Глава третя

Це була вже друга безсонна ніч. Крокодил чудово знав, що завтра на світанку доведеться вставати, бігти кудись до повного виснаження і звітувати про здатність літати без крил, наприклад. Чи їсти черв'яків. Чи дихати під водою. Йому було однаково.

Він бродив сам по лісу, освітленому зорями, супутниками й світляками в траві. Сюрчали цикади або якісь їхні місцеві аналоги. Холоднішало, Крокодил розмахував руками, щоби зігрітись. Він би пробігся, але збиті ноги боліли.

Потім він почув шурхіт у кущах. «На місці Камор-Бала, – подумав він, – я вичекав би момент і зарізав кривдника на смерть. Залежний громадянин начеб не може нести кримінальної відповідальності…»

У кущах виявилась невелика тварина, на кшталт лисиці, але з голою шкурою. Потворна і водночас зворушлива тварюка. Крокодил розгледів її, коли вона перетинала галявинку – розсіяне світло мінилося на шкурі звірини, гладенькій, ніби намащеній. Блимнули в мороку величезні очі: тварина мала нічний триб й не хотіла, щоб їй заважали.

Крокодил потягнувся, розганяючи кров. «Отже, юридичні особливості: якщо Камор-Бал, громадянин із обмеженою дієздатністю, мене зараз заріже – хто відповідатиме? Батьки? Айра має рацію: я замало знаю».

Гола звірина розчинилась у темряві. Крокодил прислухався: не почув ні чужого дихання, ні поруху, ні навіть запаху. І знову Айра має рацію: я почуваюся винним… Хоча складу злочину немає в моїх діях. Повноправний громадянин не може брати зброю, якщо його смикнули за косичку…

Між стовбурами стала помітною водна гладінь. Війнуло запаморочливим запахом прибережних квітів. Крокодил вийшов до річки. На камені біля берега сидів парубок, стискаючи в опущеній правій руці оголений тесак.

Крокодил зупинився.

Парубкова постать, гіпсово-біла, хіба що не світилася в темряві. Тимор-Алка неможливо було переплутати ні із ким. Його ліва рука лежала на колінах долонею догори, передпліччя перетинали, ніби шпали, темні смуги.

Шрами. П'ять штук. Крокодил постояв, потім підступив ближче.

Перед очима в нього Тимор-Алк зробив глибокий вдих і різнув себе по руці побіля самого ліктя. Показалася кров, майже чорна в сутінках. Тимор-Алк опустив голову і зосередився, дивлячись на рану.

Крокодил побачив, як її краї злипаються. З'єднуються – грубим швом. Крокодил боявся ворухнутися; хвилини за три повної нерухомості Тимор-Алк посунувся вперед, сунув руку у воду і змив кров.

Новий рубець, темніший за інші. Нерівний, ніби руку розтинали консервним ножем.

– Ти ж завтра не встанеш, – не витримав Крокодил. – Втрата крові…

Алк зачерпнув жменею з тієї ж ріки, випив, розмазав воду по підборіддю. На голос Крокодила він навіть не озирнувся, не здригнувся – видно, давно знав про його присутність.

– Нічого, – озвався після паузи, коли Крокодил вирішив уже, що відповіді не буде. – Відновлюся. Скажи, ти це навмисно зробив? Айра тобі звелів?

– Та ти що?! – Крокодил похлинувся. – Я ж за тебе, дурня…

– За мене не треба, – промовив Тимор-Алк, зосереджено розглядаючи свіжий рубець. – Я сам за себе.

Крокодил сів поряд.

– Як ти це робиш? – спитав і вразився, яким скрадливим став його голос.

– Хочеш навчитися?

– Так, – сказав Крокодил. – Якщо в тебе виходить – значить, вийде й у мене, правда ж?

– Я не знаю. Я не бачив, щоб у мігрантів виходило.

– А багато ти бачив мігрантів?

– Мало, – зізнався Тимор-Алк. – Та чув. У мене бабуся працює в міграційному центрі.

– Дуже цікаво, – Крокодил відчув себе рибалкою, чий поплавець раптово зовсім зник під водою. – Твоя бабуся…

Тимор-Алк повернув голову:

– Я нічим не можу тобі допомогти. І моя бабуся не може. І не зважай.

