Він докладно розпитав її про візит до матері покійної, а вона, розповівши про зворушливо-сумне враження від її оселі, передала йому листа від неї: «Ваша милість така незмірна, що я ніяковію… Але від Вашого послання, згадки про дочку, я поринаю в темряву відчаю.

 
Всохло дерево,
Що буйним вітрам
Дорогу перепиняло,
А мене непокоїть думка:
Що ж станеться з кущиком хаґі?»
 

Мати писала досить плутано й навіть образливо, але Імператор, напевне, пробачив їй, зваживши на те, що вона ще не отямилася після пережитого горя. Сам він намагався приховати свої переживання, але це йому не вдавалося. Безперестанку перебирав у пам’яті численні спогади про покійну, починаючи з того, як вони вперше зустрілися, і був приголомшений тим, що не помітив, як минуло стільки часу після останньої розлуки, хоча за її життя не міг обійтися без неї ані хвилини.

«Я постійно думав віддячити матері покійної за наполегливе прагнення виконати заповіт покійного чоловіка, старшого радника, – віддати дочку на службу до палацу, але тепер усе вже марно… – сказав Імператор, згадуючи про сумну долю матері. – А проте як виросте юний принц, щастя їй ще всміхнеться. Аби тільки довше пожила».

Мьобу показала йому подарунки.

«От було б добре, якби оця шпилька^[21] була принесена з царства безсмертних…» – віддавався він нездійсненним мріям.

 
«Якби-то мав я
Чарівника,
То знав би
З його слів,
Де милої душа».
 

Хоча образ Ян Ґуйфей малював обдарований художник, картині бракувало яскравого подиху життя, бо пензлю не все підвладне. Її обличчя, як і лотоси на озері Тайє та плакучі верби коло палацу Вейан,^[22] було привабливим разом з розкішним одягом у китайському стилі, але Імператор, згадуючи свою ніжну, ласкаву коханку, не міг порівняти її з красою квітів і пташиним співом. Щоранку й щовечора вони присягалися, що «в наступному житті в небі літатимуть нерозлучною парою, а на землі ростимуть, як дерева із зрощеними гілками»,^[23] але потім вона покинула цей світ і залишила його з важким тягарем на душі від нездійсненої обіцянки.

Коли під шум вітру й комашине дзижчання Імператор віддавався сумним роздумам, ньоґо Кокіден, яка вже давно перестала його відвідувати, цієї прекрасної місячної ночі влаштувала музичні розваги. Таке зухвальство його страшно дратувало. Середня знать і придворні пані, знаючи про його горе, також обурювалися. А вона, завжди вирізняючись самолюбним і непокірним норовом, поводилася так, ніби нічого й не сталося. А тим часом місяць зайшов.

 
«Якщо й над хмарами
Від сліз тьмяніє
Осінній місяць,
То невже є світло
Унизу, в оселі серед бур’яну?»
 

Імператор згадував про оселю покійної до пізньої ночі, аж «поки не погас ґніт самотньої лампи».^[24] Напевне, була варта Бика,^[25] бо він почув, що Ліва Імператорська охорона оголосила про зміну вартових. Не приваблюючи до себе допитливих поглядів, подався до спочивальні, оточеної навколо ширмами, але ніяк не міг заснути. А як уранці прокинувся, то з приємністю згадав, як колись, за життя коханої, просипав з нею всю ніч і, не помітивши, що настав ранок, занедбував уранішні державні справи. До сніданку лише торкнувся для годиться, а під час обіду своєю байдужістю до їжі викликав у слуг співчуття до його глибоких душевних ран. «Просто лихо! – бідкалися придворні, зітхаючи. – Мабуть, в усьому винна обітниця, зроблена у попередньому житті. Просто лихо, що Його Величність у ставленні до Кіріцубо не зважав на людський осуд і докір, ба навіть втратив розсуд, а тепер, після її смерті, навіть занехаяв державні справи», – і пошепки натякали на поганий приклад якогось заморського володаря.

