Листопадовий здвиг

Сталося так, що головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперія та її адміністрація у Львові, а націоналістичні сили і військові кола Польщі, яка теж йшла до відродження. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу Польський національний комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія (ввійшли 23 наші посли до Державної ради у Відні) проголосила, що вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї^[128]. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада^[129].

Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим. Отож дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового комітету обговорювали у будинку «Просвіти» та Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям^[130]. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської ліквідаційної комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.

Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовський – сотник легіону Українських січових стрільців, який прибув до Львова 29 жовтня, підвищений до отамана і призначений командувачем українськими військовими силами. 30-річний старшина був селянським сином із Медусі, що під Галичем. Ще в Станиславівській гімназії, а потім у Львівському університеті втягнувся в національно-визвольний рух, за участь у студентських виступах був виключений з університету. З початком світової війни командував сотнею легіону УСС, брав участь у боях і походах січовиків, двічі нагороджений медалями Хоробрості^[131]. «Вітовський був одним із найпопулярніших старшин, – писав його бойовий побратим О. Кузьма. – Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник, і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника».

Від імені Військового комітету Д. Вітовський заявив:

– Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!

– Чи ви справді готові здійснити військовий переворот? – спитав його обережний К. Левицький.

– Цілковито.

– І коли ви думаєте приступити?

– Сьогодні вночі близько четвертої українські вояки під проводом старшин роззброять австрійські частини і обсадять будинки всіх державних, крайових і міських установ. Те саме має статися в цілому краю, – відповів Дмитро Вітовський чітко, по-військовому.

Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть обережних членів Української Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували військові.

На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати сили, які мав під рукою. Отже, головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж Національна Рада мала реальну військову силу^[132].

Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського (похований 1928 р. на цвинтарі Орлят у Львові), надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну команду війська в Галичині переймає генерал дивізії Пухальський»^[133]. Вже знайомий галичанам як ворог Українських січових стрільців Лямезан де Сален призначався військовим комендантом Львова. Цей польський дідич мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись із вдовою Урбанською, він став володарем земель на Тернопільщині.

Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм. Уже пополудні 31 жовтня Дмитро Вітовський і його начальник штабу Сень Горук (1873–1920) розіслали кур’єрів, переважно львівських студентів і гімназистів, з наказом до комісарів або, де їх не було, просто до відомих діячів у ніч на 1 листопада перебирати владу на місцях. Командирові легіону УСС отаману Осипу Букшованому (1890–1937) командувач наказав негайно виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля В. Загайкевичу наказав силами 9-го полку зайняти місто і за всяку ціну знищити міст через Сян, щоб не пропустити через ріку «ні одного поляка». Водночас всі отримали розпорядження мобілізувати до Львова добровольців.

Увечері Д. Вітовський зібрав у Народному домі нараду старшин. З’ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше, ніж передбачалось – до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен із 35 присутніх командирів отримав конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об’єктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин. Між іншим, Вітовський використав при цьому австрійський план, розроблений на випадок повстання поляків, – що це зможуть здійснити українці, його творці не вірили. Зразу ж визначили ряд об’єктів (військові склади на Янівській, ангар на Левандівці), для яких не вистачило сил, а для деяких – замало (Головний двірець, кадетська школа, цитадель). І хоча вірили в удачу, все ж Вітовський попередив, що в разі поразки – відступати до Красного, великого залізничного вузла.

Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватися нейтралітету. Невдовзі загін поручника Т. Мартинця захопив ратушу, а хорунжий І. Сендецький з 75 стрільцями оволодів галицьким намісництвом і заарештував генерала К. Гуйна. Ветеран легіону УСС чотар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Р. Пфеффера, а чотар Л. Огоновський роззброїв в казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. Чотар С. Витвицький взяв під контроль Австро-Угорський банк. О п’ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали – Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди.

Удосвіта залите дощем місто Лева повністю контролювали українські війська, на його вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею замаяв синьо-жовтий прапор, виготовлений Марією Лазорко (дружиною директора «Народної Торгівлі») і встановлений 17-літнім вістуном Степаном Панківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами на Львівщині у березні 1919 р.), стрільцем Левом Гецом, гімназистами Миколою Котиком і Миколою Пачовським^[134].

О 7.00 командувач українськими військовими силами Д. Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт «обережному на всі боки» К. Левицькому про те, що, не втративши ні одного стрільця, його війська оволоділи Львовом^[135]. «Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? – писав сучасник подій, історик Олекса Кузьма. – В чиїсь тямці затерлись могутні вражіння надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори на знак, що тут влада не австрійська, але українського народу?»^[136]

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника. Зокрема, після підписання протоколу намісник К. Гуйн передав усю владу своєму заступникові В. Децикевичу, а він, новопризначений президент намісництва, уже на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р., передав її голові львівської делегації Української Національної Ради К. Левицькому (засідала неподалік, у будівлі Ставропігії на вул. Бляхарській, тепер І. Федорова).

