Дурне оте дійство тривало години три; нарешті присутні вичерпали всю снагу і, знову ж таки, відмовившись від чаю, розійшлися.

– Ти міг би хоч раз змоделювати що-небудь пристойніше? – запитала вона, коли зачинилися двері за останнім гостем.

Він підвів брову:

– А що, наприклад?

– Якесь спокійне життя, – сказала вона втомлено. – Хоч місяць. На морі. У відлюдному місці, в будиночку на березі, і щоб довкола кричали лише чайки…

– Гм…

Він зібрався і пішов, і вона вирішила, що він образився. Але вже назавтра був потяг, а ще через день вона вражено бродила по маленькому будиночку, прискіпливо вивчала вміст холодильника, перевіряла ногою температуру морської води.

– Анджею… От бачиш… Але навіщо ж сприймати все так прямолінійно?

Він кидав у море камінці і не помічав її вдячної усмішки.

Думав про своє.

* * *

На журнальному столику вона виявила грудневу газету. Переглянула – і, вражена, ледь не сіла на черепаху.

Газета «Вечірнє місто», знайома до останнього рядочка, спокійна щоденна газета, здалась їй розгорнутим висновком судово-медичної експертизи.

«Видобуте з колодязя тіло перебувало в четвертій стадії розкладання і мало на собі сліди…»

«…Нові жертви. Їхні прикмети: хлопчик близько десяти років з ознаками насильницької смерті, русявий, був одягнений…»

«Ми не мусимо відвертатися. Ні гидливість, ні страх, ні байдужість… Ті, хто хоч раз переступили визначену законом межу, – усіх спостигне правосуддя… За активної допомоги… Ти і твій сусіда – ніхто не має залишатися осторонь, і тільки тоді…»

І наостанок:

«Учора в ратуші відбулося засідання міської ради. Розглядалися питання фінансування правоохоронних структур… нові джерела поповнення міської скарбниці… затверджений законопроект, згідно з яким буде налагоджено цільове переміщення засуджених – підприємствам і організаціям для відповідних цілей, у тому числі… розширені мотиваційні списки для передачі засуджених до смертної кари у користування громадянам з гемоглобіновою залежністю… за умови дотримання… розгляду в кожному окремому випадку».

Ірена відклала газету. Взяла знову, подивилася на число, вивчила склад редколегії, прочитала адресу редакції та друкарні, якісь технічні дані…

Якщо модель носить на собі відбиток особистості моделятора, то що ж тоді трапилося з Анджеєм в останні перед експериментом місяці?…

Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемніє. Моделятор не з’явився, її місія на межі провалу, і все дужче болить голова…

Задзявкав у дворі Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…

До речі, невже змінений характер песика – теж відбиток неясних бажань її колишнього чоловіка?

Посеред двору сусідський Валько намагався відібрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопів; секунда – і палиця полетіла далеко в кущі, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишній (чи майбутній?) вовкодав…

Побачивши Ірену, Валько зніяковів. Засунув руки в кишені, почав колупати землю носком кросівки.

– Валько… – сказала вона якомога спокійніше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуєте?

Хлопець кивнув.

– А ти не міг би… принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся…

Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.

– Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. – Пограюся поки… з собакою. Гаразд?

Валько метнувся за хвіртку. Хвилин п’ять Ірена сумнівалась: чи він повернеться – але одночасно з вереском Валькової сестри і звуком розбитої пляшки із сусідського двору вискочила маленька метка тінь.

Вечоріло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторінку займали повідомлення в щільних рамочках: вироки, вироки, вироки…

– Дякую, Валечку, – сказала Ірена якимось не своїм, а противно-солодким голосом. – А скажи – ти в школу ходиш?

Валько кивнув.

– А Сенсея, коли мене не було, хто годував?

Валько соромливо всміхнувся.

– Ти?

Кивок.

– А хто в моєму будинку був, – ти не бачив? Тітка? Чи дядько?

Хлопчак спохмурнів. Взявся колупати землю кросівкою, провів у пилюці перед собою нерівну лінію.

«І ти житимеш у цьому ненормальному світі? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»

Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.

– Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… із собакою пограєшся… чаєм пригощу…

Валько кивнув, не підводячи очей.

