Передивляючись її фотографії у різних ролях, ми побачили її в ролі циганки Ази з п’єси. М. Старицького. Валер’ян Петрович, жартуючи, запитав:

– Маріє Костянтинівно, а майбутнє ви навчилися тоді пророкувати?

– Ні, але я вірю, що майбутнє нашого народу буде прекрасне і щасливе».

У Марії Костянтинівни був красивий голос, вона любила народні пісні і знала їх безліч. Марія Костянтинівна згадувала ті пісні, що чула їх ще в дитинстві на Чернігівщині, а Григорій Михайлович переповідав ті, що співають на Київщині.

У грудні 1922 року відзначали 40-ліття сценічної діяльності Марії Заньковецької. З нагоди цього Григорій Косинка написав твір «Заквітчаний сон» і присвятив його М. К. Заньковецькій. Він розповідав: «Починається оповідання словами весільної пісні, яку я почув того вечора від Марії Костянтинівни: “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати”. І назвав героїв свого твору Андрієм та Оленкою на спогад про одну з найулюбленіших п’єс Марії Заньковецької».

У цьому творі є згадка з Косинчиного дитинства: «Була у нас на селі кучерява дівчина – “моя любов дитяча”. Коли мене “повернули” з Байкалу, її вже не було. Через хлоп’ячу соромливість я не питав нікого про її долю».

Марія Костянтинівна зросла серед природи. Добре знала життя селян, сільський побут, долю української дівчини та жінки. Вона правдиво створювала образи на сцені. І того вечора у розмові відзначала, як змінюється доля дівчини й жінки у наш час.

Моя Оленка, говорив Григорій Михайлович, «червона мачина», кучерява дівчинка, зросла на селі, а в місті стає студенткою-революціонеркою. Читаючи об’яву на стовпі про хіромантку, посміхається: «Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутнє: її біла, на студентську ногу, кімната, а особливо вікно, в кущ троянди заходжене, – знали такі таємниці, яких…»

Дія відбувається за часів громадянської війни.

«…Уже немає Андрія, Оленко… У нас як заспівали звечора кров’ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву пісню, а вона сотала душу села і – чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвіницю, до хреста…»

Григорій Михайлович говорив: «Слова – “Уже немає Андрія, Оленко…” нагадають Марії Костянтинівні її монолог: – “Нема мого Андрія, нема мого сонця” з п’єси Кропивницького».

Оленку заарештовано… Вона попереджає катування та розстріл самогубством у тюрмі…

«Таємниці», що знала студентка-революціонерка, залишилися таємницею…

Твір закінчується словами: «І сумом великим сотається над Зеленьками весільна пісня матері Оленки: – “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати..”»

«Кожне слово мого твору, – говорив Григорій Михайлович, – повинно нагадати Марії Костянтинівні всі розмови того вечора».

* * *

«Мандрую», – писав Григорій Михайлович у листі. Це було влітку 1924 року. Я знала, що він поїхав відпочивати до Канева, і раптом таке… Дивно!

Повернувшись, Григорій Михайлович розповів: «Я дійсно “мандрував” по селах. Позичив у сина хазяйки стареньке сільське вбрання: латану сорочку, картуз, а черевики і свої були підходящі, днів п’ять не голився, а тоді закинув через плече ціпок з вузликом та й поїхав…

Хотілося мені подивитись на життя по степових селах та порівняти з життям рідної Щербанівки. А коротко кажучи, зібрати матеріал для своїх творів».

«То хіба для цього треба переодягатись у “дрантя”?»– спитала я.

«Мені хотілося відчути сьогочасне життя на селі, але не в ролі спостерігача, а знову побути у шкурі злидаря-заробітчанина, – відповів Григорій Михайлович. – Ночував я у бідняцьких хатах, бачив, як живуть та з чим “господарюють”. А заробити у багатія тяжче, ніж було колись у пана: “Пшеницю жали за п’ятий сніп, півмітки мотали за хлібину, а на коноплях тільки ціпки заробляли”, – розповідали мені літні жінки».

По селах він зустрів: Марту («За ворітьми»), Мелашку («Змовини»), Гандзючиху («Гармонія»).

«Такі злидні, а поруч…

Багаті землі у людей: проса – аж хвилі ходять золотисті, в степу безмежному стерня, нема їй кінця і краю. На горі вітряки, а в долині копи й копи…»

«Тепер, Тамарча, ти почуєш, навіщо я переодягався.

– Молотники потрібні? – питаю у високого огрядного чоловіка.

– Сім фунтів за копу, – бовкнув він.

– Хай вам інші молотять за таку ціну, – голосно відповідаю я.

Підходжу до другого хазяйського двору. Вийшов маленький чоловічок з в’їдливим зором, пробіг поглядом з голови до ніг і сказав.

– Ну так, а як до діла?.. – І раптом я помітив, що він пильно дивиться на мої руки, а вони у мене білі і немає жодного мозоля.

