Скафандри^[7]

На одній планеті люди ходили в синіх і червоних скафандрах. Ті, які ходили в синіх, ненавиділи тих, хто одягав червоні, і навпаки. Вони воювали між собою занадто довго, і головне, не на життя, а на смерть. Хоча аж ніякої різниці між ними не було, окрім кольору скафандрів.

А один чоловік вирішив відмовитися від скафандра, щоб не ув’язуватися в безглузду війну. Він вийшов на вулицю, як був, – у костюмі.

І задихнувся, тому що на цій планеті не було атмосфери.

Сліпий Василіск^[8]

Коли на полігоні торохнуло (гримнуло, зірвалося) втретє, наше село переселили в передгір’я – від колишніх місць далі: Підйомні видали, обжитися допомогли, загалом, не все так погано, хоча чуже місце – воно і є чуже, і колишня хата час від часу та й присниться… Батько мій на старому цвинтарі залишився, у зоні відчуження за колючим дротом, а мати вже тут, на новому поховали. Розлучили їх. Місце гарне – поруч гори. Земля родюча, роботи немає ніякої, тільки город. Зовсім поруч, за перевалом, село василісків – межа їхньої землі кілочками позначена, і камінь стоїть. Лисий такий, у лижному костюмі. Покатався якийсь один на лижах… Не місцевий, місцеві туди не ходять. Немає охочих. Хоча з василісками в односельців саме проблем і не було – вони тихо за перевалом сиділи, поки до них не поткнешся, нікого не чіпали. А не давали спокою лісові побратими, із позаминулої війни в горах застрягли й тільки розбоєм і жили. Жінок, правда, тільки грабували і ґвалтували інколи, зате чоловіків, якщо спіймають, живими не відпускали. Не любили чоловіків, особливо молодих. Через три роки, як переселилися, я закінчив технікум. Маму до того часу вже поховали, повернувся я до сестри. Тобто не зовсім щоб повернувся; вирішувати належало, як далі жити, куди податися, та й узагалі… Сестра зустріла мене на станції; поки чекали на автобус, вона й каже:

– Ти тільки не лякайся. Василіск у мене живе.

Я мовчу. Не було такого, щоб василіски в людських селах жили. Бреше, думаю.

– Не брешу, – каже. – Незрячий він. Сліпий. Його свої ж і витурили. У мене живе. Незрячі – вони безпечні…

Мовчу. Приїхали. Будинок новий, облаштувалася Надійка, затишок створила, нічого сказати, красу навкруги створювати – це вона з пелюшок любила. Тільки я сів до столу – заходить. Боже ж ти мій, височенний, – під сволок, худющий, як вобла, шкіра, як молоко, волосся безбарвне – альбінос… І окулярчики чорні, неначе б на пляжі. Невпевнено так, під стіночкою, хоп – сів на краєчок лави. Придивився я – ну точно василіск. Чистокровний.

– Ну, Надійко, – кажу потім. – Де ж ти таке добро відкопала?

Набундючилася. Сидить, як помідорина, сопить. Як бувало, у дитинстві, коли заскочиш її, що сама зі собою вголос говорить. Була в неї така звичка – піти подалі в поле, із деревами заводити секрети, з мурахами в ігри грати… Сопить.

– Вибачте, – кажу, – якщо щось не так сказав. Тільки дивно мені.

– Дивно, – каже. – Чоловіків у нас обмаль, хто ж із вас у селі затримається… А ти на мене подивися. Красуня, так?

А Надійка, і справді, красуня… Заяча губа в неї від народження. У ластовинні, маленька, руда; мені вона сестра, так я якось і не замислювався…

– А він, – каже, – красень. І сильний. І не п’є… А що незрячий… Так він навпомацки призвичаївся. І корову подоїть, і дрів нарубає… І… І почервоніла дужче.

– Ну, – кажу, – твоє діло. Пробач…

– Пожаліла я його, – каже тихо. – Свої його прогнали. Куди йому? Сліпий…

– Так, – говорю. – Звичайно.

І почали говорити про мене. Де роботу шукати, як бути зараз; Надійка взялася мене вмовляти, щоб залишився в селі. Робота, мовляв, буде, місце хороше, чоловіки дуже потрібні… І Варка сохне за тобою ще зі шкільних років.

