Згадавши жінку, я поспішив до неї. Як і колись, вона зустріла мене з відкритим серцем, та коли сумно поглядала на запущений будинок і сад, обсипаний росою, то, змагаючись із комашиним дзижчанням нишком, як це буває у старовинній повісті, заплакала.

 
«Коли всі квіти розцвіли,
Уже не знати,
Котра з них краща,
Та, як на мене, жодна з них
«Вічному літу» нерівня».^[49]
 

Так, відсуваючи убік квіточку гвоздики, я хотів завоювати серце матері, нагадавши, що «навіть пил не впаде на гвоздику…».^[50]

 
«Змок від роси
Рукав, що ложа торкнувся…
О, «вічне літо»!
Разом з вітром холодним
Осінь прийшла…» —
 

вимовила вона ніби мимохіть, не показуючи, що глибоко ображена. Сльози котилися по її щоках, а вона сором’язливо намагалася будь-що їх приховати, щоб анітрохи не засмучувати мене тим, що збагнула, як безсердечно я ставився до неї. Тому, трохи заспокоївшись, я знову перестав її відвідувати, і саме тоді вона кудись безслідно зникла. Якщо вона ще жива, то, напевне, поневіряється в цьому непевному світі. Якби ця жінка тоді, коли я любив її, сміливіше відстоювала мою прихильність, то не залишила б свого дому. Я не покинув би її саму надовго й забезпечив би їй пристойне становище на тривалий час. А «маленька гвоздика» мені люба й досі. Я довго думав, як її знайти, але так і не довідався, де вона. Мабуть, і ця особа належить до тих ненадійних жінок, про яких ми щойно розводилися. Нітрохи не здогадуючись, як вона покірно терпить мою безсердечність, я не переставав її дарма кохати. Тепер, коли її образ поволі стирається з пам’яті, я іноді думаю: «А що, як вона й досі не може мене забути й вечорами тужить, відчуваючи, що в усьому винна сама?» Ні, такі жінки, як вона, не придатні для спільного життя, покладатися на них неможливо. От і виходить, що про ревнивицю забути важко, але зустрічатися з нею неприємно, ба навіть відразливо. Та, друга, з багатьма талантами, що начебто вправна у грі на кото, занадто легковажна. Остання, надмірно скритна, мимоволі викликає підозру. Отож, як почнеш вибирати, то навряд чи зможеш на комусь остаточно зупинитися. Бо такий наш світ. Жінок важко порівнювати. Де знайти жінку, що поєднувала б у собі все найкраще цих трьох осіб і не мала б їхніх вад? Якщо ж ви спробуєте закохатися в богиню Кіцідзьо,^[51] то розчаруєтесь, бо в ній, просякнутій святенництвом, немає нічого людського», – сказав То-но цюдзьо, й усі засміялися.

«Гадаю, і Тосікібу-но дзьо може поділитися з нами чимось цікавим. Ну, розкажи-но що-небудь!» – спонукав То-но цюдзьо.

«Чим же я, найнижчий з низьких, з вами поділюся?» – спитав Тосікібу-но дзьо, але То-но цюдзьо підганяв, і той, задумавшись: «Що ж розповісти?» – почав: «Коли я був ще студентом, мені трапилася одна зразково-розумна жінка. Як і та, про яку розповідав Сама-но камі, вона могла порадити і в службових, і в найскладніших особистих життєвих справах. Була настільки обізнана, що могла присоромити будь-якого вченого мужа й не дати нікому всупереч слова сказати. Це сталося тоді, коли я проходив навчання в домі одного вченого. Дізнавшись, що в нього багато дочок, я ненароком зблизився з однією з них, а батько, зачувши про це, приніс заздоровні чашки й урочисто звернувся до мене зі словами: «Послухайте пісню мою про дві дороги».^[52] Хоча його дочка не дуже мене вабила, я, поважаючи бажання вчителя, все-таки зустрічався з нею. Вона ж, закохавшись у мене, оточила мене щирою турботою. Навіть під час нічних розмов навчала мене, як розвивати свої здібності, корисні для успішного просування на службі. Листи писала бездоганно лише ієрогліфами за суворими зразками, уникаючи літер «кана».^[53] Тож, природно, я не міг розлучитися з нею і навчався у неї всього, як у вчительки, навіть складання сяких-таких китайських віршів, за що я їй донині вдячний. Проте остаточно пов’язувати з нею своє життя я не збирався хоча б тому, що надто часто я, неук, перед нею осоромлювався. Тим паче вам, благородним юнакам, і зовсім не варто користуватися послугами таких заповзятих жінок. Втім, іноді бачиш, що ця особа неосвічена, безталанна, але чомусь – видно, так у попередньому народженні судилося – серце мимоволі тягнеться до неї. Чоловіки бувають вельми безвольні». Тосікібу-но дзьо замовк, але решта, раді дізнатися, що сталося згодом, узялися його підбадьорювати, вигукуючи: «Ну й дивовижна особа!» – і той, розуміючи, що від нього хочуть, гордий увагою до себе, провадив далі:

