– Використовувати мене – значить бруднитись? – тихо уточнила відьма.

– Саме так, – демон пройшовся по кухні.

Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався – можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».

Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.

– Принаймні скринька існує, – сказав демон.

«Але відповіді нема, – подумала Ірина. – Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»

– Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.

«Нічого собі "просто"», – подумала Ірина, але нічого не сказала.

Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…

– Що вони святкують? – запитав демон.

Ірина знизала плечима:

– Не Новий рік – це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…

Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр – самим краєчком.

– Це Великдень, – сказала вона впевнено. – Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.

– А що, як це торішній знімок?

– Яке це взагалі має значення?

Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту – лист не повернувся, але й відповіді не було.

– Глухий кут, – сказала вона крізь зуби.

– Не глухий кут, – демон зупинився в неї за спиною. – Хто ці люди? Що ти про них знаєш?

– Цей білявий – бабій, – знехотя почала Ірина. – На вигляд – здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією – офісний щур…

Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.

– Самотній, обручки на пальці немає… звісно, – Ірина, мружачись, дивилася на фото. – Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П'є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.

Ірина помовчала.

– І козі ясно, – сказала повільно, – що дівчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трішки мимо… значущо.

– Як ти знаєш, що вона постувала? – подав голос демон. – Я тобі не клієнт. Не мороч мені голову.

Ірина й не подумала відповідати.

– Тепер блондинка… Руку поклала на плече дівиці, що означає ця рука? Ніякого сексуального підтексту. Радше, неусвідомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мій. Підсвідомо відчуває в дівчині суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трішки поправилася за минулі місяці: сидячий спосіб життя, коктейлі, тістечка, – Ірина перевела подих. – Вирішила худнути, тому на тарілці в неї тільки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вішаються ні за яких умов. Таким чином, під підозрою двоє: дівчина й грибок. Причому дівчина на першому місці.

– Чому ти вирішила, що дівчина постувала? – уперто перепитав демон.

Ірина зітхнула:

– Подивись на її тарілку. Ти коли-небудь бачив, щоб людина за святковим столом їла саму ковбасу?

– Може, вона просто любить…

– Ага-ага. Ще колір обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.

– Непереконливо.

– Не збираюся тебе переконувати.

Демон замислився.

– Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, – помовчавши, сказала Ірина. – Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобі: якщо хтось на цій фотці потенційний самогубець – то це вона.

– Перевір пошту.

Ірина скорилася, заздалегідь знаючи, що результату не буде. І точно – скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольорові рекламні вставки.

Відкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав інтимні фото».

Знайшлося чотириста шістдесят чотири тисячі сторінок.

Демон моментально навис над лівим плечем:

– Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…

– Сама знаю, – відгукнулася крізь зуби. – Не заважай.

***-

Антивірус працював, як галерний раб: фальшиві скарги на хлопців, що нібито помістили в мережу фото покинутих жінок, вели просто на порносайти. Маневруючи між випещеними Демі Мур, Наомі Кемпбелл та любительськими знімками домогосподарок – голих, із гусячою шкірою, – струшуючи налиплі по дорозі віруси, відьма хвилин через п'ятнадцять відшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best від Миті Чеканкіна».

Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут містилося парадне фото Миті з камерою на грудях: довге волосся зібране у хвіст, широкі плечі розправлені, блакитні очі інтригують. Електронна адреса, залишена для зв'язку, нічого спільного не мала з тією одноразовою, на яку Ірина вже надіслала листа.

Серед знімків, викладених для ознайомлення, голої натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зареєструвалась і настукала повідомлення: «Привіт, а де ця галерея, про яку говорять?»

Їй дали посилання, і за кілька секунд відьма побачила те, що шукала.

Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю – від досить-таки скромних у жанрі м'якої еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознімків. Дами, незалежно від форм і об'ємів, зухвало дивилися в об'єктив; тільки одна дивилася без виклику, повз камеру. Під фото був підпис: Ліза. Телефон такий-то.

– Скотина, – прошипіла Ірина. – Усе ясно: дівчина скромна, та ще й віруюча, Митя Чеканкін її спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, – відьма перевірила дату, – позавчора… Двох днів вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рідні, мабуть, додали перцю.

– Думаєш, це справжній міський телефон?

– Аякже. У цьому сутність помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найімовірніше… Ясно, чому нещасна в петлю полізла!