Ну, про Варку я й без неї знав… Поговорили.

Другого дня я зустрів Варку. Побачила мене, – ледь із велосипеда не впала – пошту розвозила… Про те, про це, і теж взялася розповідати, як у них тут добре, як чоловіки потрібні; а особливо освічені, і який у неї будинок новий, і моторолер, і авто збирається купити… Розпрощалися. Полетіла на велосипеді так, що вітер засвистів. А я пішов далі. Вулиця нова, будинки однакові, із силікатної цегли. Дерев немає – одні прутики, коли ще виростуть… Житло тепер тут. Батьківщина… Хотів горілки купити – крамниця на замку. А тут і автобус під’їжджає; подумав я, плюнув у пил, поїхав на станцію і купив на останні гроші квиток, на післязавтра – назад у місто… Надійці не сказав нічого. Наступного ранку пішов у гори. Добре. Сонце світить, озеро поруч, на галявинці вівці пасуться, і Надійчин василіск сидить у затемнених окулярах, на сопілці тихо виграє. Краса… А в мене в нагрудній кишені квиток лежить. А якщо, думаю, плюнути й квиток здати в касу? Варка – красуня… Будинок – повна чаша, одна у батьків… Господарство буде, діти народяться, а моторолер я з хлоп’ячих років хотів, мріяв осідлати… Дивлюся на гори й думаю. Раптом – ніби холодом у потилицю. Повертаюся… Як це вони підійшли так близько?! Лісові побратими; нічого не бачу, тільки як ножі на сонці горять. Сталеві леза… Клянуся – нічого розумного подумати не встиг. Знаю, що життя мого півхвилини залишилося, і зовсім нічого не можу придумати, тільки про моторолер Варкин. Що не довелося на моторолері. Ось так. І тут цей перший, який до мене вже з ножем підбігає – цей перший підстрибує якось неправильно й падає мені під ноги, я дивлюся на нього, ніж у руці сталевий, а сама рука… Прожилками вже. Базальт. Я спочатку не зрозумів… Камінь! Камінь! Пам’ятник лежить, руки розкинувши, права нога носком у землю, ліва п’ятою в небо… Ті інші, що позаду бігли, ті раніше за мене все втямили. Вони вже поряд із василісками бік у бік живуть; мить – і нічого немає, тільки гілки на галявині хитаються, та кам’яний чоловік лежить, та окулярчики чорні валяються у траві… А очі в альбіноса червоні. Це потім уже знаючі люди мені сказали, що ніяких незрячих василісків у природі не існує та й існувати не може. А тоді я тільки дивився йому у вічі – та й усе. Свідків, окрім мене, немає; йому ж байдуже, скільки людино-каменів із кручі в озеро кинути – один чи два… І тоді я поліз до нагрудної кишені по квиток. Лізу, а рука тремтить… А він дивиться. Витяг я квиток, показав; дату показав, не кажучи жодного слова. Від’їжджаю, мовляв. Нетутешній я; що мені до ваших справ – ні допомогти, ні завадити… Він подивився на квиток, на станцію призначення, на дату. Підняв свої окулярчики з трави й знову на сопілці заграв. А я пішов назад. І Надійці – Надійці, звичайно ж, жодного слова не сказав! А наступного дня тихенько сів у потяг, Надійці записку залишив… Підло, звичайно… Але… Я ось думаю – а якби в мене цього квитка в кишені не було? І ще – а якби не лісові побратими, не шухер цей – залишився б я у селі? І ще… ніяк не можу зрозуміти. Чому він з нею живе, з рябою, із заячою губою? Що він у ній знайшов?

Словник^[9]

Ми зустрілися біля лавочки посеред квітучого парку.

– Бузок цього року пізно, – сказала вона.

Я зосередився, зберігаючи на обличчі розслаблено-непроникний вираз, і відповів:

– Спартак виграв минулої неділі.

– У нас відключать гарячу воду в другій половині червня.

– А у нас – наприкінці травня.

Вона ледь спохмуріла. Повз нас промчав хлопчина на роликах, гуркочучи, мов танкова дивізія.

– Сьогодні зранку великі затори на дорогах, – сказала вона, і я завмер.

Затори? Зранку?

– Мені необхідно зателефонувати, – я відвів очі. – Хвилинку, добре?

