Змалку, коли я чув, як служниці читали вголос такі оповідання, то настільки засмучувався, що думав: «Яка це зворушлива історія!» – і навіть плакав. А тепер поведінка таких жінок видається мені легковажною і неприродною. Адже безглуздо раптом, собі ж самій на зло, покидати закоханого в тебе чоловіка, тікати і ховатися від нього, вдаючи, що не знаєш про його ставлення до тебе, бентежити його душу, а себе прирікати на тривале, як саме життя, випробування для того, щоб переконатися в його вірності. Бо, підбадьорена похвалою оточення – мовляв, які в неї глибокі почуття! – вона може навіть постригтися в монахині. Зважившись на такий крок, вона щиро вірить, що її серце зовсім очистилося і ніщо більше не прив’язує її до цього тлінного світу. Але ось хтось із давніх знайомих заходить провідати її зі словами: «О, як жаль… Як ви могли…» Коли вістка про зміну в її долі дійде до чоловіка, який ще не збайдужів до неї, то він розплачеться, про що їй негайно повідомить якась служниця або стара годувальниця: «Чоловік так щиро вас любить, а ви, така молода…» І ось вона сама з жахом обмацує волосся край чола, її охоплює безсилля, а обличчя спотворює нестримний плач. Хоч як вона намагається взяти себе в руки, але не може витримати – сльози все капають і капають, а каяття так її мучить, що, дивлячись на неї, Будда подумав би: «Ні, її душа зовсім не очистилась, а навпаки…» Справді, людина, що відмовилася від світу, але не звільнилася від суєтних помислів, напевне, потрапить на одну з поганих доріг набагато швидше, ніж та, що живе, загрузнувши в мирській метушні. Якщо подружжя скріплене досить міцними зв’язками, закладеними ще в минулому народженні, то чоловікові іноді вдається розшукати й повернути дружину перш, ніж вона прийме постриг, але й тоді хіба не будуть спогади про її вчинок причиною постійного взаємного невдоволення? Хіба не здається вам міцнішим і гідним похвали такий союз, коли подружжя переживають разом погане й добре, намагаються не помічати слабкостей одне одного і прощати мимовільні образи? А от у серцях цієї пари назавжди оселиться тривога, і навряд чи зможуть вони довіряти одне одному.

Так само нерозумно, коли дружина, обурена тим, що її чоловік випадково захопився іншою особою, відвертається від нього. Навіть якщо так сталося з чоловіком, краще не звертати на це уваги, а згадувати з ніжністю про те, якими сильними були його почуття на перших зустрічах, і не забувати, що такі непорозуміння ведуть до розриву стосунків.

Жінці завжди треба зберігати спокій. Якщо є привід для ревнощів, то краще про це натякнути, докори слід висловлювати ніби між іншим, без зайвої образи, тоді й чоловікова прихильність зміцніє. Бо здебільшого стан душі чоловіка цілком залежить від жінки, що живе поруч із ним. А втім, якщо дружина надасть йому повну свободу й не звертатиме на його поведінку ніякої уваги, то в його ставленні до неї, попри її довіру й ніжність, проглядатиме зневага. Справді, мало кому сподобається доля «неприв’язаного човника»,^[40] хіба ні?» – проказав Сама-но камі, й То-но цюдзьо кивнув у відповідь.

«Мабуть, дуже неприємно жінці підозрювати в ненадійності вродливого, любого її серцю чоловіка. Вона думає, що той виправиться, якщо вона, залишаючись вірною, дивитиметься крізь пальці на його вибрики, але, на жаль, і це не завжди допомагає. У всякому разі їй нічого кращого не залишається, як смиренно, всупереч усьому, терпіти», – сказав То-но цюдзьо, думаючи: «Саме так і робить моя молодша сестра…» Помітивши, що Ґендзі задрімав і відповідати не збирається, він невдоволено замовк. Тим часом Сама-но камі, в ролі знавця жіночих чеснот і вад, просторікував далі. А То-но цюдзьо приготувався слухати уважно до самого кінця його міркування.

«А тепер подивімося, що відбувається в інших сферах. Візьмімо, наприклад, столярство. Деякі ремісники охоче виготовляють різноманітні речі з дерева так, як їм заманеться, однак такі вироби – це просто забавки, створені поза всякими правилами й канонами. Дивлячись навіть на найвигадливіші з них, подумаєш: «Справді, в цьому теж щось є…» – та й годі. Вони по-своєму привабливі як зразок осучаснення чогось уже відомого. Але якщо порівняєте їх з речами, по-справжньому прекрасними, виготовленими згідно з канонами, то відразу зрозумієте, чим відрізняється рука справжнього майстра від руки простого ремісника.

