Пудрениця дзвінко хряснулась об підлогу. Розлетілися скалочки пудри, навпіл тріснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привиділось їй у віддзеркаленні, в кімнаті не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…

Сумка зісковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Іринині руки, самі собою, витягайся вперед і відразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозуміла, що оніміла, що язик провалився, що в горлі – бездонна вирва.

Її руки, наче чужі, наче на тросиках, наче з примусу потяглися до ручки. Вона, праворука, схопила ручку лівою і поповзла, мов жебрачка, мов каліка, навколішки поповзла через кімнату – до блокнота, що розгорнувся на чистій сторінці…

«Ірино, ти влетіла».

Вона дивилась, аж очі вилазили з орбіт, як її ліва рука виводить нерівний рядок, у якому повторюються три слова: «Гро, ти влетіла, Іро, ти влетіла».

Правою рукою вона перехопила ліву. Ривком одірвала від паперу, затрясла, сподіваючись витрусити ручку; дарма. Зведена корчем, кострубата, мов пташина лапа, ліва рука бажала писати, і ліва рука перемогла.

«Слухайся мене, гадино, корись, бо гірше буде».

Зайшла Віка – й сахнулася з жаху.

– «Швидку!» – зуміла вичавити Іра. – Шви…

І закашлялась.

* * *

«Швидка» приїхала на диво швидко – видно, Віка по телефону красномовно описала стан хворої. Машина зупинилася перед під'їздом із двома вивісками: праворуч – «Нотаріус Попова А. Н.», ліворуч – «Відьма й цілителька Ірина».

Лікар, серйозний чоловік близько сорока років, був на диво непривітним. Іринин диплом відьми, череп, дбайливо покладений назад на стіл, та інші атрибути професії дратували його неймовірно. Вислухавши плутану Іринину розповідь, він крізь зуби звелів сестрі виміряти тиск, не став слухати белькотіння пацієнтки про те, що вона гіпотонік, і звелів звернутися до фахівця:

– До невролога. Або до психіатра. Це у вас, схоже, професійне!

Ірина, змучена й ледь жива, не чула діалогу лікаря й літньої сестри, коли машина від'їжджала від під'їзду:

– Чого ти так на неї визвірився?

– У мене теща лікує в такої самої відьми рак шлунка. Уже п'ять років. Добре, що раку в неї нема. А якби був?!

* * *

Востаннє вона була в церкві півроку тому – одружувався троюрідний племінник, і його мати запросила на вінчання всіх родичів, за списком. Весілля було бучним і людним; принаймні у церкві натовп був, наче в автобусі.

Сьогодні людей майже не було. У півтемряві горіли свічки.

Вона зайшла і стала на порозі; подумавши, перехрестилася. Прислухалася до себе; нічого.

Осмілівши, підійшла ближче до вівтаря. Перехрестилася ще раз. Купила десять воскових свічок, наитонших, і розставила перед іконами, щоразу ревно хрестячись і глибоко вдихаючи запах ладану.

Нічого не відбувалося.

«Якби це був… біс, – міркувала вона з острахом, – або… демон, він би мені до храму не дозволив навіть зайти. Мене знов би почало корчити, мучити… А я в храмі, хрещуся, ставлю свічки – і нема ніяких припадків!

Мені треба до невролога, а не до батюшки. Які біси? Які демони?! Це професійне, лікар правду сказав, але не в тому розумінні, що я відьма, а в тому, що я сама себе випадково загіпнотизувала. Завтра ж запишуся на прийом… А як із Єгиптом? Летіти чи ні? З одного боку, відпочинок мені потрібен…»

Вона ще раз механічно перехрестилася на ікону.

«…Відпочинок потрібен, але що, як мене скрутить у літаку?! Ні, треба спочатку поставити діагноз, підлікуватися…»

Вона встромила запалену свічку в металевий тримач. Тричі перехрестилася. Зітхнула з полегкістю.

Вийшла на свіже повітря, без упину хрестячись і всміхаючись. Щедро роздала милостиню.

Бабусі дивилися на неї, мов на святу.