Минали дні й місяці, й от нарешті юний принц вернувся до палацу. Він виріс таким вродливим, що здавався людиною з іншого світу, й мимоволі викликав в Імператора страх.^[26] Наступної весни, коли настав час призначити принца-спадкоємця, Імператор у душі хотів обійти старшого сина на користь молодшого, та оскільки той не мав за собою впливового покровителя з материного боку, а придворні загалом, напевне, не схвалили б порушення порядку успадкування трону, то йому довелось мовчки примиритися, щоб не нашкодити останньому. «Навряд чи Його Величність пішов би так далеко, – перешіптувалися придворні, – навіть якщо настільки сильно любить молодшого сина». Нарешті ньоґо Кокіден заспокоїлася.

Що ж стосується матері покійної наложниці, то вона поринула в невтішну тугу, повсякчас прагнула з’єднатися з дочкою на тому світі й, мабуть, через це, на превеликий жаль Імператора, врешті померла. Юному принцу сповнилося шість років, і він, уже добре розуміючи ціну втрати, гірко плакав. Останнім часом бабуся, яка дбайливо його вирощувала не один рік і місяць, раз у раз казала, як їй тяжко з ним розлучатися.

Відтоді юний принц став жити лише в палаці. Коли йому сповнилося сім років, його вперше, на церемонії, прилучили до читання ієрогліфічних текстів, і він показав такі високі, невідомі у світі, розумові здібності, що Імператор дивився на нього з деяким острахом.

«Тепер, гадаю, вже ніхто не зможе ненавидіти його. Хоча б тому, що в нього немає матері, вони мали б його любити», – казав Імператор і всюди, навіть у покої ньоґо Кокіден, за ширми, водив його із собою. І суворий воїн, і лютий ворог, побачивши принца, всміхнулися б, тож навіть вона не могла явно відштовхувати хлопця. Крім старшого сина, вона народила Імператорові ще двох дочок, але вони аж ніяк не могли затьмарити улюбленця. Інші наложниці також не ховали перед ним свого обличчя за віялом або ширмою, бо вже в такому юному віці він був настільки благородно-привабливим, що всі вони вважали його загадковим і цікавим учасником їхніх розваг.

Ясна річ, він не тільки успішно вивчав обов’язкові заморські науки,^[27] але й дивував придворних чарівними звуками кото^[28] і флейти, що відлунювали в Імператорському палаці. Якщо ж розповідати про все, в чому він був неперевершеним, то це здаватиметься неприємно-надмірним перебільшенням.

Одного разу Імператор довідався, що в складі корейської делегації, яка прибула до столиці, є відомий віщун, та оскільки запросити його до палацу забороняла настанова імператора Уда своїм наступникам, то він потай послав свого молодшого сина до будинку Корокан, в якому приймали іноземних послів і делегації. Повів хлопця туди як свого сина Удайбен, його опікун. Придивляючись до його обличчя, вражений віщун раз у раз кивав головою.

«Обличчя цього юнака показує, що йому призначено стати Батьком країни, досягнути посади Верховного правителя, але у такому разі в країні настануть чвари й народ зазнає страждань. А можливо, йому судилося бути опорним стовпом Імператорського двору й цілої держави, та, жаль, я в цьому до кінця не впевнений», – підсумував він.

Удайбен також був вельми освіченою людиною, і його розмова з гостем виявилася дуже цікавою. Вони обмінялися віршами китайською мовою, і при цьому віщун висловив і свою радість від того, що перед самим від’їздом на батьківщину зустрів такого незвичайного юнака, і смуток від розлуки з ним, на що хлопець відповів своїм зворушливим віршем. Зачарований його поетичним талантом, гість наділив його дорогими подарунками. З Імператорського палацу, у свою чергу, надійшла щедра винагорода гостеві.