– Ну, біжи…

Хлопчака немов вітром здуло. Спортивна газета так і залишилася в Ірени у руках.

Незручно…

Вона поклала газету на лавицю перед сусідськими ворітьми.

Анджей…

Долаючи раптову втому, Ірена переступила поріг начебто свого будинку. Побрела в нібито свій кабінет, опустилася на знайому канапу…

Все, пане Петере. З мене досить.

Нічого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числі етичні… Модель багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і певною мірою самодостатня…»

Без неї.

Ірена потяглася до телефону. Востаннє, навмання, набрала один із номерів пана Кромара – порожньо. Можливо, він спеціально заманив її в свій божевільний світ – і тепер зловтішно спостерігає?…

«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не є можливим… Що, спробувати іще раз? Ні! Ні другої, ні третьої спроби не буде. У мене – інша спеціальність… Я не секретний агент, я викладаю літературу. На нову повість матеріалів уже досить, – а роман пишіть самі, пане Петере, – у співавторстві з божевільним Анджеєм Кромаром. Я навіть готова поступитися вам своїм Срібним Вулканом…»

Вечоріло. Ще півгодини – і вона зроду не знайде в темряві два прутики з прив’язаними на них червоними ганчірочками…

Скільки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, і все так само нервується пан Петер…

Вона підвелась. Увімкнула світло в передпокої, відшукала на вішалці свою стару спортивну куртку – на пагорбах зараз холодно…

«Ні в якому разі не намагайтеся пронести з собою будь-які предмети зі змодельованого середовища…»

Куртку вона потім викине.

Черепаху шкода. Прихопила би з собою… А Сенсея не взяла б у жодному разі. Це зовсім інший пес – чужий, йому і тут непогано…

Усе.

Ірена поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.

Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.

– Не чиніть опору… Це поліція. Підведіть руки.

* * *

Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора…

Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…

Вона думала, що не засне, – але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ – і реальний, і змодельований – перестав існувати. Обернувся сновидінням.

У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала – але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря…

І в той же час він був. Повсякчас. Поруч – тільки руку простягни.

* * *

Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.

– Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката… У вас є адвокат?

– Навіщо? – запитала вона після паузи.

– Тому що закон передбачає наявність адвоката, – слідчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив із неї неприємного, прискіпливого погляду. – Не знаю, хто б узявся захищати вас, пані Хміль, але… за наявності певної кількості грошей…

Він вичікувально замовк. Ірена знизала плечима:

– А навіщо… в чому мене… власне, звинувачують?

Минуло ось уже двадцять дві години, як вона увійшла «в тканину моделі». Реального часу – дві з гаком години. Ймовірно, експерти п’ють каву, а пан Петер не знає, що й думати…

Слідчий насупив брови:

– Скажіть, будь ласка, пані Хміль… Де ви провели останні десять місяців? Приблизно з десятого грудня?

Вона мовчала. Вона сидить тут і все глибше вплутується в цю маячню, в той час як на пагорбі чекає її дорога ДОДОМУ…

– Пані Хміль, ви згадали?

– У відрядженні, – сказала вона глухо. – А в чому річ?

– Де? Річ у тім, що це дуже важливо… Хто відправив вас у відрядження? Адже інститут не відправляв…

– Творче відрядження, – сказав вона вже твердіше. – Я письменниця…

Слідчий кисло скривився:

– Я знаю… Здається, навіть щось читав… так, цікаво, до певної міри… І все ж таки: де ви були? Хто вас там бачив? Чи не збереглись у вас, наприклад, квитки на поїзд? Візитки з готелів?

– А в чому річ? – тупо повторила Ірена.

Слідчий зітхнув:

– Річ у тім, що наш відділ веде справу про серійного вбивцю. В районі за останні два місяці вбито троє дітей – очевидно, однією людиною… Схоже, не з корисливих мотивів. І, ймовірно, вбивця – жінка.

– А до чого тут я? – запитала Ірена після паузи.

Слідчий подивився зовсім уже похмуро. І поклав перед нею на стіл протокол, як з’ясувалось, – обшуку в її будинку.

В її змодельованому Анджеєм будинку.

У підвалі – сокира зі слідами крові.

В каміні – рештки згорілого одягу…

У смітнику – теж одяг із плямами крові.

У машині – курточка, яка належала хлопчику, що його було вбито три дні тому… І його ж правий черевик.

Машина – це взагалі особливий випадок. Крім глини, налиплої на колесах, крім плям крові в багажнику – ще й характерна вм’ятина, причому при зіткненні частинки емалі залишилися на місці злочину…

Ірена мовчала.

– Пані Хміль, ви розумієте всю серйозність… всю доказовість звинувачень?…

– У мене алібі, – сказала Ірена і була вражена, як вдало згадалося потрібне слово. – Мене тут не було… десять місяців.

– Де ви були? ХТО може підтвердити ваше алібі?

Ірена мовчала.

– Сусіди бачили вас… Три дні тому вас бачив сусідський хлопчик. Чи варто заперечувати?

Він дивився на неї, гидливо скривившись. Ірена теж подивилася на себе його очима і вжахнулась: адже він вірить у всю цю нісенітницю!.. Перед ним сидить виплодок пекла – жінка, що холоднокровно вбила трьох дітей!

Ірена мимоволі зіщулилася. Погляд слідчого присмоктався щільніше:

– Ви розмовляли вчора з сусідською дитиною? З Валентином Єльником десяти років?

– Так, – сказала вона механічно.

– Ви кликали його до себе? Попити чаю?

Ірена мовчала. Тепер вона взагалі перестала будь-що розуміти; під доскіпливим поглядом думки, зазвичай неквапливі, перестали рухатися взагалі. Заціпеніння.

– …Пані Хміль, вам краще зізнатися відразу. Для користі справи – для мене і для вас.

– Я не винна… – сказала вона через силу.

– Ви можете пояснити, де були три дні тому? Місяць? Півроку?

Ірена мовчала.

Ще вчора… Ні, ще три години – три ЗОВНІШНІ години тому – вона вийшла з будинку… Зі справжнього свого будинку… Замкнула ворота… Її проводжав Сенсей – нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхів на череві і без замашок вертлявого пуделя…

Який чорт тягнув її? НАВІЩО вона вплуталася…

Думки ще трохи поскрипіли й зупинилися – ніби іржава карусель.

– Пані Хміль, ваше мовчання справді не допоможе – скоріше ускладнить… Повторюю запитання: де ви були протягом десяти місяців, і хто може підтвердити, що ви дійсно там були?

– Я не винна… – сказала Ірена, і голос її затремтів.

Слідчий подався наперед – імовірно, на своєму віку він частенько чув цю фразу і тепер ловив у очах підслідної прикмети безсоромної брехні.

– А як ви поясните всі ці знахідки – у вашому будинку й у вашій машині?

– Я не винна… Це хтось інший…

– Себто хтось інший жив у вашому будинку і користувався вашою машиною?

– Так…

– Ви розумієте, що це звучить геть непереконливо?

Вона розуміла.

Вона розглядала власні долоні, але перед очима у неї стояли дві позначки на пагорбі – два прутики, ніби саморобні футбольні «ворота…»

Цікаво, якщо там корова пройде, – пан Петер із експертами отримає в лабораторії корову? Ні… Канал працює тільки на неї, на Ірену, – саме так улаштував цей світ пан моделятор – довільно чи мимоволі…

– Я не винна, – сказала вона, не підводячи очей. – Моє алібі… може підтвердити пан Анджей Кромар.

* * *

Вона скористалася правом на телефонний дзвінок. Єдиний.

І набрала номер Анджея.

Довгі гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять…

– Ще один, я не додзвонилася! – в розпачі повідомила вона слідчому.

Той насупився:

– Спробуйте ще… протягом хвилини.

Вона дивилася на телефон, перебираючи в думці всі відомі їй номери; час минав.

Вона набрала номер довготелесого професора східної літератури – зайнято. Короткі гудки…

Що за трагічний балаган…

Вона набрала телефон Карательки – і чомусь відразу заспокоїлася. Те, що відбувається всередині моделі, – не більше, ніж гра, в реальному житті вона нізащо не додумалася б до такого незвичного ходу…

– Це пані Хміль, – повідомила вона у відповідь на байдуже «Алло». – Я дзвоню з поліції… мене підозрюють у тому, що я… маніячка. Чи не могли б ви пояснити цим людям, що я…

Вона затнулась. І мовчала секунд десять – аж поки Карателька без єдиного слова не поклала слухавку на важіль.

