Білі каштани

Вірш Андрія Малишка

Музика Платона Майбороди

 
Білі каштани, світлі вогні,
Де б не бував я – любі мені.
Київські ночі, зустрічі в саду –
В серці, куди не піду.
 
 
Гори високі, синь Дніпрова,
Молодість наша вічно жива.
Київські ночі, зустрічі в саду –
В серці, куди не піду.
 
 
Ми покохались там, де дуби,
В київськім небі два голуби.
Кружать, здіймають крилонька свої,
Наче ми в парі, в сім’ї.
 
 
Так воно стане, так воно є,
Білі каштани – щастя моє.
Київські ночі, зустрічі в саду –
В серці, куди не піду.
 

«У кожного твору є своя історія, своя, як би мовити, біографія, – заслужено визнавав композитор Платон Майборода. – Одного разу, розбираючи пошту, я натрапив на два листи, які схвилювали мене своєю співзвучністю моїм думкам. У них київські студенти просили написати пісню про рідне місто, про його чудову красу і, звичайно, про любов. Того ж дня я показав ці листи моєму другові Андрію Малишку. Ідея написати пісні про Київ захопила поета. Незабаром Андрій Самойлович дав текст майбутніх пісень. Перша з них звалася ”Білі каштани”…»

Пісня створена 1953 року до гострої дотепної комедії Василя Минка «Не називаючи прізвищ», про вірш до якої дуже тепло висловився український письменник – гуморист Остап Вишня: «Прекрасний текст пісень написали до п`єси Андрій Малишко та Терень Масенко. Уже кияни наспівують на вулицях малишко – майбородівську пісню про білі каштани. Як ми колись парубкували, таких пісень не було. І сади були, і зустрічі в садах були. Ну, зустрінемося (а воно якраз тоді солдатувалося), та раптом «Соловей, соловей, пташечка, канареєчка злобно пайоть!» А тепер: «Білі каштани, синь Дніпрова, молодість мила вічно жива!» Це вам не ”канареєчка злобно пайоть!”…»

У ті часи, коли працювали українські митці над своїм шедевром, про все можна було говорити лише алегорично, робили це сміливі відчайдухи, та й то не називаючи прізвищ. Саме так, «Не називаючи прізвищ», назвав Василь Минко свою найвідомішу комедію, яка принесла йому славу драматурга – сатирика, який говорив тоді: «Мені хочеться написати таку комедію, щоб носії скверни, виведені в ній, подали на мене до суду за образу». П’єса «Не називаючи прізвищ» здійснила певний переворот у розвитку тодішньої української драматургії. Письменник сміливо й переконливо зобразив суть героїв відверто негативних, показав ситуацію, навмисно загостривши соціальний конфлікт. Свого часу її поставили в ста сорока чотирьох театрах колишнього Союзу. Але якось у Новосибірську спектакль подивилася тодішній міністр культури Катерина Фурцева. Вона розпорядилася зняти п’єсу з репертуару всіх театрів. Святкуючи 1987–го свій 85–річний ювілей, Василь Петрович сумно скаржився на те, що ніхто так і не насмілився скасувати це рішення й до його цікавої та самобутньої праці не звертаються. «Адже, – міркував письменник, – ще в 1950–ті роки моя п’єса закликала до зміни поглядів, закликала відмовитися від колишніх форм життя, покінчити з бюрократизмом і переродженням. Але бюрократичні сили стали на перешкоді цього й нині вони не відмовилися від своїх моральних і етичних позицій».

Вальсова стихія Андрія Малишка виявилася надзвичайно близькою творчому обдарованню його побратима Платона Майбороди. Її любимо не лише у «Білих каштанах», вона милує слух у «Колгоспному вальсі», «Київському вальсі», «Студентському вальсі», «Дніпровських хвилях»… Усі вишукані та незабутні, ностальгійно відомі не тільки в Україні, а й у багатьох державах світу, особливо там, де є великі українські громади: США, Канаді, Австралії, країнах Латинської Америки. Ці пісні нагадують українцям далекий рідний край, його багатовікові звичаї, традиції, природу і людей.

