Одержима
Роман у чотирьох історіях

Історія перша
Демон

– Хто має владу над частиною, той має владу над усім. Це основний закон магії.

Курилися пахощі. Щирився череп на парчевій скатерці. Щільно затягнуті штори й рами ледь пропускали рев шумної вулиці. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освітив фотографію: чоловік близько сорока років на тлі БМВ. Машина гарна, власник – ні: хамувата посмішка на круглому гладкому лиці, тонкі губи, маленькі очиці.

– Хто має владу над образом, той має владу над плоттю…

Блиснули в тьмянім світлі леза ножиць. Відокремили людську фігурку від БМВ, від кущів на задньому плані, від неба, бруківки й тротуару; втративши машину, чоловічок став жалюгідним, і навіть хамувата посмішка вилиняла.

– Образ переходить у тінь, тінь розсипається попелом… – пальці з довгими чорними нігтями захопили фігурку й піднесли до вогню. Голова спалахнула першою, і посмішка зникла. Клієнтка, й так бліда, зіщулилась і прикусила губу.

– Не бійся! – таємничий грізний голос на секунду полагіднішав. – Нічого з ним не станеться. Полюбить тебе – і край!

Відьма опустила палаючий папір на блюдце, діждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попіл у формочку. Нахилила свічку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, віск каламутнішав і втрачав прозорість. На столі, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.

– І забуде раб Божий Олександр усіх своїх жінок, – голос підвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тільки рабу Божу Світлану, й очима, й серцем, і тілом, і душею…

Клієнтка аж нахилилася вперед, і стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.

Чорний ніготь підчепив фігурку, пальці не без зусиль вивільнили лялечку з форми. Плавився віск; з окремої грудочки відьма спритно зліпила геніталії. Фігурка виявилася занадто малою для такої пишноти, однак ні відьму, ні клієнтку це не збентежило. Відпавши раз і вдруге, деталь досить-таки косо закріпилась на восковому тілі.

– Зі здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повідомила відьма. – Лікуватимеш.

– Полікую, – клієнтка дрібно закивала.

– І щось печінка його мені не подобається, – довгі пальці покрутили фігурку так і сяк. – А ти!

Клієнтка підстрибнула на стільці.

– Покинь курити! – чорний ніготь викривально вп'явся їй у груди. – Не можна тобі курити!

– Покину, – блідими губами пообіцяла клієнтка.

– А тепер іди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Гроші залиши на порозі!

– А… – тихо пискнула клієнтка.

– Двісті баксів. Залишиш більше – здійсниться скоріше.

– Д-дякую… – клієнтка зісковзнула зі стільця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли мені ждати?

– Він тобі зателефонує. Сама не набивайся. Приїде до тебе, у ноги впаде.

Застрягши між надією та сумнівом, тітка ніяк не могла піти; стіл, накритий церковною парчею, раптом дрібно затрясся, наче кришка на киплячій каструлі. Клієнтка позадкувала.

– Бачу!

Тремтлива рука випустила довгий палець із чорним нігтем, ніготь вказав у куток – у півморок:

– Бачу! Он він!

Клієнтка метнулася до виходу. Через частку секунди від неї лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не зміг до решти вбити навіть дух ладану. Стіл іще якийсь час дрижав, зловісно й моторошно, потім відьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхідні двері; відьма потяглася так, що з'їхали до ліктів рукава широкої білої хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свічку. Розсунула штори, впускаючи до кімнати світло, відчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-під парчі відро й струсила в нього обрізки фотографії, дрібне сміття та воскову лялечку з величезним членом.

* * *

У тому самому під'їзді обладнала собі офіс повна жінка-нотаріус; працювала вона багато й заробляла, здається, непогано. І сестра в неї була приватним нотаріусом, і дочка нотаріусом; в Ірини не було сестер, зате її бабусю цілком серйозно вважали відьмою.

На килимку перед дверима лежали дві стодоларові купюри, вісники удачі. Ірина прискіпливо оглянула кожну, понюхала – гроші були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми із запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та ціла валіза, як у кіно!

