2. Символіка

Один з головних символів незалежної України – тризуб золотого кольору на синьому щиті – має дуже давнє походження. Цей символ, що був відзнакою родових старійшин, було знайдено під час археологічних розкопок на Перещепинському та Мартинівському городищах VI–VIII століть. А перше згадування про нього в літописах відноситься до Х століття. В ті часи тризуб слугував і своєрідним оберегом. В Київській Русі він став великокнязівським знаком. Його зображували на монетах, печатках, посуді, в настінному живопису. Так, київський князь Володимир Святославович (?-1015) звелів вибити на монетах на одному боці свій портрет, а на іншому – тризуб із написом «Володимир на столі, а це – його срібло». Цей знак було знайдено на монетах Ярослава Мудрого і у гербі його доньки Анни, королеви Франції. Відродження ж його як головного українського символу відбулося тільки у 1992 році, коли тризуб було затверджено постановою Верховної Ради як малий герб України.

Герб України

Давньоруська монета із зображенням тризуба

* * *

Є ще два історичні символи українських земель, що існували у різні роки. Перший з них – «козак із мушкетом» – слугував емблемою Війська Запорозького. За літописом Г. Граб’янки, цей герб було подаровано запорозькому гетьману польським королем Стефаном Баторієм у 1576 році. До 1764 року його використовували як емблему влади на печатках двадцяти гетьманів.

* * *

Другим символом є зображення коронованого лева. Вперше воно з’явилося на печатках галицьких князів і спочатку слугувало територіально-династичним знаком. У XIV столітті зображення лева стало державним гербом. Водночас воно є і гербом міста Львова. Цікаво відзначити, що під прапором саме із цим гербом львівське ополчення у 1410 році брало участь у славетній Грюнвальдській битві. В наші дні обидва символи включено до проекту Великого герба України.

Проект Великого Герба України

* * *

З 28 січня 1992 року державним прапором України визнано прямокутний стяг, що складається з двох рівновеликих прямокутних смуг: верхня – синього, а нижня – жовтого кольору. Ці кольори були символічними для Русі ще до прийняття християнства, а після хрещення держави їх було освячено образом Животворного Хреста. Синій колір прапора символізував яскраве синє небо над країною, а жовтий – безкраї поля пшениці, якими завжди славилася Україна. В період монгольсько-татарської навали цю символіку було забуто. Та з часом вона відродилася у церковних прикрасах та гербах українських міст. З XVIII століття із синього полотнища виготовлялися усі полкові та сотенні козацькі прапори Війська Запорозького. Жовтим кольором на них наносили хрест, зорі, зброю та фігури святих. Прикладом може слугувати прапор, під яким билися полки Б. Хмельницького під час Національно-визвольної війни 1648–1654 років. Ця ж древня символіка українців відродилася у 1918 році в гербі та прапорі Української Народної Республіки (УНР).

* * *

У роки радянської влади національними кольорами Української РСР стали червоний та блакитний. І тільки після проголошення Україною незалежності синьо-жовтий прапор знов став символом держави.

* * *

В основу Державного гімну України покладено національний гімн, створений у 1803 році на музику західноукраїнського композитора та диригента Михайла Вербицького. Текстом до нього став відомий вірш поета та етнографа Павла Чубинського, написаний у 1862 році. До речі, вірш так подобався патріотично налаштованій студентській молоді та інтелігенції, що його авторство навіть приписували Т. Шевченку.

Михайло Вербицький

Павло Чубинський

* * *

У різні часи національними гімнами вважалися також «Заповіт» Тараса Шевченка та «Вічний революціонер» Івана Франка, покладені на музику композитором Д. Сичинським. Були свої гімни і в Галичині: «Мир вам, браття» та церковний гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» на слова О. Кониського та музику М. Лисенка.

* * *

Національну валюту незалежної України – гривню – було введено в обіг 25 серпня 1996 року.