Або ще один приклад. Хоча в Імператорській художній майстерні є чимало малярів, на підставі їхніх ескізів одразу нелегко визначити серед них найобдарованішого. Деякі з них, даючи волю власній уяві, щоб налякати людей, малюють дивовижні речі: недосяжну людському зору гору Хорай,^[41] жахливу рибу серед розбурханого моря, лютих звірів Китайської землі, небачених людьми демонів, але їм байдуже, що в житті такого не буває.

А от коли треба зобразити звичайні гірські схили, водні потоки, звичні людські оселі на тлі милого серцю краєвиду – пологих гір, вкритих звивинами густого дикого лісу, або перенести на папір те, що міститься за близькою огорожею, згідно з канонами, то відразу стає ясно, чим справжній майстер відрізняється від посереднього ремісника.

Те саме стосується каліграфії. Якщо за пензлик візьметься людина, неглибоко обізнана з цим мистецтвом, то напише розмашисто якісь довгі лінії, підкреслено незрозумілі завитки, а от знавець, що строго дотримується канонів, начебто не створить чогось, що вирізняється зовнішнім блиском, але порівняйте його напис з попереднім зразком і легко зрозумієте, котрий з них вийшов з-під пензля справжнього майстра.

Щось подібне спостерігається і в інших видах мистецтва, навіть у найпростіших. А що вже казати про людське серце? Ніколи не варто довіряти почуттям, зумисне перебільшеним і виставленим напоказ. Ось послухайте, що сталося колись зі мною. Боюся тільки, що моя розповідь здасться вам трохи легковажною…» – сказав Сама-но камі, підсуваючись ближче до Ґендзі, від чого той прокинувся.

То-но цюдзьо сидів навпроти, підперши щоку рукою, і ніби довірливо слухав буддійську проповідь про марноту людського життя, хоча, як не дивно, саме в такий час люди відкривають одне одному свої душевні таємниці.

«Так от, колись давно, маючи ще досить низький ранг, я запізнався з однією жінкою. Її зовнішність була далека від досконалості, як у тих, про кого я вам щойно розповідав, і я, схильний в юності до безпутства, зовсім не думав зупиняти на ній остаточного вибору. Хоч я й тримався її, але, шукаючи кращої, частенько розважався деінде і тим самим збуджував у ній ревнощі, що мені нітрохи не подобалося. «Невже вона не може без цього? – дратувався я. – Якби вона була трохи поблажливішою до мене…» Отож, з одного боку, мене обтяжували її необґрунтовані підозри, а з іншого – я іноді їй співчував: «Та чого вона не покине такої нікчемної, як я, людини?» – і, природно, намагався бути розсудливішим.

Вирізнялася вона тим, що з усіх сил намагалася зробити навіть те, що було їй не до снаги, аби тільки мені догодити. Прагнучи приховати свої вади, ревно дбала про мене, ні в чому мені не перечила. Спочатку я вважав, що в неї владний, непоступливий характер, але виявилося, що вона лагідна й слухняна. Щоб зберегти мою прихильність, вона пильно дбала про свою зовнішність, а щоб не кинути на мене неславу, при зустрічі з незнайомою людиною поводилася вкрай сором’язливо – словом, була надзвичайно розважливою. І тільки одного я не міг витерпіти – її ревнощів.

І ось тоді я подумав: «Вона, напевне, боїться мене втратити. А що, як я її налякаю, щоб провчити? Може, вона одумається і перестане докучати мені своїми скаргами? Покажу їй, що втомився від її підозр і готовий розійтися з нею. Якщо вона справді небайдужа до мене, то це буде для неї добрим уроком». Так вирішивши, я став удавати, що зовсім збайдужів до неї, а коли вона, як зазвичай, обурилась, то я сказав їй таке: «Якщо в жінки сварлива вдача, то навіть найміцніша обітниця не витримає і розлучення стане неминучим. Якщо ви готові припинити наші зустрічі, то й далі докоряйте мені своїми підозрами. Але якщо збираєтесь у майбутньому йти зі мною одним шляхом, то вам доведеться терпіти, а коли подолаєте свою погану звичку, то я вас ще більше покохаю. А коли я виб’юсь у люди й трохи стану на ноги, у вас не буде суперниць». Я промовляв піднесено, задоволений своїм розумним повчанням, але як тільки я замовк, вона, посміхнувшись, відповіла: «Якби треба було перетерпіти ваше багато в чому непривабливе, принизливе становище, щоб дочекатися, коли виб’єтеся в люди, то я не хвилювалася б. Але з важким тягарем на серці марно сподіватися, що врешті-решт таки настане час, коли ви позбудетеся поганої звички, я не спроможна, а тому, мабуть, нам краще розлучитися».

