Ґендзі – завершення життя і після…
Блискучий принц Ґендзі через рік після своєї відставки раптово помер. Дещо раніше, після важкої хвороби, пішла з життя його кохана дружина Мурасакі.
У завершальних розділах роману з’явилися нові герої. Підріс народжений його третьою дружиною син Каору, формально син Ґендзі, насправді – плід зради дружини. Сама ж Третя принцеса, усвідомивши свою провину, доживала віку в монастирі. Один із молодших братів Ґендзі й імператора Судзаку, так званий Восьмий принц, після розчарувань життя поселився в містечку Удзі на південь від столиці і присвятив себе службі богам. Каору відвідав Удзі й став упадати за двома дочками принца, особливо за старшою. Та відкинула його з огидою і пішла з життя після смерті батька. Каору дізнався від старої пані – хазяйки дому в Удзі – секрет свого народження, що посилило в нього відчуття своєї нікчемності. Молодша ж дочка Восьмого принца між тим відповіла на залицяння принца Ніоу (внук Ґендзі і син діючого імператора) і вийшла за нього заміж. Після того як Ніоу з Другою принцесою переїхали до столиці, в оповіді з’явилася ще одна (позашлюбна) дочка Восьмого принца. Її звали Укіфуне (в перекладі ієрогліфів – човник, що пливе за водою). Каору зацікавився нею і хотів було зробити своєю наложницею, але та закохалась у Ніоу. Розгублена через необхідність обирати між двома шляхетними кавалерами, вона хотіла було втопитись, але її врятували і відправили в монастир у горах на схід від Кіото.
Глибоким песимізмом пройняті події в останній частині твору. Величні дні були при Блискучому Ґендзі – і все минуло. Наступне покоління – принци Каору і Ніоу – виявилися дрібнішими постатями. Мурасакі Сікібу натякає, що то така КАРМА. Природа, що створила Великих героїв, відпочиває на їхніх нащадках.
Борис Яценко
Повість про Ґендзі
Покої павлонії
Головні персонажі:
Ґендзі, – від народження до 12 років
Імператор Кіріцубо, – батько Ґендзі
Наложниця Кіріцубо, – мати Ґендзі
Ньоґо Кокіден, – дочка Правого міністра, дружина імператора Кіріцубо
Принц-спадкоємець, – старший син імператора Кіріцубо й ньоґо Кокіден
Принцеса Фудзіцубо, – наложниця імператора Кіріцубо, майбутня імператриця
Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзіцубо
Лівий міністр, – тесть Ґендзі
Аої, – дочка Лівого міністра, перша дружина Ґендзі
Куродо-но сьосьо, – син Лівого міністра, брат Аої
Хтозна-коли серед численних ньоґо й кої[4] – дружин і наложниць Імператора – була одна особа не вельми знатного роду, яка здобула собі його особливу прихильність.
Ті з них, що від самого початку, ставши на службу в Імператорському палаці, самовпевнено вважали себе гідними такої ласки, від заздрощів зненавиділи її за таку зухвалість. А ще більше не могли заспокоїтися наложниці, що були однакового або нижчого від неї походження. Те, що вона зранку і ввечері прислужувала Імператору, їх вкрай дратувало, і це, напевне, накликало на неї стільки злості, що вона занедужала й усе частіше проводила дні в батьківському домі, та все одно, щораз більше жаліючи її, Імператор, незважаючи на людський осуд, так ласкаво з нею обходився, що міг би стати недобрим прикладом для майбутніх поколінь.
Найвищі вельможі й середня знать несхвально відводили погляди, бо така пристрасть їх приголомшила. Вони казали, що саме за подібних обставин у Морокосі[5] зчинявся розбрат і наставала руїна. А коли в країні поступово ширилося невдоволення і в пам’яті спливав випадок з Ян Ґуйфей,[6] наложниця багаторазово зазнавала кривди від своїх суперниць, але завдяки особливій доброті Імператора й далі приходила на службу у палац.
Її батька Дайнаґона, старшого радника міністра, вже не було на цьому світі, однак мати, його головна дружина, господиня північних покоїв, особа благородного походження і старожитніх чеснот, з усіх сил старалася, щоб на будь-яких урочистостях у палаці її дочка не поступалася суперницям, що мали заможних, впливових батьків, але та, позбавлена надійної опори, все ж іноді почувалася безпорадною і самотньою.
Напевне, зв’язок наложниці з Імператором у попередньому житті був навдивовижу міцним, бо вона народила сина небаченої краси, справжню перлину. Імператор чекав з нетерпінням – коли ж нарешті? – зустрічі із сином, а коли того привезли до палацу, був вражений його рідкісною вродою.