Посеред кухні сиділа за ноутбуком Віка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер і начальник відділу кадрів в одній особі. Худорлява й завжди трохи здивована, Віка нагадувала ящірку-черницю (чернечого вигляду надавала їй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самі брови). Розклавши на столі чорні широкі рукава, Віка стукала по клавішах, але не зависала «Вконтакті», як можна було подумати, а саме працювала. Відкривши «Великий сайт Відьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповідь урятованої клієнтки.

Клацання миші – повідомлення пішло на сайт; Віка прийняла в Ірини гроші, записала двісті баксів до крихітного прибутково-видаткового блокнота, потім розкрила органайзер:

– Буде ще одна через півгодини. Сьогодні гарний день.

Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Віка залишила пост перед комп'ютером і вийшла до кімнати; відпрацьованими рухами, як боєць, що звично розбирає й збирає гвинтівку, поміняла свічку у свічнику, витрусила скатертину, протерла ганчіркою череп на столі, поміняла на блюдцях кавового кольору пірамідки.

– Пахощі ти цього разу купила палені, – крикнула з кухні Ірина. – У горлі дере.

– Курити треба менше, – відгукнулася Віка сварливо, проте не злісно.

Ірина гмикнула й затяглася.

Про відьомську сутність своєї баби вона вперше довідалась із засмучених маминих монологів на кухні: «Відьма, а не свекруха! На мене пристріт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб від тебе, козла, фінансово залежала!» Батько мовчав – він узагалі був неговірким, багато пив і до сорока років заробив інвалідність. Підрісши, Іра перестала мріяти про хатинку на курячих ніжках, де живе її могутня баба: слово «відьма» в маминому виконанні означало те саме, що й «сука», «холера» та інші спеціальні слова, які Іра залюбки повторювала в школі.

З першого ж класу її стали називати відьмою – може, за гострий негидливий язичок. А може, тому, що вона про все завжди знала більше за всіх.

Ні, на уроках це ніяк не виявлялося. Вона гадки не мала, що таке третій закон Ньютона і як влаштована хімічна промисловість. Зате вона знала, хто з ким зустрічається і як далеко зайшли стосунки, що треба сказати найсуворішій училці, аби та розтанула й поставила «три», хто в чому винен і хто чого боїться; до одинадцятого класу її цуралися вже без сміху, не раз і не двічі за спиною перешіптувалися: «Відьма!»

Випускаючи дим у кватирку, Ірина посміхнулася. Баба, яку вона бачила рідко й пам'ятала туманно, не скидалася на бабу-ягу, навпаки – була кругленькою, м'якою, охайною й незлою. Правда, похорон у неї був моторошний: Іра запам'ятала безліч похмурих людей, завішені вікна й дзеркала, дощ і чиюсь істерику; вона запам'ятала круглі очі бабусиної сусідки, коли та переказувала пошепки жахливі деталі: «Дах довелося розбирати… Бо відьма вона, відьма».

Пізніше, пройшовши через медичне училище, бухгалтерські курси, заміжжя, випробний термін у турбюро, курси фен-шую, ще одне заміжжя й фінансовий крах, Іра чітко усвідомила: відьма – це навіть не покликання. Це професія, і професія потрібна; всі хочуть заміж за мільйонера або, в крайньому разі, за хамуватого власника БМВ, усі хочуть любові й грошей, чужих чоловіків, грошей, здоров'я й щастя, грошей, принца на білому коні, грошей…

Продзвенів дзвінок у дверях, і відьма з жалем загасила сигарету.

* * *

Дівчині було років двадцять із гаком. Миловида. Пухка. «Мінус три кілограми, і було б те, що треба, – подумала, мружачись, Іра. – А так у тебе проблеми, дівчинко. Йтиметься, зрозуміло, про мужика».

– Здорова була, дівчино. Сідай. Із чим прийшла?

Нова клієнтка опустилася на краєчок стільця. Щось у її обличчі, в манері відводити очі раптом збентежило Ірину: дівчина принесла з собою таємницю.

– Викладай, – Іра масно всміхнулася. – Допоможу.