– Немає, немає нічого у мене, немає, – скоромовкою проговорив він.

Йдучи з двору, я почув жіночий голос:

– І навіщо відмовив людині, роботи ж у нас он скільки!

У відповідь були такі слова:

– Хто зна, якась підозріла людина. Знайдемо й серед своїх, херсонських.

“Мандрую” далі…

– А хто тебе сюди направив?

– Ніхто не направляв, ніхто не казав, я сам шукаю роботи, – лагідно відповідаю я, а в думках посмішка: не можна зібрати матеріалу, щоб не подражнити собак.

А тепер послухай, Тамарча, я розкажу тобі гумористичну пригоду. Уявляєш – не встиг я й поріг переступити в одній хаті, як мене підхопили під руки, привітно приговорюючи: «Просимо, просимо, будь ласка, заходьте!» Були вже добре напідпитку й не розібрали, що я сторонній, та й посадили мене за стіл… Ха-ха-ха!

А на столі гори білого хліба, пухкого, як паски. У полумисках ковбаси, кров’янка, ковбики. Самогонові найпочесніше місце.

А за столом розмови: одні радіють, що дозволили торгівлю, що можна мати власність. Другі згадують, як одбирали худобу, землю. Хтось вигукнув: “Шість десятин заграбали та роздали чортам на бабайки! Умру – не забуду: грабіж…”

Прислухаюсь я до цих розмов, прикриваючи латку на сорочці, й радію – буде що занотувати у блокнот!

Вони просторікували, уминаючи ковбики та пироги, не звертаючи на мене уваги. А я згадав, як пустою юшкою годували дітей там, де доводилося мені ночувати.

Незабаром вибрав влучну хвилину та й пішов собі геть з такої господи.

Я переконався, що скрізь однаково живеться бідареві, а у багатіїв одні думки – жадоба і оскаженілість до нових соціальних змін».

Так народилися образи: діда-пасічника, жінки Мартина («Циркуль»), Смолярчука («Гармонія»), Кушніра («Політика»).

Григорій Михайлович допитливо спостерігав життя. Вмів знайти родзинку для своїх творів.

* * *

«Увага! Увага! Поїзд Тетерів – Київ запізнюється на годину», – повідомили на станції Ворзель.

На пероні зібралося багато людей: одні сприйняли це повідомлення нервуючись, інші – спокійно, неначе так і повинно бути, мабуть, їм не вперше – вони звикли до такого. Але такої задоволеної з приводу цього людини, як Григорій Михайлович, на пероні не було. Він «оком» письменника розглядав людей, а я, як звичайно, спостерігала за ним.

Осторонь на клумакові сидів підстаркуватий селянин. Він увесь час говорив, звертаючись до людей, але, здавалось, люди слухали його неуважно й відповідали неохоче, аби відчепитись. А старому було байдуже. Він продовжував говорити невідомо чи до людей, чи до себе.

Я помітила, що він привернув увагу Григорія Михайловича. Спочатку Григорій здалеку придивлявся до нього, а потім підійшов. За кілька хвилин повернувся до мене й сказав:

– Ти нудьгуєш? Але пробач, я хочу послухати старого.

За якийсь час Григорій Михайлович, поблискуючи очима, знову підбіг до мене й квапливо та збуджено проказав:

– Тамарча, подивись уважно на нього! Як він розмовляє, яка у нього міміка! – й заспішив до старого.

Справді, цей старий селянин дуже виразно, можна сказати, навіть артистично щось розповідав: то хитав головою, то розводив руками. По його серйозному обличчю іноді раптом пробігала лукава усмішка, то сміявся, утираючи сльозу, то з обуренням, ніби щось доводячи, стукав кулаком по коліну.

До мене долітали лише окремі слова, тому я не мала уявлення, про що він розповідав. Коли Григорій Михайлович знову повернувся до мене, я запитала:

– Про що він розповідав?

– Про своє життя, про людей, що його оточують, про події, які відбувалися в їхньому селі під час громадянської війни, і всяке інше. Але справа не в тому про щ о він розповідає, а я к він все це передає! Ех! Такий типаж! Аж проситься до фільму…

Раптом всі заметушилися – наближався поїзд. Коли поїзд рушив, Григорій Михайлович сказав:

– Неначе у театрі побував!

«Такий типаж» стає персонажем твору «Товариш Гавриш» – це Кіндрат Осика.

Пам’ятаю, що новела «Товариш Гавриш» на той час (1925 р.) була майже написана. І раптом Григорій Михайлович переробляє її, вставляючи розповідь старого Кіндрата Осики.

Товариші, відзначаючи майстерність автора в цьому творі, запитували:

– Чому він прибіднюється? Чому написав: «Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кіндрата Осики…»?

На це Григорій Михайлович відповів:

– Ніколи не впиваюсь досягнутим. Завжди пориваюся до кращого, адже досконалості немає краю.