Верховино, мати моя!

Вірш і музика Михайла Машкіна

 
У трембітоньку заграю, Заграю, загуду,
З своїм рідним, милим краєм Розмову поведу.
Верховино, мати моя, Вся краса чудова твоя,
Вся краса твоя чудова У мене на виду!
Дана, шіді, річка, дана, дана, (2)
Вся краса твоя чудова У мене на виду!
У мене на виду!
 
 
Стелиться туман над звором, Лягає на груні.
За горами далі гори Синіють вдалині.
А над ними хмари плинуть, Наче вівці в полонині,
Наче вівці в полонині Пасуться навесні.
Дана, шіді, річка, дана, дана, (2)
Наче вівці в полонині Пасуться навесні.
Пасуться навесні.
 
 
Хвилюється у долинах Пшениця золота.
Спів заводів в полонину До мене доліта.
Верховино, мій ти краю, Хто твої тепер пізнає,
Хто твої тепер пізнає І села, і міста?!
Дана, шіді, річка, дана, дана, (2)
Хто твої тепер пізнає І села, і міста?!
І села, і міста?!
 
 
Я сміюсь на повні груди, Радію, мов дитя.
Перетворюють в нас люди І край свій, і життя.
З високої полонини Бачу, рідна Верховино,
Бачу твоє, Верховино, Щасливе майбуття!
Дана, шіді, річка, дана, дана, (2)
Бачу твоє, Верховино, Щасливе майбуття!
 

Народний сільський композитор – аматор, уродженець Східної України, в’язень німецьких концтаборів, який дивом залишився живим, улюбленець свого краю і свого часу, вбивця і самовбивця, талант, життя якого сповнене протиріч, Михайло Машкін – є автором вірша і музики пісні «Верховино, мати моя!», яка від часу написання, з далеких 1950–х і донині, є гімном закарпатської землі. Правда, досі тривають суперечки щодо авторства незабутнього закарпатського шлягера. Існує й інша версія народження пісні «Верховино, мати моя!» Її першоавторство приписують Йвану Гриньку, який мав прізвисько Батринчин і жив у селі Задньому, що над річкою Боржавою. Йван, окрім того, що вів чудернацький спосіб життя, був страшний на вроду – істинний русинський Квазімодо. Єдиним заняттям неосвіченого селянина було випасання корів неподалік гори Клобук (кажуть, що навіть виганяв серед зими, і худобина знаходила для себе пашу). Щоразу, випасаючи худобу, виспівував коломийки та різні закарпатські співанки, яких знав силу – силенну. Чутки про старого заповзятого закарпатського співака Батринчина дійшли й до Михайла Машкіна (до речі, його в ті часи називали не інакше, як «прийшляк»). У 1950–и роках Машкін зачастив у село Заднє. Одного разу «прийшляк» поставив пляшку горілки на стіл і після декількох чарок промовив: «Ану, що ви там, Іване Батьковичу, можете». «Што можу, вто можу, айбо аццякоє–м годен», – спокійно відповів Йван. І заспівав співанку, зовсім невідому Машкіну: У трумбету я задуву, задуву, загуду, Уд Клобука до Бужоры из дівочков піду. Вирьховино, мамо моя, файнота ушытка твоя, Файнота ушытка твоя у тебе на виду…

«Мелодія чудова, а от слова нікудишні», – сказав тоді після почутого Машкін. «Чоловіче, чоловіче, – після довгого мовчання зірвався Батринчин, – ты ни годен тото чути й розуміти, бо ты «прийшляк». А наша Боржава, мій Клобук та й тота далека Бужора, на котрів я щи ниґда ни быв, а й, годно, ош уже й ни буду, співавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото білше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! Боже! Кілко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!»

