Минуле у розповідях живе, тому я переповідаю тут епізоди з життя Григорія Косинки, які розкривають деякі деталі його творчості. Гадаю, що читач не без інтересу познайомиться з окремими моментами створення новел та образів.
«…пахли степом
мої дитячі літа…»
Григорій Косинка
«Бу-х-х!» Прицілившись з дерев’яної ложі, ховаючись за вербою, стріляє хлоп’я. Чи це Демидок з оповідання “За ворітьми”? Ні, це Грицько Стрілець, майбутній автор цього оповідання, баштанує у рідному селі Щербанівці.
«Саме я був за діда-сторожа кавунів – маленьких кубашок з піску», – сміючись, розповідає Григорій Михайлович.
Так бавився у дитинстві Гриць з товаришами. «Стріляти, бути офіцером, захищати Вітчизну від ворога, злодіїв – мріяло хлоп’я».
Все це було під впливом розповідей його діда – батька матері. Дід Роман, учасник турецької війни, розповідав онуку про бої і події на східному фронті. Ці розповіді виховували у Григорія любов до Батьківщини, вчили боротися за гідність народу та людини.
Дід Роман був письменний. Це він учив грамоти свого сина Калістрата Анищенка, майбутнього письменника, і вчив свого онука Григорія Косинку – майбутнього письменника-новеліста.
Григорій згадував про перші дні своєї «науки»: «Читати букваря не хотілося, навіщо, думав, голосити, як те немовля: уа-уа-уа, коли мені вже чотири роки. Інша справа писати палички, такі стрункі, немов солдатики йдуть, а головне, подобалось вмочати перо у чорнильницю – почуваєш себе дорослою людиною, як той писар на повіті. За кілька днів навчання йшов великий дощ. Я був у хаті й стругав з кори човника, після дощу будуть калюжі – міркував я – мій човник попливе далеко-далеко… Раптом я почув голос діда. Тільки тепер я помітив, що дід Роман читає вголос книгу. Цікавий зміст захопив мене. Я забув про дощ, калюжі, човника й уважно слухав, боючися пропустити жодне слово. Коли дід замовк, я запитав у нього:
– Діду, можна подивитися книгу?
– А навіщо тобі книга? – спитав дід Роман. – Ти читати не хочеш, то й книга тобі не потрібна.
– Я хочу подивитись, чи там такі самі літери, як і в букварі?
З того дня мені вже не треба було нагадувати про букваря. Я читав, читав, щоб швидше навчитися самому читати чарівні книги».
Дід Роман був з кріпаків, розповідав Грицю про тяжку мужицьку долю за часів кріпацтва. А хлопчик відчував, що і в цей час «…п а н н а ш в о р о г».
Злидні в сім’ї примусили Грицька змалку працювати на панських – григорівських та гусачівських ланах. «…Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія, і десь глибоко-глибоко думка жевріє: “Мужицька доля гірка…” – пише про ті часи Григорій Косинка у своїй новелі «На буряки». Відрадою була, як говорив, зима, бо тоді школа… А там відкриття таємниць світу.
Батько Гриця Михайло Стрілець шукав заробітків на Херсонщині. А на плечі підлітка, старшого у родині, лягли усі обов’язки дорослих: рубав дрова, носив воду, їздив до млина, няньчив менших дітей.
Пригадую, як Григорій Михайлович і я їхали пароплавом до Трипілля і на палубі дівчата заспівали:
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
Ой як болить моє серце,
Самі сльози ллються.
Я побачила, як Григорій опустив очі долу й неначе сум з’явився на обличчі. «Коли я чую цю пісню, – сказав Григорій Михайлович, – я згадую своє дитинство і матір. Для мене гірш за все були її сльози. Я не міг бачити їх – мати це знала й завжди казала мені: “Нічого, сину, я не плачу, самі сльози ллються”. Так я і записав її слова у новелі “На буряки”.
Григорій завжди з повагою й ніжністю говорив про свою матір. Згадував, як надвечір за прядкою вона тихо наспівує. Знав багато пісень, збирав їх. У нього було кілька зошитів з маловідомими піснями. Сам найчастіше наспівував:
Тихо над річкою, ніченька темная,
Спить зачарований ліс,
Ніжно шепоче він казку таємную,
Сумно зітха верболіз.
Нічка розсипала зорі сріблястії,
Он вони в річці на дні.
Плачуть берези по той бік кудрявії,
Здалека линуть пісні…
Згадував, що його мати й квіти добре знала. Кожну назве і щось розкаже: одну вплете у вінок прислів’я, про іншу казку розповість або легенду пригадає.
Григорій Михайлович дуже любив квіти, завжди дбав, щоб були і в кімнаті, й біля дому у Софійському подвір’ї, де ми найдовше жили. Квіти, говорив Григорій, нагадують світлі хвилини дитинства.