«Який проникливий хлопчик», – засмутившись, подумав Крокодил.

Від ріки здіймався холод. До світанку лишалося кілька годин; цикади в лісі замовкли, стихли лісові птахи, і стало безгучно, як у ваті.

– Тепер ти складеш регенерацію? – знову почав Крокодил.

– Складу, – сухо озвався Тимор-Алк.

– Чому ти назвав Айру… Як ти його назвав? Махайродом? Це прізвисько?

– Це його ім'я. Айра – прізвисько.

– Звідки ти знаєш?

– Чи не однаково? – Тимор-Алк дивився на свою руку, ніби вирішуючи, різати ще чи не треба.

– Ти з ним знайомий?

– Ні… Ти спати будеш?

Тимор-Алк заклав тесак у піхви й підвівся. Тихо плюснула вода. Крокодил підвівся слідом за ним.

– Люди тебе ненавидять, – сказав Тимор-Алк.

Крокодил похлинувся, готовий заперечувати, сміятися, спростовувати цю геть безглузду заяву, але за секунду збагнув, що йдеться лише про хлопчаків-претендентів. У фразі не було узагальнення – «всі люди тебе ненавидять». «Люди» – значить пацани, упевнені, що Крокодил підставив Камор-Бала.

– Нічим не можу їм допомогти, – сказав крізь зуби. – Мені самому дуже шкода цього телепня.

* * *

Слабка надія, що Айра скасує своє рішення, розвіялася вдосвіта. Камор-Бал залишив біля вогнища акуратно складені короткі штани, поклав на траву тесак у дерев'яних піхвах, коротко попрощався з найближчими товаришами і пішов до човна – в тім одязі, що мав, прибувши на острів. Лице його здавалось непроникним.

На Крокодила ніхто не дивився. Його сахались, наче прокаженого. «Бойкот переживу, – подумав він. – Аби змію в постіль не підкинули».

У цьому лісі не було змій. У претендентів не було постель. Так що боятися Крокодилові, певно, було не варт.

Айра наказав шикуватись одразу ж після відбуття Камор-Бала. Підлітки, помітно бліді через недосипання, стали півколом на галявині, і Тимор-Алк високо здійняв руку.

– Що? – спитав Айра.

– Я готовий складати регенерацію.

– Складеш разом з усіма… Сьогодні в нас інша тема. Фізична витривалість і больовий поріг. Хто боїться болю?

Жодна рука не підвелась.

– Брешете, – сказав Айра. – Та це не важливо. Півгодини на вмивання та сніданок – і побігли!

* * *

Цього ранку крос дався Крокодилові куди важче, ніж учора. Ноги боліли – тепер справді боліли! – і паморочилося в голові. І якщо вчора він був налаштований добродушно й збирався дати хлопцям майстер-клас, то сьогодні поразка в'їлася йому в мізки, мов остроги жорстокого вершника, і хилило до землі.

Хлопчаки були пригнічені. Учора вранці, натхнені танцями біля вогнища, вони хотіли перемагати. Сьогодні, після неславного відбуття Камор-Бала, кожен змагався з сумнівом: що, як і я не зможу? Тим паче, що попереду таке вабливе випробування: фізична витривалість і больовий поріг…

Айра провів групу за старим маршрутом, але біля водоспаду звернув в інший бік, і стежка пішла не вгору, а вниз. Ліворуч тяглася скеля, схожа на перепечену хлібну скоринку. Праворуч – хащі, а за ними, здається, ховалось урвище.

Потім уся розгорнута перед Крокодилом лава бігунів стала коротшати, зникати, ніби падаючи в прірву. Крокодил останнім дістався до вузької щілини в скелі – у цю щілину, мов у нору, Айра завів претендентів, і тепер сапання, покашлювання, тупотіння відбивалися від стін вузької й дуже високої печери.

