Київський вальс

Вірш Андрія Малишка

Музика Платона Майбороди

 
Ночі солов’їнії, ночі весняні,
Доли подніпровські наснились мені.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
 
 
Далі неозорії, київські сади, –
Друже незабутній, ти прийдеш сюди.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
 
 
Стежки і доріженьки ген лягли у даль.
В парі ми любилися, серденьку жаль.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
 
 
Нам би ще зустрітися в солов’їну ніч.
Теплі зорі київські сяли б довіч.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
 

Коли у кінці 1950–х років почали зводити житловий будинок для українських композиторів на розі колишньої київської вулиці Калініна (тепер Софійська) і Михайлівського провулка, Платон Майборода з матір’ю і роялем перебрався (думалося – гадалося, що тимчасово, а виявилося – на кілька літ!) до великої п’ятикімнатної квартири Андрія Малишка. Поет виділив йому для життя і праці дві кімнати. Почався прекрасний період їхнього творчого тандему: починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої – «Стежина») вони удвох створили понад 30 пісень. Але ж яких! «Білі каштани» (1953), «Київський вальс» (1954), «Ми підем, де трави похилі» (1955), «Пісня про рушник» (1958). Народ полюбив їх одразу, їх заспівали, співають і співатимуть, допоки жива українська душа.

«Київський вальс» народився на замовлення студентів Київського медичного інституту. Саме вони надіслали листа композиторові Платону Майбороді і поету Андрієві Малишку і просили написати ліричну пісню про квітучий Київ. Майбутні лікарі хотіли почути щось незвичне та вічне, яке б нагадувало їм про навчання, про улюблене місто, коли роз’їдуться по всіх усюдах після випускних іспитів. Тепер же уявити Київ без незабутнього вальсу Майбороди – Малишка чи каштанових випускних травневих вечорів просто неможливо.

Здавалося б, смаки з народження пісні встигли змінитись не раз, проте чарівний і милий вальс належить до тих, котрі й досі зачіпають за живе. Усе просто: вічним та справжнім творінням суджено пройти роки й епохи, не втративши своєї чарівності…

Якось російський поет Олександр Твардовський розмовляв зі Сталіним та й, поміж іншим, наважився попросити у «вождя» якусь премію чи іншу радянську цяцьку – «бляху» для свого українського друга – Андрія Малишка. Сталін у відповідь пробурмотів: «Гарний поет Малишко, але далі України його слава не йде».

Однак Вічність сама знайшла українця. В особі простого полтавського хлопця Платона Майбороди, геніального композитора. Саме він першим і єдиним відчув у вишуканих віршах Андрія Малишка те, що поезія та вірші для пісень – це різні жанри літератури. Відмінність між ними ніяк не менша, ніж між прозою та драмою. Поезія – це довершені слова, їм музика не потрібна взагалі, бо вони самі – музика. Вірші для пісень – це слова, які намертво приростають до музики, самі ж окремого життя не мають.

Українські пісні частіше, аніж інші, лунали у сибірських таборах ще за життя Сталіна. Що цікаво, нова українська естрада, яка робила свої перші кроки з пісень Андрія Самійловича, особливо із «Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є, Молодість мила, Ти щастя моє…» могла з’явитись лише після смерті тирана. За його життя Україна – така пісенна, така музична, така голосиста – чомусь мовчала. «Київський вальс» – пісня про рай – як його могли розуміти радянські люди хрущовської доби, уже звільнені від постійного багаторічного сталінського страху.

Марічка

Вірш Михайла Ткача

Музика Степана Сабадаша

 
В’ється, наче змійка, неспокійна річка,
Тулиться близенько до підніжжя гір;
А на тому боці – там живе Марічка,
В хаті, що сховалась у зелений бір.
А на тому боці – там живе Марічка,
В хаті, що сховалась у зелений бір.
 
 
Як з кімнати вийде, на порозі стане,
Аж блищить красою широчінь ріки,
А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне:
«Хоч скачи у воду!» – кажуть парубки.
А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне:
«Хоч скачи у воду!» – кажуть парубки.
 
 
Не питайте, хлопці, чом я одинокий
Берегом так пізно мовчазний ходжу?
Там, на тому боці, загубив я спокій,
І туди дороги я не находжу.
Там, на тому боці, загубив я спокій,
І туди дороги я не находжу.
 