Квіти… «Білі, червоні, сині, жовтогарячі – в степу, а серед них я – босоноге хлоп’я у полотняних штаненятах з однією шлейкою через плече…»
Григорій Михайлович пристрасно любив природу. Говорив: «Люблю усе живе, все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, радує мене. Де життя, там радість і краса, краса…»
Останні два роки перебування на селі Григорій узимку працював на цукроварні – не мав змоги ходити до школи. Навчання продовжував самотужки. Тому року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, рушив на заробітки до Києва. Мав на думці бодай за двірника «пристроїтися», аби здійснити свою мрію – вчитися.
У Києві, щоб заробити на хліб, чистив панам черевики. Розповідав, як на розі біля Золотих воріт повинен був стояти серед хлопчаків-чистильників. Переповів мені й жартівливі примовки, які приспівували хлопчики:
Шли вы, барин, торопясь,
И вступили прямо в грязь,
Поднимите ваши ножки,
Я почищу вам сапожки.
А коли ніхто не підходив, то один з хлопчаків підскочить, бувало, й, піднімаючи по черзі ноги та розводячи руками, відповідає за барина:
Вот одна, а вот другая,
Только как же мне стоять,
Если обе мне поднять?
«А я волів блукати сам з отим “знаряддям” чистильника. Любив ходити на Володимирську гірку. Там брудних черевиків було теж немало. В той же час я міг милуватися краєвидами Дніпра, його зеленими берегами та будиночками Труханового острова. Це було маленькою втіхою в журбі за рідним селом. Часто сходив униз до пам’ятника Володимирові. Там було спокійніше відпочивати, почитати.
Одного разу я зачитався й не помітив, як раптом до мене підійшов пан. Я підхопився, гадаючи почистити йому черевики. Але він зупинив мене й сказав: “Не треба”. Сів біля мене й запитав: “Звідкіля ти? Тобі подобається така робота? А ти писати вмієш?” Потім ця людина щось писала і, простягнувши мені клаптик паперу, сказала:
– Завтра прийдеш на цю адресу й подаси записку».
Це була повітова земська управа. Мене прийняли на «посаду» кур’єра-регістратора і влаштували вчитися до вечірних класів гімназії. Яке щастя – я маю роботу й вчуся!
Ім’я людини лишилося мені невідомим. Але її записка – цей маленький клаптик паперу – був початком нового життя».
«“Как я провел летние каникулы”, “Как я провел рождественские каникулы”, “Детство – золотая пора” – на такі теми ми писали свої твори на вечірніх гімназіальних курсах. Пригадую, коли було завдання написати про дитинство, я розгублено дивився у чистий зошит й не знав: про що писати, з чого почати?
– А почему вы не пишете? – почув я звернення нашого викладача Павла Івановича…»
З розповідей Григорія Михайловича я уявляла собі Павла Івановича людиною вже похилого віку, високою на зріст, з глибокими залисинами, яка мала ласкаві, привітні сірі очі, що дивилися прямо в обличчя співрозмовникові.
«Павло Іванович був такою людиною, що у кожного викликав бажання бути відвертим – розкритися перед ним до кінця, – говорив Григорій. – Так було й тепер. Побачивши, що я розгублено мовчу, він потихеньку повторив запитання: “Почему?” Я ледь чутно проказав: “Я родился в селе…” “Ну и что же, так и пишите все, как было”.
Це було сказано так, що миттю зникли розгубленість, сумніви, вагання. Я впевнено взяв перо і написав про “все, як було”».
Григорій Михайлович розповідав мені, що він тоді описав краєвиди рідного села, хатину, де народився, розповів про своїх батьків-селян і про діда Романа, який вчив його грамоті. І вийшло так, що найбільше уваги приділив своїй любові до книги. Проте не обминув ні злиднів у сім’ї, ні роботи на панських ланах, ні тих своїх копійчаних заробітків.
«За тиждень, – від далі Григорій Михайлович, – повертаючи нам зошити, Павло Іванович сказав, що мій твір – один з кращих. Червона масна п’ятірка прикрасила мій зошит. Але не вона була причиною радісного збудження, а слова Павла Івановича: “Вам учиться надо дальше. У вас талант и незаурядннй”. “Це моя мрія”, – радісно зірвалось у мене. О, мені здавалося, що це була найщасливіша хвилина мого життя…»
Зі слів Григорія Михайловича у мене залишилося враження, що Павло Іванович не шкодував для нього часу; радив, що прочитати, а потім розпитував, який твір сподобався, хто з героїв справив на нього враження, хто сподобався? Григорій Михайлович завжди з хвилюванням та інтересом чекав розмов з Павлом Івановичем. Завжди після того у нього був піднесений настрій.