* * *

Вона жила сама, квартиру винаймала, готувала рідко. А сьогодні апетит узагалі зник; Ірина вийняла з холодильника стосик заморожених сирників, подивилася на нього, сховала назад. Дістала пакет кефіру, заварила чай і вляглася перед телевізором.

Спершу захопилася серіалом. А потім потихеньку стала засинати.

Злипалися очі. Треба було встати, вмитися, перевдягтися, намастити лице кремом, розстелити ліжко; вона лежала, розуміючи, що зараз не встане. Нарешті відпустив нервовий дрож, нарешті так добре, так спокійно… От тільки щось деренчить у телевізорі…

Не встаючи, вона дотяглася до пульта. Натисла червону кнопку; припинили бурмотіти диктори новин. Але деренчання не зникло; Ірина не відразу зрозуміла, що деренчать тарілки на кухні.

Вона звелася на лікті.

Бом, сказав антикварний годинник із боєм. Бом, бом, бом; хіба вже дванадцята?!

На кухні лунко розбилася порцеляна.

Насамперед вона перехрестилася. І ще раз. Устала, запхнула ноги в капці… Увімкнула верхнє світло в кімнаті, потім у передпокої, тоді на кухні.

Потім, затамувавши подих, зазирнула до середини. Уся кухонна підлога була всипана скалками. Щільно затягнуті штори матово поблискували. На полиці цокав годинник і теж показував дванадцяту.

Повільно ступаючи, прислухаючись до тиші, Ірина пройшла до ванної. Спершу ввімкнула світло; тоді рвучко відчинила двері. Нікого; Ірина зайшла й стала перед дзеркалом.

І майже одразу побачила його.

Обернулася; його не було. Знову подивилася в дзеркало; він вийшов із глибини:

– Я попереджав, що буде гірше?

Там, у дзеркалі, у задзеркаллі, ця незнайома й страшна людина взяла за голову Іринине відбиття – і вона відчула, як чужі руки впиваються їй у волосся. Він сильно, грубо штовхнув її, ударив лобом об дзеркало; посипалися скалки, полилася кров, але дзеркало, розсипавшись, перестало віддзеркалювати ванну, і зник задзеркальний демон.

Крапаючи кров'ю, вона вискочила з ванної. Кинулася до вхідних дверей – але замок заклинило; зірвала слухавку – проте та мовчала. Схопила мобільник – той вирвався з рук, ніби живий, упав на підлогу й розлетівся. Полетів під диван акумулятор.

Заблимав торшер – неначе вітром гойдало далекі дроти. Увімкнувся й вимкнувся телевізор. Ірина кинулася до вікна, відчинила – восьмий поверх…

За спиною, в кімнаті, антикварний годинник почав бити невлад.

* * *

До сьомої ранку поріз на лобі давно затягся.

Вона сиділа скорчившись перед журнальним столом, і перед нею, і на підлозі, і по всій кімнаті валялися папірці: сторінки з блокнота, магазинні чеки, рекламні проспекти, серветки, – все паперове сміття, яке тільки було в квартирі, пішло тепер у діло. Ірина сиділа й писала не спиняючись лівою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».

У ручці закінчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевій рекламній картці, впоперек дівчини на серфі, впоперек хлопця на скейтборді: «Тільки спробуй комусь дзявкнути». «Тільки спробуй комусь сказати».

А він сидів у кріслі навпроти, і вже не потрібне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сірому костюмі з краваткою, безжальний, мов тесак.

За вікнами світало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, він уперше за багато годин заговорив:

– Дійшло, гадино? Все зрозуміла? Ірина часто задихала:

– Зрозуміла… Бла… бла… гаю, відпустіть… мене… я все зрозуміла…

Вона з новим жахом зрозуміла, що не може навіть розридатися.

– Я більше не буду! – вирвалося в неї, звідкись із дитячих ще, з давніх страшних спогадів.

– Що ти не будеш? – запитав кат у сірому костюмі.

– Нічого! – вона спробувала перехреститись, але не змогла. – Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…

У розпачі вона готова була пообіцяти, що піде до монастиря, але демон у сірому процідив, наче сплюнув:

– Заткнись.