Підтягши вище сумочку, утримуючи її однією рукою, дівчина відкрила застібку й витягла приготовану заздалегідь фотографію. Двоє всміхалися в камеру: ця ж таки дівчина та чоловік. На колінах у дівчини собака, і не кімнатна іграшка, як тепер буває, а покруч лайки з дворнягою, доволі-таки велика тварина. Розпещена, бач – на колінах сидить… А чоловік непростий. Гарний. Теж розпещений, куди тому собаці. Рук не видно, обручки не видно, але, судячи з пози, голубочки розписані в загсі або навіть повінчані, принаймні дівчина вважає цього красеня своїм…

Ірина перевела погляд із фотографії на гостю: дівчина сиділа, навіщось притискаючи сумку до грудей.

– Твій колишній? – відьма проникливо кивнула на фото. Дівчина швидко подивилась їй у вічі. Потім випросталася, ледь розслабилася, великим і вказівним пальцями лівої руки намацала слід од обручки на правій.

«Он як, – подумала Іра зацікавлено. – У відьом ми не віримо. Раптом чуємо про себе правду… губимось… і з полегкістю розуміємо, що в нас є слід від обручки – доказ, і відьомські чари здаються нам тією ж таки класичною дедукцією…»

Азарт зайнявся, як світанок над річкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.

– Чого прийшла? – одним поворотом керма вона змінила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дівчина здригнулася. Права рука її знов лягла на сумку. Ірина примружилась.

– По пораду, – пролопотіла дівчина.

– Брешеш! Що у тебе в сумці?

Клієнтка на секунду розгубилася. У сумці в неї щось важливе… Не бомба ж? Тоді що?

– Диктофон? – на Іру зійшло натхнення. З обличчя дівчини зрозуміла, що влучила в «десятку», і не на жарт розлютилась: – Підставити мене надумала?!

Дівчина замахала головою. Сум'яття, ніяковість, упертість і страх змінювались на її лиці, немов полотнища на автоматичному рекламному щиті.

– Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смерті захочеш!

Дівчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стіл.

Підвела на Іру вперті сірі очі:

– Я просто хотіла взяти інтерв'ю. Підготувати матеріал. Для журналу.

– На кого працюєш? – Ірина готова була дихати полум'ям.

– Ні на кого… Я журналістка. Фрілансер. Замовні статті… Та все, що трапиться.

– Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналісти. Вимітайся!

Дівчина покірно встала. Прийняла зі стола диктофон. Борючись із бажанням утягти голову в плечі, підхопила за краєчок фотографію.

– Стій, – вирвалося в Ірини майже проти волі. Дівчина завмерла – ніби вони з відьмою гралися в гру «Завмри». Відьма не зводила очей з фотографії; двоє всміхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловік – ні.

– А мужика цього ти вже не повернеш, – повідомила Ірина, мстиво дивлячись дівчині у вічі. – Інша жінка між вами.

Дівчина кліпнула:

– Нічого ви не знаєте, – в голосі пролунало полегшення і навіть тінь глузування, здається, промайнула. – Ні-чо-го.

І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась і зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливістю провалу (при нашій роботі всяке буває), але такого відвертого приниження пережити не могла.

– Це що, його мати?

Вона кинула слово в спину, мов м'ячик, і, навіть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.

Ну, тепер пострибаєш, мала негіднице.

– Його мати… свекруха, тебе… мучить!

Дівчина не витримала й обернулась. По її очах Ірина зрозуміла, що втрачає ініціативу, і набрала в груди якнайбільше повітря:

– Вона… стривай, вона… померла?

Зіниці в дівчини розширились, і фотографія полетіла на підлогу. Таких точних пострілів за всю Іринину кар'єру було три чи чотири – і кожний приносив невимовну втіху.

– Померла! – Ірина ревнула, як ціла юрба плантаторів за мить до лінчування раба-втікача. – А спокою тобі не дає!

В яблучко. Он як налякалася, вівця! Відчуття влади було легшим за повітря і розпирало відьму зсередини так, що вона, здається, була готова злетіти.

– Бачу! – Палець із довгим чорним нігтем указав клієнтці за плече. – Он же вона!

Дівчина боролася довгу мить – а потім піддалась і озирнулася. Кілька секунд розглядала кімнату, ось диплом із печаткою на стіні, пучки трав, підвішені на нитці, жаб'ячий кістяк, біла коробка кондиціонера…

– Не бачиш? А я бачу! – Голос відьми бив на сполох. – Я бачу духів! Я бачу демонів!

Віка, чекаючи на кухні, шанобливо покивала головою на цей крик.

– Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, відлякує твоє щастя! А що ти їй зробила, зізнавайся?

Сірі очі дівчини потемніли на тлі молочно-білого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негідниця надовго запам'ятає її «інтерв'ю».

– Винна? Зізнавайся – винна?!

Горопашна репортерка вискочила з кімнати. Ірині хотілося крикнути їй у спину – «Ату», але замість цього заревіла міддю:

– Так і ходитиме за тобою! Не підпустить до тебе щастя, так і знай!

Грюкнули вхідні двері. Майже відразу зазирнула Віка:

– Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!

– Психована, – Іра стягла з голови хустину. – Ще й журналістка…

Кілька хвилин вона сиділа, переводячи подих, слухала, як стишується серце. І таке буває в нашій практиці: ми блискуче працювали, ми спізнали натхнення; з другого боку, клієнт пішов не заплативши – професійний прокол. Неприємно.

– Втомилася? – Віка поставила чашку на стіл – просто на церковну парчу.

– Вікусю, – сказала Іра, – зателефонуй, будь ласка, Льоші з турагентства, хай підбере мені готель у Хургаді… або краще в Шармі, днів на десять.

Гримнув дзвінок у дверях.

– А це хто? – насторожилася Ірина. – До четвертої ще…

– Це піцу привезли, – Віка посміхнулася. – Ходімо обідати.

* * *

Вони їли піцу з грибами, пили апельсиновий сік на кухні й говорили про ціни, про Вічину дочку, котра майже виросла і якій час уже думати про майбутнє, а її батько, тварюка така, вже три роки носа не потикає і не відповідає на дзвінки. Віка, як завжди, зажурилася від того, що важко самій піднімати дівчинку, а потім повеселішала, бо вона, дама без вищої освіти і взагалі без професії, якось дає раду, тягне й піднімає. Потім Віка зателефонувала в турфірму й замовила для Ірини п'ятизірковий готель у Шарм-ель-Шейху.

Тим часом столик під церковною парчею, де так і залишилася стояти чашка з недопитим чаєм, раптом почав трястись, наче у вагоні. Двері до кімнати були причинені, ноутбук грав ретро-композицію «Дискотека вісімдесятих»; тільки коли чашка зісковзнула зі стола і з гуркотом розсипалася на друзки, Ірина й Віка відчули лихо.

На темній паркетній підлозі розтеклася калюжка, схожа на зірку. Білі скалки з золотою смужкою розлетілися по всій кімнаті.

– Протягом скинуло? – припустила Віка.

– Наче ж не було ніякого протягу…

Відчинена кватирка цідила денне повітря. Аромат пахощів послабшав; ні жаб'ячий кістяк, ні диплом на стіні, ні череп, ні сушене зілля не постраждали.

– Поривчастий вітер, – сказала Віка, повертаючись із кухні зі щіткою в одній руці і шваброю в другій. – Сьогодні в прогнозі…

– Чашки шкода, – сказала Іра. – Зручна була.

* * *

Їй траплялося зустрічатись із незадоволеними родичами клієнток, із дружинами відбитих чоловіків і з нареченими вкрадених женихів. Бували скандали, іноді мордобої, але такі інциденти потрапляли до розряду неприємностей, а не серйозних проблем.

Кілька разів у її практиці запах смаленого з'являвся зовсім близько, густий і їдкий. Бувало, тікала темними вулицями від гопників, найнятих її побити, часом доводилося міняти офіс і терміново виселятися з винайнятої квартири. Їй вдавалося втрясати проблеми з міліцією, бандитами, податківцями; щоразу вона ясно розуміла, звідки йде небезпека і що треба робити, аби її уникнути.

Чомусь розбита чашка, предмет простий і неважливий, змусила її знову відчути запах смаленого. Ледве вловимий. Та – найгірше – вона не могла збагнути, звідки загрожує небезпека.

Починала боліти голова.

Рівно о четвертій з'явилася наступна клієнтка – провінціалка років п'ятдесяти, на вигляд простувата, але чіпка й розумна. Її дочка жила в Америці й ніяк не могла вийти заміж – хоч мужиків, здавалося б, не бракувало.

