Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.

– Що ти хочеш? – швидко пробурмотіла Ірина. – Чого ти знову…

– Тобі сподобалося в шизарні?

– Ні! – Ірина здригнулася.

– Хочеш провести там решту життя?

Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл – різким мимовільним рухом.

– Ірино! – у двері зазирнула Віка. – Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?

– Так, – Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.

Багаторічна школа лицемірства могла б пишатися відьмою як найкращою ученицею. Але Віка, досвідчена помічниця, щодо інтуїції не набагато поступалася патронесі.

– Точно? – Вічин голос затремтів. – Ірино, ану глянь на мене.

Ірина випросталася. Пройшлася кімнатою, розсунула штори, впускаючи денне світло. Подивилася Віці просто у вічі:

– Ну що ти, Вікусю, мимо каси переживаєш? Тип цей – рідкісна погань, хоче пристріт наслати на свою колишню.

– Ірочко! – Віка не відводила погляду. – А ти ж начебто пристріту… не насилаєш… Чи як?

«Шарлатанка я все-таки чи ні? – запитала себе Ірина. – 3 одного боку, Віка все про мене знає, про мої замовляння й про закляття, і відгуки вдячних клієнтів сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знає? Пристріт наслати – раз плюнути. Хтось устоїть, а хтось упаде. І доводь потім, що відьма насправді – авантюристка».

– Пристріту досі не насилала, – Ірина стягла з голови хустину. – Знаєш, треба б іконку в кімнату. Так, щоб… ну, щоб так.

– Ага, – погодилася Віка. – А ти ж відьма – це як, нічого? Іконка тут доречна?

– Я цілителька, – промимрила Ірина.

Ніколи й нікого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуїстських обрядів. Допомагає тобі Христос, Перун чи Ґандальф – байдуже, аби допомагали, тому що ти – хороший і заслуговуєш на краще, а сусіди, рідня чи колеги – сумнівні; подекуди просто справжні негідники, тому Христос, Перун чи Ґандальф тобі допоможуть, а винних покарають…

Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навіть кат.

– То будемо святкувати? – все ще напружено запитала Віка. – Повернення в професію?

Ірина звела підборіддя:

– Будемо. Наливай.

* * *

Поки Віка поралася на кухні, Ірина пройшла до суміщеного санвузла найманої квартирки-офісу. Сіла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеєний скотчем. У згортку лежали таблетки – всього п'ять штук.

– Не смій, – сказав демон.

У тісному приміщенні місця йому не було, тому він відбивався в дзеркалі.

Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завісу.

– Я серйозно, – сказав демон, – ти від цієї гидоти звалишся з копит, а часу в нас – до четвертої ранку.

– Часу в нас? – буркнула Ірина, викочуючи на долоню білясту таблетку.

– Дехто повіситься сьогодні о четвертій тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.

Ірина засміялася.

– Відьмо, – сказав демон. – Ти сумніваєшся, що я можу запроторити тебе до шизарні назавжди?

Ірина потяглася губами до таблетки.

Рука її сіпнулася, ніби долоню підбили знизу. Таблетка злетіла, покрутилася в повітрі й упала у ванну, просто у вир біля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслід – як була, в одязі. Згорток з іще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по підлозі, забиваючись до щілин, до запилюжених дірок, проникаючи глибоко під ванну.

Ламаним жестом маріонетки Ірина міцно схопила себе за волосся й кілька разів смикнула – так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видерті з корінням пасма.

– Вистачить? – спитав демон. – Чи ще?

– За що?!

Її руки знову потяглися до волосся.

– Вистачить!

– От і молодець, – демон у дзеркалі підійшов зовсім близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скоріше відішли свою Вікулю нафіг. Треба працювати.

– Як же я відішлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. – Якщо я відішлю – вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів. І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!

– Відьмо, – сказав демон із дзеркала, – коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.

– Тобі це теж треба, – пробелькотіла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.

Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.

– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.

* * *

На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…

Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.

– Ти чого така рум'яна? – Вічина пильність не слабшала.

– Бліда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотіла Ірина. – Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.

– І що?

– І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?

– Тобі погано? – Віка насупилася.

– Я втомилася, – зізналась Ірина.

І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.

– Куди ти дивишся? – зразу відреагувала Віка.

– Нікуди. А що?

– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!

– Віко, хто з нас божевільний – я чи ти?

Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.

– Ніхто, – пробурмотіла не надто впевнено. – То відвезти тебе додому?

– Накажи їй вимітатися, – сказав демон.

– А в тебе на сьогодні є якісь плани? – лагідно поцікавилася Ірина.

– Та, – Віка завагалась, – які там плани. Нема…

– А мала твоя після школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.

– Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…

– Погуляти захоче?

– Яке там! У неї стільки уроків…

Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:

– Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити – там репетиторові, тут на курси…

– Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.

Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:

– Та ясно… Я поки жива – зароблю…

Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…

– Час іде, – демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. – Кожна секунда на вагу золота. Жени її!

– Тоді йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.

– А як же ти?

– А мені ще пристріт насилати, – згадала Ірина.

Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:

– Цей мужик десять тисяч залишив!

– І воно того варте, – Іринин голос посуворішав. – І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.

Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:

– Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?

– Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, – Ірина не втрималася, щоб не підколоти.

Віка зітхнула:

– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?

«Учора вона забирала мене з шизарні, – подумала Ірина. – А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».

– Тебе попідганяти? – крізь зуби поцікавився демон.

– Добре, – квапливо сказала Ірина Віці. – Не назавжди. Я ж не звір.

Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:

– Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.

– Ага.

– Якщо стане погано – викликай «швидку».

– Ага.

– І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…

– Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!

– Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.

І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.

* * *

Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.

– Я тебе слухаю, – вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.

– Фотографія, – нагадав демон.

Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.

Багатозначний жест.

– Ну і?

– Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.

– Як це – хтось із них?

– Хтось із цих, на фотографії, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.

– Краватка з Міккі Маусом?!

– Що, ніколи таких не бачила?

Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата – у светрі, блондинка – у блузці. Ніяких краваток.

– І що ти від мене хочеш?

– Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.

– Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.

– Тобі нема за що дякувати, – процідив демон. – Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.

Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.

– Якщо до четвертої ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивці… – голос демона звучав, як із пекла.

– І Міккі Мауса…

– Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.

– Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.

– Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.

– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…

Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:

– Ряту…

Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.

– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?

Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.

– Життя чудове, – демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. – І так добре дивитися на світ розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі. – Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…

Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.

– Олегу, – пробурмотіла вона благально, – не треба. Я все зроблю.

– Двоє очей – розкіш…

– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!

Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.

– Візьми фотографію, – скомандував демон.

Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.

– Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?

– Дуже цікаво, – пробелькотіла Ірина.

– Брешеш.

– Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…

– Лицеміриш, – гірко визнав демон.

На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.

– Відповідай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно;

Ірина з тугою глянула у двір – там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…

Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.

– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.

– Ірина? – заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.

– Катя, – пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.

– Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.

– Та ні, – Ірина захекалася. – Я просто…

– І… навіть більше, – Катин голос затремтів. – Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.

– Е-е, – сказала Ірина.

– Я вас ніколи не забуду.

І Катя від'єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.

– Бачиш, відьмо, – сказав демон. – На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.

Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні – вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.

– Олегу, – сказала відьма, – хто тобі… – вона подивилась на телефон, – Катя?

– Ніхто.

– Тоді чому ти її врятував?

– Це ти її врятувала.

– Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?

– А оце, – демон дивився їй у вічі, – не твоя справа.

Ірина проковтнула клубок:

– Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…

– Просто не буде, відьмо, – сказав демон. – Не сподівайся.

* * *

Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику – чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.

– Де це має статися?

– Не знаю.

– Хоч щось ти знаєш конкретно?

– Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.

Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:

– Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?

– Ні, – відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». – Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?

– Для діла, – відрізала Ірина. – Ну все, вибач.

– Допомогти тобі?

– Сама впораюся.

Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останній відвідувач зареєструвався на форумі під невимовним ніком і залишив для зв'язку електронну адресу, схоже, одноразову – ім'я скриньки звучало дико, безглуздий набір букв і цифр.

– Фігня, а не адреса, – буркнула Ірина.

– Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, – мудро почав демон, – я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…

– Або пишу, що в голову стукне.

– Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!

Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці – прокляття. Зателефонуй мені».

Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення – можливо, в нікуди.

– Якщо лист повернеться – значить, скриньки нема, – сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.

– І що тоді робити?

Демон мовчав.

– Ти знав, що в базі немає його телефону? – раптом запитала Ірина.

Демон мовчав.

– Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам'ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…

– Через те, що я вселився в тебе! – гаркнув демон. – Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися – не став би бруднитися!