Її ревниві слова мене розлютили, і я наговорив її чимало неприємного, а вона, не стримавши себе, схопила мене за руку й укусила палець. Я став несамовито кричати: «Ой, як же я покажусь між людьми, якщо ви покалічили мене? Мій ранг і так низький, тож яким чином я піднімусь догори? Мабуть, не залишиться нічого іншого, як постригтися в монахи чи що? – Потім грізно вигукнув: – Ну що ж, віднині між нами всьому кінець!» – і, зігнувши пальця, наостанок вимовив:

«Коли на пальцях порахую
Все, що було між нами,
Чи можу я сказати,
Що тільки цим
Ви скривдили мене?

Ні, не треба ревнувати».

Почувши мої слова, вона все-таки заплакала й відповіла:

«Таємно у душі
І я вела рахунок кривд,
Але невже настав той час,
Щоб ми навіки
Руки розняли?…»

Хоч ми й обмінялися різкими словами, насправді я не мав наміру поривати з цією жінкою остаточно, але довгий час віддавався скороминущим утіхам на стороні й навіть не писав до неї. Та одного разу, пізно увечері, коли сіявся не то дощ, не то сніг, а люди після репетиції Надзвичайного свята Камо^[42] розходилися по домівках, я подумав і раптом зрозумів, що мені нікуди йти, крім як до неї. Ночувати самому в палаці було б неприємно, а від самої думки про зустріч з якою-небудь пихатою особою я здригався, а тому, бажаючи дізнатися, як живе й що думає та жінка, струшуючи з себе сніг, урешті-решт попрямував до неї. Дорогою ніяковів, покусуючи нігті, але все-таки вирішив: «Хай буде, що буде, може, в такий вечір вона забуде про свій колишній гнів?» І от я побачив, як світильник під стіною освітлює кімнату слабким світлом, теплий домашній одяг гріється на високій підставці, всі завіси підняті, ніби вона сподівалася мого приходу саме сьогоднішньої ночі. «Я так і знав!» – самовпевнено подумав я, але, на жаль, самої жінки вдома не застав. Мене зустріли тільки служниці, від яких я довідався, що їхня господиня ще ввечері поїхала до батьків.

З того дня, як ми розійшлися, вона, на жаль, замкнулася вдома, не присилала мені ні любовних віршів, ні листів хоч з якимсь натяком, тож я, пригнічений цим, подумав, що, може, вона бурхливо ревнувала навмисне, щоб остаточно зі мною розірвати стосунки. Щоправда, я не мав жодних доказів цього і поки мучився сумнівами, згадав про одяг, який вона залишила мені, пошитий вправніше, ніж колись, з майже ідеальними відтінками барв і кроєм, а тому відразу збагнув, що покинута жінка постійно думала про мене.

«Мабуть, все-таки вона не готова зі мною остаточно розлучитися», – подумав я і спробував то сяк, то так відновити наші стосунки. Жінка не відверталася від мене, не ховалася, щоб я розпачливо її шукав, а сміливо заявляла: «Я не збираюсь, як досі, більше терпіти. Знову зустрічатимусь з вами, якщо виправитесь і станете розсудливішим». Однак, вважаючи, що вона все ж колись передумає, я нічого не обіцяв і далі не полишав думки, щоб її провчити. Жінка тужила, плакала і зрештою померла. Тільки тоді я зрозумів, що так жартувати не можна.

І от тепер я знаю, що саме на таку жінку можна покластися в усьому. Вона була мені порадницею не тільки у дрібних й великих справах, але також могла змагатися у фарбуванні тканин із самою дівою Тацута^[43] й не поступатися у шитті Небесній Ткалі^[44]».

Згадуючи покійну, Сама-но камі гірко зітхнув, а То-но цюдзьо підбадьорив:

«Однак відкладімо набік майстерність твоєї Небесної Ткалі й звернімо увагу на вічну нерозлучність небесної пари. Звичайно, парча твоєї діви Тацути справді не має собі рівних. Але ж весняні квіти й осіннє листя дерев зникнуть, не привабивши до себе людських очей, розтануть, мов роса, якщо не ляжуть на них барви відповідної пори року. Ось чому так важко знайти в цьому світі обдаровану жінку, яка назавжди припала б до серця».

«Майже в той самий час, – провадив далі Сама-но камі, – я навідувався до ще однієї жінки. Вона, здавалось, була кращої вдачі, ніж перша, мала тонку, чутливу душу: складала вірші, вправно писала, чудово грала на кото, тобто славилася всім, що робила й говорила. А оскільки була гарна собою, то я, постійно зупиняючись у тієї норовистої, іноді потай відвідував і другу так часто, що не на жарт прихилився до неї. Коли ж та, перша, померла, то що я мав робити? Не залишалося нічого іншого, як сумувати. Після того як я став частіше бувати у другої, то помітив у ній непривабливі риси – хизування і надмірну легковажність, а зрозумівши, що на неї не можна покладатися, віддалився від неї, і, видно, саме тоді вона таємно запізналася з іншим.

