Над Сяном і Попрадом

Особливо гострим виявилося військово-політичне протиборство на західному етнічному приграниччі. Ще наприкінці жовтня було піднято синьо-жовті штандарти в українізованих військових частинах у Любліні, Кракові, Ряшеві, Ярославі, Любачеві, Новому Санчі, але підрозділи легіоністів виявилися там сильнішими і новій польській владі вдалося нейтралізувати ці заворушення стрілецтва.

31 жовтня сотня поляків на чолі з генералом Станіславом Пухальським (1867–1931) намагалася обійняти владу й у Перемишлі^[139]. Однак ці плани не вдалося здійснити. На допомогу українському громадянству княжого міста прийшов 9-й український піхотний полк (200 стрільців) під командуванням хороброго підпоручика М. Федюшки із приміської Журавиці. Незважаючи на дощ, на ринковій площі зібрались ще й вісім тисяч селян-українців із навколишніх сіл. Відтак у четвер уранці в Народному домі відбулось величне віче, учасники якого присягли: «Польське панування в Перемишлі може прийти тільки по їх трупах». Там же було обрано Перемиську Народну Раду (Українську Національну Раду) на чолі з адвокатом і громадським діячем Теофілем Кормошем (1861–1927). До її складу увійшло 13 чоловік – представники від інтелігенції, робітників і селян повіту^[140]. При повітовій Раді створено ряд комісій – військову, фінансову, харчову, санітарну та інші. Її органом став часопис «Воля». Всього при фінансовій підтримці професора гімназії Олександра Яреми вийшло три числа вечірньої газети (5, 7, 10, листопада).

Враховуючи настрої польської частини населення міста, а також чималу активність легіоністів на чолі з генералом С. Пухальським, члени повітової Ради вирішили одразу ж нав’язати конструктивний діалог із польською громадськістю, яка прагнула будь-що включити Перемишль до складу відроджуваної II Речі Посполитої. Відтак уже першого листопада від 15.30 до 22.00 відбулися переговори обох сторін, у ході яких було досягнуто згоди створити польсько-українську комісію. До неї увійшли з української сторони – посол Володимир Загайкевич (1876–1949), директор Каси хворих Іван Жолнір, директор гімназії Андрій Аліськевич і професор гімназії Михайло Демчук, а з польської – професор гімназії Фелікс Пшиємський і три адвокати: Леопард Тарнавський, Йозеф Мантель, Володимир Блажовський. Пізно вночі ці вісім членів комісії підписали угоду про утримання спокою і порядку, згідно з якою вони тимчасово обіймали владу у місті й повіті. Для виконання адміністративно-поліційних функцій була створена із тисячі українців і тисячі поляків спільна міліція^[141]. Крім Перемишля, спільні міліції діяли у Красичині та Бірчі.

Наступного дня на мурах Перемишля з’явилася відозва комісії «До населення міста і повіту!», в якій містився заклик «до спокою і громадського порядку». Діяльність комісії підтримала Жидівська Національна Рада, створена у Перемишлі 3 листопада. Того ж дня виникла й Польська Рада Народова, яка закликала поляків не падати духом і водночас… не виконувати наказів свого генерала Пухальського (до речі, обраного в склад комісії) щодо роззброєння польських частин на Засянні^[142]. Поспішна відозва поляків дестабілізувала суспільно-політичну ситуацію в повіті. У цей час, як зазначала газета «Воля» від 5 падолиста 1918 р., «польські легіоністи підступом роззброїли 9-й полк, а його офіцерів інтернували. Рівночасно на даний поляками знак стали озброюватись польські студенти і провокувати українське населення. Кілька озброєних недоростків, видно на приказ своїх провідників, вдерлися навіть до палати нашого єпископа Коциловського і шукали там оружія і амуніції. Провокаційне поведения польських загорільців викликало незвичайне обурення серед українського населення Перемишля і околиці. Здавалося, що ще хвиля і прийде до оружної розправи… Дійшло до того, що в ніч з суботи на неділю якісь польські загорільці острілювали з машинового кріса Медику і ранили кількох селян. Та загорілість потягнула за собою обсажения Перемишля українськими військами».

