Ґендзі, – 17 років, син імператора Кіріцубо й наложниці Кіріцубо
То-но цюдзьо, – офіцер Імператорської охорони, син Лівого міністра, брат Аої
Аої, – дочка Лівого міністра, перша дружина Ґендзі
Лівий міністр, – тесть Ґендзі
Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзіцубо, батько Асаґао
Кії-но камі, – намісник провінції Кії
Ійо-но суке, – батько Кії-но камі й чоловік Уцусемі
Коґімі, – молодший брат Уцусемі
Емон-но камі, – батько Коґімі й Уцусемі
Блискучий Ґендзі… Таке ім’я було величавим, але він сам своїми численними витівками, вартими осуду, зводив його нанівець, тож побоюючись, щоб чутки про його любовні пригоди як вітрогона не залишилися в пам’яті наступних поколінь, намагався їх приховати, бо нема нічого гіршого, як людські поговори. А втім, він поводився так стримано, що нічого особливого під час його зальотів не ставалося, тож Катано-но сьосьо[35] посміявся б з нього.
Коли він ще був у чині цюдзьо[36] на службі в Імператорській охороні, то рідко відвідував дім тестя, Лівого міністра. А тому в тій родині навіть підозрювали, чи він часом не захопився іншою невідомою особою. Насправді ж Ґендзі зовсім не був схильний до звичної в такому віці раптово-нерозсудливої закоханості, але мав звичку іноді, всупереч самому собі, віддатися пристрасті, що вимагала зусиль і, на жаль, призводила до невтішних наслідків.
Під час тривалих безпросвітних дощів, коли в палаці дотримувалися обряду очищення душі й тіла,[37] Ґендзі перестав бувати у домі Лівого міністра, тож там непокоїлись і нарікали, але постійно присилали йому різноманітний найкращий одяг та інші дрібнички, а сини міністра відвідували його в палаці. З-поміж них Ґендзі найближче здружився з То-но цюдзьо, що народився від принцеси крові й був незмінним учасником усіх розваг частіше, ніж інші. Йому, зятеві Правого міністра, було нудно в домі тестя, хоча там йому догоджали, як могли, а він, невиправний гульвіса, шукав любовних насолод деінде. Запрошуючи Ґендзі до себе, в розкішно облаштовані покої батьківського дому, спільно, днями й ночами, проводячи з ним час за навчанням і розвагами й, ні в чому не відстаючи від нього, хлопець так з ним здружився, що без усяких церемоній звіряв йому свої сокровенні думки.
Одного вечора, коли від самого ранку нудно сіявся дощ, а в палаці було майже безлюдно, Ґендзі сидів біля світильника у своєму, як ніколи, тихому службовому приміщенні й переглядав книжки. То-но цюдзьо, його нерозлучний приятель, вийняв з шафки, що стояла поблизу, різнокольорові аркуші паперу й, видно, дуже захотів їх почитати.
«Ну що ж, покажу тобі лише ті, які чогось варті. Бо є також нікудишні», – зважився Ґендзі.
«Саме ті, які ти вважаєш нікудишніми, я хотів би прочитати. Звичайних я, недостойний, переглянув чимало, коли сам обмінювався листами. Як на мене, найцікавішими є саме ті, що написані в мить роздратування або надвечір в очікуванні зустрічі», – настирливо наполягав То-но цюдзьо.
Звичайно, Ґендзі міг бути абсолютно спокійним, бо листи, якими понад усе дорожив, він зберігав не в цій убогій шафці, а заховав напевне подалі від чужих очей, тож не заперечував, коли приятель узявся переглядати решту. «О, які вони в тебе різні! – сказав То-но цюдзьо і почав допитуватися: – Цей від такої-то?… А от цей?…» Вражений тим, як товариш іноді вгадував авторку листа, а іноді сумнівався у своїх здогадах, відбуваючись небагатьма малозначущими словами, Ґендзі повернув листи у шафку.
