Читать книгу «Проект Україна. Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.» онлайн полностью📖 — Миколы Литвина — MyBook.
image
 

























 









Перший український посол Андрій Яковлів прибув до Відня ще 26 квітня 1917 р. Народився він 1872 р. у славному Чигирині. Після закінчення університету займався адвокатською практикою і журналістикою, був завзятим дослідником козаччини, членом партії соціалістів-федералістів, членом Української Центральної Ради. Готель «Бристоль», де він замешкав у столиці, і став місцем зустрічей із галичанами. До речі, там йому асистував Григорій Косинка (1899–1934) – талановитий поет і прозаїк, добрий танцюрист славнозвісного «кеквоку»[117].

Через кілька місяців А. Яковлева змінив (до червня 1919 р.) В’ячеслав Липинський – відомий історик і політик. Народився він 5 квітня 1882 р. у селі Затурцях Володимирського повіту на Волині у сім’ї польського шляхтича-дідича. Його рід походив із Мазовії і переселився на Україну у XVIII ст. Навчався у гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, астрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку на Уманщині. 1917 року став одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії, основними ідеями якої були відстоювання державної суверенності України та збереження приватної власності на землю. Став ідеологом українського монархізму, виступав фактично за українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Баден біля Грацу, де він за допомогою братів купив невеликий будинок і де після затяжного грипу і серцевого приступу 19 червня 1931 р. помер. Під час своєї хвороби Липинський боявся, що його можуть у стані каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Похований у рідному селі, де створено меморіальний музей[118].

4 жовтня сеймовий посол Семен Вітик (1876–1934) вніс до палати послів Державної ради таку заяву: «Український народ, який в Австрії числить більш 4 мільйонів, а на Україні більш 40 мільйонів населення, є положеним між слав’янськими державами і межує також з румунськими, турецькими і угорськими племенами. Український народ мусив через сотні літ досвідчувати на собі гніт і поневолення з боку слов’янських правительств і бути ограбленим з своєї самостійності на цілі століття так само з боку польського, як і російського правительства.

Тому домагаємося права самоозначення також для українського народу. На основі права самоозначення жадаємо далі, щоби австрійсько-угорська і німецька скрита окупація українських областей, як наслідок Берестейського мирного договору була знесена… Український нарід жадає як одинокої умови свойого національного життя між свобідними державами Європи, сполучення всіх українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з областями України в Одну самостійну республіканську державу, яка є і остане независимою від всіх слов’янських і других сусідніх держав…»[119]

Такого вільнодумства з уст українця цісарський парламент, насамперед його польське коло, мабуть, ще не чув. Але, очевидно, очікував. В унісон цим словам прозвучав і голос революційної Наддніпрянщини – «Заява Українського Національного Союзу про внутрішнє і міжнародне становище України» за підписом В. Винниченка і П. Дідушка: «…Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучене в один державний український організм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли в склад Української держави, як-то: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бесарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщиніи, Чорноморії, Кубані…»[120]

За національну державу боролися й буковинці. 13 жовтня у Чернівцях зібралися представники українських партій і посли, які вже категорично зажадали: «Разом з прочими українцями Австро-Угорщини хочемо самі рішати про свою долю… Від Карпат по Чорне море межують наші границі…» Зібрання вели Омелян Попович та Іван Рибачок. Резолюцію довірено зачитати учителю Осипу Безпалку. Через кілька днів велика делегація буковинців (М. Василько, М. Спинух, І. Семака, С. Смаль-Стоцький, О. Бурачинський, Т. Драчинський, М. Кандиба, Р. Цегельський, О. Безпалько та ін.) вирушила до Львова[121].

У час, коли відбувся розпад імперії, Габсбурґи через архикнязя Вільгельма (В. Вишиваного) 17 жовтня звернулися до К. Левицького із закликом, щоби «українська конституанта заявилася за притуплення до Австрії». Наступного дня К. Левицький одержав від нього нову телеграму, в якій просив «президента сьогоднішніх нарад Укради у Львові проголосити самостійне королівство у вірності династії і скипетрові цісаря Карла». Звернення завершувалося пафосно: «Хай живе князівство Галич»[122]. Як бачимо, Габсбурґи прагнули переформатувати Малоросію лише у «союз вільних народів».