«Так от, одного разу я довго її не відвідував, а коли при якійсь нагоді завітав, то вона прийняла мене не у зручнім покої, а десь інде, як на зло, відгородившись від мене завісою. «Що за дурниця? Вона чимось незадоволена? – подумав я. – Якщо так, то це добра нагода розлучитися з нею». Однак ця жінка була досить розумна, щоб легковажно спалахувати гнівом. Вона давно засвоїла всі принципи людських відносин і ніколи не ревнувала. Підвищивши голос, з-поза завіси вона сказала: «Кілька місяців тому я сильно застудилася і від гарячки лікуюся відваром цілющих трав з часником, а тому через неприємний запах не можу побачитися з вами віч-на-віч. Але якщо маєте невідкладну справу, я готова й так обговорити її з вами». Що я міг відповісти на такі чітко сказані слова? Я тільки відповів: «Розумію», – і вже збирався виходити, але жінка, мабуть утомлена самотністю, вигукнула: «Заходьте, коли запах зникне!..» Жаль було не дослухати її, але залишатися довше я також не міг, бо все навколо і справді просякло огидним запахом, а тому, приготувавшись до втечі, я вимовив:

 
«Ось і вечір настав,
Про що, напевне, тебе
Павучок сповістив,^[54]
А ти мені: «Прийди —
Як зникне запах часнику…»
 

«Як це розуміти?…» – не доказавши, я вискочив геть, а її відповідь наздогнала мене:

 
«Якщо полюбиш так,
Що ночі жодної не годен
Без зустрічі прожити,
То почекати кілька днів
Не соромно…»
 

«Відповіла вона швидко», – спокійно сказав Тосікібу-но дзьо, а вражені юнаки засміялися – мовляв, все це вигадка.

«Та де таку жінку можна знайти? Краще вже зустрічатися з чортом! Просто жах! – і вони роздратовано заляскали пальцями. – Знайшов про що розповідати!»

«Може, розкажеш щось трохи приємніше?» – домагалися юнаки в Тосікібу-но дзьо.

«А по-моєму, навряд чи ви почуєте щось незвичайне», – відповів той і замовк.

«Дуже погане враження справляють неосвічені люди – і чоловіки, і жінки, – які люблять хизуватися своїми поверховими знаннями, – сказав Сама-но камі. – Як на мене, жінка, обізнана з усіма тонкощами Трьох історій і П’яти книг,^[55] програє в привабливості. Але це не означає, що вона не має розумітися на службових та приватних справах лише тому, що є жінкою. Жінкам не дають освіти, але кожна з них, маючи хоч трошки кмітливості, може багато чого навчитися – почути вухами й побачити очима. Серед них трапляються й такі, що врешті-решт вправно пишуть ієрогліфами, але, втративши почуття міри, недоречно перевантажують ними свої листи, звернені до жінок, що зовсім неприпустимо. Може, вони самі цього не хочуть, але коли вголос читаєш такі листи з надмірною кількістю ієрогліфів, то відчуваєш, як вони звучать штучно й уривчасто. Найчастіше так пишуть дами високого стану. А деякі, що вважають себе поетесами, ні на хвилину не розлучаються з віршами: присилають тобі, зазвичай в недоречний час, свій твір, в якому на самому початку міститься згадка про цікаву давню подію, й тим самим ставлять тебе у скрутне становище. Не відповісти – нечемно, а відповісти невдало означає наразитися на глум! Буває, поспішаєш зранку в палац на якусь урочистість, скажімо, на свято П’ятого місяця,^[56] тож хіба є час думати про лепеху? А тобі приносять листа з натяком на це дивне коріння. Або готуєшся до Свята хризантем на дев’ятий день дев’ятого місяця, коли не маєш вільної хвилини, бо обдумуєш зміст складного китайського вірша, а до тебе приходить лист з натяками на росу й пелюстки хризантем. Якби цей вірш надійшов в інший час, то, природно, потім здався б цікавим і витонченим, але, недоречний цього разу, лише свідчить, що складений бездумно. Якщо людина не розуміє, коли й що збирається робити, то їй не варто виставляти напоказ, який у неї витончений смак. І взагалі, навіть якщо тобі щось відоме, краще вдавати, що ти нічого не знаєш, а якщо кортить щось розповісти, то постарайся промовчати», – повчав Сама-но камі, а Ґендзі подумки переносився до тієї, однієї: «У ній немає жодної з тих неприємних вад, про які йшла мова» – і серце його стискалося. За розмовою про нескінченні дивовижні історії юнаки так і не вирішили, які жінки кращі, а тим часом надійшов світанок.

