Розділ другий

* * *

По широкому вигину траси повзли назустріч одна одній дві машини – жовта і біла. З такої відстані обидві здавалися іграшковими; ось вони розминулися, роз’їхалися не озираючись урізнобіч…

Ірена зіщулилася. Вітер був сирий і пронизливий.

Осторонь, під пагорбом, відчужено бродили зо два десятки корів. Ірена перевела погляд: гай був по-осінньому жовто-багряний, посеред вулиці ганяла м’яча галаслива дітлашня, а з димаря знайомого будинку вився кволий димок…

Вона вдивилася пильніше. Невже…

«Моделятор має перебувати в безпосередній близькості – такі конструктивні особливості каналу… Негайно приступайте до пошуків. Використовуйте всі ваші знання про моделятора – ймовірно, модель багато чим несе в собі відбиток його особистості…»

Праворуч і ліворуч стирчали із землі два грубі прути із прив’язаними до них червоними клаптиками. (Так нашвидкуруч огороджують ополонку на озері або незакритий каналізаційний люк…)

Ірена нерішуче зробила крок уперед. Скрипнули під ногами камінці.

Озирнулася.

Оті два прути нагадали їй саморобні «ворота» для дворового футболу. Сумнівно, щоправда, аби дітлахи дерлися на верхівку пагорба, щоб погратися тут у футбола. Тим більше що м’яч тут котиться лише в одному напрямку – вниз…

Вона потупцялася, вкотре оглядаючи до болю знайомий пейзаж.

Що ж, частину справи зроблено, тепер треба обмізкувати…

Вервечка диму над її будинком потроху вичерпувалася.

Стара тополя росла чомусь не праворуч од воріт, а ліворуч. Виявивши це, Ірена якийсь час стояла уклякло на місці.

«Перебування в тканині моделі абсолютно безпечне для здоров’я…»

Осінній вітер ворушив листя. Хвіртка скрипнула старечо-звично; Ірена торкнулася рукою дощок, неначе хотіла впевнитись, що це не голограма і не ілюзія. «Тканина моделі?…»

Ні, все це треба обміркувати потім… Вона сяде за комп’ютер і виведе білим по синьому: «Розділ перший…»

– Сенсей?

Шамотіння у будці. З’явилася одна лапа, тоді морда…

Він ПРОСПАВ її появу?!

Радісний гавкіт. Назустріч їй стрибнуло собача – заспане, дивно маленьке, закудлане, недоглянуте…

– Сенсею, це… ти?!

Вереск. Поважні собаки, переступивши межу повноліття, зазвичай так не поводяться.

Може він дуже скучив?

– Сенсею, у хаті є хтось?

Ніякої реакції. Висунуло язик. Щирі собачі очі…

Вхідні двері не були замкнені. Більше того – білі тріски на порозі та судомно висунутий язичок замка свідчили про те, що досередини увійшли не цілком мирним шляхом…

Зрозуміло. У Анджея немає ключа, але якщо він хоче зайти – зупинити його неможливо…

– Очам не вірю! – Вона стала в передпокої, схрестивши на грудях руки. – Ти ж клявся, що ніколи в житті сюди не заявишся!

Мовчання. Незвичний запах – чи то від чужої присутності, чи то будинок вже пахне по-іншому…

Ірена ревниво озирнулась. Ні, все знайоме. Все до останньої рисочки…

А ось цієї плями під дверима – не було. Що він тут розлив? Чорнило? Мастило?

– Анджею! – гукнула вона різко. – Виходь!

Мовчання.

Вона прочинила двері до вітальні – в каміні димився попіл. Вміст каміна її здивував. Якесь обгоріле лахміття… Крісла перед круглим столом були коричневі, а не сині.

Ірена зціпила зуби.

– Анджею!

На кухні вона знову виявила сліди чужої присутності. Тривалої, абсолютно безладної. Сенсей бігав за нею хвостиком, і в відданих очах його не було ані краплі каяття.

– Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина… і ти впустив?

Радісне повилювання хвостом.

– А де той дядько зараз? Де він?

Песик побіг до вхідних дверей. Ірена вискочила слідом; сусідські дітлахи все ще ганяли м’яча перед ворітьми.

– Валько!

Вона мимоволі здригнулася. Чубатий хлопчак, який підбіг, був старший, ніж вона очікувала побачити.

– Валько, де пан Анджей… де дядько, який тут був?