«Літературу я студіював з захопленням, – згадував Григорій. – А час минав… Я склав екстерном іспити за шість класів гімназії і на той час завершив своє навчання.
Я зберіг у пам’яті поради Павла Івановича, й у мене залишилися зошити з його помітками та червоними п’ятірками… І все…»
1919 рік. Київ. Тяжкий період в історії нашої країни: голод, холод… Даремне шукання роботи, систематичне недоїдання все частіше наштовхували Григорія Михайловича на думку, чи не поїхати додому на село?
«Складаючи пожитки, – розказував він, – я побачив старі свої зошити… Неначе вони повернули мене до дійсності, до моїх бажань і прагнень. Мені здалося, що саме тут приховано найдорожче в світі. Хіба такі вже страшні ці тимчасові злидні?
Я перечитував усі свої твори й в одному з них, де писав про своє дитинство, а саме про роботу на григорівських та гусачівських ланах, звернув увагу на чітку червону рису, її зробила в свій час рука не байдужої мені людини. Павло Іванович так позначав найвдаліші місця наших творів. “І чому я тоді так мало написав про це – всього декілька рядків?”
Уявивши перед собою постать Павла Івановича, згадавши його слова, я відчув страшенну силу…
Натхнення…
Так я написав новелу “На буряки”, яку було надруковано у газеті весною 1919 року».
900 000 пудів цукру… «І моя дитяча кривавиця вкладена у той цукор», – сказав Григорій Михайлович, прочитавши у дореволюційному довіднику «Рафинадные заводы Россійской имперіи» зведення про кількість річної продукції Григорівського цукрового заводу.
Тоді Григорій Михайлович розповів мені, як він ще дитиною працював на цьому рафінадному заводі. Бачив жорстоке ставлення до робітників: тривалий робочий день, мізерна оплата, ніякої забезпеченості, ніякої турботи про робітника. Наведу уривок із нарису «Лист з села», видрукуваний у газеті 1919 року:
«Тут же під боком Григорівський цукровий завод, що кидає сизо-чорні пасма диму і, здається, пахне не жомом, а потом робітників, яких експлуатували десятки літ.
Виринають в уяві 49 1/2 коп. за вісім годин праці, “подъемка”, брудні казарми.
Ех, певно, панки “Християнсько-незалежної” віри не знають, що таке – “подъемка”?!
Це 40–50 градусів жари, горить чуб, ллється піт, з плечей капає кров, а на кришталевий цукор з огидою плюють…
А поверх цієї ідилії й краси… урядник з гарним арапником, дуже важкий на руку!
“Нерви заспокоює”. Наше діло – робить, а урядника – бить, кожний робить своє діло!
І сміх і сльози.
В душі кипить бажання помсти виключно класової, бо для бідних один ворог – буржуї, багатії».
Особливо запам’ятався Григорію випадок з одним робітником. У новелі «Сходка» він згадує про нього, описуючи життя Петра Цюпки, який у минулому був робітником цукроварні пана Чорткова. Цюпка у 1905 році брав участь у страйку і згодом на цій цукроварні втратив працездатність. Григорій Михайлович яскраво змальовує байдуже ставлення до людини:
«…Так, так. Кров маленькими струмочками стікає по бороді на груди, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини:
– Солодкий сахар… ха-ха…
Почувся гудок, і вони пішли робить: хіба що?
– В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать».
Як коротко, стисло і в той же час яскраво та сильно… Його розповіді я згадую, читаючи і новелу «В хаті Штурми».
«…Штурмі на цукроварні одбило пальці.
Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанувала тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми…»
Григорій Михайлович в дитинстві був спостережливий та вразливий. Все, що бачив, все, що чув, не минало його уваги й знайшло відгук у творах.
«На порозі своєї кімнати видатна артистка Марія Заньковецька…
Зібране у просту зачіску сріблясте волосся, бліде обличчя, привітна усмішка, проникливий погляд темних очей, струнка постать (не дивлячись на похилий вік). Коли Валер’ян Підмогильний назвав моє прізвище, Марія Костянтинівна відповіла:
– Я знаю, ви так гарно читаєте свої твори.
Такі слова великої артистки приємно здивували мене, і я зніяковів…
А через деякий час за її проханням я вже читав новелу “На золотих богів”. Після того розпочалась бесіда. Я їй сказав:
– Жалкую, що не довелося побачити вас у ролі Олени з п’єси Кропивницького.
Марія Костянтинівна показала нам своє фото у ролі Олени (я пам’ятаю, у нас було таке фото з дарчим написом: “Григорію Косинці в одній з найулюбленіших ролей. М. Заньковецька”. На жаль, це фото втрачено).
О проекте
О подписке