Першого сина Його Величності сина народила дочка Правого міністра, тож люди не сумнівалися, що свого часу той стане принцом-спадкоємцем. Та оскільки з новонародженим його не можна було й порівнювати, то Імператор, як і дотепер, ставився до старшого сина доброзичливо, а от молодшого сприймав як свій найдорожчий скарб.
Від самого початку наложниця посідала досить високе становище в палаці й не мала б постійно прислужувати Імператору, але той намагався бути завжди з нею – першою викликав до себе на звичні музичні розваги або інші мистецькі урочистості, а інколи нізащо не відпускав її від себе й після ночі, проведеної разом у своєму покої, і тим самим, природно, виставляв її в ролі особи низького звання. Та коли вона народила сина, його ставлення до неї настільки різко змінилося, що мати першого сина, дочка Правого міністра, засумнівалася: а чи не станеться так, що не її сина призначать принцом-спадкоємцем? Докори цієї дружини, ньоґо Кокіден,[7] сильно непокоїли Імператора, бо він не був байдужим до матері своїх дочок, яка з’явилась у палаці раніше за всіх наложниць.
Хоча улюблена наложниця перебувала під щедрою опікою Імператора, багато хто принижував її і прискіпувався з будь-якого приводу, тож вона, квола й безпорадна, з гіркотою в душі зізнавалася собі, що його прихильність швидше принесла їй горе, ніж радість. Жила вона в покої Кіріцубо.[8] Імператор потрапляв туди, минаючи покої інших наложниць, що, природно, дратувало їх. І коли вона прямувала до нього – а це траплялося також нерідко, – то тут, то там – на перекидних містках і переходах – вони вчиняли такі неподобства, що подоли помічниць, які супроводжували її туди й назад, бували забрудненими. А бувало не раз і так, що, змовившись, вони знущалися з неї, замикаючи її з обох боків в єдиному коридорі, яким вона могла дістатися до Імператора.[9]
Коли молодший син досяг трирічного віку,[10] Імператор наказав справити для нього церемонію одягання хакама[11] так само пишно, як для старшого сина, використовуючи запаси палацової скарбниці та рисових комор. І цього разу було чимало лихослів’я, та, підростаючи, хлопець ставав таким навдивовижу гарним і добрим, що заздрісники мимоволі вгамувалися. А досвідчені люди, що збагнули суть речей, неймовірно дивувалися: «Невже в цьому світі могла народитися така досконала людина?»
Влітку того ж року наложниця-мати з покоїв Кіріцубо, почуваючись трохи слабою, збиралася поїхати до батьківського дому, але Імператор ніяк на це не погоджувався. Оскільки він уже звик, що останнім часом вона постійно нездужала, то повторював: «Спробуй побути ще трохи, може…». Однак її здоров’я щоразу підупадало, й через якихось п’ять-шість днів вона зовсім ослабла, тож її мати слізно впросила його відпустити дочку. І навіть цього разу, побоюючись незаслужених образ від суперниць, вона вирішила поїхати додому потай, сама, залишивши сина в палаці.
Усе на світі має кінець, тож Імператор більше її не затримував, але невимовно жалів, що навіть не може провести її хоч би очима. Вона, ще недавно така чарівно-прекрасна, тепер страшенно схудла на обличчі й, глибоко засмучена, ледь ворушила губами, але нічого не могла сказати. Дивлячись, як вона, напівжива-напівмертва, насилу уривчасто дихає, він, не думаючи ні про минуле, ні про майбутнє, крізь сльози безперестанку присягався у любові, але відповіді не почув. Її погляд так потьмянів, а тіло на постелі настільки обм’якло, що Імператор занепокоївся: а що ж буде далі? І навіть коли вже розпорядився прислати для неї ручну двоколісну карету, все одно залишався з нею в покої, не бажаючи відпускати її додому.
«Хіба ми не обіцяли одне одному, що вирушимо разом в останню дорогу? Ти не можеш піти й залишити мене самого», – казав Імператор.
«Печальною дорогою розлуки,
Що нам судилася,
Я мушу йти,
Та як хотілося б
Вернутись до життя!
О, якби я знала, що так станеться…» – з глибоким сумом в очах відповіла вона й, ледве дихаючи, начебто хотіла ще щось сказати, але нарешті сили залишили її, тож Імператор вирішив: «Нехай буде що буде…» – але в цю мить прибіг гонець від її матері з повідомленням, що увечері мають розпочатися молитви й замовляння видатних монахів, і йому хоч-не-хоч довелося відпустити кохану додому.
З важким тягарем на серці, не засипаючи ні на мить, Імператор насилу дочекався досвітку. Послав гінця й занурився у зловісні передчуття, а коли той, страшно приголомшений, повернувся з дому наложниці, де серед плачу й крику дізнався, що після півночі вона померла, то, охоплений сум’яттям, ні про що інше не думаючи, замкнувся у своїх покоях.