– Ще не полізла, – уточнив демон. – Але твоя правда, мотив у неї є. А за номером телефону можна дізнатися адресу.

– Я відьма, а не хакер.

– Сучасна відьма не може не бути хакером! Давай.

* * *

– Я знала, що тобі сподобається, Митьочку.

Машина стояла правими колесами на тротуарі, тому світ здавався перекошеним. Чоловік на водіиському сидінні стискав мобільник і силою волі змушував себе здаватися спокійним.

– Мене поставили на бабки, і це лише початок.

– Ну, ти ж творча людина. Для творчості необхідні сильні враження.

Жіночий голос в апараті тремтів од пристрасті. Так кішка захоплено вуркоче, граючись із мишкою.

Чоловік відсунув телефон від лиця. Глибоко зітхнув, заспокоюючись.

– Мені шкода, що так вийшло, – сказав у мікрофончик якомога спокійніше.

– Справді?

– Справді, шкода. Ти будеш покарана, Юліє.

* * *

Його співрозмовниця на тому кінці дроту – блондинка в кріслі перед комп'ютером – потягнулася, дивлячись у вікно. Прийняла зі стола окуляри:

– Що може бути жалюгіднішим за безглузді погрози?

– Сука, – прохрипіла слухавка. – Ти осліпнеш, оглухнеш, тебе паралізує!

– Фу, Митю. Це вульгарно.

– Ти згниєш заживо! Ти збожеволієш, ти…

Жінка торкнулася скроні. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, віддавався головним болем…

Вона подивилася на екран монітора.

Виставка голих дівок раптом утратила різкість. Затяглася ніби флером. Розмазалася перед очима, а вслід за нею розмазалися стіл і стіни, вікно й двері, кімната й люстра…

Вона підскочила від жаху, і підлога захиталася в неї під ногами. Упали на підлогу прямокутні окуляри…

– Рятуйте!

Стало темно; вона побачила, що лежить на паркеті, і за кілька сантиметрів од лиця валялася слухавка.

– Рятуйте, – прошепотіла вона. – Ряту…

* * *

Будинок – як виявилося, стара дев'ятиповерхівка – загубився серед висотних новобудов, і в густому, наче ліс, дворі все було зайнято: парковка – машинами, гірка й гойдалка – дошкільнятами, лави – матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палісадника гуляла жінка з дитячим возиком.

Ірина нервово пройшлася під липами. Набрала Лізин номер. Послухала автовідповідач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свідків? Чи швидко приїде «швидка»?

Демон був поруч, усім своїм виглядом застерігаючи від необдуманих учинків.

– Послухай… – почала вона.

Озирнулася. Вийняла мобільний, приклала до вуха, ніби відповідаючи на дзвінок, і заговорила півголосом:

– Коли ми цю дурну врятуємо, ти мене відпустиш чи ні?

– Зайве питання.

– Отже, не відпустиш.

– Ірино, – сказав демон проникливо, – невже тобі її не шкода?

– А мене хто пожаліє?

– Ти нікого – і тебе ніхто.

– Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фріків?

– Це не фріки, а люди. Слабкі, так, але вони ще можуть…

– Олегу, – обірвала його Ірина, – ти можеш вселитися ще в когось, крім мене?

Демон промовчав.

– Що, не можеш?

– Можу.

– Чому не вселяєшся?

– Тільки після твоєї смерті.

– Що?!

– Я можу вселитися в когось після твоєї смерті, – похмуро зізнався демон.

Повз неї пробігли за м'ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»

– А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?

– Кричи.

– І що буде?

– Нічого! – виплюнув демон. – Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода – їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.

Ірина опустила мобільний.

У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.

– Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гірко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.

– Мала, – звернулася Ірина фамільярно й привітно, – ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?

Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…

– А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? – бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.

– А, – Ірина широко всміхнулася, – просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?

– Гуляють вони, – повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.

«Ну, процес пішов», – подумала Ірина.

– Гуляють? Де?

– Та он же, – бабуся вказала в бік палісадника.

Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.

– Дякую, – сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.

Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?

Чи не Митя Чеканкін постарався?!

– Їхали-возили, – сказав демон.

Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.

– Так, – сказала Ірина.

– Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, – підказав демон.

– Не дуже, – зізналася Ірина.

Бабуся знову заговорила.

Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.

– Дякую, – сказала вона бабусі. – Ваша собачка…

Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:

– Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!

Пес тішився цією біганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина відійшла далі від дитячого майданчика й знов зупинилася.

– Як вона може накласти на себе руки, якщо в неї дитина? – демон, здавалося, не вірив власним очам.

– Може, післяпологова депресія?

– Ірино! – демон раптом заговорив переконливо й жагуче. – Ти уявляєш, яка в тебе місія? Ти розумієш, що ти рятуєш уже двох? Жінку – від смерті й манюсіньку дитину – від сирітства!

Ірина мимоволі розправила плечі.

– Тобі зарахується, відьмо! – палко запевнив демон. – Ну, йди!

Широко крокуючи по намальованих на асфальті колах, по гравію і по траві, Ірина перетнула двір і обережно наблизилася до Лізи.

– Лізо, добрий день! Ви мене пам'ятаєте?

Відьма всміхалася так привітно, що дівчина зніяковіла. Їй було незручно зізнатися, що вона не пам'ятає такої милої, гарної жінки.

– Я Ірина, – від бажання сподобатися відьма мало не навшпиньки стала. – Нас познайомив Митя Чеканкін, пам'ятаєте?

Дівоча усмішка у відповідь застигла на її губах:

– Вибачте, я не пам'ятаю. Ми з Митею… давно не спілкуємось.

Ірина кинула яструбиний погляд на візочок. Там лежало й спокійно сопіло немовля місяців шести, вгодоване, здорове.

– Вибачте, – Ліза моментальним рухом засмикнула мереживну завісочку. – Мошка…

«Віримо в пристріт, – відзначила Ірина. – Правильно робимо. Наша людина».

– Але ж ви на Великдень начебто добре посиділи? – здивувалась Ірина.

– На Великдень? – дівчина зніяковіла. – Ну так. Тільки потім ми… не зустрічалися.

– І звичайно, немає часу, – з розумінням кивнула Ірина. – Дитина забирає всі сили.

– Ні, – Ліза пильно подивилася на відьму. – Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…

Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:

– Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…

Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.

– Отож я й здивувалася, – зізналась Ірина, переводячи подих. – Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.

– Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.

Ірина вп'ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.

– Я телефонувала вам, – довірливо сказала Ірина. – Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.

– У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, – весело зізналася дівчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, – вона кивнула на візочок, – мені поки що свій дали, для зв'язку.

– А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? – м'яко запитала Ірина.

– Автовідповідач?

– Ну, на домашньому телефоні повідомлення…

– Ні. Він не працює.

– Он як, – сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.

– А звідки у вас мій номер? – дівчина вповільнила крок.

– Від Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.

Ліза насупилася:

– А навіщо він роздає мій телефон?

– Він не роздає, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Він…

Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.

– Більше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.

– Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, – пробурмотіла Ірина. – Оцю, – витягла знімок. – А я, розумієте, ясновидиця… відьма.

Ліза мимоволі позадкувала.

– І на цій фотографії, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!

Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:

– Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!

– Та не треба мені ваших грошей!

Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекі перекати грози.

Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.

Немовля розплакалось.

Ліза витягла мобільний:

– Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!

Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:

– Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?

Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.

– Не знаю, – голос її раптом ослаб і потоншав. – Гадки не маю… Добре, зараз…

Дитина плакала. Забувши про візочок, забувши про все, Ліза стояла з телефоном у руці й із жахом дивилася на Ірину.

– Я ж кажу, тобі пороблено, – впевнено сказала відьма. – Але ми вроки знімемо, вір мені!

На очах у дівчини виступили сльози:

– Вона щось говорить про фотографії в Інтернеті… що я в них більше не працюватиму… якась маячня!

* * *

Каталка безшумно котилася на гумових колесах лікарняним коридором. Черговий лікар, худорлявий блондин, слухав чоловіка з довгим хвостом за плечима:

– Ми розмовляли по телефону, потім вона замовкла. Я скоренько до неї приїхав і бачу…

– У тебе й досі її ключ? – худий, здається, здивувався.

– Ну… так. Вона збиралася поміняти замок, але…

– Про що ви говорили?

– Ми сварилися, – зізнався чоловік із хвостом за плечима. – Потім вона скрикнула. Потім – «рятуйте»…

– У неї є родичі?

– У неї мати у Воронежі.