Перевертні^[2]

Вони ввійшли в мій кабінет один за одним – дідуньо (він зовсім не був застарим, однак стропата (періста, ряба) борода додавала йому зайвих років п’ятнадцять), понурий хлопчик із блідим хворобливим обличчям і молода вівчарка на короткому поводі (повідку)

Хто вони такі, я зрозумів раніше, ніж дідок заговорив.

– М-м, – сказав дідок. – Позавчора ми з вами говорили по телефону.

– Так-так, пане Вульфе, – я підвівся з-за столу, простягнув йому руку. – Прошу вас, сідайте…

Вони сіли – надто скуто, дідок у центрі диванчика для відвідувачів, хлопчик – скраю. Собака ліг віддалік і відразу поклав голову на лапи. Чи то він дуже стомився, чи все йому обридло.

Дідуньо облизав вуста й потер руки. Коли б місяць був у повні, подумав я з раптовою неприязню, не пустив би тебе й на поріг, красеню. Разом із твоїми виродками.

– Дозвольте представити вам мого онука Георга, – дід поторгав хлопчика за плечі. – Георгу, привітайся…

Хлопцеві було років десять, і замість вітання він кинув на мене зацькований, повний ненависті погляд.

– …І мою онуку Фіоленту, – дідуньо пучками пальців погладив собаку. Вівчарка була байдужою.

– Ми дуже розраховуємо на вас, – дідок підлесливо посміхнувся. – Ось бачите…

І замовк.

– Бажаєте кави? – запропонував я. – Цигарку?

Він захитав своєю кудлатою головою:

– Дякую. Якщо дозволите, я перейду відразу до справи. У нашому роду, а це дуже давній рід, дозвольте вас запевнити… упродовж поколінь схвалювали шлюби, якщо не близькорідні, то… ви мене розумієте?

– Так, – сказав я. – Будь ласка, продовжуйте.

– Як результат, – дід із подивився на хлопчика, начеб те, що він хотів сказати, не призначалося для дитячих вух, – як результат в останньому поколінні… Це діти мого сина, який, на жаль, не може приділяти їм достатньо уваги… Народилися два чарівних близнюки, хлопчик і дівчинка. Георг і Фіолента. Із паралельним циклом перевертнів… у протифазі. Тобто вдень Георг був хлопчиком, а Фіолета, собакою (цуценям)… Уночі Георг перетворювався на котика, а Фіолета залишалася дівчинкою… Ось, бачите, подобове перевтілення… справа клопітка й виснажлива… На відміну від класичного, відповідно до фаз Місяця. Та коли йдеться про таку родину, як наша… коротко кажучи, діти підросли, і моїй невістці спало на думку…

Він знову подивився на хлопчика. Той відповів йому таким поглядом, що, наприклад, якби мій онук посмів подивитися на мене так само – то відразу був би покараний.

– Моя невістка, – дід зітхнув. – Але справа не в тому… Вирішено було, – напевно, спеціально (саме) для хлопчика дідусь підкреслив безособовий зворот «вирішено», – вирішено було, що діти будуть краще розвиватися, якщо фази їхнього перевтілення збігатимуться. До того ж припускалося, що вдень вони вдвох будуть ходити до школи. Ми пішли до спеціаліста… Нам його порекомендували… І після того, як ми оплатили досить довгу й неприємну для дітей процедуру… брат і сестра нарешті зустрілися… у людській подобі. На жаль, – дідусь знову потер долоні й облизав вуста, – це не пішло на користь ні Георгові, ні Фіо. Вони не стали друзями, ось що я хочу сказати. Георг звик дружити з собачкою, а Фіолеті подобається котик… І коли вдень кожен із них став людиною, то найперше вони почали ревнувати. Вони почали змагатися за увагу матері. Вони обидва поводили себе кепсько…Та це було б ще нічого… А ось після заходу сонця, після того, як… це був жах. Бійка, потім вона заганяла його на дерево. Ми знесилилися, кожного вечора намагаючись його зняти. У нас у маєтку дерева високі… А один чи два рази вона ледь не розірвала брата на шматки. Правда, Георгу?

Краще б він про це не запитував. Вуста в хлопця затрусилися; я чекав, що він зірветься з місця і побіжить (втече) – але ні, він опанував себе. Кісточки пальців (а він нервово м’яв край куртки) побіліли.