Нарешті сьогодні випогодилося. Добре знаючи, що в домі Лівого міністра невдоволені його тривалим перебуванням у палаці, Ґендзі вирушив туди. Від усього оздоблення в будинку й від поведінки молодої господині віяло спокійним благородством та ідеальним порядком, тож Ґендзі здалося, що саме про таких жінок була вчора розмова як про найнадійніших дружин. Однак холодна пишність дочки Лівого міністра не сприяла душевному зближенню, й при ній він губився. А тому, щоб подолати збентеження, заходився жартувати з молодими служницями Цюнаґон і Нацукаса, які захоплено дивилися на нього, знудженого спекою, з розпущеними шнурками носі, і справді напрочуд гарного собою.

Зайшов і сам міністр, але, побачивши, що Ґендзі відпочиває, завів з ним розмову з-поза завіси. «У таку спеку… – поморщився Ґендзі, й служниці захихотіли. – Тихіше!» – вгамував він їх і сперся на лавочку-підлокітник. Відразу було видно, що він почувався тут абсолютно вільним.

Коли стемніло, одна із служниць сказала: «Цієї ночі бог Накаґамі перекрив дорогу з палацу».^[57] – «Так, справді», – погодився Ґендзі. – Як правило, ця дорога несприятлива. Але ж і моя cадиба на Другій лінії розташована в тому ж напрямку. Де ж мені перепочити? Просто біда!» – і Ґендзі зібрався лягати спати. «Ні-ні, так не можна робити», – навперебій попереджали служниці. А одна порадила: «Вам можна перебути ніч у вашого знайомого Кії-но камі, що має будинок на березі річки Накаґава. Він нещодавно провів з неї воду у свій сад, і тепер там прохолодно».

«От добре! – погодився Ґендзі. – Тільки я змучився і хотів би, щоб мене туди підвезли».

Звичайно, Ґендзі міг перечекати несприятливий час деінде, адже таємно відвідував чимало будинків, та, мабуть, не хотів засмучувати дружину Аої, яка подумала би: «Нарешті прибув, наче навмисне, в несприятливий день, мабуть, для того, щоб одразу податися до іншої?» Не гаючи часу, покликали Кії-но камі, і той погодився, але, відходячи, скромно висловив побоювання:

«Як на біду, домашні мого батька Ійо-но суке тримаються посту з якогось приводу і на цей час перебралися до мене. Через них, на жаль, у будинку буде тісно для такого шанованого гостя».

Почувши таке, Ґендзі сказав:

«Навпаки, я радий бути з людьми. Мене завжди лякала самотня постіль мандрівника, без жінок. Мені досить хоч якогось місця за ширмою…»

«Справді, кращого місця для перепочинку не знайти», – вирішили його люди й вислали туди гінця. Оскільки переїзд був поспішним і без зайвої пишноти, то Ґендзі виїхав одразу за ним у супроводі найвірніших охоронців, не сказавши й слова міністру.

Кії-но камі просив вибачити, що не встиг як слід приготуватися, але ніхто його не слухав. Для Ґендзі спішно приготували східні покої головного будинку садиби. Дзюркотливий струмок справляв чарівне враження. Любовно доглянутий сад оточував тин у сільському стилі. Що могло бути приємнішим? Повівав прохолодний вітерець, дзвеніли невідомі комахи, в повітрі мерехтіли незліченні світлячки. Милуючись струмком, що витікав з-під галереї, супутники Ґендзі пригощалися вином. Господар метушився навколо, немов «закуску шукав»,^[58] і Ґендзі, спостерігаючи за ним і згадуючи вчорашню розмову, подумав: «Ось вам людина, що належить до середнього стану».