«Мабуть, і ти назбирав їх силу-силенну, – сказав він. – От хотілося б на них поглянути! Тоді я з радістю відкрив би для тебе цю шафку».
«Навряд чи в мене знайдеться щось вартісне, – заперечив То-но цюдзьо. – Останнім часом я нарешті зрозумів, що немає на світі жінки без вад, яка була б у всьому самою досконалістю. Гадаю, є чимало жінок, начебто здатних на глибокі почуття, що вправно орудують пензликом, щоб написати листа, і вчасно дають доречну відповідь, але, правду кажучи, якщо шукати серед них досконалу, то жодна не витримає випробування. Як це не прикро, але більшість з них переоцінює свої здібності й принижує чужі. Буває й так, що дівчина, яка і вдень, і вночі перебуває під незмінною опікою батька й матері, що хочуть забезпечити їй гідне майбутнє, лише завдяки хвалебним чуткам про свої приховані чесноти збуджує зацікавлення до себе. Вона, молода, вродлива й простодушна, ще не обтяжена домашніми обов’язками, може дечого навчитися в людей і, природно, зосередившись на якомусь одному виді мистецтва – музиці чи поезії, – досягти високого рівня. Домашні, розводячись про неї, приховують її вади й всіляко прикрашають чесноти, але хіба можна безпідставно, наздогад, зневажливо питати: «Та невже це правда?». Однак, на жаль, коли зустрінешся з нею, щоб розвіяти такі сумніви, обов’язково розчаруєшся».
Вражений його обізнаністю, Ґендзі почувався ніяково – можливо, готувався доповнити почуте своїми висновками. Тож, усміхаючись, запитав:
«А взагалі бувають жінки без жодних обдарувань?»
«Звичайно, бувають, але кого вони можуть привабити? Жінок нікчемних, нічого не вартих, так само мало, як і тих, яких вважають бездоганними, вершиною досконалості. Дівчата, що за народженням належать до високого стану, батько-мати дбайливо доглядають і часто приховують від чужих очей їхні вади, тож, природно, вони справлятимуть якнайкраще враження. Дівчата у батьків середнього стану мають різні вдачі й нахили, а тому відрізнити їх одна від одної набагато легше. Що ж стосується дівчат низького походження, то про них не варто й згадувати», – відповів То-но цюдзьо з таким виглядом, ніби йому відкрито всі таємниці, а тому Ґендзі поцікавився:
«А як, по-твоєму, за якими ознаками треба відносити людей до одного з цих трьох станів? Адже буває так, що людина благородного походження розорюється, ранг має низький і зводиться на пси. І, навпаки, простолюдин піднімається до рівня вельможі, пишно обставляє свій дім дорогими меблями, обвішує прикрасами й усе турбується, щоб не відстати від інших багатіїв. Тож до якого стану їх обох можна зарахувати?»
І саме тоді для виконання обряду очищення душі й тіла до палацу прибули Сама-но камі, головний конюший лівих стаєнь, й Тосікібу-но дзьо з Церемоніального відомства. Оскільки обидва були добрячими гульвісами й вправними баляндрасниками, То-но цюдзьо, ніби давно чекаючи на них, залучив їх до суперечки про те, кого з жінок до якого стану треба зараховувати. І за розмовою сказали вони чимало такого, що стало для Ґендзі великою несподіванкою.
«Хоч би як високо піднялася людина низького походження, все-таки оточення ставитиметься до неї упереджено, – почав Cама-но камі. – А буває так, що людина благородного роду, позбавлена засобів для існування, з плином часу втрачає довіру й повагу людей, але зберігає гордість навіть у злиднях. Їх обох я зарахував би до середнього стану. Якщо говорити про таких, як дзурьо, чиновників, зайнятих управлінням далеких провінцій, що за службою мають визначений статус, але все-таки між собою трохи різняться, то в наш час з їхнього середовища можна вибрати цілком пристойну дівчину середнього стану. Як на мене, приємне враження справляє не стільки скороспілий вельможа, як придворний четвертого рангу, що не став радником, але заслужив повагу серед людей і живе собі спокійно, втішаючись своєю родовитістю. В його домі панує достаток, а дочки живуть у розкошах і дістають бездоганне виховання. Можна навести чимало прикладів того, як вони, ставши на службу в палаці, досягають несподіваного щастя раніше за інших суперниць».