* * *

Окрім державної символіки, існує також чимало українських народних символів. Одними з таких є верба та калина. Недарма в народі здавна казали: «Без верби та калини нема України». Вербу українці споконвіку вважали священним деревом, що має величезну життєву силу та наділяє нею усе навкруги. Тому й не було в Україні жодного села чи хутора, де не росла б верба і не передавалися б з уст в уста повір’я про її дивовижні властивості. А у Вербну неділю (перед Великоднем) жмутики її пухнастих гілочок освячували у церкві і ставили на почесне місце у будинку – за переказами, вони захищали дім від пожежі та усіляких бід.

* * *

На відміну від верби, калина була символом краси та кохання. Її гронами прикрашали (і досі прикрашають) весільний вінок нареченої, коровай та житло, аби вони оберігали молоду родину та дарували їй щасливе життя. Про цю рослину складено величезну кількість легенд. За однією з них, калиновий кущ начебто виріс на тому місці, де розірвалося червоне намисто полоненої українки, яка тікала від ворогів. За іншою – смілива дівчина, яку звали Килина, сама завела бусурманів у непролазні хащі. За це вони вбили її, а на місці страти з крові дівчини виріс калиновий кущ.

* * *

Є й інше, менш героїчне повір’я про просту дівчину Килину, яка полюбила вродливого парубка. Але, боячись гніву своїх заможних батьків, які не хотіли, аби він одружувався із бідною, коханий зрадив її перед самим весіллям. Нещасна дівчина стала просити допомоги у Бога, і той перетворив її на кущ калини. Білий колір квітів – це весільне вбрання, яке Килина так і не вдягла, а насіння, яке за формою нагадує сердечка, – її серце, сповнене любов’ю та туги за коханим.

* * *

Найрозповсюдженішим національним символом, оберегом для українців слугувала сорочка-вишиванка. Здавна вони вважали, що вишивка на одязі захищає людину від хвороб, темних сил та усіляких життєвих негараздів. Перше згадування про вишиту українську сорочку можна знайти у візантійських письменників ХІ-ХІІ століть. Відомо також, що Анна, сестра Володимира Мономаха, поклала початок навчанню мистецтву вишивки в монастирських школах. Орнаментальні мотиви української народної вишивки надзвичайно багаті: в них використовуються образи Берегині, Дерева життя, улюблених рослин, коней, птахів і т. д. Найчастішими сполученнями кольорів є чорний та червоний або ж чорний, червоногарячий та теплий жовтий, і лише зрідка до них додають зелений і синій. Незважаючи на єдиний стиль, українська вишивка має чимало регіональних відмінностей. Так, приміром, для Полтавщини характерні візерунки, вишиті білим шовком по білій тканині.

Жіноче святкове вбрання

Традиційні візерунки для вишиванок

* * *

Символом рідної домівки, родинного щастя та благополуччя українці вважали вишитий рушник. Він був присутній під час усіх доленосних подій у житті: ним перев’язували наречену та нареченого під час заручин, накривали весільний коровай, стелили під ноги молодятам. У народі рушник символізував долоню Бога, і тому ним прикрашали образи, накривали хліб, давали його тим, хто вирушав у дорогу, щоб оберігав їхнє тіло та душу вдалині від рідної домівки. Не випадково в популярній українській пісні є такі слова: «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала». Шанобливе ставлення до рушника, особливо материнського, лишається незмінним і у наші дні.

* * *

Символічне релігійно-обрядове значення мають для українців також і писанки – майстерно розписані курячі яйця. Кам’яні та глиняні прототипи таких писанок, знайдених археологами, відносяться до епохи неоліту. В дохристиянський період в українців, як і у багатьох інших слов’янських народів, існував звичай навесні, у квітні – на початку травня, дарувати одне одному «червоні яйця». Звичай був пов’язаний із народними уявленнями про яйце як про символ вічного оновлення природи, весни, перемоги життя над смертю.

* * *

Українські писанки – це не просто пофарбовані у різні кольори яйця (так звані крашанки), а справжні шедеври мініатюрного живопису, в яких народ вповні утілив свою художню обдарованість, схильність до художнього сприйняття довкілля. Віддаючи належне красі цього своєрідного витвору мистецтва, в Канаді навіть звели йому пам’ятник. І далеко не випадково Т. Шевченко порівнював з писанкою красу рідного краю: «Село на нашій Україні – /Неначе писанка, село…» А багато українських емігрантів, які назавжди полишали країну, брали із собою писанки, як пам’ять про рідну землю.