Дід сумно хитав головою:

– Усе повернулося на гірше… А я ж попереджав… Я перший зрозумів, що втручання в природний хід речей може завдати дітям шкоди. Страждали більше року, потім ми вирішили… вирішено було повернути цикл назад і влаштувати все, як було раніше. Ми звернулися до того ж спеціаліста, заплатили вдвоє більше, і знову… коротко кажучи, усе повернулося на круги своя.

Він витяг із кишені хусточку й витер губи. Я встиг помітити, як зблиснули при світлі лампи білі трикутні ікла.

– Прошу пробачення, – сказав я, – якщо все повернулося, як було… у чому ж біда?

Дідусь зажурено похитав головою:

– Біда. Ви маєте рацію. Біда… На жаль, з того часу здоров’я – перш за все душевне – моїх онуків дуже похитнулося. Спочатку ми думали (гадали), що це наслідок стресу… Цього невдалого рішення – перебудувати їм фази. Та минуло вже півтора роки, і…

– Півтора роки? – запитав я, мимоволі перебиваючи його. – Ви помітили негаразди – і чекали півтора роки?!

Дідусь засоромився. Сильно потер бороду: дві білих волосинки випали й залишилися лежати на колінах, обтягнутих чорними штанями, я встиг подумати, що бідолаха – попри антипатію, я все ж його жалів – що бідолаха даремно так розкидається волоссям, тим паче в моєму кабінеті…

Неначе прочитав мої думки, дідусь зітхнув, машинально підібрав волосинки й заховав у кишеню.

– Так же ж… Що тепер говорити? Після року цього жаху – коли вони перетворювалися синхронно… Деякі дивацтва так і хотілося списати на… Ви розумієте…

– Ім’я спеціаліста, до якого ви зверталися, – вимагав я.

Він назвав ім’я. Не маю права погано говорити про конкурентів, але цьому Коновалові я б не довірив і пуделя стригти.

– Чому ж ви не йдете до нього зараз? – запитав я, зовсім не приховуючи сарказму.

Дід зробився зовсім нещасним. Хлопчик сидів, похиливши голову, я бачив тільки його маківку. Собака, здається, заснув. Мені було їх жаль. Я вирішив не влаштовувати виховних пауз.

– Генеалогічні карти ви принесли з собою? – запитав я спокійніше.

Дідусь пожвавішав. Так, карти вони принесли; коли я їх розгорнув, у мене аж потемнішало в очах.

Чортові перевертні! Бундучні себелюбці, блохасті сноби (скнари), та ж спеціально такого не напридумаєш, із найгіршим навмисним умислом не завариш такої каші, як вони умудрилися намішати у своїх матримоніальних фантазіях!

Я подивився на хлопчика, потім на собаку. Дід, забувшись, облизував долоні; я подумав, що в нього також проблеми. Якби він не був таким жаднюгою (а можливо, дійсно, йому потрібні гроші), то, розібравшись із дітьми, необхідно було б і діда проконсультувати…

– Усе так кепсько? – нервово запитав дід.

– Недобре, – я почухав брову. – Проте…

Дід затамував подих.

– Проте я візьмуся – вам допомогти, завершив я, дивлячись на хлопчика.

Я запропонував дідові разом із собакою почекати в приймальні. Він хотів залишитися, але я не дозволив.

Як тільки двері за дідом зачинилися, хлопчик стиснувся клубком (він і так сидів згорблений, а зараз зовсім занурив голову між ключиць) і втупився поглядом на передки (носаки) своїх черевиків.

Я подумав, що колись знехтую (до біса!) професійною етикою і все ж відвідаю колегу – Коновала. Можливо, він подряпає мою фізіономію (обличчя), та я постараюся, щоб віднині він лікував тільки щурів і харчувався лише мишами.

А наступної хвилини я подумав, що в такій сім’ї, як ця, у дітей можуть бути зовсім специфічні стосунки з батьками. І, можливо, основна провина не криворукого колеги, а матері, чи дідуся, чи батька, у якого, як бачите, немає часу, щоб спілкуватися з близнюками…

– Я сьогодні не буду на тебе чаклувати, – сказав я хлопцеві.

Він підвів голову й уперше за час нашого знайомства подивився на мене нормально, і я навіть дещо встиг прочитати в його очах.