«Виходить, що все залежить від заможності батьків», – сказав, посміхаючись, Ґендзі.
«Так міг би сказати хтось інший, а не ти», – дорікнув То-но цюдзьо.
«Якщо зустрінеш дівчину, яка виросла в родовитій і шанованій усіма людьми сім’ї, але не вражає ні вродою, ні зразковою поведінкою, то мимоволі з прикрістю подумаєш: «Як же її виховували?» А от коли у схожій сім’ї дочка виросте в усьому бездоганною, то кожен уважатиме це зовсім природним і не здивується, ніби чимось незвичайним. А втім, не мені про них, сановитих, судити. Як на мене, особливу увагу привертає до себе несподівано вродлива, нікому невідома жінка, що живе самотньо в убогій оселі за ворітьми, обвитими хмелем. «Чому вона прирекла себе на таке відлюдництво?» – дивуєшся, і серце шалено тягнеться до неї. А хіба раптом не збудить зацікавлення інша особа, що живе з батьком, старим товстуном, та осоружним старшим братом й, оберігаючи свою гідність, в скромній задній кімнаті, як не дивно, досягає незвичайної витонченості в усьому, нехай навіть у незначному, до чого прикладає руку? І хоча, звичайно, вона навряд чи витримає порівняння з досконалими, без жодних вад, жінками, нею не можна нехтувати», – сказав Сама-но камі, глянувши на Тосікібу-но дзьо, і той, видно, здогадався, що натяк стосується його сестер, про які останнім часом точилися розмови, але промовчав.
«Що ж тут дивного, якщо навіть серед високого стану важко знайти ідеальну жінку?» – напевне, думав Ґендзі. У м’якому білому одязі з абияк накинутим носі,[38] з розпущеним шнурком, він напівлежав, спершись на лавочку-підлокітник, і його обличчя, осяяне вогнем світильника, вражало невимовною красою. От якби він був жінкою! Такому не підійде до пари навіть найкраща з найкращих.
Юнаки й далі не переставали обговорювати різних жінок.
«Узагалі навіть з-поміж багатьох жінок, бездоганних у всьому, неможливо зупинити свій вибір на одній, яка стала б твоєю опорою в житті, – сказав Сама-но камі. – До речі, так само важко знайти чоловіка, який на службі в Його Величності міг би стати надійною підвалиною держави, бо рідко у кого є всі потрібні для цього здібності. Хоч би яким мудрим він був, ніколи не буває так, щоб один чоловік або двоє вправно порядкували державними справами. Вищим допомагають нижчі, нижчі підкоряються вищим – усе залагоджується завдяки взаємним домовленостям і пóступкам. Коли ж задумаєшся над вибором жінки, якій доведеться порядкувати в невеликій сім’ї, то виходить, що вона має поєднувати в собі безліч різних, потрібних якостей. Адже буває так, що жінка розуміється на чомусь одному, а на іншому – нітрохи, бо, як кажуть, у неї «…все не так…»,[39] тож витерпіти її найчастіше несила. Річ зовсім не в тому, що нам до вподоби перебирати численних жінок задля власних любовних розваг. Ні, просто кожен щиро хоче знайти одну-єдину, яка могла б стати йому надійною опорою в житті. Зрештою, все одно доведеться зупинити на комусь свій вибір, тож хочеться відшукати жінку, яка припала б до душі, але не потребувала перевиховання й не мала невиправних вад.