– Ти подивись! – жінка з порога стала звертатися до Іри на «ти», одразу зрівнюючи їхні позиції. – І фігурою Бог не обділив, і личком, робота грошова, і вічно біля неї то один, то другий крутиться. А заміж – увесь час зривається! Оцей, останній, уже й обручку купив. А потім злиняв, наче водою змило… Чи це не вінець безшлюбності, бува?

– Він, – Ірина уважно розглядала фото дівчини. – Вінець. Так і є, – вона скорботно покивала. – Хто наклав, є підозри?

– Нема, – жінка безпорадно розвела руками. – Вона… ні з ким не сварилася, щоб аж так…

– Вона хрещена?

– Аякже!

– Ех, шкода, що вона в Америці, тут би я їй за дві секунди зняла… – Ірина замислилась, звівши очі до стелі, і машинально помітила, що побілка потемніла й невдовзі вимагатиме ремонту. – Тоді так. Піди до церкви, візьми три свічки…

Стіл здригнувся під руками. Похитнувся череп. Сіпнувся язичок свічки. «Кватирку слабко причинила, – приречено подумала Іра. – Зараз як розчахнеться, як дмухне…»

Вона потрясла головою. У вухах гуло, і гуркотіння наростало; Іра стурбовано торкнулася вух кінчиками пальців.

Тиск? Зміна погоди?

– Що це? – запитала вона, суплячись. – Чуєш?

– Ні, – несподівано боязко відгукнулася клієнтка. – А що?

– Гуде…

Землетрус? О, ще…

ІРА ІРА ІРА ІРА ІРА

Відьма підстрибнула на стільці й сильніше потерла вуха:

– І зараз не чує… те?

Клієнтка дивилася здивовано. Тим часом низький чужий голос повторював і повторював ім'я відьми, і тонкий звук «і» лунав у його виконанні басовитим ревом.

Стіл трясся, і череп нестримно їхав до його краю. Вогник свічки застрибав і згас. Ірина підхопилася, перекинувши стілець; тривалий біль пронизав уздовж хребта, розтікся по руках і ногах. Ніколи в житті вона не знала таких конвульсій, ніколи її так не корчило.

ІРА! ІРА!

– Hi! – заволала вона, в паніці забувши, що повинна мати владу над демонами. – Щезни! Ні! Мамочко! Матусю! Поможіть!

Ніхто не допоміг. Ірина впала на підлогу, вхопилася за край скатертини, ніби намагаючись за неї втриматися. Повз лице пробігли запилюжені чобітки зі збитими каблуками, грюкнули двері, і сліду клієнтки не було; Іра корчилася, стукаючи п'ятами по паркету, права туфля злетіла з ноги. Череп звалився з краю стола, стукнув по лобі й пострибав у темний куток.

– Помо…

І все закінчилося раптово. Ущухло гуркотіння. Припинилися корчі. Відчинилися двері, зазирнула Віка:

– Чого вона… Що з тобою?!

Ірина сіла. Руки тряслися. Спину заливало потом, губи здалися чужими, коли Іра через силу розтягла їх до вух:

– Подивися… у мене усмішка не крива?

– Це що, усмішка?!

– Це тест на інсульт, – простогнала Іра. – А руки…

Насилу підвівшись, вона випростала руки перед собою. Долоні тремтіли. Відьма заплющила очі й дотяглася пальцем до кінчика носа.

– Що з тобою? – Віка допомогла їй підвестися, посадила на стілець. – Вона тебе що, по голові стукнула?

– Ні, – Іра потерла чоло. – Це череп…

– Що в тебе з черепом?

– Не в мене! Череп зі стола впав…

Вона глибоко зітхнула. І ще раз. І ще.

– Попустило, – сказала нарешті. – Такий, знаєш, напад… Завари мені чаю, добре?

Віка ретельно її оглянула. Відтягла повіку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина відчинила кватирку, пройшлася кімнатою, із задоволенням помічаючи, що в голові більше не паморочиться, що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалі менше. Підібрала загублену туфлю; потім відчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…

Спершу вона побачила червону ґулю в себе на лобі, бліде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потім, краєм ока, вона побачила в кутку кімнати, біля самих дверей, щось таке, від чого волосся під хусткою стало дибки.

– А-а!