Провокації легіоністів змусили Українську Національну Раду перейти до рішучих дій. О п’ятій ранку 4 листопада підпорядковані їй п’ять українських сотень обеззброїли польські сторожі в місті, крім Засяння. Учасник бою старшина Віктор Петрикевич згадує (його спогади зберігаються у Бібліотеці Народовій у Варшаві), що в нічних сутичках загинуло двоє стрільців і п’ять легіоністів. Тоді ж інтерновано генерала Пухальського і декілька польських підрозділів^[143]. Уранці Українська Національна Рада оголосила, що перебирає у свої руки владу, а також закликала: «Горожани! Взиваємо Вас всіх без ріжниці народности і віросповідання до безуслівного спокою і послуху нашим зарядженням. Брами домів належить замикати о 8 год. вечером. Продажа палених набоїв є безуслівно заказана. Горожани! Запоручаємо Вам безпечність публичного порядку, життя і майна. Апровізацією міста і повіту займемося щиро. Просимо о повнє довір’я і поміч. Працювати будемо для добра всего населення совісно і безсторонно…»^[144]

Все ж діяльність спільної комісії не припинялась і в наступні дні. На цей час збройне протистояння сторін ще більше посилилось. 5 листопада у Бушковичах легіонери зарубали чотирьох стрільців, а в ряді сіл реквізували худобу, арештували невинних людей. Реквізиційні акції провели, на жаль, й українці. Віктор Петрикевич згадує, що на Засянні легіоністи в час богослужіння зробили ревізію в каплиці о. василіян, при цьому пригрозили револьвером отцю Васильківському. Всі ці факти і мала розглянути спільна комісія. Але 10 листопада її діяльність була перервана.

Переїхавши міст, перед залізничним двірцем з’явився польський бронепотяг (далі колія була розібрана), розпочавши обстріл міських кварталів. У ході двогодинного бою із грізною машиною загинуло два стрільці.

11 листопада польське командування стягнуло під місто чимале підкріплення і запропонувало українцям о 12.00 скласти зброю. Українці вирішили боронитись. Тоді о 12.15 легіоністи почали артилерійський обстріл центральної частини міста. У жидівській частині міста запалали будинки, зав’язалися запеклі бої на вулицях Францішканській і Міцкевича. У хід пішли ручні бомби. Відтак українські захисники відступили з міста, так і не дочекавшись підкріплення зі сходу^[145]. Нова влада інтернувала близько 1 тис. українців, а на євреїв наклала контрибуцію у сумі 3 млн корон^[146].

Навколо Перемишля запалало справжнє вогнище війни, яке вдалося погасити аж весною 1919 р. Ще й нині українці Перемишля з болем показують на залізничний міст, який тоді пошкодували зірвати українські вояки. Натомість місцеві поляки неподалік збудували величний пам’ятник Орлятам Перемишля – своїм захисникам міста і загалом відродженої Польщі.

Радикалізувалася в ті дні й поневолена Лемківщина – «забута людьми і Богом земля поміж Сяном і Попрадом». Центром першого «огнища самостійного відруху» – Лемківської Республіки – стало село Вислок Великий Сяноцького повіту, другого – Західнолемківської Республіки – села Фльоринці та Гладишів. Провідники Лемківської республіки (всього близько 30 сіл) греко-католицький парох Панько Шпилька та вчитель Григорій Судомир ще 3 листопада виступили за злуку і передачу своєї тимчасової влади урядові ЗУНР, організували міліцію^[147]. Аналогічне рішення ухвалили 27 грудня 1918 р. мешканці с. Мушинки Новосончівського повіту. Протестувальники закликали лемківські громади знімати старих війтів й обирати нові громадські ради у Грибівському і Новосончівському повітах, а також лемківських селах Закарпаття. У відповідь громади сіл Лелюхів, Мілік, Злоцьк, Щавник, Ястрабик та ін. обрали нових українських комісарів^[148].

