Міста, пихаті аж до краю,
Одне одному кажуть щось.
Одне – з гір мого краю,
А інше з пляжу озвалось.
Р. Кіплінґ
Уявіть собі роман про Чикаґо або про Баффало, скажімо, або Нешвілл, що у штаті Теннессі! У Сполучених Штатах є лише три великі міста, що увійшли історію – Нью-Йорк, певна річ, Новий Орлеан, і найбільше за всіх – Сан-Франциско.
Френк Норріс
Схід – це Схід, а Захід – це Сан-Франциско, як кажуть каліфорнійці. Каліфорнійці – це окрема раса людей, а не просто мешканці цього штату. Вони – жителі півдня Заходу. Хоча чиказці не менш залюблені у своє місто, але коли ви питаєте, чому саме, вони затинаються й прочинають торочити про якусь озерну рибу та нову будівлю «Вільних братів»[63]. А каліфорнійці звертають увагу на деталі.
Звісно, вони вдадуться до арґументу про клімат, який у них дуже хороший, поки ви мізкуєте про свої рахунки за вугілля та спідню білизну. Але коли вони хибно витлумачать вашу мовчанку як згоду, на них нападає божевілля, і вони видають «місто Золотих Воріт»[64] за Багдад Нового Світу. Щодо цього не варто сперечатися. Але, любі мої родичі за лінією Адама та Єви, ви надто поквапитеся, якщо тицьнете пальцем у мапу зі заявою: «У цьому місті не може бути жодної романтики, бо що в ньому може статися?» Атож, це сміливий, але необачний вчинок – кинути одним реченням виклик історії, романтиці, Ренду та Мак-Неллі[65].
«Нешвілл – місто, логістичний порт і столиця штату Теннессі; розташоване на річці Кемберленд і на перетині шляхів залізниці Північна Кароліна – Сент-Луїс і Луїсвільсько-Нешвільської залізниці. Це місто вважається найважливішим центром освіти на Півдні».
Я зліз із потяга о восьмій вечора. Марно намагаючись знайти прикметники в лексиконі, змушений вдатися до термінології фармацевтів.
Візьміть 30 часток лондонського туману, десять часток малярії, 20 часток витоку газу; 25 часток роси, зібраної на цегельні при сході сонця і 15 часток запаху козолисту. Усе перемішати.
Ця суміш дасть вам приблизне уявлення про дощ у Нешвіллі. Він не такий запашний, як нафталінові кульки, і не такий густий, як горохова зупа, але й цього досить – дихати можна.
Я їхав до готелю в якомусь візку. Мені довелося докласти зусиль, аби не подертися на дах і не зімітувати Сідні Картона[66]. Цей транспорт тягнув звір із минулої епохи, а керувало ним щось темне й емансиповане.
Я був втомлений і засинав на ходу, тому коли нарешті дістався готелю, то поспіхом заплатив возію п’ятдесят центів, які вимагала ця істота, а чайові були такі самі. Я знав їхні звички, але дуже не хотів почути, як воно скаржиться на старого господаря або патякає про те, як жилося «до війни».
Цей готель був унікальним, його описували як «оновлений». Це означало: на 20 тис. доларів нових мармурових колон, керамічної плитки, електричних світильників і мідних плювальниць у вестибюлі, а також новий Розклад руху та по літографії якоїсь гори в Джорджії у кожному просторому номері нагорі. Керівництво поводилося бездоганно, обслуговування – взірець вишуканої південної люб’язності, службовці такі самі повільні, як і равлики, і такі ж сердешні, як Рип ван Вінкль[67]. А харчування вартувало подорожі за тисячу миль. У світі немає ще одного такого готелю, в якому можна скуштувати курячої печінки en brochette[68].
За вечерею я спитав у темношкірого офіціанта, чи в місті хоч щось відбувається. Він серйозно обміркував моє запитання з хвильку, а потім відповів:
– Правду кажучи, шефе, думаю, що після заходу сонця тут нічого не відбувається.
Захід сонця стався, але світило потонуло в дощі задовго до цього. Тому в цьому видовищі мені було відмовлено. Але я вийшов надвір у дощ, аби переконатися, чи немає там усе ж чогось цікавого.
«Воно збудоване на горбистій місцевості, і його вулиці освітлюють електрикою на суму 32 470 доларів на рік».
Коли я покинув готель, почалися міжетнічні сутички. На мене накинулася юрба бедуїнів, або арабів, або зулусів, озброєних… ні, я з полегшенням побачив, що в їхніх руках були не рушниці, а батоги. І я також побачив стихійний караван із чорних, незграбних шкарабанів, із який лунали заспокійливі вигуки:
– Довезу до будь-куди в місті, шефе, одна поїздка – п’ятдесят центів.
Стало зрозуміло, що я просто пасажир, а не жертва.
Я прошкував довгими вулицями, кожна з яких спиналася догори. Я цікавився, чи ці вулиці взагалі колись ведуть униз. Можливо, вони не опускаються, поки їх не полагодять. На кількох «головних магістралях» я бачив світло в крамницях тут і там; бачив автомобілі на вулицях, що перевозили гідних міщухів уперед і назад; бачив, як люди швендяли захоплені бесідою, і чув вибух не надто веселого реготу, що долинав зі закладу, який торгував водою з газбульками та морозивом. А «неголовні» вулиці запрудили будиночки, в яких панував мир і домашній затишок. У багатьох із них світилося у вікнах, скромно завішаних фіранками; у кількох помешканнях піаніно деренчало ритмічну та пристойну музику. Справді, що тут могло відбуватися? Мені забаглося вийти до заходу сонця. Тому я повернувся до готелю.
