так само добре, як зазвичай, можливо, був навіть у кращому гуморі, ніж звиклося.

А прокинувся зі задерев’янілими м’язами від того, що довго спав на полиці у вагоні. Я притулився головою до сидіння і спробував поміркувати. Через якийсь час я собі сказав: «Мене ж якось мали назвати». Помацав у кишенях. Ні візитівки, ні якогось листа, ні документу, ні монограми знайти не вдалося. Але я знайшов у кишені свого плаща майже три тисячі доларів у банкнотах великих номіналів. «Звісно, я маю кимось бути, кимось видатним», – подумав я і знову взявся мізкувати.

У вагоні була тьма народу, вони, як я зауважив, мусили б мати якийсь спільний інтерес, настільки вільно вони гомоніли між собою і, здавалося, перебували в чудовому настрої та гуморі. Один із них – гладкий джентльмен в окулярах, від котрого тхнуло корицею й алое – зайняв вільну половину мого сидіння, дружно кивнув мені й розгорнув газету. У проміжках між сеансами його читання ми теревенили, як звичайні подорожні, про поточні справи. Я виявив, що спроможний підтримувати розмову на будь-які теми цілком пристойно, і з моєю пам’яттю щодо цього було все гаразд. Слово за словом мій супутник став балакучішим:

– Ви, певна річ, один із нас. Чудових людей Захід посилає цього разу. Я радий, що вони проводять конференцію в Нью-Йорку, я раніше ніколи не бував на Сході. Мене звати Р. П. Болдер – фірма «Болдер і син» із Гікорі-Ґров, що в штаті Міссурі.

Незважаючи на несподіванку, я вдався до звичної тактики справжніх чоловіків. Тепер доведеться провести ритуал хрещення й одночасно бути немовлям, пастором і батьком. На допомогу моєму загальмованому мозку прийшли мої почуття. Тривкий запах ліків від мого супутника подав мені одну ідею. Я кинув погляд на його газету, і моє око впало на рекламне оголошення, яке допомогло мені ще краще.

– Мене звати, – озвався я жваво, – Едвардом Пінкгаммером. Я аптекар, а живу в Корнополісі, штат Канзас.

– Я так і знав, що ви – провізор, – люб’язно відповів мій супутник. – Я зауважив мозоль на вказівному пальці вашої правої руки, якою товчуть медикаменти. Природно, що ви – делегат на нашу річну конференцію.

– І всі ці чоловіки – фармацевти? – здивувався я.

– Атож. Цей потяг їде аж зі Заходу. А пасажири – старі аптекарі, не ті з теперішніх, котрі гендлюють патентованими пігулками й ампулами, вони всі ліки роблять самі. Ми варимо свої власні настоянки й виробляємо свої власні пігулки, ми не цураємося працювати на городі навесні й додатково маємо справу з кондитерськими виробами і навіть взуттям. І скажу вам, Гемпінкере, що маю ідею, яку оприлюдню на цій конференції, адже нові ідеї – це саме те, чого вони прагнуть. Ви, либонь, знаєте про пляшечки з порошком для блювоти та натрій-калій тартрат. Перше – це отрута, а друге – безневинне. Їх легко сплутати. Й де ці засоби тримають аптекарі переважно? Дуже далеко одне від одного, наскільки це можливо, й обов’язково на різних полицях. А це неправильно. Я ж кажу: тримайте їх поруч, так що коли хочете одне, то завжди зможете порівняти його з іншим і таким чином уникнути помилок.

– Мені це здається дуже хорошою ідеєю, – заува- жив я.

– Гараздоньки! Коли я подам її конференції, ви мене підтримаєте. Ми змусимо декого з цих східних професорів із помаранчево-фосфорними кремами для масажу, котрі вважають, що вони мають найкращі медикаменти на ринку, почуватися як підшкірні заштрики.

– Якщо я можу якось допомогти, – сказав я натхненно, – дві пляшечки… мм…

– Тартрат сурми та калію, а також тартрат соди та калію…

– Відтепер стоятимуть поруч, – твердо завершив я.

– Є й ще одна річ, – правив своє пан Болдер. – Коли йдеться про допоміжну речовину для виготовлення таблеткової маси, чому ви віддаєте перевагу – карбонату магнезії чи подрібненому гліцерозу редикса?

– М… магнезії, – зробив я вибір на користь слова, яке легше вимовити.

Пан Болдер із недовірою зиркнув на мене крізь окуляри.

– А я волію гліцерозу, – зронив він. – Магнезія – це не те.

– Ось іще один із цих випадків фальшивої амнезії, – мій супутник передав мені свою газету та вказав пальцем на статтю. – Я в них не вірю. Вважаю, що дев’ять із десяти з них – шахрайство. Чоловіку набридає робота та родина, і він хоче розважитися. Кудись зникає, а коли його знаходять, прикидається, що геть втратив свою пам’ять – не знає свого імені й навіть не впізнає родинну пляму в формі полуниці на лівому плечі своєї дружини. Амнезія! Блазнювання! Чому вони не можуть усе забути, коли сидять удома?