Чутка про таке пророцтво розійшлася сама собою, і хоча Імператор зберігав його при собі, Правий міністр, дід принца-спадкоємця, разом із ріднею занепокоївся: «Власне, що це могло б означати?»

Щиро дбаючи про долю свого молодшого сина, вже раніше Імператор звертався до послуг вітчизняних ворожбитів і тому досі не надав йому навіть звання принца крові – міко. Але тепер, переконавшись, що корейський віщун справді з великим розумом, вирішив: «Не годиться пускати його по хвилях життя принцом без рангу, який не має впливового покровителя з материного боку. Оскільки й моє правління недовговічне, то краще, щоб він залишився простим підданим, що візьме на себе турботу про державне правління і тим самим забезпечить собі надійне майбуття», – і заради цього спонукав його якомога наполегливіше вивчати різноманітні науки й мистецтва. Жаль було залишати такого обдарованого юнака звичайним підданим, але визнання його принцом крові викликало б підозру серед придворних, а тому, порадившись з астрологами, які підтвердили попередні пророцтва, Імператор постановив назвати його Ґендзі, тобто прилучити до роду Мінамото.

Минали місяці й роки, а Імператор ні на мить не забував про Кіріцубо, покійну наложницю-матір. Щоб хоч якось розвіяти журбу, запрошував до себе начебто достойних привабливих жінок, але щоразу розчаровано запитував себе: «Невже в цьому світі немає нікого, хто міг би зрівнятися з нею?» Та згодом почув від Найсі-но суке, придворної з власної прислуги, про нечувану красу Четвертої дочки попереднього імператора, яку дбайливо оберігає її мати-імператриця. Найсі-но суке раніше служила у попереднього імператора, добре знала принцесу від самого малечку й навіть тепер з нею іноді зустрічалася.

«Я служила у трьох імператорів, але досі не бачила жінки, схожої на покійну. І тільки дочка попередньої матері-імператриці виросла геть-чисто до неї подібною. Ніде на світі не знайти такої красуні!» – доповіла Найсі-но суке, і в Імператора забилося серце: «Невже?…»

Він увічливо попросив матір віддати дочку до себе на службу, і вона завагалася – мовляв, буде лихо, бо мати принца-спадкоємця вже показала зловісний приклад, коли грубо знущалася з Кіріцубо, – але, так і не приставши на його прохання, несподівано вмерла.

Коли принцеса осиротіла, Імператор настійно домагався її згоди, обіцяючи, що ставитиметься до неї наче до власної доньки. Її прислуга, опікуни й старший брат, принц Хьобукьо, вирішивши, що їй краще жити в палаці, ніж залишатися самотньою, що так вона трохи заспокоїться після материної смерті, порадили переїхати туди.

Називали її Фудзіцубо.^[29] Обличчям і поставою вона справді напрочуд була схожою на покійну Кіріцубо, а високе походження робило її ще чарівнішою в очах придворних. Ніхто не дивився на неї зверхньо, а вона поводилася так, як її душа бажала. Імператор кохав покійну всупереч осуду оточення і не забував про неї тепер, але само собою привертався до нової принцеси й глибоко відчув, що вона, як ніхто інший, начебто заспокоїла його душу.

Юний Ґендзі супроводжував Імператора повсюди, й особа, до якої той найчастіше навідувався, не могла від нього сором’язливо сховатися. Усі вважали себе не гіршими за інших і справді були гарними, але немолодими, тоді як принцеса Фудзіцубо була юною і чарівною, тож, природно, юнаку крадькома вдавалося її побачити, хоча вона старанно ховала обличчя за віялом або ширмою.

Образ матері не зберігся в його пам’яті навіть невиразною тінню, але зі слів Найсі-но суке він знав, що принцеса дуже схожа на неї, тож в його юному серці зародилася ніжність до неї і щире бажання часто бачити її та зблизитися з нею.

