Яскравим прикладом репресій проти інтелігенції став сфабрикований процес «сорока п’яти» (1929–1930), під час якого відомих учених та письменників України безпідставно звинуватили у належності до таємної націоналістичної організації «Союз визволення України», у зв’язках з іноземними державами, у підбуренні селян з метою відділення України від СРСР, а також у «намірі» убити Сталіна та його соратників.
У грудні 1932 року під Харковом було розстріляно більше 200 сліпих кобзарів та їх поводирів як розповсюджувачів національної пісенної творчості, яких радянська влада оголосила «контрреволюціонерами».
У 1933 році на тлі посилення сталінських репресій покінчили життя самогубством заступник голови Раднаркому М. Скрипник і талановитий письменник М. Хвильовий.
У 1937 році тільки на Поділлі кількість репресованих за звинуваченням у «троцькістській» діяльності збільшилася у порівнянні з 1934 роком у 60 разів, а за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» – у 500 разів! Усього в 1937 році в Україні було розстріляно більше 120 тисяч осіб.
Жахливі результати сталінського терору красномовно показав перепис населення України 1939 року. Кількість її мешканців склала 31 мільйон людей проти 51,7 мільйона в 1913 році. Відомо, що Сталін, роздратований такими результатами перепису, наказав розстріляти тих, хто керував його проведенням.
Однак із 1930–1940 роками ХХ століття в Україні пов’язане також велике промислове будівництво та значний підйом економіки. У цей період було збудовано Дніпрогес – найбільшу на той час гідроелектростанцію в Європі, Харківський тракторний та Новокраматорський машинобудівний заводи, «Запоріжсталь», «Азовсталь», Криворізький металургійний завод, Горлівський та Дніпродзержинський хімічні комбінати.
Організацію українських націоналістів (ОУН) було створено в 1929 році на Західній Україні для боротьби проти польського панування. Керівником її став лідер Української військової організації (УВО) Євген Коновалець, колишній командир корпусу українських січових стрільців. ОУНівці організували ряд політичних убивств та кілька акцій експропріації коштів для своєї діяльності.
Після убивства в 1938 році Є. Коновальця ОУН очолив Андрій Мельник. Через суперечки у стратегії розвитку національно-визвольного руху між ним та одним з лідерів ОУН Степаном Бандерою виникли розбіжності, що переросли в антагонізм, який часом досягав такого рівня, що вони навіть змагалися один з одним із такою ж затятістю, як проти ворогів України.
Степан Бандера
Першого вересня 1939 року почалась Друга світова війна. В той же день німецька авіація завдала ударів по західноукраїнських містах – Львову, Тернополю, Луцьку, які входили до складу Польщі.
17 вересня 1939 року війська Українського західного фронту під командуванням С. Тимошенка ввійшли на західноукраїнські землі. В кінці жовтня у Львові відбулося засідання Народного зібрання Західної України, яке проголосило в ній радянську владу і висловилось за возз’єднання з УРСР.
У 1940 році Румунія погодилася на передачу СРСР Південної Буковини та Бессарабії, які також були зайняті радянськими військами. Таким чином, усі українські землі було об’єднано в одній державі.
Невдовзі західні регіони відчули на собі ідеологічний тиск нової радянської влади. Було розпущено усі політичні партії, ОУН вимушена була піти в підпілля, припинилася діяльність товариства «Просвіта», почалися гоніння на церкву та переслідування інакодумства. Тільки восени 1939 – навесні 1941 років з Західної України було депортовано до Сибіру та Казахстану близько 1,2 мільйона осіб.
Після нападу Німеччини на СРСР на територію України почали наступ 57 німецьких дивізій та 13 корпусів групи армій «Південь». Вже за чотири місяці після вторгнення німці окупували майже всю Україну.
Гітлер готував Україні незавидну участь. Українців, як і інші слов’янські народи, він вважав людьми «другого сорту». За планом «Ост» протягом 30 років населення країни мало стати рабами, звільнивши українську територію для «надлюдей» – німецьких колоністів.
У вересні 1941 року неподалік від Вінниці в лісі поблизу с. Стрижавки німцями було створено потужну бетонну споруду – гітлерівську ставку «Верфольф». До її складу входило 81 приміщення (зокрема особистий будинок для Гітлера) та три залізобетонні бомбосховища. «Вервольф» було оснащено першокласними системами водо- та електропостачання, каналізацією з очисткою стоків, які скидалися до Південного Бугу, зв’язком (броньований кабель з’єднував його навіть із Берліном). Гітлер відвідав ставку лише двічі – в 1942-му та 1943 році.