Одного разу в яскраву місячну ніч десятого місяця, коли я вирушив на нічліг до свого батька, на виїзді з палацу до мене в карету підсів знайомий придворний і сказав: «Мене чекають сьогодні в одному домі, тож я цим дуже заклопотаний…» Дорога пролягала повз оселю моєї знайомої, і як тільки крізь діру в глиняній стіні заблищала вода в ставку, в якому спочивав місяць, попутник залишив мене, а я не міг не скористатись нагодою простежити за ним. Мабуть, він давно спізнався з нею, бо, надзвичайно схвильований, присів на галереї неподалік від воріт і якийсь час милувався місяцем. Збляклі від паморозі хризантеми й багряне листя, що, змагаючись з вітром, кружляло в повітрі, являли собою справді зворушливу картину.

Вийнявши з-за пазухи флейту, чоловік заграв і сам собі підспівував: «І тіні там густі…»^[45] – а жінка майстерною грою на японському кото, заздалегідь настроєному, приєдналася до нього. Мелодії в ладі «ріці»,^[46] виходячи з-під ніжних жіночих пальців і долітаючи з-поза завіс, звучали на струнах свіжо й у гармонії з прекрасною місячною ніччю. Підійшовши ближче, закоханий чоловік іронічно зауважив: «Сподіваюсь, що це червоне листя у саду ніхто ще не приминав?» Потім, зірвавши хризантему, вимовив:

«Звук струн кото, яскравий місяць —
Усе прекрасне
В цьому домі,
Та чи затримали б вони
Людину з холодною душею?

Вибачте за безцеремонне запитання… Зіграйте ще. Покажіть до кінця свою майстерність вдячному слухачеві». Він попросив жартівливо, а жінка манірно відповіла:

«З вітром осіннім у згоді
Голос флейти звучить,
Та несила словам
Його тут
Зупинити…»

Ось так вони залицялися одне до одного, не підозрюючи, як це мене дратує, а потім жінка, взявши кото «со»,^[47] настроєне в тональності «бансікі»,^[48] заграла досить майстерно в сучасному стилі, але я почувався збентеженим. Ясна річ, жартівлива легковажність може бути доречною у поведінці жінок, що прислуговують у палаці. А от коли навідуєшся до жінки, щоб зробити її надійною опорою на все життя, й бачиш, що вона вийшла за всякі межі, то не можеш заспокоїтися. Зрозуміло, що після тієї нічної пригоди мені остаточно перехотілося її відвідувати.

Взявши до уваги ці два випадки, я, будучи ще молодим, збагнув, що розв’язні жінки надзвичайно ненадійні. Упевнений, що подальше життя ще більше мене в цьому переконає. Ось зараз вас, напевне, приваблюють жінки звабливо-ніжні, покірні вашій волі, немов краплі роси на гілці хаґі, що впадуть, як захочеш її зламати, або наче градинки на листках бамбука, які відразу розтануть, коли їх торкнешся. Але років через сім ви мене зрозумієте. Прошу вас, послухайтесь моєї скромної поради: остерігайтеся занадто піддатливих жінок. Вони легко впадають у блуд і тим накликають неславу на голови своїх чоловіків», – повчав юнаків Сама-но камі. То-но цюдзьо звично кивнув, а Ґендзі посміхнувся, видно думаючи: «Що ж, можливо…» – і сказав: «Обидві ці історії вельми непривабливі».

«А тепер я, – втрутився То-но цюдзьо, – розповім вам про одну дурну жінку. Я почав відвідувати її таємно, зовсім не збираючись підтримувати з нею тривалий зв’язок, але мало-помалу прихилився до неї і, хоча рідко з нею зустрічався, все-таки не забував її. Та й вона довірилася мені. Я раз у раз дорікав собі за свою легковажність: «Невже вона мені так довіряє, що навіть не ревнує?» Жінка поводилася так, ніби нічого не помічала, ніколи не докоряла і, коли я повертався до неї після довгої перерви, була такою ж лагідною і привітною, як і досі, що я не переставав заспокоювати її обіцянкою про своє заступництво в майбутньому. Вона була сиротою й безпорадною, а тому я тішився, що вона готова довірити мені своє життя. Жінка почувалася спокійною, і я досить довго до неї не навідувався. І от саме тоді – про це я дізнався пізніше – моя дружина через когось образила її жорстокими, огидними натяками. Не знаючи нічого про завдані образи, я не приїжджав і навіть не посилав їй листів, хоча, звісно, й не забував про неї, тож вона, зовсім занепавши духом, стривожена долею маляти на своїх руках, зірвала квітку гвоздики й послала мені…» – й То-но цюдзьо пустив сльозу.

«То що ж вона написала?» – запитав Ґендзі.

«Що? Та начебто нічого особливого… – відповів То-но цюдзьо, – щось на зразок: