– Я думав, що мені буде якесь послаблення, – замислено сказав Сашко. – Через цих козлів. Виявилось – ні фіга. Просто мені пощастило, що Людовик шукав баскетболіста. А то загримів би на загальних підставах…

– Як це – на загальних підставах? – запитав Антон.

Сашко зіщулився під гарячим душем:

– Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут… Набагато гірше. Той хлопець, який грав з Мелом раніше, – він тепер на загальних підставах.

– Ти чому мене сукою обзивав? – спитав Антон.

Сашко покосував недобре:

– А ти не зрозумів, з понтом справи… Якби ти і далі так грав, як у перші десять хвилин, – тебе б уже тут не було. Було б із тобою зовсім інше.

Хляскала з душів вода. Лаково виблискували кахлі.

– А тобі це для чого? – спитав Антон.

Сашко зітхнув:

– Люди одне одного підтримувати повинні.

Поруч перемовлялись інші хлопці. Їхні голоси дивно, як пташині, звучали під мокрим склепінням.

– Ну, – сказав Антон, щоб перервати мовчання.

– Ось дивись, – сказав Сашко, потираючи долонями плечі. – Якби навіть хтось із тих козлів ось тут опинився… Я б і то йому добра побажав. Чесно!

– А що той хлопець зробив? – тихо спитав Антон. – Який на моєму місці грав?

– Філонив, – неохоче сказав Сашко. – А може, і не філонив. Може, характер такий. Адже він був майстер міжнародного класу… Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити – це означає… Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувсь двічі. Ще пару разів лопухнусь – і також на загальних підставах піду…

– Ні, – швидко сказав Антон.

Сашко знизав плечима:

– Ні… Бо наступного разу я не лопухнусь.

– Але як можна любити отаку гру? – пошепки спитав Антон.

Сашко сумно посміхнувся:

– Гра – вона гра і є… Я зі школи у баскетболі. З першого класу. Так, думав, і буду усе життя у баскетболі… А ось із армією… Я в команді ЦСКА не протримався… тренер там один був, скотиняка. І пустили мене… також на загальних підставах. – Сашко зітхнув. – Ось… А ти, якщо розказувати не хочеш – так я ж не чіпаю. Я це так, просто… Побалакати.

Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того місця, куди увійшов ніж: нічого не було. На дотик – абсолютно гладенька шкіра.

– Це спочатку моторошно, – сказав Сашко. – А потім – нічого… Втягуєшся. Головне – ні про що не думати. Ось Вовка ваш. У Мела нападники міняються, як підгузки у немовлят… А Вовка тримається. І ти тримайся…

Дзюрчала вода.

– Що зараз? – спитав Антон.

– Грати.

– Знову? А…

– Часу-бо немає, – сказав Сашко якось дуже сумно. – Найнеприємніше… часу тут немає. Ні ранку, ні ночі… Нічого. Майданчик і душ. І все. І якщо Людовик дозволить – посидіти у затінку… Але тобі потрібно у Мела питатися. А він, як на мене, зліший.

Антон згадав, як Людовик витирав ніж об штанину. Мел – зліше?

* * *

Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.

Себе? Оленку? Матір?

Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот вислови великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до найгіршого, або якщо неприємність має відбутися – вона обов’язково станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті – відмова від нього.

Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилась, напевне, на холодець…

І він знав, що було потім. Він дуже багато про що звідкись знав.

Мати повернулася з роботи, вимила руки і заходилась готувати вечерю. На столі на кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал…

Телефонний дзвінок задзвонив одночасно – і на екрані, і у передпокої.

Мати витерла руку об рушник і підняла слухавку.

І голос, незнайомий і офіційний, запитав її, чи вона така-то. І тоді вона все зрозуміла.

* * *

…Сашко і справді закинув – красиво завершив атаку зелених майок.

І у той же момент упав, бо у нього в шиї сиділа коротка стріла з чорним оперенням.

– Її витягувати важко, – сказав хтось, здається, Олег.

Витягли. З маленької дірочки викотилась велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї лакову спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилась; Сашко витер шию тильною стороною долоні. Не витер – розмазав.

Вова з Антоном провели декілька комбінацій, але безрезультатно.

– Тобі потрібно тренуватися у кидках, – спересердя дорікав Вова. – А то комбінуй – не комбінуй, а результативність ніяка… Команду підводиш!

Людовик був задоволений, погойдував гострим носком черевика. Мел гриз соломинку.

Антон втомився. М’язи підкорялись, і ноги були легкі, наче на розминці, але ж зсередини він смертельно втомився. Зверху палило невидиме сонце, під ногами поблискував скрижанілий сніг, помаранчевою блискавкою метався перед очима яскравий пухирчатий м’яч. Вова щось казав – Антон розумів з п’ятого на десяте.

– Тошо, – покликав Мел. – Підійди сюди…

Антон підійшов. Тінь паркану впала на лице – на мить зробилось легше.

– Тошо, – сказав Мел. – Я ж на тебе розраховую. Візьми себе в руки, а то, дивись, у мене вже двоє кандидатів на твоє місце у заначці… Зрозумів?

– Мені б відпочити, – вимовив Антон.

– Не потрібно тобі відпочивати… Ти в чудовій фізичній формі. Або ти зараз граєш – або відправляєшся куди слід… Зрозумів?

Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик, перед ним розступились.

– Грай, – сказав Сашко благально. – Там — гірше. Повір.

* * *

Не було ранку. Не було ночі. Ніхто не вкладався спати. Антон лише тепер зрозумів, як це – бути без часу.

Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, й рік. М’язи вже не втомлювались – не витримували нерви. Гра ставала більш дедалі напруженішою; фол ішов за фолом, штрафний за штрафним. Супротивники, раніше більш лояльні один до одного, тепер уже сипали образами і навіть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двісті шістдесят чотири – тисяча двісті шістдесят на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шість очок і зробив чотириста п’ять «підборів».

Здається, Людовик та Мел також піддалися азарту. І також посварилися; вони сиділи, не дивлячись один на одного, і з кожним кидком все стрімкіше розгортали «гонку озброєнь».

Антон спочатку отримав камінцем по потилиці. Потім дротиком у шию. Потім ножем у спину. Потім стрілою у сонну артерію. Потім під час його кидка пролунав постріл; м’яч прокотився по кільцю і не потрапив туди. Поки Антон лежав на снігу із кулею в попереку, Мел та Людовик влаштували тихі сперечання: Мел стверджував, що суперник вистрелив не у момент кидка, а раніше, а Людовик пропонував йому програвати з гідністю.

Щоб помститися, Мел також почав стріляти гравців Людовика, причому калібр у нього був наче для полювання на слона. Атакуючого Олега він убив разів сто, а Сашка – двісті сімнадцять разів, причому останнім пострілом розтрощив Сашку голову, і той хвилини зо три лежав під кільцем, перш ніж зміг підвестись.

– Розібрали гравців! – волав Вова.

– Не гальмуй! На швидкості! – кричав Сашко.

Рахунок був тисяча триста дев’яносто шість – тисяча триста дев’яносто вісім на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет…

* * *

Зі стелі зривались краплі – важкі, прозорі й дуже холодні порівняно зі звичайною водою.

Пара згустилась. Здавалось, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку.

На тілі Сашка не лишилося вже й сліду кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко підстрижене волосся.

– …А буває, соромно зізнатися, – говорив Вова. – Соромно зізнатися людям, яку підлість зробив…

– Дурість, – виправив, поморщившись, Олег.

– Підлість, – хрипко озвався Сашко. – Правильно Вован каже.

– А я з дитбудинку, – зверхньо кинув Олег. – Кому я потрібен?

– У тебе діти могли бути, – сказав Сашко з докором.

– А могли й не бути, – огризнувся Олег. – Це ви, у кого мати там, батько, хто через жуйку повісився – ви дурні. А у мене іншого шляху не було… Так чи інакше пришили б…

– Ти б пельку стулив… Хто, ти сказав, через жуйку повісився?!

Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся лицем до стіни. Гаряча вода хльоскала по маківці.

* * *

…Не за один день. Повільно. Довгі місяці.

Тоді ще був час.

Уже півроку пройшло відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Лихі язики теревенили, що весілля трапилось «по зальоту», і радили Антонові «не перейматися». Чи й не цяця…

Антон слухав. Не кивав, але й не сперечався. Тільки згодом, повернувшись додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки. Шкіра на обличчі скоро стала лущитися. Мама купила йому крем.

Мама дивилася нескінченні нудні серіали.

Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До одуру. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.

– Ти хоч розумієш? Якщо вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію!

Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як бовдур.

Над ним сміялись – через зріст. Обзивали «кишкою», «шпалою», а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково…

У шухляді столу зберігались їхні з Оленкою фотографії – він їх чомусь не викинув. Ідіот.

Йому набридли мамині докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе.

Він не мав жодного друга.

Він був зайвий.

А мама у той день приготувала йому бутерброд з маслом та сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко.

Він про це не знав. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер це знав.

Якби відкрив сумку – це яблуко втримало б його.

* * *

– Мел…

– Що?

Антон зрозумів, що не може сказати фразу, яку приготував. Очі у Мела були темно-зелені, в’язкі, а кросівки білі, наче шкарлупа від яєць.

– Я жалкую, – вимовив Антон. – Я каюся.

– У тім, що погано грав?

– Ні… У тім, що я…

І замовк.

– Ну? – ледь помітно підморгнув Мел.

– Я мерзотник! – майже викрикнув Антон. – Я зрадник…

– І що? – Мел посміхнувся.

Антон мовчав.

– Не має значення, – сказав Мел. – Я тобі не суддя. Зараз у тебе єдине завдання і єдина думка в голові: як би закинути м’яч у кільце. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… І будь задоволений: іншим і така втіха недоступна.

* * *

Сенс його слів дійшов до Антона набагато пізніше.

Поле для гри було місцем, що замінювало життя, а душова – аналогом смерті. Символом відчаю.

Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як позбутися захисника-опікуна і «запропонувати» себе розігруючому. Як зробити свій пас найточнішим. Як обвести. Як відібрати. Як закинути.

Буденна загибель, що чатує на нього під час результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, наводив жах, хоча вогнеметами і Людовик, і Мел користувалися досить рідко. На очах у Антона одного разу спалили Сашка, а тоді – Вову. Сам він досі уникав подібної долі.

Зате в душовій він завжди пам’ятав, що трапилось. У душовій він завжди думав про матір та про червоне яблуко на дні спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці у кабінках поруч, бачив зелений двір під ногами – і обличчя матері, коли вона дізналась.

Оленку майже не згадував.

Вона, напевне, вже народила. А може, минув лише один день… А може – сто років. І там уже нікого немає, нікого, хто його знав. І отже, мати вже вільна від…

А може, це вже назавжди.

– Слухай, Сашко…

– Чого?

– А що ті козли, в армії… що вони з тобою робили?

– Відчепись. – Сашко відразу віддалився, похнюпився та спохмурнів.

– Ти розумієш, – сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. – Мене, напевне, ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки не вішався я. Я…

– Усяк бува, – сказав Сашко. – Он, Славко-молодший також. У нього батько був бізнесменом. Славко у Англії, у коледжі… так йому, бач, набридло. Обрав волю. І ти обрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

– А у тебе мати залишилась?

Сашко подивився вгору, не мружачись під струменями води, наче очі в нього були скляними:

– Хоч би справедливість була… А так – ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав – ви ж про мене все знаєте. Я ж не з жиру, а від відчаю… А він мене – ну то й що…

* * *

– Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру він відверто саботував. Упускав м’яча. Мазав із вигідніших положень. Слідкував за грою з байдужістю, ходив по майданчику пішки, наче сторонній спостерігач.

– Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Готовий розлучитися з хлопцями – і зі мною?

– Так, – сказав Антон.

– Що?!

– Я готовий піти на загальних підставах, – вимовив Антон, дивлячись поверх голови Мела. – Це було б справедливо.

Мел помовчав. Узяв Антона за плече; його дотик був, як пестощі величезного богомола.

– Ти щось знаєш про справедливість? Поділись зі мною. Я от не знаю.

* * *

– Це Данилко, – сказав Людовик. – Чудово грає у нападі. Прошу любити й шанувати… Антон, можна тебе попросити розігрітися із Данилом один на один?

Хлопець був двометровий і ще зовсім молодий. Років шістнадцяти, не більше. Набурмосений. Насуплений, але не наляканий. У гарній футболці відомої фірми.

– Давай! – Мел кинув Антонові м’яча. І поки м’яч летів – Антон устиг зрозуміти, що більше не побачить Сашка.

«Що ти знаєш про справедливість?»

Чому – Сашко?!

Він, Антон, добровільно відмовився від поблажок. А Сашко – той завжди боявся піти на загальних підставах…

«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»

І от він, Антон, грає з якимсь Данилком.

…Цей підліток був рішучий та самовпевнений. І він був на півголови вищий од Антона. Гра йшла по колу: Данило притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знов: Данило притискав Антона до лінії…

– Гаразд, – сказав Людовик. – Мел, Антоне, зачекайте мене трішки.

І пішов за паркан – разом із Данилом.

– Міняти буде, – сказав Мел.

– Що? – не зрозумів Антон.

– Цей не підходить.

– А чим йому не догодив Сашко?!

Мел знизав плечима:

– Але ж це він собі обирає гравців, а не ти і не я… Правда?

І тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем – це був ровесник Антона, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.

* * *

Коли рахунок у новій грі зробився дві тисячі сто вісім – дві тисячі дев’яносто на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета – але знав, що той неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Знав, що заколотить.

М’яч був помаранчевий, а вогонь – білий. Якщо дивитись зсередини. Білий, з тонкими чорними рисочками, подібними до кровоносних судин. І Антон біг і горів – довго, декілька довгих секунд.

У вогні скручувалося листя каштана. І аркушики чиїхось листів – дитячий почерк; й опливали, неначе крижинки, кольорові та чорно-білі фотографії…

Ось вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» видом за плечима.

Оленка посміхається і обіймає Антона за шию.

Оленка у тонкому халатику на мокрому тілі.

Оленка…

«Мамо! Забери мене з цього табору! Тут нудно, о дев’ятій спати вкладають, і весь час дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе у неділю…»

Коли Антон зміг відкрити очі, у повітрі все ще відчувався запах горілого. І ноги у кросівках стояли довкола – сірі й сині кросівки; потім зблиснули білі, як шкарлупа від яєць, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима

– Вставай, – сказав Мел.

Кіптява була всюди. І – запах.

– Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, – сказав Мел на вухо Антону. – Отож, зберись і грай далі.

* * *

Вода стікала у забрану ґратами діру посеред душової. Хлопці розмовляли упівголоса і косували на Антона з острахом. Новенький – його звали Кирило, сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову. Вода була чорна. Кіптява ніяк не відмивалась.