У роки окупації німці створили на території України 150 концентраційних таборів, в яких загинуло 1,3 мільйона військовополонених; 50 єврейських гетто; 252,3 тисячі осіб було відіслано до Німеччини на примусову працю; 250 сіл спалено разом із жителями.
30 січня 1941 року, одразу ж після відступу Червоної армії, Національне зібрання у Львові проголосило Акт відновлення Української державності. Було створено український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком. Услід за фронтом на схід було відіслано загони ОУН по 7-12 осіб (всього близько двох тисяч людей), які мали сформувати українські органи самоуправління на захоплених німцями територіях. Прибічники Бандери створили Легіон українських націоналістів, що складався з двох батальйонів – «Нахтігаль» та «Роланд», які планувалося зробити ядром української армії.
Восени 1942 року з партизанських загонів бандерівців, мельниківців та «Поліської січі» було сформовано Українську повстанську армію (УПА) на чолі з Романом Шухевичем. Вона вела боротьбу із радянськими військами, червоними партизанами, польською Армією Крайовою та фашистами, воюючи на територіях Полісся, Волині та Галичини. Однією з цілей УПА було витіснення поляків з тих земель, де українці складали більшість. У 1943–1944 роках між УПА та польською Армією Крайовою почалася кривава різанина. Особливо трагічними були події на Волині, де служба безпеки ОУН знищила близько 80 тисяч поляків. В свою чергу, поляки вбивали тисячі українців на Холмщині та на захід від ріки Сян.
Роман Шухевич
З радянською владою УПА продовжувала вести боротьбу і після війни. Тільки у 1954 році її спротив було зламано і вона припинила існування в Україні як організація.
У 1943 році було створено українське з’єднання в складі німецької армії – дивізія СС «Галичина» під командуванням німецького генерала Ф. Фрайтинга. Вона нараховувала 18 тисяч бійців. Дивізія билася проти частин Радянської Армії та була ними практично знищена у 1944 році під Бродами. Про те, які цілі вона переслідувала, свідчить обіцянка, дана Гітлеру одним із засновників дивізії В. Кубійовичем: «Ви нам дозволили організувати дивізію СС „Галичина“ для боротьби з більшовиками, і ми не пошкодуємо життів бійців нашої дивізії заради спільних інтересів Німеччини». В 1945 році, після поповнення своїх рядів, СС «Галичина» воювала у Словаччині та Югославії, переслідувала партизанські загони в Білорусії.
Фашисти по-звірячому розправлялися з мирним населенням України. Більше 250 (за іншими даними – близько 1400) сіл було спалено разом із мешканцями. Українськими «хатинями» стали села Корюківка (тут було спалено 6700 жителів), Козари (спалено 4800 жителів), Молотків, Баранівка та багато інших. В селі Піски (Чернігівська область) більше 300 дітей та жінок було спалено у церкві, а чоловіків – розстріляно на майдані перед нею.
Величезна кількість українців загинула під час війни від голоду. Тільки Київ втратив під час окупації близько 60 % своїх жителів, більш ніж на третину зменшилося населення Харкова. А усього за роки окупації та воєнних дій Україна втратила 14,5 мільйона осіб. Більше 700 великих та малих міст та 25 тисяч сіл було зруйновано, в результаті чого бездомними стали більше 50 мільйонів людей, понад 16 тисяч промислових підприємств було повністю або частково зруйновано.
За роки окупації фашисти знищили близько 850 тисяч євреїв. Тільки за 29–30 вересня 1941 року в Києві у Бабиному Яру розстріляли до 150 тисяч євреїв та циган.
За свідченнями істориків, в Україні був наймасовіший партизанський рух на території СРСР – в середині 1943 року він нараховував близько 50 тисяч чоловік. Найбільше партизанських загонів було у Чернігівській, Житомирській, Сумській та Рівненській областях, де фашисти особливо лютували. Найбільші партизанські загони на чолі із С. Ковпаком, О. Сабуровим та П. Вершигорою діяли на Поліссі, Волині та у Карпатах. В той же час, за приблизними підрахунками істориків, близько 100 тисяч людей з числа місцевих жителів служили на окупованих територіях у поліції.
Одеса. Катакомби, де переховувалися партизани
Українські села під час німецько-фашистської окупації
У грудні 1942 року радянські війська, що перейшли у наступ, вступили на територію України. Її визволення почалося 18 грудня з села Панівки Луганської області.