 
Та нехай сміється неспокійна річка,
Все одно на той бік я путі знайду.
«Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко?
Я до твого серця кладку прокладу».
«Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко?
Я до твого серця кладку прокладу».
 

У серпні 1955 року в газеті «Радянська Буковина» було надруковано поезії з ліричного циклу студента Чернівецького медичного інституту поета – початківця Михайла Ткача, серед яких був вірш «Марічка». Невдовзі Чернівецький обласний будинок народної творчості оголосив літературно – музичний конкурс на кращий вокальний, хоровий та літературний твір місцевих авторів. Степанові Сабадашу – студентові диригентсько – хорового факультету Чернівецького музичного училища запропонували написати пісню на цей вірш. Мелодія народилася вже через півгодини. Її схвалили.

А ось які спогади були в Михайла Ткача: «Мені тоді було 22 роки. Цікава історія її народження. Як такої дівчини з таким ім’ям у мене тоді не було, але жартома вже щось зароджувалося. У природі існує близько 40 мелодій «Марічки», а переміг Степан Сабадаш, який написав нині знану усім мелодію. Тоді повсюди популярними були марші і фанфари, тому «Марічка» відразу не отримала популярності. Аж у 1959 році солістка Чернівецької обласної філармонії Алла Серебрій ризикнула і взяла пісню до репертуару професійного державного хору. Зовсім випадково на виставці чеського скла у Києві на початку 1960–х зробили запис «Марічки», і вона прозвучала по радіо на всю Україну. Аж після того її записав Дмитро Гнатюк з Гуцульським ансамблем, хоч Дмитро вважає себе першим виконавцем».

Михайло Ткач справді не лукавив, сказавши чесно, що до Марічки «жартома вже щось зароджувалося». Уже з роками, коли пісня набула шаленої популярності, усіх цікавило, хто ж ця Марічка. У травні 1954 року поет разом зі своїми одногрупниками з Чернівецького медичного інституту приїхав на практику у буковинську районну лікарню селища Путила. Студентів поселили у медичному закладі, а харчувалися вони у лікарняній їдальні, де об’єктом загальної уваги для молодих людей стала 18–літня красуня – кухарка Марічка. Дівчина справді любила свою роботу, та й щоразу смачно і тепло все було приготовлено її подругами. І для хворих, і для практикантів. Для більшої довіри і теплішої уваги кухарів попросили свого власного поета Михайла Ткача написати для Марічки вірш – посвяту. Марічка, яка мала на той час хлопця, про якісь почуття з Михайлом і не мріяла. Він – також. Ткач вичекав, і уперше прочитав своє творіння з уваги та поваги на святі виходу на полонину (остання неділя травня), де зі сцени зробив прем’єру. Не забув сказати, кому вона приурочена. Марія Федорівна (у заміжжі – Киселиця) була заскочена від почутого. Коли вслухалася у перші рядки, і далі – до останніх слів, їй стало радісно і приємно, що це – про неї. Не могло бути ж інакше!

«Мене часто запитують про рецепт написання «Марічки». Він досить простий, – зізнавався Степан Сабадаш. – Якось на уроці історії у Чернівецькому музучилищі, де я навчався, викладач навів слова російського композитора Михайла Глінки: «Ми, кампазітари, нє пішем новую музику, а бєрьом народноє творчєство і аранжируєм єво». Я над цими словами задумався і за основу нової пісні взяв закарпатську «На поточку – м прала», яка мала цікавий колорит і була тоді шалено популярною. І справді, вступ до «Марічки» ідентичний. Виявляється, те, що взято від народу, перевірено і відшліфовано роками, приречене на дивовижний успіх. Таке трапилося згодом з «Марічкою». Правда, музику я не «передер» один до одного, а змінив усе, окрім початку».

Ми підем, де трави похилі

Вірш Андрія Малишка

Музика Платона Майбороди

 
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
 
 
За річкою, за голубою
Дві чайки у хмари зліта.
В краю подніпровськім ми стрілись з тобою,
Веселко моя золота.
В краю подніпровськім ми стрілись з тобою,
Веселко моя золота.
 
 
Над полем зарошені віти
Зелене верхів’я звело.
З тобою у парі ми будем любити
Все те, що на серце лягло.
З тобою у парі ми будем любити
Все те, що на серце лягло.
 