Машкін ще не раз приходив під Клобук до Батринчина. Мав із собою баян і папірець, на який щоразу щось записував. Згодом народився не діалектний закарпатський, а літературний варіант пісні «Верховино, мати моя!» Коли повсюдно зазвучала нова пісня Михайла Машкіна, хтось з односельців сповістив про це Батринчину. Мовляв, «прийшляк» за його співанку отримує великі гроші, але всі пропиває. На що старий відповів: «Гий Мішу, ты, Мішу! Туйкы, из вирьха самого Клобука, ни раз я чув голос Божый. Та знаєш, што – м ся з того Божого голосу дізнав? Ни знаш, та ти повім – найменшоє покараня, якоє годен дістати аттакьш злодій, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповів, а я чуву Божым духом, ош тот Машкін ни свойыв смертив умре, – завіситься. Но, пак, увидиш!» У січні 1970–го не стало Йвана Гринька на прізвисько Батринчин. Не дуже довго пожив й Михайло Машкін. 13 листопада 1971 року, як і передбачав старий, він повісився. Істина назавжди відійшла разом з обома. А як було насправді, тепер можемо лише здогадуватися.

Можливо, варто визнати спільне авторство закарпатського гімну, адже варіант Батринчина був першоосновою з місцевим діалектом, а Машкіна – літературний. Можливо, те, що співав старий Машкіну, було народжене народом і співалося роками. Хтозна…

Вечір над Боржавою

Вірш і музика Михайла Машкіна

 
Який тихий вечір нині наближається,
Лиш Боржава на бистрині не вгавається,
То пташки ті до безтями десь між вітами
Розсипаються піснями, наче квітами.
 
 
Приспів:
 
 
Дана, дана, дана, дай, дана, дай…
Розквітай наш рідний край.
 
 
А внизу красуня – річка заіскрилася,
Мов би сонця світла стрічка там розлилася…
Чередник корів із гаю до села веде,
І в трембіту свою грає, аж луна іде.
 
 
Приспів.
 
 
Вітер ніжно по обличчю ледь лоскочеться,
Про красу співать величну серцю хочеться,
Впали тіні у долину – вечоріється…
Як чудово в цю хвилину з любим мріється!
 
 
Приспів.
 

Чи то від вина, чи від краси навколишнього світу співати на Іршавщині починають раніше, ніж говорити. Співають усі й всюди: йдучи на роботу чи додому, їдучи в далеку дорогу чи працюючи в саду, на городі. Свого часу великі села мали по десять хорів: від дитячих до сформованих на підприємствах та в установах із робітників та службовців. Відразу після Другої світової війни, 1945 року, Михайло Машкін приїхав на Закарпаття. Працював методистом Великоберезнянського районного Будинку культури. А 1954 року сім’я Машкіних переїхала в село Довге, що в Іршавському районі. На будинку № 74 вулиці Перемоги кожний перехожий бачить тепер меморіальну дошку, автором якої є уродженець Довгого художник Юрій Лелітка. У цій оселі народжувалися чудові слова, прекрасні мелодії. Звідси полетіли у світ «Верховино, мати моя!», «Вечір над Боржавою», «Понад плаєм, плаєм»…

Михайло Машкін працював художнім керівником хору «Боржава» Довжанського ДОКу Кушницького лісокомбінату від дня приходу в село і до останнього дня свого короткого, але надзвичайно яскравого і насиченого життя. Хор «Боржава» разом із його керівником пройшов шлях від ансамблю сільської самодіяльності до вершин слави. Популярність Михайла Машкіна була надзвичайно великою і гучною. Його пісні ставали шлягерами, їх співали усі, по кілька разів на день передавали по радіо. Його мелодії впізнавали словаки, німці, росіяни. Його портрети з’являлися на обкладинках журналів, статті про нього друкували на сторінках газет. У всіх опублікованих матеріалах тих часів незмінно йдеться про простоту, щирість, відкритість визначного композитора. На його творчості виросли всі відомі в області колективи. Навіть професійний Закарпатський заслужений народний хор виглядав би без його пісень блідо. Михайло Машкін був активним творцем. Його цікавило все, що відбувалося в житті краю, з яким він так зріднився.