* * *

«Дай, погадаю!» – звернулась циганка до Григорія Михайловича, вона з’явилася перед нами, як тільки ми сіли на садовій лавиці.

– Ні, це мені ні до чого, – з усмішкою відповів Григорій. Але циганка не одходила. Ще молода, струнка, немов танцюючи, вигиналася й настирливо умовляла, заглядаючи в очі Григорію Михайловичу. Була вона дуже красива: мала великі чорні очі, а біленькі зуби виблискували на фоні смуглявого обличчя, як перли.

– Краще сядь, я тобі щось скажу, – запропонував їй Григорій Михайлович.

– Навіщо це тобі? – потихеньку запитала я. Циганка охоче сіла біля нього. Григорій Михайлович звернувся до неї:

– Ти смієшся, жартуєш примовками, а очі у тебе сумні. Чому такі?

Раптом циганка розридалась. Ми зніяковіли. А потім Григорій Михайлович якось нерішуче запитав:

– Що з тобою трапилось?

Циганка розповіла. У неї був чоловік; мандруючи під Києвом, вони йшли повз те село, де у багатія вкрали коня. Багатій присікався до її чоловіка: «Кому продав?» Він бив його, бив, поки чоловік не вмер. А потім знайшли злодія.

Підхопившись, циганка побігла й зникла так само раптово, як і з’явилась. Ми мовчки йшли додому. Я не витримала й сказала:

– Як тяжко. Краще було б і не питати.

– Так, – відповів Григорій. – Але я не шкодую.

З часом я забула про циганку, а коли Григорій Михайлович працював над оповіданням «Гармонія», згадала, почувши:

«Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, з своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова».

* * *

«Пособи, браток!» – почув я звернення, що прозвучало серед галасу, а часом і лайки, коло вагонів. Це було незабаром після громадянської війни, – розказував Григорій Михайлович, – коли мені довелося їхати залізницею у так званій “теплушці”. Люди сперечалися за місце, штурхаючи один одного, розміщуючи свої клумаки. Були тут і селяни, були й городяни. Впадала в очі схожість пасажирів – худорляві постаті, заклопотані та стомлені обличчя. Зрештою вмостились. І коли поїзд зрушив, настала тиша. І тільки декілька хлопців у пошарпаних шинелях потихеньку, але жваво розмовляли у кутку, порушуючи тишу. Це були червоноармійці, що поверталися додому. Раптом біля мене обізвався старий дідусь:

– Які щасливі хлопці – смерть обминула їх.

– Так… – почув я відповідь людини, що сиділа навпроти мене.

Тільки тепер він привернув мою увагу, тільки тепер я побачив поруч з ним речовий мішок, на якому лежав військовий кашкет з п’ятикутною зіркою. Я впізнав у ньому людину, що сказала: “Пособи, браток”.

– Я – лікар… – назвався він.

У мене миттю промайнуло в думці: “Хто, як не лікар, бачив знівечених війною, покалічених людей; хіба не він боровся за життя кожної людини і хіба не він бачив неподолану смерть – смерть відважних людей, що боролися за правду та щастя свого народу?”

Помовчавши, лікар почав розповідати: “Я й мій товариш, теж лікар, були на полі й перев’язували поранених. Несподівано денікінці захопили нас разом з двома червоноармійцями у полон”.

Я не брав участі у їхній розмові, але тепер я прислухався до кожного слова цієї розповіді.

Лікар продовжував: “Раніш я був у російській армії, пройшов Польшу та Галичину, але такого жорстокого, нелюдського ставлення до полонених, як тут, я не бачив. Ми були свідками, як штабс-капітан на дрібні шматки, на кривавий мотлох порубав й посік шаблею обох наших червоноармійців. Й чому він тоді не рубонув нас – не знаю. Пізніше мені пощастило втекти з полону, а мій товариш там загинув. Згодом, коли я повернувся у те село, мені переказували селяни, як його катували – голого гнали базаром і шмагали нагайками. Потім підскочив гвардії поручик й зрубав йому голову. Настромив її на шаблю і підняв над переляканою юрбою…” Лікар замовк. Переборовши хвилювання, продовжував: “Я бачив смерть… Але коли я згадую отаку смерть мого товариша, в мене холоне кров…”»

Розповідь лікаря була записана Григорієм Михайловичем досить детально. Працюючи над твором «Гармонія», описуючи денікінську армію, її жорстоку розправу над полоненими червоноармійцями-більшовиками, він знайшов місце для цього епізоду.

Пам’ятаю, Григорій Михайлович тоді мовив мені:

– Цікаво, чи живий цей лікар? Чи прочитає він «Гармонію»? Даючи образ лікаря-більшовика, який чекає смерті від штабс-капітана, я навмисне пишу: «…навіть вам, повірте мені, я перев’язав би рану, коли б у цьому була потреба. Я – лікар…» Нехай гуманізм та етика лікаря лунає, як заклик проти будь-якого насильства над людиною.