І вона замовкла, ніби їй справді заткнули рота.

– Ти робитимеш те, що я скажу, з першого разу й моментально, – сказав чоловік у кріслі. – Так чи ні?

– Так, – простогнала Іра.

Ручка нарешті випала з її лівої руки. Рука зависла, мов перебита обухом.

– Приведи себе до ладу, – гидливо сказав демон у сірому. – Лице напудри й заклей пластиром. Одягнися. На все маєш півгодини, і спробуй спізнитись хоч на секунду.

* * *

О сьомій сорок п'ять вона була готова. Тональний крем, макіяж, акуратний пластир на місці порізу; повністю вдягнена й зачесана, вона стояла посеред кімнати, з жахом дивлячись на порожнє крісло.

Повільно повзла хвилинна стрілка. За вікном тривав ранок: поспішали діти до школи, роз'їжджалися машини, що ночували біля під'їзду. Пенсіонери виходили гуляти з собачками, матусі – з маленькими дітьми; годинник пробив восьму. Крісло порожнє, в кімнаті тихо та спокійно.

Вона чекала.

Потім, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замість розбитої. Піднесла дзеркальце до очей; оглянула відбиття кімнати. Але віддзеркалена кімната теж була порожня. Пописані папірці, розлетівшись по кутках, надавали їй дикого вигляду.

Ірина підняла з підлоги свій мобільник. Намацала під диваном одлетілий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нічого не відбувалося. Під вікнами курликала сигналізація, і звичний звук гнав злі тіні надійніше, ніж півнячий спів.

Стискаючи в руках розібраний телефон, Ірина вийшла до передпокою. Тут теж було дзеркало, і ніхто, крім Ірини, не віддзеркалювався в ньому.

Мліючи, вона взялася за ручку дверей. І двері відчинилися!

Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула двері; стрімголов, мов божевільна, кинулася геть із будинку.

Сусіди озиралися на неї, коли вона, задихаючись і ні з ким не вітаючись, мчала через двір, не зважаючи на газони й на калюжі. Ледь добігши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидіння, грюкнула дверцятами:

– Їдьте!

– Куди? – здивувався водій, чорнявий чоловік років тридцяти.

– Їдьте, потім скажу!

Машина влилася в потік транспорту. Ірина кілька хвилин сиділа, закусивши губу, прислухаючись; потім тремтливими руками зібрала телефон: вклала акумулятор, заклацнула кришку.

– Віка?

Сонне «привіт», що пролунало на тому кінці дроту, здалося Ірині солодким, мов янгольський спів.

– Вікусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… мені потрібна консультація психіатра! Терміново!

Водій витріщив очі. Подивився на Ірину – і зразу ж знову на дорогу; ледь не врізався в круту тачку, що проїжджала повз нього.

– Краще знайомого лікаря, – бурмотіла Ірина, – а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Ні, не булімія! Не депресія! Дай мені номер, я сама все поясню!

Віка, людина зібрана й чітка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер. Ірина набрала його, промахуючись повз клавіші; відповів чоловічий голос, низький, упевнений і спокійний.

– Мені терміново потрібна допомога, – квапливо почала Ірина. – У мене… марення, видіння. Я сама себе калічу, і…

У широкому водійському дзеркалі відбивався пасажир на задньому сидінні. Похмурий, жовчний, у сірому костюмі; Ірина завмерла з відкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.

Той, хто сидів позаду, дивився в дзеркало – їй у вічі.

– Ти його бачиш? – запитала Ірина водія.

Він дико зиркнув на неї й ледь не врізався в самоскид.

– Алло! – наполягала слухавка. – Ви мене чуєте? Алло!

– Зупини! – викрикнула Ірина.

Водій метнувся до узбіччя, ніби тільки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз – другого стуку не було, але той, у сірому костюмі, вже стояв поруч, мовчазний і суворий.

Ірина глянула на нього – й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподівано для себе. І дуже боляче.

* * *

О десятій ранку Ірина зайшла до під'їзду з двома вивісками: «Нотаріус Попова А. Н.» та «Відьма й цілителька Ірина».