Хлопчик об’їхав клумбу й загримотів по алеї. Намацавши в кишені телефон, я відійшов осторонь, за масивну чашу старого фонтана.

Словник був завантажений у пам’ять телефона, та від хвилювання я не потрапляв на кнопки. Плюнув, витяг із пазухи старе видання – товстий, жовтий, розтріпаний томик. Щоб не помилитися, на всяк випадок перевірив усю розмову. «Бузок у цьому році»… так…

«Я почуваюся вразливою. Я хочу, щоб ти зміцнив моє почуття власної гідності за рахунок свого его». «Ти маніпулюєш мною». «Ти не достатньо до мене прихильний. Ти не в змозі зрозуміти мої зашифровані емоційні послання».

«Я з легкістю розумію будь-який твій сигнал. Ти граєшся з моєю глибокою емоційною прихильністю до тебе».

Поки все правильно. Та ось репліка, із розшифруванням якої я не зміг упоратися: «Сьогодні зранку великі затори?…».

«Якщо ти зараз же мене не зрозумієш, я назавжди розірву з тобою емоційний зв’язок».

Здалеку наближається гуркіт і гавкання – невтомний хлопчик катався колами, за ним біг лабрадор у нашийнику й маленька дівчинка з червоним відерцем.

Я визирнув із-за чаші фонтана. Біля лавки не було нікого. Вона пішла.

Якби я вчасно встиг відкрити потрібну сторінку…

Чи якби ми вміли обходитися без словника.

Сніг^[10]

Вона розплющила очі. Стеля була висока й дуже біла, схожа на обернене снігове поле. У кімнату заповзав світанок. Котра година?

Вона простягнула руку вправо, де зазвичай стояла тумбочка. Чи комод. Ось, так і є:

Тверда прохолодна поверхня, годинник на ремінці… І ось головне: люстерко і паспорт.

Сіла на постелі. Подивилася спочатку на світле волосся до плечей. Розгорнула жорстку обкладинку й втупилася в паспортну світлину: тут вона молодша років на п’ять, із макіяжем, коротко підстрижена, але, безумовно, це вона і є. Петровська Єва Олександрівна.

Роздивилася; поруч злегка сопів чоловік. Спав на боці, повернувшись до жінки спиною. Його темне волосся ледь поріділо на маківці, і ковдру він натягнув до самого вуха.

Чоловік. Вона заміжня. Останнім часом охололи один до одного. У чоловіка, здається, є хтось (якась) інший (інша)…

Вона оглянула подружню спальню. Добропорядно, хоча трошки запилено. Дві світлини на стіні; традиційні, весільні. Діти є? Вона прислухалася до себе; дітей немає. Ну і добре. Доброго ранку, Петровська Єво Олександрівно.

Учора її звали Олена Людвігівна Петрі. Вона була рудою, вірніше, фарбувалася в рудий колір і працювала секретаркою в медіамагната.

Пам’ять про вчора живе тільки з перших хвилин після пробудження, потім її витісняє щоденний побут. Кожного разу (щоразу) новий. Щоб не збитися, не заплутатися, вона кладе на тумбочку паспорт і люстерко. Де б не лягала спати – у готелі, у тісній самітній квартирці чи подружній опочивальні.

Єва підвелася і підійшла до вікна. Кружляли сніжинки. Горять ліхтарі, хоча майже зовсім видно. Пізній ранок, грудень, на календарі – тридцяте грудня, якщо відірвати листочок (аркушик) – ось так, – настане чотирнадцяте. Сьогодні. Що ж це за місто, у якому я живу?

Мінськ. А вчора був Вільнюс. Позавчора вона була полячкою в маленькому містечку Ольштині, де охайні будиночки та багато озер, а в старому центрі вечорами грає оркестр. Вона вже не згадає, як її звали позавчора і як звали позапозавчора. Було місто Щецин, а перед ним Гамбург, а перед цим Амстердам. Вона точно рухається із заходу на схід, між п’ятдесятою і шістдесятою паралеллю. Куди?

Не можна про це думати. Необхідно сміливо й щасливо прожити цей день, Єво Олександрівно, не варто пам’ятати. Слід вірити, що це всього лише легенький психіатричний розлад. Нікому про це не вартує знати.

Конец ознакомительного фрагмента.