* * *

На щастя, у камері вона була сама. Їй вистачало часу для роздумів; вона лежала на жорсткому тапчані, натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру.

Анджей змоделював усе це… з метою, яка відома самому Анджею. Ще, можливо, панові Петеру, але Ірені чомусь мало в це вірилось. Анджей змоделював… ось що означала листівка: «Ну, я пішов… Привіт». Ще одна листівка – та, яку Ірена виявила в своїй поштовій скриньці – інша… Теж нагадування.

«Усередину моделі веде лише один канал. Чи за іронією долі… чи за дивним наміром пана Анджея… чи ще з якоїсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нікого, крім вас, модель не впустить…»

Гаразд. Анджей залишив цю лазівку, знаючи, ймовірно, що в критичній ситуації пану Петеру нічого іншого не залишиться, як запхати туди Ірену, яка нічого не підозрює… У той час як вихід із її персонального каналу веде прямо в мишоловку. Будинок, начинений доказами, світ, оточений правосуддям… Це що – маленька помста?!

Ірена сіла на ліжку.

Їх із Анджеєм розставання мало пристойний і скромний вигляд. Без скандалів і без гучних сцен; усе, що говориться в таких випадках, було давно сказано. Вона сама, перша, подала на розлучення; вона потроху звільнялася від ороговілих часток колишньої любові майже безболісно – звична гігієнічна процедура…

Щодо Анджея – то він був захоплений черговою ідеєю і, здається, не відразу помітив, що дружини поруч більше немає.

Утім, через місяць він з’явився до неї без дозволу – напружений і злий. Сунув їй у руки букет шпичастих троянд, розвернувся й пішов, кинувши через плече, неначе прокляття: «Я тебе пам’ятатиму…»

Краще б він забув. Бо якщо все, що сталося з нею – не ланцюг випадковостей, а заздалегідь спланована розправа…

Але ось питання: невже чоловік, із яким вона прожила довгих сім років, здатний на таке?

Відповідь: так, якщо ця людина Анджей Кромар.

Він на все здатен.

Ірена втомлено заплющила очі.

* * *

…На турбазу вона їхала неохоче – але Анджею раптом захотілося «справжніх гір». Ірена терпіти не могла гір – можливо, тому вони майже щодня лаялись і виключно через дрібниці…

Того ранку вони посварились особливо шпарко. А вже через годину виявилося, що маленький автобус, який везе групу якихось туристів до стародавніх руїн, зовсім не готовий до труднощів гірської траси.

За перевалом відмовили гальма. А туристи, з яких половина були дітлахи, не відразу зрозуміли, в чому справа – дорога летіла назустріч усе швидше і швидше, камені, стовбури висохлих дерев, вибоїни та купини, а у передньому дзеркалі – білі від жаху очі водія…

Ірена не встигла нічого усвідомити до пуття – саме сповільнена реакція зберегла їй нерви, утримавши від миттєвої паніки.

Вони проскочили один за одним два відгалуження дороги – можливо, водій просто не встиг їх помітити…

Крик. Дике ревище з двадцяти горлянок. І раптом:

– Сидіти!!

Водій опинився на підлозі у проході – Ірена запам’ятала його обличчя. Гумове, як у іграшкової риби.

Автобус мчав із гуркотом усим своїм залізяччям, не створеним для гонок, матері вчепилися в дітей, прагнучи захистити їх живою бронею, увібгати в себе. Політ у нікуди, політ, що от-от перейде у падіння…

Раптом усе скінчилось. Автобус уповільнив хід, запихкотів, зупинився.

Ірена вчепилася в поручень. Місце поряд із нею було порожнє, і схоже, вже давно…

З водійського крісла обернувся Анджей.

Спинка крісла була розірвана, з діри звисав неохайний жмут вати. Анджей мовчки запхав його в оболонку з дерматину – в той час як його ліва рука все ще не наважувалася відпустити кермо…