– Правда? – запитав він ледь чутно.

Я сів поруч на диван і обняв його за плечі:

– Скажи, хто тебе так налякав? Я перетворю його на таргана. Чесно.

Він здригнувся. Я зрозумів, що припустив помилку. Дурень.

– Добре, я просто його поб’ю. Я наб’ю йому пику. Я вмію. У моєму підвалі висить мішок із піском. Я тренуюся, щоб кулаки були сильними (міцними).

Він дивився повз мене. Міцні кулаки його не цікавили.

– Так ти скажеш мені, хто тебе скривдив?

– Ніхто.

Пауза затягнулася.

– А Фіолета? – запитав я. – Чому їй ніщо не подобається? Чому їй нудно?

Він злякано подивився на мене:

– Їй не нудно.

– А вночі? – запитав я. – Вона така ж сумирна?

– Вона не сумирна.

– Хочеш подивиться на малюнки? Я маю один альбом…

Та коли я протягнув руку до полиці, він буквально затрясся:

– Він чарівний!

Я про себе вилаявся.

– Ну то й що? Що страшного в чарівному альбомі? Малюнки так кумедно рухаються…

– Я не хочу. Ви обіцяли на мене не чаклувати.

– Та я ж… Проте, як хочеш. Можливо, помалюєш? Дати тобі фарби?

– Я не вмію.

– А Фіолета? Вона малює, ти не знаєш?

– Вона не малює. Вона не хоче. Я не знаю.

Зараз треба б зачарувати його. Підсолодити й розслабити – м’яко, тихенько, щоб він не помітив: біда в тому, що я й справді пообіцяв, а порушити слово, яке дав маленькому переляканому хлопчикові… щонайменше недобре.

– Знаєш що, – сказав я, – якщо ти не хочеш альбом… Давай подивимося мої світлини. У мене також є онуки, тільки молодші за тебе. Хочеш?

Він не відповів. Я витяг із верхньої шухляди планшетку, на першій сторінці були моя старша донька з двома малюками, моя дружина та обидва зяті. Сам я стояв й центрі, по-батьківськи поклавши руки на плечі зятів; фотографувала нас молодша донька; і на наступній світлині була вже вона – а фотоапарат тримав її чоловік…

Усе це я детально розповів хлопчикові. Перегорнув сторінку; там моя онука – у день свого трьохріччя – стояла, обійнявши величезну ляльку, а навколо лежали горою інші подарунки – шкатулки та скриньки, іграшковий посуд, лялькове ліжечко, шафа, стіл і фотельце. Світлина була кольорова, мені завжди подобалася лукава мармиза онучки на ній…

І саме в цю мить я вперше відчув, як у мого пацієнта з’явився інтерес.

– А це хто? – запитав він тихо.

– Це моя онучка, – сказав я з гордістю. – Правда, зараз вона старша. Це її день народження, подарунки…

– Подарунки, – тихо повторив хлопчина.

– А тобі дарують подарунки на день народження? Я вчепився за його цікавість, як мураха за соломинку.

– Дарують, – сказав він тихіше. – Але мало. І не такі.

Я подумав, добре було б відразу поспілкуватися з його матір’ю.І майже відразу зрозумів, що не маю жодного бажання знайомитися ближче з цією родиною. Зрозуміло, у різних людей різні погляди на виховання; інша справа, що через ці дивні виховні прийоми я не можу розмежувати дефекти магічного впливу та наслідки екзотичної педагогіки.

– Не такі подарунки? А щоб ти хотів, щоб тобі подарували?

Він мовчав. Дивився на ляльку й лялькову шафу.

– Георгу, – покликав я.

Він здригнувся, начеб його копнули. Подивився на мене; знову поглянув на світлину – неначе був в’язнем, неначе я був його в’язницею, а іграшки на світлині – берегом волі, що віддалявся, щезав.

Я зрозумів, що зараз збагну.

Ось-ось. Зараз. Утримати б здогад.

Перевів погляд на лукаву мармизу онучки.

– Скажи… Скажи, чому ти мовчиш? Чому ось уже півтора роки… ти нікому не говориш правди?

Він затрясся. Скочив – планшетка впала на підлогу. Кинувся до дверей – я випередив його. На щастя, і зросту, і ваги маю достатньо, щоб тягати таких дітлахів гронами.