1 листопада на мурах Львова з’явилася відозва Української Національної Ради:

«Волею українського народу утворилась на українських землях бувшої австро-угорської держави Українська Держава.

Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради.

Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням.

Під сею умовою безпечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні запоручається».

Того ж дня Національна Рада звернулася і до населення Галичини:

«Український народе! Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави… Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу…»^[137]

Отже, вже в перших документах керівники повстання намагалися заручитися підтримкою широких народних мас і, в якійсь мірі, пророкували, що до перемоги ще далеко, боротьба лише розпочинається. Військові кола, і перш за все Д. Вітовський, одразу ж закликали зміцнити збройні сили, вважаючи украй необхідним посилити війська у Львові, над яким швидко збиралися грозові хмари.

На жаль, перший великий успіх породив передчасну ейфорію як в українських діячів, так і в народних масах. Чимало стрільців, вважаючи справу зробленою, вже на другий день покинули Львів і розійшлися по домівках.

Увечері 1 листопада група галицьких діячів і військових відпровадила на вокзалі генерала Гуйна та інших високих чинів австрійської адміністрації. «Мені, старому, здається, – сказав на прощання Гуйн, – що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники – це завзяті люди». І він не помилився.

Майже без перешкод здійснено переворот у містах і селах Східної Галичини. Ядром повстання були українські військові підрозділи. Зокрема, в Коломиї австрійське командування намагалося відправити курінь 24-го полку на Італійський фронт, але 1 листопада його стрільці перебрали владу у Золочеві й роззброїли австрійські частини на станції Красне. Група сміливців старшинської школи під командуванням Ярослава Рибака стала ініціатором перевороту у Жовкві. Значні військові сили – 1100 стрільців, 40 старшин і 33 пластунів зібрав Військовий комітет Стрия. Під загальним командуванням сотника В. Колодницького вони оволоділи містом і навколишніми селами. У Кам’янці-Струмиловій Український громадський комітет (о. М. Цегельський, Р. Петрушевич, І. Вертиполох та ін.) роззброїв старшинську школу. Під керівництвом старшин Ю. Шепаровича, В. Назаревича, О. Косаревича 70 курсантів-українців та близько 300 селян, робітників і гімназистів захопили владу в повіті. У звіті щирецького військового комісара Василя Тибінки відзначалось, що 1 листопада 200 українських вояків перебрали владу в місті й 30 стрільців направлені до Львова. Ядро станиславівського гарнізону – 90-й стрілецький полк оголосив прихильність Українському комітетові, очолюваному адвокатом Л. Бачинським. 2–3 листопада українські старшини Теребовлі В. Шкварок, Р. Цегельський, В. Тричук провели переговори з чеським командуванням піхотної дивізії і досягли угоди щодо відправки дивізійників до Чехії. Таким же способом українцям вдалося випровадити з Жидачева великий військовий табір угорців та реквізувати їхню зброю.

У Галичі, Підволочиську, Бережанах, Козовій, Гусятині, Самборі, Турці, Яворові повсталі селяни організувалися в загони. У ніч на 1 листопада селяни приміського села Білої захопили тернопільський залізничний вузол. Загін хорунжого С. Орищина зумів нейтралізувати полк угорської артилерії на залізничній станції Броди^[138]. Л. Рубінгер з кулеметною сотнею та стрілецькою четою роззброїв угорський підрозділ на залізничній станції Красне. Владу в містечку Комарно перейняв селянин Г. Тершаковець.

Безпосередньо перейняттям влади, організацією нового життя у повітах, як правило, займалась творча галицька інтелігенція – письменники, педагоги, священики, діячі українських товариств. Зокрема, у Галицькому повіті – І. Блажкевич, Косівському – М. Козоріс, Ф. Замора, Яворівському – М. Білик, А. Маренін, Сокальському – Р. Перфецький, Стрийському – о. О. Нижанківський, С. Сингалевич, Старосамбірському – С. Левицький, у Тернополі – П. Кармапський, Чорткові – О. Капустинський, М. Мельник, Самборі – А. Чайковський, І. Фляк, Козові – Ф. Коковський, Теребовлі – о. С. Мохнацький, Рудках – о. С. Онишкевич, Тисьмениці – В. Михайлівський, о. С. Левицький, Жовкві – М. Король, Ю. Кантимир, І. Коссак, Я. Рибак, Дубромилі – К. Стецяк, Раві-Руській – І. Джижора, І. Кунців, Золочеві – Г. Стефанів, М. Балтарович, Кам’янці-Струмиловій – Р. Петрушевич, І. Вертиполох, о. М. Цегельський, Мостиськах – С. Байдала, Бібрці – К. Дуб, Сколе – о. М. Мосора.

На жаль, не вдалося уникнути кровопролиття у західних повітах і містах, заселених значною частиною поляків. Так, тільки після прибуття до Дрогобича військових частин 2-го листопада українцям вдалося опанувати містом. Але сусідній Борислав, де на нафтопромислах працювали здебільшого поляки, супротивник утримував до 10 листопада 1918 р.