Хоча й тепер він прагнув бачити свого молодшого сина, та оскільки зазвичай у такому випадку дітей у палаці не залишали, то вирішив відіслати його в дім матері. Хлопець не розумів, що сталося, і вкрай дивувався, чому це материна прислуга ридма ридає та й батько весь час плаче. Розлучатися їм завжди було важко, та цього разу їхнього суму не можна описати словами.
Усьому на світі настає кінець, тож, як вимагав звичай, нещасну поховали. Хіба можна уявити собі, що діялося від горя в душі її матері – мовляв, і сама хотіла б разом з нею спопеліти й піднятися з димом у небо, – коли вона, вслід за доччиною прислугою, сіла в карету й прибула в Отаґі[12] на урочисту прощальну церемонію?
«Дивлюся на її тлінні останки, і мені здається, начебто вона ще жива, та як тільки побачу, що вона перетвориться на попіл, справді повірю, що її вже нема на цьому світі», – цілком розсудливо казала мати, але невдовзі, охоплена відчаєм, як того й побоювалася прислуга, мало не випала з карети.
З Імператорського палацу прибув посланець. Коли він прочитав указ про присвоєння покійній третього рангу, присутніх на похороні охопив ще більший сум. Імператор гірко жалів, що не зважився за життя назвати її якщо не імператрицею, то хоч би ньоґо, а тому вирішив підняти її ранг принаймні на один ступінь. І навіть цього разу багато хто цим обурювався. А от інші, здатні глибоко зрозуміти суть речей, тепер згадали, якою вона була вродливою, лагідною і приємною – в усьому бездоганною. Та й придворні дами з оточення Імператора з любов’ю заговорили про її добре серце, хоча за життя страшно заздрили їй саме через його надмірну до неї прихильність. Мабуть, щось подібне описано в одному вірші такими словами: «А коли її не стало, полюбив…»
Безрадісно минали дні жалоби. Сім разів, через кожен тиждень, Імператор ретельно посилав гінця на поминки в рідний дім покійної, щоб висловити щире співчуття її матері. Час збігав, а Його Величність поринув у безпросвітній смуток, відмовився від нічних послуг інших наложниць і тільки безперервно плакав удень і вночі. Та й у придворних, які це бачили, промокали рукави – такою росистою була осінь. А ньоґо Кокіден і тепер немилосердно подумки докоряла: «Це ж як треба було любити її, щоб і після смерті вона тривожила людські душі!» Щоразу, коли Імператор бачив старшого сина, з любов’ю згадував про молодшого і посилав довірену прислугу або годувальницю, щоб дізнатись, як йому живеться в домі матері покійної.
Якось надвечір, коли раптово повіяв пронизливий холодний вітер, а Імператора сильніше, ніж завжди, обсідали спогади про покійну й молодшого сина, він послав туди придворну Юґеї-но мьобу.[13] Пославши її того чарівного місячного вечора з листом, Його Величність знову поринув у роздуми про кохану. Немов бачив її постать й обличчя перед собою – як такими вечорами, коли викликав розважати музикою, а вона своєю надзвичайно майстерною грою і невимушеними словами проймала душу сильніше за будь-кого, – але менш виразно, ніж «у пітьмі нічній».[14]
Як тільки пані Юґеї-но мьобу заїхала у двір, перед її очима постала зворушливо-сумна картина. Хоча мати була вдовою, але заради дочки сяк-так доглядала садибу, а от тепер, коли поринула в морок відчаю, увесь сад потонув у високих густих заростях трави, розбурханих осіннім вітром, крізь які пробивалося тільки місячне сяйво. Зустрівши гостю перед південним ґанком, мати спочатку не могла нічого сказати.
«Прикро, що я досі живу на цьому світі, а ще дуже соромно через те, що такій високій, як ви, особі доводиться продиратися крізь полинові зарості», – сказала вона нарешті й, не в змозі стримати почуттів, заплакала.
«Пані Найсі-но суке[15] доповіла Його Величності, що їй було страшно жаль вас, аж серце розривалося, коли вона сюди приїжджала, та й мені, не такій витонченій, як вона, особі, тяжко таке витримати, – сказала гостя і, зробивши паузу, передала такі слова Імператора: «Спочатку мені здавалося, що все це – сон, та коли я поволі заспокоївся, то зрозумів, що пробудження не буде, й мені стало ще тяжче, бо навіть нема з ким порадитися, що ж тепер робити. То чи не могли б ви потай прибути в палац?… Я дуже переймаюся долею сина, якому доводиться жити в атмосфері сліз і плачу. Якнайшвидше приїжджайте!..» – Його Величність не міг договорити й розплакався, тож я, щоб не бути свідком його слабкодухості, якої він, напевне, соромився, не дослухала його слів до кінця й поїхала», – й гостя передала матері листа від Імператора.