«У листопаді 1864 року генерал конфедератів Ґуд висунувся зі своїм загоном на Нешвілл, де він оточив сили північан під командуванням генерала Томаса. Останній тоді здійснив вилазку й розгромив південців у страшній битві».
Усе своє життя я чув, захоплювався і був свідком бездоганної стрілянини жителів Півдня у вирішенні мирних конфліктів у місцях, де полюбляють жувальний тютюн. Але на мене готелі чекала несподіванка. У великому вестибюлі стояли дванадцять яскравих, нових, величезних, об’ємних мідних плювальниць, достатньо високих, щоб їх можна було назвати урнами, і настільки широкими, що пітчер жіночої бейсбольної команди могла б закинути м’яч у одну з них з відстані п’ятьох кроків. І хоча жахлива битва все ще тривала, ворог переможений не був. Вони стояли яскраві, нові, нав’язливі, місткі та непорушні. А керамічна плитка на підлозі кольору джефферсонівської цегли! Дуже гарна плитка на підлозі! Я мимоволі згадав про битву під Нешвіллом і, за своєю дурнуватою звичкою, намагався виснувати, що влучна стрілянина спадкова.
Тут я вперше зустрів майора (даруйте за недоречну ввічливість) Вентворта Кесвелла. Я збагнув, що він за цяця з тієї самої миті, коли мої очі зазнали ушкоджень, побачивши його. У пацюка не буває постійного ареалу проживання. Як сказав один мій давній приятель А. Теннісон[69], дуже навіть влучно:
Пророче, прокляни базіки рот,
І пацюка британського потвору.
А тепер розглянемо слово «британський», яке краще замінити на ad libitum[70]. Пацюк є пацюк.
Цей чоловік вештався вестибюлем готелю, немов голодний пес, який забув, де саме кістку закопав. У нього було широке обличчя, червоне, як буряк, яке своєю сонливістю нагадувало Будду. Він мав лише одну-єдину чесноту – був дуже гладенько виголений. Позначкою звіра не таврувати людину, доки вона голиться. Гадаю, якби він не скористався бритвою того дня, я б відкинув його пропозицією, і кримінальний мартиролог світу не поповнився б іще одним убивством.
Я стояв на відстані п’яти футів від плювальниці, коли майор Кесвелл відкрив по ній вогонь. Я був достатньо уважним, аби побачити, що для атаки використали кулемет Гатлінґа[71], а не мисливську рушницю для полювання на білок. Я настільки шпарко відступив убік, що майор отримав можливість вибачитися перед цивільним населенням. Язик у нього був неначе помело. За чотири хвилини він став моїм приятелем і потягнув мене до бару.
Хочу тут додати, що я південець. Але не за переконаннями. Я відмовляюся від краватки, капелюха зі широкими крисами, гарнітурів у стилі принца Альберта, балачок про лантухи з бавовною, знищені генералом Шерманом, і жвакуляння тютюну. Коли оркестр грає «Діксі»[72], я не аплодую. А занурююся трохи нижче на шкіряному дивані й замовляю ще одне пиво, а також шкодую, що Лонґстрит[73]… Але що з того?
Майор Кесвелл влупив кулаком по шинквасі, і на це відгукнулася пострілом перша гармата у Форт-Самтері. Коли ж вистрелили останній набій в Аппоматоксі, у мене зажевріла надія. Але потім він почав теревенити про родові дерева та продемонстрував, що Адам був у родині Кесвеллів лише третім двоюрідним братом. Скінчивши з генеалогією, він, на мою огиду, почав порпатися в справі своєї сім’ї, патякав про свою дружину, простежив її походження аж від Єви й запекло заперечував будь-які можливі чутки, що вона могла походити зі Землі Нод[74].
До цього часу я почав підозрювати, що він затіяв це для того, щоб я забув, що це він замовляв напої, у надії, що я буду настільки ошелешений, що заплачу за них. Але коли ми хильнули, він показово швиргонув срібного долара на ляду. Тоді, звісно, довелося пити ще одну порцію. Коли ж я заплатив за неї, то вирішив покинути товариша по чарці, бо більше не прагнув його компанії. Але до того, як мені це дозволили, він гучно розповів про прибуток, який отримала його дружина, і показав цілу жменю срібняків.
Коли я отримав від портьє ключа, останній ввічливо мені повідомив:
– Якщо цей Кесвелл вам докучає і якщо захочете подати скаргу, то ми його витуримо. Він надокучливий ледар, позбавлений засобів до існування, хоча й звідкілясь постійно бере гроші. На жаль, ми не в змозі викинути його законним чином.
– Але навіщо? – зауважив я після деяких роздумів. – Я не бачу причини, щоб подати скаргу. Хоча хотів би зазначити, що мені його компанія все ж не подобається. Ваше місто, – правив я далі, – видається тихим. Які розваги чи пригоди ви можете запропонувати незнайомцю?
– Ну, сер, – сказав клерк, – наступного четверга тут буде шоу. Я ще подивляюся, о котрій годині, і відправлю оголошення до вашої кімнати разом із крижаною водою. На добраніч.
Після того, як піднявся до своєї кімнати, я поглянув у вікно. Було лише близько десятої години, а унизу розкинулося затишне місто. Дощ іще йшов, прикрашений тьмяними вогниками, такими віддаленими, як ягоди на торті, проданому на жіночому доброчинному базарі.
– Тихе місце, – сказав я собі, коли мій перший черевик звалився на стелю мешканця номера під моїм. – У тутешньому житті немає нічого такого, що надає барви та розмаїття містам як на Сході, так і на Заході. Просто хороше, пересічне, буденне, ділове місто.
О проекте
О подписке