Дещо інакше відбувалися події в Короснятинщині, Ясельщині та Гормоччині. Там москвофіли домагалися прилучення Західнолемківської Республіки до Росії. Лемківська руська народна рада теж створила міліцію. Перша республіка проіснувала до 23 січня 1919 р., друга – до початку 1920 р., а їхніх лідерів заарештували поляки^[149].

Супроти планів «Великої Румунії»

Жовтневий маніфест Української Національної Ради і особливо Першолистопадове повстання у Львові стали детонатором революційного вибуху для земляків Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича.

1—2 листопада 1918 р. за наказом Буковинської делегації Української Національної Ради згідно із заходами поручника Іллі Поповича, у столиці краю повстали три українські стрілецькі сотні. При допомозі сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу Чернівців^[150]. У цьому полку служив Вільгем Габсбурґ (В. Вишиваний), онук імператора, якого деякі галицькі політики хотіли бачити на чолі відродженої Української держави. Відразу після створення УНРади у Львові він надіслав К. Левицькому телеграму: «проголосити самостійне королівство у вірності династії і скіпетрові цісаря Карла». Однак ці пропозиції архікнязя вже були неактуальними: революційна стихія вимагала державного усамостійнення краю^[151].

2 листопада центральні майдани і вулиці міста заполонили близько 40 тисяч українців, що прибули на Буковинське народне віче. Більшість його учасників висловилися за возз’єднання краю з Українською державою, яка щойно проголошена у Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І. Клевчука та С. Канюка про союз із радянським Харковом. Водночас віче одностайно висловило рішучий протест проти злочинних посягань на буковинські землі з боку румунських установчих зборів, які відбулися 27 жовтня, засудило підступну діяльність Румунської національної ради на чолі з Я. Флондором. Віче обрало головою Українського крайового комітету Буковини або, як тоді казали, українським президентом Буковини 63-річного Омеляна Поповича – відомого письменника, педагога і громадського діяча. Він народився у гірському селі Сергії, що нині в Путильському районі Чернівецької області. Разом із Юрієм Федьковичем став засновником вільнолюбної газети «Буковина». З 1892 р. обіймав посаду інспектора українських шкіл. Крім того, склав для малечі «Читанку» та «Граматику», а для юнацтва – «Українсько-німецький словник». З 1911 р. Попович був послом Буковинського сейму^[152].

Але недовго синьо-жовтий розмай радував буковинців. Розпочалася інтервенція румунських військ на Буковину, організаторами якої виступили акредитовані у Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії. Ще у 1916 р. у зв’язку зі вступом Румунії в Першу світову війну на боці Антанти впливові американські кола нерідко заявляли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Таку «щедрість» Заходу, очевидно, можна пояснити бажанням створити «бар’єр проти більшовизму». А після того, як Австро-Угорщина підписала акт про перемир’я, 5 листопада 1918 р. румунський уряд віддав наказ військам окупувати Буковину. У ці драматичні дні (7 листопада) Краєвий комітет реорганізовано в Українську краєву національну раду, яку очолив Агенор Артимович. 9—11 листопада румунські війська зайняли регіон.

Окупація краю і розгорнутий терор проти українців викликали спротив широких мас населення. Повсюди виникали селянські ради, творилися озброєні загони самооборони, але діяли вони стихійно, не погоджуючи свої заходи із Українською Національною Радою. Не зміг допомогти буковинцям полк Українських січових стрільців: на початку листопада він залізницею відбув до Львова. Лише 17 листопада Національна рада і уряд ЗУНР обговорили доповідь О. Безпалка про суспільно-політичну ситуацію в Буковині^[153]. Та було пізно: директиви зі Львова надійшли, як завжди, невчасно.

28 листопада 1918 р. румунський король організував у Чернівцях справжнісінький фарс – скликав Генеральний конгрес Буковини, який прийняв нав’язану резолюцію про «безумовне й на вічні часи з’єднання всієї Буковини з королівською Румунією». 18 грудня цей документ ствердив підпис короля^[154].