Протягом 1943 року було звільнено від ворога Харків, Суми, Полтаву, Сталіно (нині – Донецьк), Запоріжжя та Дніпропетровськ. А 6 листопада радянські війська взяли Київ. Протягом 1944 року було звільнено і всю Правобережну Україну, останній населений пункт якої – село Лавочне Львівської області – було взято радянськими військами 8 жовтня.
Важливим наслідком Великої Вітчизняної війни для України стало об’єднання усіх її земель в єдиній державі. На додачу до вже включених до її складу Східної Галичини, Волині, частини Бессарабії та Буковини, в червні 1945 року до УРСР було приєднано Закарпатську Україну.
У 1945 році Україна стала одним із членів-засновників Організації Об’єднаних Націй (ООН), а потім і ЮНЕСКО.
Відновлення зруйнованого війною народного господарства України здійснювалося у важких умовах голоду 1946–1947 років (тільки у 1946 році від голоду померло 101,6 тисячі осіб), з використанням переважно командних та директивних методів управління. Але вже у 1950 році промислове виробництво України перевищувало довоєнний рівень на 15 %, було відновлено заводи у Придніпров’ї та Донбасі, вугільні шахти та Дніпрогес. А у Західній Україні кількість об’єктів важкої промисловості виросла на 230 %. У країні тільки в 1946 році було відбудовано близько 1,5 тисячі житлових об’єктів.
Хрещатик після визволення Києва від німецько-фашистських загарбників
У 1954 році рішенням радянського уряду із складу РРФСР було виділено Кримську область та приєднано до України.
У 50-ті роки минулого століття в СРСР почалася чергова ідеологічна кампанія, спрямована проти творчої інтелігенції. Багато українських письменників та діячів мистецтва, зокрема М. Рильського, В. Сосюру, О. Довженка, О. Вишню, Б. Лятошинського, К. Данькевича, було звинувачено у розповсюдженні ідей буржуазного націоналізму. Однак після смерті Сталіна та публічного розвінчання культу його особистості країна зітхнула із полегшенням. Почався перегляд кримінальних та політичних справ довоєнного періоду. До початку 1960-х років кількість реабілітованих зросла до 250 тисяч. Серед тих, чиє добре ім’я посмертно було відновлено з-поміж перших, були М. Скрипник, М. Хвильовий, Лесь Курбас, М. Куліш, а також О. Вишня (після терміну ув’язнення).
У житті України у 50-ті роки ХХ століття відбулося чимало визначних подій: в 1951 році відкрили перший телевізійний центр у Києві, у 1953-му – здали в експлуатацію єдиний на той час суцільнозварний міст через Дніпро, а у 1960 році введено у дію перший український атомний реактор та Київський метрополітен.
Подією міжнародного значення став космічний політ за участі першого українського космонавта Павла Поповича, який було здійснено 11–15 серпня 1962 року на кораблі «Схід-4». А з 3-го по 19 липня 1974 року під час другого космічного польоту він працював на орбітальній станції «Салют-3».
Павло Попович
Павло Попович був першим, але не єдиним українським космонавтом. Тричі літав у космос (у 1979, 1983 та 1988 роках) уродженець невеликого шахтарського містечка Антрацит Володимир Ляхов. Усього він провів у космосі 333 дні 7 годин, 17 хвилин 37 секунд.
Ще один представник шахтарського краю, горлівець Олександр Волков не тільки тричі побував на космічній орбіті (у 1985, 1988, 1991 роках), але й виростив першого в світі космонавта у другому поколінні – сина Сергія, який у 2007 році став командиром космічного корабля «Союз ТМА-12».
У 1970-1980-ті роки в Україні значно посилився дисидентський рух. Учасниками його були письменники, поети та представники різних шарів інтелігенції: В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, М. Осадчий, І. Гель та брати Горині. Вони організовували різноманітні таємні групи, однією з яких була «Група юристів», очолювана адвокатом Левком Лук’яненком. У 1976 році дисидентами було організовано правозахисну організацію Українська Гельсінкська спілка, яка відстоювала демократичні засади державного устрою та наполягала на реалізації конституційного права на вихід республіки із складу СРСР. У 1980 році три чверті її членів було заарештовано за звинуваченням в антирадянській діяльності.
Левко Лук’яненко
Одним з найвідоміших українських дисидентів був журналіст, політик та державний діяч В’ячеслав Чорновіл (1937–1999). За відстоювання своїх переконань йому довелося провести 17 років у таборах. Повернувшись після ув’язнення в Україну, він створив партію Народний Рух, до лав якої вступило близько 250 тисяч осіб. В 1990 році Чорновола обрали головою Львівської обласної ради та депутатом Верховної Ради України. У 1999-му він висунув свою кандидатуру на посаду президента країни та опинився за результатами голосування на другому місці після діючого президента Леоніда Кучми. Та невдовзі політик загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі неподалік Києва. Сьогодні Генеральною прокуратурою здійснюється нове розслідування загибелі В. Чорновола.