Віка відчинила їй двері й позадкувала:

– Що з тобою?

Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лиці синець.

– Ти додзвонилася до психіатра?!

– Уже не треба, – глухо відгукнулась Ірина. – Все минулося. Я здорова.

– Здорова?!

Віка змусила її розвернутися до світла:

– Хто це тебе?!

– Спіткнулася, – сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.

– Спіткнулась я, гадство, – процідила Ірина. – І сама себе кулаком… об стовп… випадково.

Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:

– А це?

– Третє око, – глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.

– Третє око, – вичавила Ірина. – Вікусю, відчепись, будь ласка.

Віка відповіла уважним поглядом:

– Кому телефонувати?

Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.

– Нікому, – сказала ледве чутно. – Усе добре.

Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.

– Курити кидаєш, – повідомив демон.

– Курити кидаю, – крізь сльози повторила Ірина. Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:

– На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.

– Добре, – Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…

– Ноут нехай залишить, – сказав демон.

– Ноут залиши.

– Добре, – Віка помовчала. – Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.

«Ще б пак, – подумала Ірина. – Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».

– Я поки що не викидала, – продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. – Ось.

Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини – собака.

– Її телефон, – демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. – Довідайся її телефон!

– Її телефон, – як автомат, повторила Ірина.

– Чий?

Ірина боялася дивитись на демона.

– Її, – припустила ледь чутно. – Цієї… дівулі.

Пильно поглядаючи на Ірину, Віка виписала зі свого блокнота телефон – на папірець-стікер.

– Зателефонуєш і віддаси фотку? – ризикнула все-таки запитати.

Ірина потрясла головою:

– Усе, Віко, ти вибач… Спасибі, одно слово. Йди.

– А завтра коли? – Віка схилила голову до плеча.

– Я зателефоную, – вичавила Ірина.

За Вікою нарешті зачинилися двері; Ірина стояла одна посеред кухні квартири-офісу, неспроможна зробити й кроку.

– Замкни, – сказав демон.

Ірина покірно пішла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсію по робочій кімнаті – зі столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свічкою.

– Стильненько, – сказав крізь зуби.

Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх і безсонна ніч туманною завісою стояли між нею та світом.

– Покажи фотографію.

Ірина, мов сомнамбула, пішла на кухню, взяла фотографію в руки, відвертаючись, простягла демонові.

– Сідай за комп'ютер, – сказав він уривчасто. – За номером мобільного довідайся, хто така, ім'я, прізвище – все.

Ірина спершу сіла за ноутбук, і тільки потім ризикнула заперечити:

– А якщо… номер зареєстровано не на неї? І взагалі, якщо нема такої послуги?!

– Така послуга є, – так само уривчасто кинув демон. – Платна, зрозуміло. І не для всіх. Але ти постарайся, відьмо… якщо хочеш жити.

* * *

Вона народилася під щасливою зіркою.

У п'ять років тонула, але врятували, у дев'ять її збила машина, але обійшлося однією тільки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду її двічі ловили гопники в темному провулку, і обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою – серед ночі, напідпитку, в короткій спідничці. Ірина вміла виживати інстинктивно; можливо, тому після години безладної метушні їй усе-таки вдалося довідатися, що дівчину з диктофоном звуть, найпевніше, Катерина Катасонова.

– Шукай на «Однокласниках», «Вконтакті» – скрізь, – звелів демон.

Він не зникав ні на мить. Він був поруч. Він нависав над головою, і це позбавляло відьму здатності мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася – причому перша ж фотографія була знайома: те саме фото з чоловіком та собакою.

– Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, – сказав демон, і з його голосу можна було б подумати, що він міркує.

– Скажи, – Ірина так утомилася, що й страх притупився. – Якщо ти потойбічна істота, ти повинен усе бачити й так? Навіщо тобі Інтернет? Якщо ти демон – піди в астрал…

– Заткнись, – кинув її співрозмовник, і її губи склеїлися. – Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму діло, відьмо.

Він помовчав і раптом додав, важко й вагомо:

– Але я точно знаю, що сьогодні вночі вона стрибне з даху.

– Що? – прошелестіла Ірина.