«Я знав Михайла Машкіна ще з середини 1960–х років, – каже популярний естрадний співак, уродженець і гордість Закарпатського краю Іван Попович. – Якраз готувався до вступу в Хустське культосвітнє училище. Один з друзів запросив мене у район, в Іршаву, на фестиваль художньої самодіяльності. Ось там уперше з відкритим ротом слухав сільський хор «Боржава», яким керував легендарний Машкін. Коли почали співати знамениту пісню «Вечір над Боржавою», неначе мурашки пробігли по тілу: Який тихий вечір нині наближається, Лиш Боржава на бистрині не вгавається… Я чувся на сьомому небі. Ось де рівень, самодіяльність, а професіоналізм – на найвищому звучанні струни! Мені не лише захотілося познайомитися з Михайлом Машкіним, а й навіть напросився до нього додому. Поїхав у село Довге, яке від мого Осія розташоване через гору. Композитор і диригент показав мені свої роботи, нові пісні. Я «балдів» від почутого з уст самого Машкіна! Правда, лише згодом узнав, які важкі випробування були на його життєвому шляху. Від бузувірських поневірянь концтабору він не міг відійти, час від часу горе вгамовував оковитою… Дехто засуджував його, дехто співчував і розумів, що це велика біда. Коли я вже навчався у Хусті й тодішнім автобусом – «черевиком» (як його в народі називали) повертався з навчання в рідне село, то, проїжджаючи Довге, розповідав, яка велика людина живе у ньому».

Вівці, мої вівці

Вірш і музика Михайла Гринишина

 
Вівці ж мої, вівці,
Вівці та отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане, гей – гей?
Як мене не стане, гей.
 
 
Гей, пасіться, вівці,
Де високі гори.
Я піду до Ксені,
Де чорнії брови, гей – гей.
Де чорнії брови, гей.
 
 
Сама Ксеня вийшла,
Файна моя чічка.
Просидів я з нею
До темної нічки, гей – гей.
До темної нічки, гей.
 

Талановитий покутянин з багатодітної бідненької сім’ї, маючи вроджений від Бога хист до музики і співу, став для національного мистецтва тою вершинною постаттю, до справ і доробку якої звертатиметься не одне покоління українців. Він три роки (1947–1950) навчався вокалу в славетної Соломії Крушельницької як студент Львівської консерваторії. Саме від Богині співу в нього зародилася любов до народної пісні «Вівці, мої вівці», яку співала жінка – легенда, жінка – муза, жінка – мрія… Її образ став уособленням справжньої жіночої вроди, великого таланту і рідкісної природи голосу. Її неперевершене сопрано (діапазоном майже в три октави – рідкісне явище у світовому оперному та камерному мистецтві) тріумфально полонило Італію, країни Європи, Південної Америки. З нею були щасливі співати уславлені світові співаки Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін.

Найбільше Гринишину припала до душі перша строфа у пісні «Вівці, мої вівці», в якій крилося раціональне зерно твору – глибока філософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?» Проте пісня не мала широкої мелодії, та й слова там були не ті. Композиторові захотілося зробити з неї справжню гуцульську пісню.

«Перший куплет узяв з народного звучання, лише слово «барани» замінив на «отари». Це надихнуло, – стверджує Михайло Гринишин. – Так народжувалася нова пісня: з’явилось оте знамените високо – полонинське розлоге «гей – гей», а за ним така влучна приспівочка «ду – ду – ду – ду». Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вівці на полонині і переспівав не одну співанку, почуту від мами і сестер…

Другий куплет написав сам. А третій не вдавався, з ним довелося довго промучитися. Доки не поділився наболілим з прикарпатським журналістом і поетом Миколою Кубиком. Ось він й допоміг написати те, що знане усіма.