Сучасні писанки

* * *

Українці споконвіку славилися своєю музикальністю, тому не дивно, що іще одним символом країни є старовинний музичний інструмент бандура, а також кобза. В Україні він отримав розповсюдження з 80-х років XVI століття. На кобзах грали мандрівні музики – кобзарі, які йшли від села до села, від міста до міста і у найлюдяніших місцях виконували старовинні народні пісні та думи, в яких відображувалися не тільки історичні події, але й лунала душа народу. Кобзарське мистецтво живе і у наші дні: йому навчають у спеціальних кобзарських школах, а сучасні кобзарі грають в оркестрах народних інструментів або виступають із сольними концертами.

* * *

Ще одним музичним символом України став гопак. Цей танок характеризується великою кількістю високих та широких стрибків, рухами, що виконуються навприсядки і т. д. Вважається, що гопак вперше з’явився на Запорозькій Січі та являв собою комплекс воїнських вправ.

Гопак

* * *

Обов’язковим елементом одягу запорозьких козаків до кінця ХІХ століття були шаровари – штани широкого вільного крою із брижами на поясі, переважно – синього або червоного кольору. Деякі історики вважають, що такі предмети одягу носили ще древні таври та скіфи.

* * *

Найбільш розповсюдженими видами взуття були чоботи – шите шкіряне взуття, відоме на території України ще з часів Київської Русі, а також черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисоких підборах, прикрашені шнурівкою, ґудзиками або орнаментом.

* * *

Дуже символічним для українців був і такий своєрідний різновид чоловічої зачіски, як «оселедець» на поголеній голові у поєднанні з довгими вусами. Це довге пасмо волосся частіше закручували за вухо. З літописів відомо, що оселедець був у київського князя Святослава. Така ж зачіска була розповсюджена серед запорозьких козаків, її носило багато українських гетьманів, зокрема Богдан Хмельницький. Інший різновид чоловічої зачіски – «під макітру» – був відомий з XVII століття. На Поділлі він зберігся до початку ХХ століття.

Традиційна зачіска українських козаків – оселедець

* * *

Ще одним символом України цілком можна вважати… сало. На тему любові українців до сала складено чимало анекдотів та жартівливих пісень, а в місті Ромни навіть встановлено пам’ятника Свині. Свою пристрасть до цього продукту українці висловили у відомій приказці: «Живу добре: сало їм, на салі сплю, салом укриваюсь!» І дійсно, сало посідає на столі українців почесне місце. Сало їдять у посоленому вигляді сирим, а ще – варене, копчене та смажене, готують на ньому, шпигують ним м’ясо і навіть використовують для приготування солодощів. Однак з такої любові українців до сала не варто глузувати. Адже українці завжди вважали свиняче м’ясо не тільки ніжним та соковитим, але і більш чистим у порівнянні із яловичим – адже волів вони здавна використовували як робочу тяглову тварину, а тому їхнє м’ясо відгонило потом.

* * *

Та особливо активно стало культивуватися вживання свинини і сала серед українського козацтва у XVI–XVIII століттях, як противага мусульманським традиціям. Втім, існує ще одне пояснення такої пристрасті до сала: турки (як мусульмани) не їли свинини, тому не забирали свиней під час своїх набігів, на відміну від іншої худоби. Символами української кухні у всьому світі також вважаються борщ з пампушками, галушки та вареники. Прототипом українського борщу є так зване «вариво із зіллям», яке отримало розповсюдження ще у часи Київської Русі. Готувалося воно з різноманітних овочів із додаванням багатьох ароматичних трав. Сучасний український борщ нараховує більше 30 різновидів. Він має чудовий смаковий букет, адже складається більше ніж з 20 різних продуктів та приправ і доповнюється апетитними пампушками із часником.