Імператор, який обох безмежно любив, просив принцесу:

«Не стороніться хлопця. Не знаю чому, але мені здається, що ви дуже схожі на його матір. Не вважайте, що він невихований, коли бачите, що він до вас горнеться, постарайтеся його полюбити. Обличчям й очима ви обоє такі схожі, що вас, природно, можна вважати матір’ю і сином».

Тому, почувши такі слова, з дитячою безпосередністю хлопець не пропускав будь-якої нагоди, щоб, передаючи принцесі весняну квітку або осінній кленовий листок, виказати їй свою любов. Помітивши це, ньоґо Кокіден не тільки відчула неприязнь до нової суперниці, але й спалахнула давньою ненавистю до Ґендзі.

Своєю надзвичайною красою Ґендзі не мав у світі собі рівних, навіть чарівна принцеса Фудзіцубо не могла його в цьому перевершити, тож люди називали його Блискучим. Та оскільки Імператор порівну наділив своєю любов’ю як сина, так і принцесу, то її називали Сонцесяйною.

Коли Ґендзі сповнилося дванадцять років, Імператор мусив, хоча й не хотів змінювати його чарівної підліткової зовнішності, провести обряд досягнення повноліття. Сам ненастанно клопотався і, готуючи таку урочистість, до усталених правил його проведення додавав чимало своїх.

За пишністю і розмахом церемонія мала не поступатися тій, яка відбулася кілька років тому в південній палаті Сісінден, коли відзначалося повноліття старшого сина, принца-спадкоємця, а щоб наступні повсюдні бенкети, за які відповідали такі державні установи, як палацова скарбниця й рисові комори, схильні до недбальства, відбувалися як слід, Імператор заздалегідь віддав особливі розпорядження, щоб усі дотримувалися правил.

У східному передньому покої палати Сейрьоден встановили трон, обернувши його на схід, а перед ним – сидіння для майбутнього повнолітнього Ґендзі та Лівого міністра, відповідального за церемонію. Ґендзі з’явився на варту Мавпи.^[30] Обабіч його щік звисали жмути волосся зачіски «мідзура», а обличчя світилося рум’янцем… Як жаль, що таким його більше ніхто не побачить! Головний скарбник взявся укладати зачіску. І коли Імператор з болем у серці побачив, як той обрізує таке гарне волосся, то, ледве стримуючи сльози, подумав: «От якби вона побачила його тепер!..»

Коли після завершення обряду Ґендзі, переодягнений по-дорослому в покої для відпочинку, спустився у сад і виконав подячний танець, в усіх людей від зворушення забриніли сльози. А що вже казати про Імператора? Він ледве тримав себе в руках, зі смутком у душі згадуючи про минуле, що вже починало забуватися. «А чи не зашкодить його зовнішності нова зачіска й дорослий одяг у такому юному віці?» – турбувався Імператор, але, навпаки, хлопець став тепер прекраснішим.

Лівий міністр, відповідальний за проведення обряду повноліття, мав від принцеси крові, молодшої сестри Імператора, єдину дочку. На неї накинув оком принц Весняних покоїв,^[31] але міністр не спішив давати згоди, бо мріяв віддати її за Ґендзі. А коли запитав, як до цього ставиться Імператор, то із задоволенням почув від нього: «Ну що ж, оскільки зараз у хлопця немає опікуна, то час переходити до шлюбного обряду^[32]».

Коли Ґендзі зайшов у вітальню, де відбувалося святкове частування, то сів у ряд, як вимагали правила, за принцами крові. Міністр, сидячи поруч, спробував натякнути йому на свій намір віддати дочку за нього, але юний і сором’язливий хлопець не знав, що й відповісти.

Потім Найсі-но суке переказала міністрові веління Імператора з’явитися в його покоях, і той відразу послухався, а інша пані з його прислуги передала йому винагороду за участь у церемонії: як було заведено, просторе біле жіноче уцікі^[33] й повний набір жіночого одягу.