Здогадуючись, що в домі перебуває жінка, яка прославилася гордою вдачею,^[59] Ґендзі захотів побачити її і коли нашорошив вуха, то почув, що в західних покоях хтось є, бо звідти долинав шурхіт одягу й приємні молоді голоси. Почувся і чийсь приглушений сміх. Напевне, служниці підняли ґратчасті вікна, але господар насварив: «Так нечемно!» – а тому їх поспішно опустили. Над внутрішньою перегородкою просочувалося тьмяне світло. Ґендзі підступив до неї, аби хоч щось побачити, але жодної щілини не помітив. Деякий час постояв, прислухаючись. Видно, жінки були неподалік, у головних покоях. Чулося, як вони перешіптуються про нього: «Він занадто серйозний для свого віку. Мабуть, його зовсім не тішить те, що йому так рано підшукали родовиту дружину. А втім, він і тепер не цурається любовних пригод».

Почувши це, Ґендзі, думками якого володіла та, єдина, відчув, як серце його стиснулося від зловісного передчуття: «А що, як доведеться коли-небудь почути плітки й про неї?»

Нічого особливо цікавого в жіночій розмові не було, і він перестав слухати. Встиг лише почути, як хтось із них продекламував у трохи спотвореному вигляді вірш, який він надіслав разом з квіткою «вранішне лице»^[60] дочці принца Сікібукьо. «Видно, вміють розважатися, – подумав Ґендзі, – і до віршів небайдужі. То невже я в їхній господині розчаруюся?»

Зайшов господар, повісив нові ліхтарі й, підтягнувши ґноти світильників, щоб горіли яскравіше, приніс гостеві фруктів і солодощів.

«А як же «завіси й штори»?^[61] Поганий той господар, який про це не потурбувався», – дорікнув йому Ґендзі.

«Ніяк не можу придумати, чим пригостити», – зніяковів Кії-но камі.

Ґендзі примостився поблизу галереї, щоб тимчасово подрімати, і його супутники замовкли. Неподалік розташувалися на ніч привабливі сини господаря. Декого з них він неодноразово бачив у палаці. Разом були й сини Ійо-но суке. Серед них усіх виділявся благородним виглядом один, років дванадцяти-тринадцяти.

«Чиї тут діти?» – поцікавився Ґендзі, й Кії-но камі взявся пояснювати:

«Ось цей – наймолодший син Емон-но камі. Батько, який дуже любив його, помер, коли хлопчик був ще малим, залишивши його під опікою старшої сестри. Він здібний до наук і слухняний, тож я думаю віддати його на службу до палацу, але навряд чи легко зможу цього досягти.

«Як жаль! Виходить, його сестра тепер доводиться вам мачухою?»

«Так, це правда».

«Не дуже-то підходяща мати вам дісталася. Навіть Його Величність знає про неї, бо недавно сказав: «Її батько натякав, що хотів би віддати її на службу до палацу. То що з нею сталося?» Справді, людська доля непередбачувана!» – сказав Ґендзі тоном досвідченої людини.

«О так, її шлюб з моїм батьком був несподіваним. А втім, як ви зауважили, світ мінливий. А доля жінки, як це не сумно, особливо хитка…» – відповів Кії-но камі.

«Ваш батько дорожить новою дружиною? І, мабуть, вважає своєю повелителькою?»

«А як же інакше? Він обожнює її, але ми, передусім я, не схвалюємо такої його легковажності».

«У всякому разі, молодим гультяям він навряд чи поступиться. Попри свій поважний вік, він упевнена в собі людина».

За такою розмовою про те про се Ґендзі нарешті запитав: «А де ж вона зараз?»

«Жінки мали спуститися в нижчі приміщення для прислуги, але, здається, не всі послухалися», – відповів господар. Нарешті захмелілі гості поснули на галереї, і навколо стало тихо.

Тільки Ґендзі не міг спокійно заснути від самої думки про те, що, на жаль, доведеться спати самому. Та ось його увагу привернув шурхіт за північною перегородкою, і він подумав: «О, напевно, вона там ховається». Ґендзі піднявся і, затамувавши подих, прислухався. Він почув хрипкий, але водночас приємний голос хлопця, про якого була розмова з Кії-но камі.

«Гей, де ви?» – питав хлопець.

«Я лежу тут. А гостя вже поклали спати? Я боялася, що він буде надто близько, та, видно, я дарма турбувалася», – відповіла жінка.

Її глухуватий сонний голос дуже скидався на голос хлопця, і Ґендзі здогадався, що це його сестра.

«Гостя помістили в передніх покоях. Нарешті я побачив своїми очима того, про якого чув від людей. Він і справді прекрасний», – прошепотів хлопець.