Буває, що чоловік, неспроможний порушити колишню обітницю, залишається жити з жінкою, яка йому зовсім не до душі. В людських очах він видається чесною людиною, а пов’язана з ним жінка вважається наділеною тонкими душевними рисами. Однак хоч скільки пар я бачив у житті, жодна з них не здавалася мені особливо бездоганною. Я вже не кажу про вас – вищого від вас немає нікого, тож яка жінка виявиться для вас гідною?
Молоді миловиді жінки думають лише про те, щоб жодна порошинка на них не впала. Як пишуть листа, щедро добирають слова, котрі, збігаючи стовпчиками вниз непомітно, наче пензлик ледь-ледь торкається паперу, змушують тривожитися і відчайдушно сподіватися: «От би глянути на неї зблизька!» Коли ж підступиш до неї настільки близько, що чуєш її голос, вона, вправно приховуючи свої вади, говорить якомога менше й так тихо, наче задихається. Заворожений її лагідною вдачею, зблизишся з нею, оточиш турботами, а вона виявиться вітрогонкою. Легковажність треба вважати щонайпершою жіночою вадою.
Якщо головним обов’язком жінки є турбота про чоловіка, то навіщо, здавалося б, їй зацікавлення мистецтвом, розуміння сумовитої краси мінливого світу й здатність показувати свою чутливість з будь-якого, навіть найменшого, приводу? Але хіба краще, якщо вона, немов проста служниця, повсякчас метушиться по дому із заклопотаним виразом обличчя і волоссям, закладеним за вуха, байдужа до враження, яке справляє на людей?
Чи особливо розповідатимеш чужій людині про те, що було на службі, які новини при дворі та у знайомих сім’ях, що сталося доброго чи поганого – словом, про все, що впало в очі та вуха? Ясна річ, хочеться поділитись думками з людиною близькою, здатною вислухати тебе й зрозуміти. А що робити чоловікові такої заклопотаної особи? Він то сміється сам до себе, то плаче, то, розсердившись, подумає: «А чи варто розповідати?» – і відвернеться, посміхнеться своїм думкам або потай зітхне, а дружина тільки розгублено дивиться на нього знизу вгору: «Та що це з ним?» Ну хіба не прикро?
А чому б не взяти дружину по-дитячому простодушну, лагідну і самому зайнятися її вихованням? З нею матимеш чимало клопоту, але почуватимеш, що твої зусилля не даремні. І справді, побачивши таку жінку поряд, на її вади подивишся крізь пальці, бо дуже мила. Але якщо доведеться залишити її на час саму, то наставляєш її, як годиться, однак навіть з найпростішими обов’язками вона не може дати собі ради, бо їй не вистачає розуміння чи то важливої справи, чи то якої-небудь дрібниці. Вкрай прикро від такої жіночої вади. І, навпаки, жінка, зазвичай сувора, неприваблива, може іноді висвітитися з кращого боку», – сказав усезнайка Сама-но камі, але, не дійшовши певного висновку, лише тяжко зітхнув.
«А тепер залишімо осторонь розмову про походження жінки та її зовнішність, – провадив він далі. – Якщо вона не прославилася упертим норовом, а розсудлива і спокійна, то врешті-решт можеш зупинити на ній свій вибір. І якщо, крім того, виявиш у дружини естетичний смак і сердечність, то радій і не старайся прискіпливо вишукувати в ній вади. Якщо в жінки лагідна, миролюбна вдача, то, природно, зовнішня витонченість додасться пізніше.
Бувають жінки, звабливі й боязкі, які хтозна-як терплять образи й прикидаються спокійними й наче безтурботними, а коли вже не можуть стримати накопиченого в серці гніву, вибухають потоком невимовно гірких слів або сумною піснею і, залишивши чоловікові докірливий подарунок на згадку, ховаються від людей в гірській глушині або на дикому морському узбережжі.
О проекте
О подписке