Хлопчисько подивився здивовано.

– Півгодини тому. У будинку був дядько. Ви з хлопцями не бачили, куди він пішов?

Валько казна-чого засоромився. Поворушив пилюку носаком стоптаної кросівки:

– Таж… тітко Ірено… Хіба то були не ви?…

* * *

Вони одружилися раптово і без усяких церемоній. Говорячи нареченому «так», Ірена страшенно нітилася: оті її черевики зі стоптаними каблуками… все сталося так раптово, що вона не встигла навіть їх підбити…

Наступного дня вона привела свого чоловіка (це ж треба!) в компанію однокурсників. З такої нагоди зал у гуртожитку було звільнено від зайвих меблів, а троє дверей, зняті з завіс і укладені на дві тумбочки, утворили належний цій нагоді довгий стіл. Дівчата клопотались на кухні безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – він був того дня особливо показний. Ірена відчувала себе ніби фокусник на арені: от-от влаштує однокурсникам святковий феєрверк із коробки…

Ще в таксі вона взяла з Анджея обіцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр під вікнами Івоніки – щоб не травмувати бідолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий і сипав жартами так, що навіть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепів, щоб потім дивувати приятелів…

Приїхали. Всілися за святковий стіл. Ірена бачила, якими цікавими очима дивляться на Анджея її однокурсники, наперед смакуючи обіцяного джина з пляшки…

Випили за молодят – і з цієї миті Анджей раптом замовк. Нічичирк.

Він сидів поруч із молодою дружиною на чільному місці за столом – і похмурнів на виду. Дивився в скатертину перед собою, відмахувався від тостів, щось бурмотів, досадливо мружачись на келих із шампанським. За столом залягла ніякова тиша; Ірені здавалося, що її підсмажують на повільному вогні. Білий комір сукні безжально відтіняв рожеву шию, яскраво-червоні щоки, палахкі вуха; подруги силувано жартували, заздрісниці скептично кривили вуста, а хлопці хмурніли на виду і все частіше виходили покурити…

Між тим, Анджей кривився, як від кислиць. Підвівся із келихом у руці; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвів похмурим поглядом присутніх і запитав, нервово постукуючи пальцями по стільниці:

– До речі, що ви думаєте про смертну кару?…

Відтоді ця фраза стала на курсі своєрідним паролем. Коли комусь сказати було нічого, той питав багатозначно: «А що ви думаєте про смертну кару?…»

Ірена втекла зі святкування завчасно. Анджей наздогнав її на вулиці, довго мовчки йшов поруч і раптом заговорив – якось дивно. Спочатку їй здалося, що він цитує якихось забутих поетів, але потім вона зрозуміла із забобонним острахом, що чоловік її у такий спосіб просить вибачення, і його укладені в ритм зізнання – то не просто заримований текст, а вірш, який лякає своєю вивершеністю…

Він говорив увесь вечір – коли вони прийшли додому і вклалися в ліжко. Коли вони… Утім, це було вже без слів. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) ніхто з них не зміг згадати жодного рядка. Неначе нічого й не було. Ірена плакала з досади, і, втішаючи її, він винувато знизував плечима:

– Миттєве – невідновне…

– А що ти думаєш про смертну кару?! – питала вона крізь роздратовані сльози.

Він знизував плечима:

– Зараз – нічого…

* * *

– …Анджею!

Будинок мовчав, але Ірена і не чекала, що він відповість. Будинок був порожній, її поклик звучав за інерцією, для самозаспокоєння…

Вона пройшлася по кімнатах. Зупинилася в кабінеті, присіла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.

Дістала із сумки записник. Акуратно вивела під малюнком палаючого замку: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі. Двері відчинено ломиком. Песик не злий… і недоглянутий. Черепахи немає. У будинку хтось жив».

Перечитала написане. Скривилася. Ні, за таке Срібний Вулкан не дають…

…Час?

Минуло близько години відтоді, як вона побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній на широкому вигині траси. І тепер, відновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.

Вона сховала записник, підвелась і попрямувала в гараж.

Машина була на місці. Брудна, із забризканими глиною бортами, і це вразило Ірену навіть більше, ніж незвична форма даху.

Адже її звична машина раптом виявилася… по-верблюжому горбатою. Так само, як і ті дві – жовта і біла, що вона їх бачила з пагорба…

Вона трохи постояла.

Потім дістала записник і додала кілька слів: «Машини не такі. І моя теж. Вона горбата. І брудна».

Глибоко зітхнула. Подивилася на годинник.

– Анджею…

Там, звідки вона прийшла, минуло сім хвилин. Імовірно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розуміють з того, що відбувається. А пан Петер – нервово тре долоні.

У принципі, вона просто зараз може піднятися на пагорб і пройти в ті імпровізовані «ворота». Пан Петер буде в розпачі (втім, матеріалу на оповідання уже вистачить). Хіба її не влаштує Срібний Вулкан у номінації «оповідання»?

Вона всміхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерігає за нею – якимось хитрим моделяторським способом?

– Анджею… – сказала вона зморено. – Ти мене втомив…

Календар висів на звичному місці – у спальні; сторінка розкрита була на позначці «грудень».

Вона опустилася на краєчок ліжка. Дістала записник, але додавати нічого не схотіла.

Які є варіанти?

Пан Петер напхав її наркотиками, і тепер вона живе всередині великої галюцинації?… Тоді все зрозуміло. Тільки з якого дива?…

Вона роздратовано відкинула подушку. Зі зворотного боку наволочки виднілася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.

Якого біса вона далася утягнути себе в цю сумнівну халепу? Тим більше що в ній замішаний Анджей…

От що… Десь вона читала, що існує спосіб відрізнити галюцинацію від реальності…

Вона стомилася. Ліжко чомусь не вселяло довіри – можливо, через пляму, якої на її наволочці ніколи не було. Притримуючись за скрипливі перила, Ірена зайшла в кабінет, увімкнула комп’ютер у надії відшукати на диску власний твір – але не знайшла. Нічого зі свіжих речей, навіть незакінченої повісті…

Вона лягла на канапу, натягнувши плед до підборіддя.

Чути було, як у передпокої стукає хвостом Сенсей.

Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвідомити.

Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!

Вона потягнулася до телефону. З пам’яті набрала номер довготелесого професора східної літератури. Чекаючи зв’язку, всміхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевіримо…

– Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!

Вона сіла на канапі, бездумно кутаючись у плед.

– Я такий радий вас чути! Ваші студенти вас чекають… Правда, Карателька стоїть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнів як почався… Ірено, як ви з’їздили?

– Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…

– Коли вас чекати? Із торбою вражень, із сувенірами? – голос професора став грайливим.

Ірена зам’ялась:

– Власне… а коли зручніше?

– Завтра, звичайно! Відразу ж приходьте до інституту. Не слід давати Карательці зайвого приводу… Може, буде краще їй просто зараз зателефонувати?…

– Так-так… – пробурмотіла Ірена мимохіть. – Так… я теж рада… вас чути.

– Може, розповісте хоч коротенько? – професор заусміхався в слухавку.

– Ні… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.

– Гаразд… тоді до завтра. Нехай щастить…

– І вам… також…

Вона перевела подих.

Оце вже цікавіше. Теж, як і все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?

Вона знову ж таки з пам’яті набрала давній телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)

Ніхто не брав слухавку. Ірена замислилась і згадала ще два телефони, за якими Анджея можна було впіймати.

Той же результат. Довгі гудки.

Через кілька годин геть стемніє. Авжеж, бо… як там казав професор? Триместр уже п’ять тижнів як почався? Жовтень…

Її охопив страх – крижаний і раптовий. Сорочка миттєво прилипла до спини (як вона дозволила себе втягнути!). Чому вона просто не відмовилася відразу ж?! Зараз – це галюцинація, чи вона «в тканині моделі»? Над ким тут проводять експеримент?!

З-під канапи виповзла черепаха. Зиркнула на Ірену безглуздим блискучим оком; Ірена автоматично ввімкнула настільну лампу, поклала черепаху на серветку…

Час початку експерименту – грудень. Правильно, і календар у спальні свідчить про те саме… Експеримент триває ТАМ місяць, а ТУТ – десять. Все сходиться…

Але хто в біса весь цей час доглядав Сенсея і черепаху?!

Коли стемніє, пертись до пагорба немає сенсу – можна запросто зламати шию. Значить, за кілька світляних годин, що залишилися, будь-що треба відшукати Анджея… Схоже, він утік при її наближенні? Грається в кота і мишки?!

Ірена пройшлася кабінетом. «Ти вдома», говорили очі, але всі інші почуття ніяк не хотіли цьому вірити. Можна було піти на кухню і відкрити банку якихось консервів, але заважала думка про учинене чужими руками безладдя. Розкидане начиння, брудний посуд, якісь ганчірки в кутку…

Ганчірки… Вона почухала кінчик носа.

…Купа попелу у каміні з рештками якоїсь тканини. Що то була за тканина і чому Анджей її палив?

І чи був це Анджей?

Клята загальмованість! «Тітко Ірено, а хіба це були… не ви?»

У той момент вона вирішила, що сусідський Валько або фантазує, або бачив щось не те…

Що він бачив?! А раптом у цій… моделі живе змодельована Анджеєм Ірена?…

Вона перевела подих. Пройшла на кухню; в дальньому кутку лежала купа якогось лахміття. Втім, у Ірени не було ніякого бажання порпатись у ньому…

Кривлячись від огиди, вона згребла ганчірки в пакет і скинула в сміттєву яму. Нехай цей будинок і змодельований чи несправжній – але допускати такий безлад Ірена не бажала.

Посеред двору вона зупинилася, роздумливо втупилася на тополю. Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що ніякої МОДЕЛІ немає, і пан Петер просто оглушив її наркотою на десять місяців, і вона тільки тепер прийшла до тями… Якщо допустити, що це можливо – тоді чому тополя росте не праворуч од воріт, а ліворуч?!

Наскільки МОДЕЛЬ реальна? Де її межі? Наприклад, професор існує? Чи є тільки його голос у слухавці?

В задумі вона повернулася в дім, підійшла до телефону і набрала номер Карательки.

– Нарешті, пані Хміль зволила обізватись…

Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом. Карателька навіть не вважала за потрібне іронізувати; байдужа холодність у її голосі віщувала найбільші з усіх можливих неприємностей.

Ірена відсторонено вислухала монолог про несумлінність і безвідповідальність та повідомлення про те, що питання про її звільнення майже вирішене. Цікаво: це сама Карателька дихає зараз у трубку, чи зневажливий її голос моделюється на рівні електронних імпульсів?…

– …за версту не підпускати до педагогіки. Це все, пані Хміль, вам ясно?…

– Хочете, розповім анекдот? – раптом запропонувала Ірена. – Прибігає студент у медпункт. «Швидше! Там пані Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цій гадюці вже нічим допомогти не зможу…»

Короткі гудки. Виявляється, в трубці ось уже кілька хвилин нікого немає – вона говорить у порожнечу…

Ірена поклала слухавку на важіль.

Під час так званого інструктажу вона не раз і не два питала у пана Петера: наскільки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну і ту ж незрозумілу відповідь: не більше, ніж будь-яка модель… Хоча геніальність пана Анджея полягає саме в тому, що модель, як би це сказати точніше… багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і, певною мірою, самодостатня… Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяє повноцінно працювати з таким рівнем моделювання. Пан моделятор, можливо, сам не усвідомлює… що цей колосальний прорив рівносильний нищівній поразці…

Обізвався телефон. Ірена машинально підняла слухавку:

– Алло!

Мовчання. Тиша.

– Алло, я слухаю!

Короткі гудки.

* * *

Був час (вона саме вчилася в аспірантурі), коли Анджею раптом навперейми стали дзвонити молоденькі дівчата. А в комплекті з ними – і юнаки. Ірена кілька разів пожартувала на цю тему, але Анджей тих жартів не сприйняв. У той період він узагалі не розумів жартів; Ірена не знала, що їй робити – ревнувати чи насміхатися, а може, вдати, що нічого не відбувається…

Потім ця компанія молоді раптом заявилась до них у гості. Їх було десятеро, Ірена полишила будь-які спроби напоїти гостей чаєм і тільки здивовано спостерігала, як вони хвилюються, ніби перед іспитом, медитують по кутках і передають одне одному якісь наспіх видані брошури…

Потім вона ненадовго усамітнилася на кухні і, повернувшись, застала серед гостей демонстративну сценку. Двоє хлопців утримували третього, але це не була звичайна бійка – поруч метушилася дівчина з мотузяним нагаєм у руці, нещадно шмагала крісло, кричала, буцімто вимагаючи від хлопця якихось зізнань, вигукувала незрозумілі питання. Ще двоє дівчат застигли обабіч дверей, стискаючи пластмасові пістолети, а решта компанії забилася під стіл і звідти напружено спостерігала за тим, що відбувається…

Анджей стояв, схрестивши руки на грудях, і виглядав вдоволеним.