Простягаючи чашку з вином, Імператор запитав міністра про незмінність його наміру:

 
«Коли вузлом ти пов’язав
Волосся юнака
В день повноліття,
То поєднав навіки
Й долі молодят?»
 

 
«Його волосся
Міцно пов’язав
З бажанням,
Щоб назавжди зійшлись вони,
Поки шнурок не зблякне пурпуровий», —
 

відповів міністр і, спустившись з довгого мостика, виконав подячний танець.

Міністрові подарували коня з Лівої Імператорської конюшні й сокола з Канцелярії Імператорського двору. Принци крові і знатні вельможі, стоячи в ряд під сходами, отримали дорогі подарунки відповідно до своїх рангів.

Наїдки в кипарисових коробочках і фрукти у прив’язаних до гілок кошичках приготував той-таки Удайбен за велінням Імператора. Таць з рисовими колобками й китайських скриньок з подарунками для гостей було повно-повнісінько, набагато більше, ніж у день повноліття принца Весняних покоїв. Одним словом, панувала небачена щедрість.

Того вечора Імператор послав Ґендзі до садиби Лівого міністра. Там прийняли майбутнього зятя із щирою душею, пишно, за всіма звичаями. Рідню міністра від його незвичайної краси у такому юному віці переповнювала тривога: «А чи довговічна вона?» Сама наречена, Аої, набагато старша від судженого, почувалася вкрай ніяково.

Оскільки Лівий міністр користувався прихильністю Імператора, а його дружиною була сестра Імператора, тож посідав впевнене становище при ньому. А от Правий міністр, що як дідусь принца Весняних покоїв мав би правити в майбутньому державою, тепер, коли Лівий міністр привернув до себе Ґендзі, утратив свій вплив.

Лівий міністр мав багато дітей від різних жінок. Принцеса крові народила йому дуже вродливого сина, Куродо-но сьосьо,^[34] молодшого офіцера Імператорської охорони, якого Правий міністр хотів мати за зятя, віддавши за нього свою найулюбленішу Четверту дочку, хоча з його батьком часто не ладнав. Обидва, Ґендзі й той молодший офіцер, якими тесті однаково дорожили, були ідеальними побратимами.

Ґендзі не міг довго перебувати в домі Лівого міністра, бо Імператор часто викликав його до себе. В його душі жив тільки образ принцеси Фудзіцубо, що не мала рівних собі у світі. «От з такою я хотів би одружитися! Але, на жаль, іншої такої нема. Звісно, дочка міністра гарна й добре вихована, та душа до неї не лежить», – думав він і, зосередившись своїм юним серцем на цій єдиній пристрасті, відчував нестерпний біль.

Тепер, коли Ґендзі став дорослим, Імператор не пускав його за ширми, куди сам заходив. Під час музичних розваг той принц супроводжував її гру на кото співом своєї флейти, а її голосок, ледве чутний з-за ширми, солодко заспокоював йому душу. От, мабуть, тому життя в палаці його так вабило. Перебуваючи там поспіль днів п’ять-шість, він іноді повертався на один-два дні у дім міністра, однак той не осуджував його, зважаючи на його юність, і ставився до нього, як завжди, дбайливо.

Для молодої пари міністр добрав найкращу прислугу. Часто влаштовував приємні забави – одним словом, з усіх сил, як тільки міг, намагався догодити зятеві.

Покої Кіріцубо Імператор передав Ґендзі й залишив при ньому колишніх материних служниць. За його дорученням ремонтна служба й столярна майстерня до невпізнання перебудували материн будинок. У саду, який і раніше славився деревами й штучними пагорбами, розширили ставок так, що вся садиба засяяла своєю красою по-новому. «Якби-то я міг поселити тут особу, до якої тягнеться душа!» – думав юнак, зітхаючи.

Кажуть, начебто Блискучим назвав Ґендзі корейський віщун, вражений його вродою.