Я підхопив газету й прочитав під «конячим» заголовком таке:

«Денвер, 12 червня. Відомий юрист Елвін С. Белфорд за таємничих обставин зник зі дому три дні тому, й усі зусилля знайти його виявилися марними. Пан Белфорд – відомий громадянин нашого міста, він мав велику та прибуткову адвокатську практику. Одружений, має прекрасний будинок і найповнішу приватну бібліотеку в штаті. У день свого зникнення взяв із банку достатньо велику суму грошей. Тих, хто бачив його після того, як той вийшов із банку, неможливо знайти, а пан Белфорд був людиною тихою та домашньою. Здавалося, він знайшов своє щастя у своїй оселі та професії. Якщо якусь зачіпку і можна знайти в його дивному зникненні, то це те, що впродовж кількох місяців він був глибоко занурений у важливу юридичну справу, пов’язану зі залізничною компанією «К’ю-Вай-Зет». Є побоювання, що перенавантаження могло затьмарити йому розум. Робиться все можливе для виявлення місця перебування зниклого чоловіка».

– Мені здається, що ви доволі цинічні, пане Болдер, – зазначив я після того, як прочитав замітку. – Як на мене, це дуже схоже на справжній випадок. Чому цей чоловік, котрий процвітає, щасливо одружений і шанований, раптом вирішує від усього цього відмовитися? Я знаю, що такі провали в пам’яті бувають, і що чоловіки опиняються десь далеко без імені, пам’яті та домівки.

– Які дурниці! – вигукнув пан Болдер. – Та вони розваг шукають. Зараз забагато освічених. Чоловіки знають про амнезію і використовують її для свого виправдання. Жінки ж також мудрі. Коли все закінчується, вони безневинно дивляться на вас і дають наукове пояснення: «Він мене загіпнотизував».

Так пан Болдер розважався, але своїми коментарями та філософією мені не допоміг.

Ми прибули до Нью-Йорка близько десятої години вечора. Я взяв кеб до готелю і написала своє ім’я «Едвард Пінкгаммер» на рецепції. Коли я це зробив, то відчув, що мене заливає відчуття чудової, дикої, п’янкої життєрадісності… відчуття необмеженої свободи, нових можливостей. Я тільки-но народився на світ. Старі кайдани, якими б вони не були, спали з моїх рук і ніг. Майбутнє виднілося перед мене чітким шляхом, на який ступає немовля, і я міг податися ним, збагачений знаннями досвідченого чоловіка.

Мені здалося, що готельний клерк споглядав на мене на п’ять секунд довше, ніж годилося б. Мабуть, тому, що я не мав жодного багажу.

– Конференція аптекарів, – повідомив я. – Моя валіза кудись поділася.

Я продемонстрував пачку грошей.

– Ага! – портьє блиснув своїм золотим зубом. – У нас часто зупиняються делегати зі Заходу.

Він дзенькнув, щоб викликати коридорного.

Я намагався сумлінно грати свою роль.

– Серед нас, західняків, виникла нова течія, – поділився я, – ми висунемо на конференції ідею, що пляшечки, в яких зберігають калійний тартрат сурми та калійний тартрат натрію, потрібно тримати поруч на одній поличці.

– Джентльмен – у триста чотирнадцятий, – квапливо звелів клерк і я опинився у своєму номері.

Наступного дня я придбав собі валізку й одяг і почав насолоджуватися життям Едварда Пінкгаммера. Я не став напружувати свій мозок прагненням вирішити проблеми минулого.

Велике місто, що розкинулося на островах, підняло пікантну та блискучу чашу до моїх вуст. Я вдячно сьорбнув із неї. Ключі від Мангеттена належать тому, хто здатен їх носити. Маєте стати або гостем міста, або його жертвою.

Наступні кілька днів були золотими та срібними. Едвард Пінкгаммер, хоча його вік налічувався лише годинами, відчував рідкісну радість від того, щоб прибув у цей розмаїтий світ уже цілком сформованим і без зобов’язань. Я захоплено сидів у театрах і в ресторанах на дахах, із яких тебе немов чарівним килимом-самолітом переправляли в дивні та чудесні краї, сповнені веселої музики, симпатичних дівуль і гротескних кумедних екстравагантних пародій на людський рід. Я вештався туди-сюди, як заманеться, не обмежений рамками простору, часу або поведінки. Я обідав у дивних кабаре, у ще дивніших les d’hôte^[60] під звуки угорської музики та дикі волання метушливих митців і скульпторів. У місцях, де нічне життя тріпоче в електричному сяйві, як кінематографічна картинка, мерехтять капелюшки жінок, їхні коштовності, і ті, кого вони прикрашають, і чоловіки, котрі роблять усе це можливим, усі зустрічаються з веселощами й ефектними видовищами.

І серед усіх цих сцен, про які я згадував, я дізнався одну річ, про яку ніколи раніше не знав. Це те, що ключ до свободи перебуває не в руках Розпусти, його міцно тримає Умовність. Товариство має ціну, яку доводиться платити, інакше ви не зможете не ступити на територію Свободи. У всьому блиску, безладі, демонстративності, невимушеності, які бачаться на перший погляд, я помічав цей закон, ненав’язливий, але міцний, як сталь. Тому на Мангеттені доводиться коритися цим неписаним законам, і тоді ви будете вільнішим за вільних. Якщо ж ви відмовляєтеся їх виконувати, то одягаєте кайдани.