– Стрибне з даху! Вчинить самогубство!

– Е-е-е, – Ірина змигнула. – А чому?

– Не знаю, – відрізав демон. – Знаю, що станеться це сьогодні рівно опівночі.

– Я нічого їй не робила, – Ірину знову почало трясти. – Я не винна.

– Тварюка ти, – сказав демон, і під його поглядом вона зіщулилась. – Тобі кажуть, що людина себе життя позбавить, а ти тільки про свою шкуру!

«Моя шкура й так уже постраждала», – подумала Ірина, а вголос сказала твердіше:

– Я нічого не знаю. Я ні до чого.

– До чого, – демон дивився на неї згори вниз, Ірина проти волі втупилася в його жовті злі, люті очі. – Тому, якщо вона все-таки стрибне з даху – за нею стрибнеш ти.

– Я?!

– Не сумнівайся, я тобі допоможу.

Іринині руки конвульсивно сіпнулися. Ліва підхопила ручку й, засмикавшись, почала писати просто на клейончастій кухонній стільниці: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати…»

– Ні! – Ірина засмикалася, намагаючись звільнитися, але клята рука все писала й писала. – Я… благаю! Я все зроблю!

– Тоді телефонуй їй, – демон навис над її головою. – Призначай зустріч. Пропонуй інтерв'ю. Обіцяй, що хочеш. У твоїх інтересах, щоб вона погодилася.

– Навіщо? Про що мені з нею говорити?!

– Ти повинна зрозуміти, що саме веде її до смерті. Ти повинна це зупинити. Або вирушити вслід за нею. Обирай.

* * *

Катя Катасонова вийшла погуляти з собакою.

Вранці Катя встигла вивести Джину всього на кілька хвилин і тепер прагнула винагородити її за терплячість. Джина стрибала, обнімалася, крутилася, як дзиґа; Катя відвела її далі від під'їзду, до скверика, де звичайно гуляли собачники, і відчепила повідець.

Джину подарував їй тато, коли Каті виповнилося двадцять. Джина була схожа на лайку, але виявилася дворнягою принаймні наполовину. «То й що, – сказала Катя, – нам не для виставок».

Через півроку тата не стало; Катя збожеволіла б від самотності, якби не Джина. Собака приносила їй щастя; вона й із Максом познайомилася на бульварі, коли гуляла з собакою. Макс пригальмував поруч і вдав, ніби в нього несправна машина.

Потім Макс прийшов до них жити. Джина прийняла його, як рідного. Якийсь час вони були дуже щасливі…

А потім усе сталось. І тепер Макс жив окремо.

Сусід виніс на прогулянку свого йорка. Румпель, ручний песик, рідко торкався лапами землі. Зараз на песикові був яскравий комбінезон, хоч погода надворі стояла тепла.

– Він чхав сьогодні, – сказав сусід, ніби перепрошуючи. – А з-за будинку вітер…

– Так, – погодилася Катя.

Вона весь час забувала, як звуть хазяїна Румпеля.

Джина гасала сквером, граючись у квача з Ямахою, молодою тер'єркою. Катя сіла на лаву, одвернулася від вітру й намацала в кишені куртки телефон.

Їй не заплатили за статтю про дитячу заїкуватість і, напевно, вже не заплатять. Рядки, крихти, крихти, рядки; вона так розраховувала на замовлення від Міли. Мілі потрібний був для її «глянцю» предметний нарис про сучасних відьом, і Катині спроби підсунути інших героїв виявилися марними. Здавалося б: зайди в Інтернет, пошукай півгодини й на основі живого матеріалу придумай інтерв'ю з відьмою. Ба ні, Катине сумління здолало здоровий глузд.

Крім відьми Ірини, Катя записалася ще й до цілительки Євпраксії та знахарки Віолетти, але після того, що сталося під час першого ж візиту, йти на прийом до наступних двох уже не було сили. Крім того, відьми виявилися страшенно дорогими – у Каті не було грошей ні на приворот, ні на зняття вінця безшлюбності.

Вона блідо всміхнулася, дивлячись, як радіє життю Джина. Хтось же серйозно в таке вірить!