В’ячеслав Чорновіл
Народних Рух став першою ластівкою на шляху нового партійного будівництва в Україні. В країні почалося широкомасштабне створення різноманітних партій та партійних блоків. Їх кількість сьогодні перевищує сотню.
Сьогодні наймасовішими політичними партіями в країні є: Партія регіонів, «Батьківщина», Комуністична партія України, Народна партія, Українська народна партія, Прогресивна соціалістична партія, партія «Свобода», «Удар».
У липні 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про суверенітет УРСР. А 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України.
1 грудня 1991 року відбувся референдум, на якому 76 % населення висловилося за незалежність країни. Водночас відбулися і перші президентські вибори, на яких 62 % виборців проголосували за тодішнього голову Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука. Саме він і став першим Президентом молодої держави.
Леонід Кравчук
Уже в перші роки існування незалежної Республіки України її суверенітет визнали 150 країн світу. 6 грудня 1991 року було укладено Першу міжнародну угоду з Угорщиною, а першим західноєвропейським посольством, відкритим в Україні, стало посольство Німеччини.
Одразу після проголошення незалежності Україна першою із світових держав добровільно відмовилася від ядерної зброї та заявила про свій позаблоковий статус. Відмову від ядерної зброї було розцінено світовою спільнотою як одну з найзначніших історичних подій ХХ століття. Уже на 1 червня 1996 року на території країни не лишилося жодного ядерного боєзаряду, а армію було скорочено майже вдвічі.
У 1996 році – 28 червня – було прийнято Конституцію України.
За Конституцією Україна є президентсько-парламентською республікою. Державну владу в ній представляють три гілки: законодавча, виконавча та судова.
Найвищою посадовою особою країни є Президент, який здійснює свої повноваження через уряд – Кабінет Міністрів – та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади. Він виступає від імені держави та є гарантом суверенітету країни, її територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина. Як Верховний головнокомандуючий Президент очолює військові сили держави. Термін його повноважень – п’ять років. Одна й та сама людина не може бути президентом країни більше ніж два терміни поспіль.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада. До нього входить 450 народних депутатів, які обираються терміном на п’ять років.
Уряд очолює систему органів виконавчої влади в країні. Прем’єр-міністр, що ним керує, призначається президентом за згодою Верховної Ради. Уряд розробляє державний бюджет та здійснює роботу з його виконання.
У регіонах країни виконавчу владу здійснюють державна адміністрація та органи місцевого самоврядування.
Судова влада в Україні належить виключно судам. Новим інститутом в системі судових органів став Конституційний суд, який було створено в 1992 році.
Другим президентом країни став Леонід Кучма, вперше обраний в 1994 році (він пробув на цій посаді два терміни). Взимку 2000 року в країні зчинився так званий касетний скандал, в ході якого Л. Кучму звинуватили у фізичному усуненні небажаного для влади журналіста Г. Ґонґадзе. Це спричинило початок акції «Україна без Кучми».
Леонід Кучма
Опозиційні настрої в українському суспільстві призвели до виникнення «Майдану» – масового організованого протесту проти фальсифікації результатів президентських виборів 2004 року, що отримав назву «помаранчевої революції». В результаті проведення третього туру голосування президентом країни став Віктор Ющенко.
Віктор Ющенко
У 2004 році парламент прийняв рішення про проведення конституційної реформи, за якою з січня 2006 року[1] країна стала парламентсько-президентською республікою.
За результатами президентських виборів 2010 року перемогу одержав кандидат від Партії регіонів Віктор Янукович, який став Президентом України.
Віктор Янукович
За останнім Всеукраїнським переписом населення, проведеним у 2001 році, в країні проживало 49,5 мільйонів людей. А за даними Держкомстату на 1 жовтня 2006 року кількість населення скоротилася до 46,6 мільйона осіб.
Незважаючи на тенденцію до скорочення кількості мешканців, Україна займає п’яте місце в Європі (після ФРН, Італії, Великобританії та Франції) та 21-е місце у світі за кількістю громадян. На її долю припадає 7,3 % населення Європи.
За середньою щільністю населення – 77 осіб на 1 км2 – Україна випереджає багато європейських країн.
Найбільша щільність населення – в Донецькій області (196 осіб на 1 км2), найменша у Чернігівській області (42 особи на 1 км2).
О проекте
О подписке