«Я осліпла від сліз, але такі милостиві слова Його Величності для мене – як світло в темряві», – сказала мати й узялася читати листа.
«Я сподівався, що з часом мій смуток розвіється, та минали дні й місяці, а горе ставало ще нестерпнішим. Все частіше думаю про малого сина і жалкую, що не можу виховувати його удвох з Вами. Тож прошу Вас, приїжджайте разом з ним до мене заради пам’яті про Вашу дочку», – щиро написав Імператор і додав такий вірш:
Однак дочитати його мати не змогла.
«Тепер, коли я збагнула, що довге життя – це тяжке випробування, і соромлюся того, що «сосни в Такасаґо подумають про мене»,[17] не наважусь з’являтися в палаці за кам’яними мурами, хоч би скільки разів ласкаво запрошував Його Величність. Про що думає юний принц, не знаю, але, здається, палає бажанням опинитися в палаці. І це природно, але мені від цього тільки сумно. Так і передайте нишком Його Величності мої заповітні думки. Звичайно, жити в домі такої нещасної людини, як я, хлопцеві не годиться», – сказала вона.
Юний принц уже спав.
«Я хотіла його побачити, щоб докладно розповісти про нього Його Величності, та, мабуть, чекають мого повернення до палацу, бо вже таки пізно», – поспішила сказати гостя.
«О, я так хотіла б поговорити з вами довше, щоб хоч трохи розвіяти нестерпну темряву в моєму серці! – відповіла мати покійної. – Завітайте до мене коли-небудь і з власної волі. Останніми роками ви приходили з приємними, святковими новинами, а от цього разу своїми сумними відвідинами нагадали, якою гіркою буває людська доля.
Від самого народження дочки ми покладали на неї великі надії, а мій покійний чоловік, старший радник, до останнього подиху наполягав, щоб я неодмінно домоглася здійснення його заповітного прагнення і влаштувала її на службу до Його Величності. «Не опускай рук, – повторював він, – і не занепадай духом через те, що мене вже не буде на цьому світі». І я виконала його заповіт, хоча відчувала, що без надійної опори цього не варто було робити, але Його Величність ставився до неї з надзвичайною прихильністю, якої вона соромилась як незаслуженої, а наростання людських заздрощів й душевного неспокою врешті-решт довели її до трагічного кінця, тож я гадаю, що особлива приязнь Його Величності обернулася для дочки жорстокістю. Я так нарікаю, бо моя душа поринула в темряву…» – мати покійної запнулась і зайшлася сльозами. А тим часом стемніло.
«Його Величність думає так само. «За покликом серця я закохався в неї так палко, каже, – що здивував людей, але відчував, що нам не доведеться довго жити разом. Я не збирався завдавати комусь найменших прикрощів, але своєю любов’ю врешті-решт накликав на себе стільки незаслуженої злості, що залишився в жалюгідному стані сам-на-сам зі своїм незагойним смутком. Якби-то я знав, яким було моє попереднє життя!» – повторює Його Величність крізь сльози».
Гостя все розповідала й розповідала, аж поки, зі сльозами на очах, не згадала: «Вже пізня ніч, тож мені треба ще до світанку принести Його Величності вашу відповідь», – й приготувалася від’їжджати.
Місяць западав за край західних гір на тлі чарівного безхмарного неба, в повітрі повіяло прохолодою, а цвіркуни у траві своїми тужливими мелодіями наче не відпускали гостю додому з цієї запущеної оселі.
«Навіть як цвіркуни
Вгамуються співати,
Не перестануть
Сльози литися
З очей моїх», —
сказала гостя, не маючи сили сісти у карету.
«Невпинним співом
Цвіркуни
На очі наганяють сльози.
Та й ви, спустившись з піднебесся,[18]
Окропили сад росою.
Здається, я вже скаржусь…» – передала через служницю мати покійної наложниці.
Замість коштовних дарунків, недоречних за такої сумної нагоди, мати передала гості на згадку про дочку її святкову одежу й прикраси для зачіски, приготовані на такий випадок.
Що й казати, молоді служниці покійної щиро сумували за нею, і, звиклі до розкішного життя в палаці, сумували за його стінами, тож щоразу, згадуючи про Імператора, квапили матір переїхати туди, але вона не зважувалася на такий крок, бо, мовляв, поява її, горопашної особи, в палаці викличе серед придворних неприємні пересуди, а спокійно розлучитися з онуком вона не зможе навіть на коротку мить.
Мьобу вельми зворушило те, що Імператор ще не спав, а, нібито милуючись пишним цвітом у внутрішньому дворику, перемовлявся з кількома чуйними придворними дамами. Останнім часом він постійно, днями й ночами, переглядав сувої з картинами до «Вічного смутку», намальовані на замовлення імператора Уда,[19] з японськими піснями та китайськими віршами Ісе та Цураюкі,[20]
О проекте
О подписке