Він пручався відчайдушно й мовчки.

– Послухай… Я не хочу чаклувати на тебе! Я ж обіцяв! Але якщо ти не опануєш себе – мені доведеться! Заспокойся, усе, усе, усе…

Дивна справа. Здається, її ніколи не брали на руки. В усякому разі, дуже давно.

Спершу вона була мов залізна, але потім розслабилася. Я носив її по кабінету, заколихував, розповідав про своїх дітей, коли вони були маленькими, потім про своїх онуків і про те, що я нікому не дозволю її ображати, що всі, хто наважиться її зачепити, будуть мати справу зі мною, і ще якусь нісенітницю, і вона спочатку розслабилася, а потім заридала-заголосила.

Я посадив її на диван і запитав:

– Чи можна на неї почаклувати? Щоб тобі стало легше?

Вона, зі сльозами на очах, похитала головою і сказала, що їй однаково. Що тепер вона помре. Що вона давно хоче вмерти. Що дід привів ії до мене тому, що її витягли зі зашморга. Що вона більше не може, не витримує.

– Ти когось боїшся?

Вибух ридань поновився. І – нарешті історія.

Це трапилося після другого сеансу в пана Коновала. Зовні – для дорослих – усе залишалося так, як було; вдень у будинку жили хлопчик і собака, уночі – дівчинка та кішка.

Тільки Фіолета перетворювалася не на собаку, а на брата. А братові пощастило більше – він поділяв свій час між виглядом вівчарки й кота.

– Він півтора роки звір! – викрикувала дівчинка, ковтаючи сльози. – Він, напевно, вже зовсім подурнішав! Зовсім, як тварина! То кіт, то собака… Якщо тепер дізнаються, скажуть, що це я… винна… що через мене… мама… вона завжди його більше любила! Вона скаже, що я спеціально його…

Я стримався, щоб не запитати її, чому вона мовчала. Якби я задав їй це запитання, істерика автоматично злетіла б на два оберти, а мені і без того вистачило емоцій.

Добре, що мій кабінет звуконепроникний.

Я знову обійняв її і сказав, що вона ні в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала їх із братом. Що я зможу домогтися того, що йому взагалі заборонять практикувати. І він поверне її дідусеві всі гроші (кошти) і виплатить компенсацію. І що дід буде задоволений і не буде її лаяти.

– А мама? – запитала вона безнадійно.

Я подумав, що нормальна мати миттєво повинна була розібратися, де її син і де її донька. У будь-якому вигляді. Ну з яким же презирством треба ставитися до дітей, щоб не помітити очевидного?!

– Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.

Тоді я не витримав:

– Я розумію, чим більше минало часу, тим страшніше було тобі признатися… Але чому ти все відразу ж не сказала?

– Я подумала, – тихо сказала дівчинка, – що два дні… Почекаю… З цікавості.

І замовкла.

– І шо? – обережно запитав я.

– І всі пішли, – її голос задрижав. – Пішли… в суботу… в лазню!

– Що? – я не зрозумів.

– Пішли в лазню, – вона закрила обличчя руками. – Я… я пішла, як Георг… в лазню! І я там таке побачила!

У мене сильна воля. По-іншому не можна. Я встиг зупинити свій сміх, перш ніж подати хоча б звук; вона не знала, що таке стоп-сміх, вона побачила моє серйозне співчутливе обличчя – і стала сміливішою:

– Я була в чоловічій лазні, розумієте! І як я після… після цього – як я признаюся?

І вона заридала-заголосила знову, а я сидів над нею, як скеля над морем, не міг сміятися, але сльози з моїх очей котилися градом…

У цілому історія закінчилася щасливо. Дивовижний клубок, сплетений поколіннями перевертнів і одним моїм недобросовісним колегою, пощастило, хоч і не без зусиль, розплутати. Звичайно, за півтора роки тваринного життя хлопчик дуже змінився і потребував допомоги дефектолога. Дівчинку, яка звинувачувала себе, батьки відправили в пансіон, і не думаю, що там їй було гірше, ніж удома.

До речі, зовсім недавно бачив її. Їй уже шістнадцять, вона покрасивішала, уміло користується косметикою, зі смаком одягнена, мило кокетувала з якимось студентом у міському парку… А проходячи повз, вона, звичайно ж, зробила вигляд, що вперше мене бачить.