На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним і законним шляхом перебрав владу. Ядром Української Національної Ради стали українці віденського парламенту, які залучили до організаційної роботи всіх сеймових послів із Галичини та Буковини, чотирьох представників галицьких партій – національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної, буковинських партій – національно-демократичної, соціал-демократичної і радикальної, а також посланців академічної молоді. Біля керма організаційного проводу Ради став голова парламентської репрезентації Євген Петрушевич.

В умовах глибокої державної кризи 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбулась конституанта – представницьке зібрання (близько 500 чол.) українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке й обрало Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Згідно з ухваленим там же, у великій залі Народного дому, статуту вона дістала право і обов’язок:

«а) виконати в хвили, яку признає за відповідну іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну судьбу всіх областей тим народом заселених; б) предпринята всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя».

Водночас у своєму маніфесті 19 жовтня Українська Національна Рада проголосила:

«1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію.

2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава…

3. Взивається всі національні меншосте… негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.

4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії…»[123]

Того ж дня сформовано три делегації УНРади: віденську під головуванням Є. Петрушевича (уконституювалася 25 жовтня); львівську під головуванням К. Левицького (уконституювалася 27 жовтня), буковинську під головуванням О. Поповича у Чернівцях.

Як бачимо, конституанта взяла курс на легальне й мирне перейняття державної влади. Національна Рада навіть не допускала, що владу треба буде здобувати. Її поважна більшість міркувала: австрійський уряд звелить своїй адміністрації передати урядування в руки нового намісника і старост-українців і все задумане належно здійсниться. Наступного недільного дня, 20 жовтня, на площі св. Юра відбувся величавий мітинг львів’ян. Біля соборної брами була встановлена трибуна, на яку піднялась група українських послів. Першим виступив Кость Левицький, повідомивши «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». За ним – соціал-демократ Семен Вітик. У цей погожий день на площі і в парку, де планувалось спорудити пам’ятник УСС, ще довго лунали патріотичні пісні[124].

У понеділок, 21 жовтня, знову загомонів великий зал Народного дому. Сюди з’їхалося дві тисячі українських відпоручинків з усього краю. До президії запрошено митрополита Андрея Шептицького, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверта з черт самостійна держава на українській території». Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили[125].

23 жовтня про «крамолу» галичан офіційно довідався австрійський прем’єр, прийнявши представників Української Національної Ради Є. Петрушевича і М. Василька.

Суботнього ранку 26 жовтня галицька столиця продовжила вільнолюбні акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча. Побували там і виступили українські посли. У резолюціях віч лунав заклик до «утворення Палестинської держави», а також «повитано молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права». Подібні резолюції, без сумніву, додавали сил і наснаги західним українцям[126].

На жаль, осідком Ради, усупереч думці широкої громадськості, став Відень, де все ще діяв старий парламент, а у його складі український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К. Левицького, його заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курівця, контролером О. Барвінського. І саме ця структура стала серцем назріваючої народної революції, бо віденська делегація виявився дещо загальмованою. Із львівською делегацією тісно співпрацював (фактично її активізував) Центральний Військовий Комітет (згодом Українська генеральна команда), що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвідчені старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вітовський, Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв, Ілько Цьокан, Володимир Старосольський, Петро Бубела, які активно вели пропагандистську роботу у частинах Львова, Чернівців, Перемишля, Самбора, Стрия, Станиславова, Коломиї, Тернополя, Золочева, Рави-Руської. На підготовку повстання львівська делегація УНРади таємно передала комітету, який осів у «Народній гостинниці», 9 тис. австрійських корон[127].

Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно, позаяк одна молода держава відмовляла у праві на існування іншій.

1
...
...
13