 
І стеляться обрії милі,
І вечір в осіннім огні…
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
 

Створювалася пісня восени 1955 року. Мало хто пам’ятає, про що йшлося у кінофільмі «Долина синіх скель», а от пісню «Ми підем, де трави похилі» (вона звучить на самісінькому початку) знають, мабуть, усі – і ті, хто був молодим у часи створення фільму, і ті хто юний нині.

Варто сказати, що увесь поетичний доробок Андрія Малишка від природи глибоко пісенний. Поет жив у пісенному слові, переживав у слові, пам’ятав у слові, перемагав у слові. Андрій Самійлович і співаком був гарним, мав ліричний баритон. Ще школярем він відіграв не одне обухівське весілля, у тому числі і свого старшого брата Сергія. Так, як співав народні пісні Малишко, не співав ніхто з видатних українських поетів. Його гострі сірі очі на мужньому вилицюватому обличчі яскраво передавали стан поетичної душі під час співу. Що ж до Платона Майбороди, то його музика – ціла епоха відродження та розквіту української пісні. Його неповторний стиль – це спалах одкровення, безмежний мелодизм і відкритість інтонацій, що линуть від серця до серця. Не часто так буває, що за окремою піснею постає цілий народ. Саме такими є пісні Платона Майбороди, вони вросли у наш український національний ґрунт назавжди. Концерти композитора сприймали як музичну розповідь про Україну, про красу її природи, про одвічні цінності українського народу: мамин рушник, спітнілу від важкої праці сорочку сільського трударя, стежину, що веде від рідної домівки у великий світ. Промова композитора до аудиторії ставала продовженням його музики. Він завжди шкодував, що мало встиг зробити для своєї України…

Похмурими дощовими вечорами тієї осені збиралися Андрій Малишко і Платон Майборода у затишній квартирі композитора й імпровізували. Один перебирав клавіші рояля, добираючи мелодичні звороти, барвисті гармонії, а другий упівголоса зіставляв віршовані рядки. Раптом одна з мелодій привернула увагу обох. Її повторили. Спробували проінтонувати з словами. І народилася пісня. Вона складалася швидко, так швидко, що у поета навіть не було часу пошукати чистого аркуша паперу, щоб записати слова. І він записав їх на коробці від цигарок «Казбек». Ця коробка довший час зберігалася в композитора як реліквія, що нагадувала про ті натхненні осінні вечори.

Своїм м’яким баркарольним пульсуванням супровід пісні ніби малює поетичну картину присмеркових Карпат, передає барви весняних гір, шум гірської ріки, де відбувається перше побачення.

Щодо фільму, його знято Київською кіностудією художніх фільмів (режисер Микола Красій, сценарій Юрія Мокрієва), а головну роль зіграв Анатолій Вербицький, а в епізодах можна побачити Андрія Сову. Сюжет «Долини синіх скель» такий: Василь Рубан, який закінчив геологічний факультет, вирушає на роботу в Закарпаття. Тривалі пошуки нафти в Карпатських горах не дають успiху. Літній інженер запевняє Василя, що нафти тут немає, але молодий геолог не здається.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня

Вірш Івана Франка

Музика Анатолія Кос-Анатольського

 
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
 
 
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
 
 
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
 
 
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
 
 
І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
 
 
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
 
 
Тебе кидаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
 

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» Іван Франко написав на зразок української народної ліричної пісні «Ой ти, дівчино, горда і пишна…» Каменяр описує красу дівчини, використовуючи фольклорні мотиви і порівняння, властиві рідній народній пісні. Вірш увійшов до збірки поезій Івана Франка «Зів’яле листя», що вийшла 1886 року (поетові якраз сповнилося 30 літ).

Івана Франка ще за життя любили і ненавиділи водночас. Але ненавиділи все – таки більше, ніж любили. Очевидно тому, що був він вічним нонконформістом (non – conformism – «незгода»). Ще з глибокого дитинства майбутній поет не мав звички схилятися перед чужими авторитетами. А якби навіть тоді пристав на численні пропозиції австро – угорського уряду про співпрацю, у нього не було б жодних матеріальних клопотів. Проте Іван Якович натомість вибрав тернистий шлях: він завжди боровся з державною системою. Через це мав постійні арешти і нестачу грошей. Його цькували поляки та австрійці і, що найболючіше, свої – українці. І все це за небажання Франка миритися і коритися.

У душі він завжди залишався селянином, який мав унікальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять і впертий, твердий характер, що не сприймав подвійної моралі того середовища, яке то влаштовувало пишні овації, то завдавало удару в найболючіше місце.