Стало задушливо. Від незвично сухого повітря саднило горло. Біг змінився звичайною ступою: підлітки, й слідом за ними Крокодил, протискались у вузький лаз, який не став ширшим – навпаки. Крокодил не страждав на клаустрофобію, але в застряглому ліфті йому завжди ставало погано. Що це: позбавляємо повного громадянства всіх, у кому виявляємо хоч натяк на психічні розлади?!

Гострий камінь подряпав плече Тимор-Алку, і на порізі виступила рожевенька кров. «Чому ж вони його не люблять, – спитав себе Крокодил, щоб відвернути увагу на інше. – Чому в світі, доброзичливому до прийнятих мігрантів, раптом така нетерпимість до свого-таки – але напівкровки?»

Айра мав рацію: на «історію та культуру» Раа Крокодилові не стало часу. Та чому в оглядовій інформації, що її проглянув уважно, ні словом не згадано про зелених людей на Раа? Пам'ятається, в нього тоді склалося враження, що на планеті немає поділу ні за расовою ознакою, ані за соціальною…

Він майже задихався. Тимор-Алк, біжучи попереду, кашляв. Нарешті, лаз, яким вони пробирались, перетворився на коридор. Потім стіни розступилися ще ширше, над головою проглянула смужка неба. Айра зупинився:

– Станьте півколом.

Група мовчки скорилась. Крокодил мимохіть опинився в самому центрі – прямо навпроти Айри.

– Це місце зветься плавильнею, – сказав інструктор. – За весь час випробувань група приходить сюди тільки один раз. Значить, можливості щось виправити не буде.

За його спиною двигтіло розігріте повітря. Під босими ногами лежала чорна і гладенька, як мармур, земля. Далі, метрів за сто, на землі переливалися темно-червоні вогні, неприємно схожі на пригасле вугілля.

– Подивіться уважно, – Айра повернувся, широким рухом указуючи вперед. – Ширина того, що світиться, – тридцять кроків. Це вугілля, хлопці. Вам слід налаштуватися, зосередитися й перебігти на той бік дуже швидко. На тому боці – спуск до моря, доступ до питної води, медикаменти й спочинок. Усе зрозуміло?

Парубки важко дихали. Крокодил був ладен завити.

Ну навіщо?! Для чого? Навіщо повноправному громадянину вміти бігати по вугіллю?! І чому той, хто по вугіллю не бігає, довічно приречений на залежний статус?

– Від випробування можна відмовитись, – помовчавши, сказав Айра. – Дорога назад і прямцем додому.

Група стояла мовчки. Чути було, як потріскує розпечена земля, як шипить вогонь, як високо в небі, над розщелиною, кричить морський птах Нарешті, Полос-Над, вищирившись, виступив уперед:

– Можна починати?

«Він хоробрий, – подумав Крокодил, дивлячись, як ходять жовна на схудлому й закуреному виду парубка. – Це справді хоробрі діти. У моїй школі таких, як пошукати… один-два, та й годі.

– Добре, – Айра кивнув. – Бачиш те каміння?

Крокодил простежив за його рукою. Попереду, за поясом вугілля, праворуч і ліворуч випиналися зі скелі білі камені, мов ікла.

– Не озирайся. Не повертай назад. За камені – й уперед, там побачиш, куди йти. На березі дочекаєшся решти.

– Так.

Полос-Над повів плечима. Зімкнув пальці перед грудьми й почав часто-часто дихати. Очі його закотилися; страшний, схожий на зомбі, юнак попрямував до вугілля.

Спершу широкими кроками, далі – сягнисто. Зрештою він побіг.

Усі підступили вперед, бажаючи бачити.

Не гальмуючи, ні секунди не вагаючись, Полос-Над злетів над вугіллям – це був дуже довгий стрибок. Його боса п'ятка торкнулася вугілля, він вискнув – і біг далі, так що чорний дим стелився за ним, ніби вихлопний шлейф за мотоциклом. За кілька секунд він був уже біля білих каменів – і, не озираючись, зник за ними, тільки дим і попіл висіли над гарячою землею, позначаючи його траєкторію.

– Пройшов, – сказав Айра з таким самовдоволенням, ніби це він сам уперше зважився бігти по вугіллю. – Далі?

Одразу кілька парубків вийшли вперед, і серед них – Тимор-Алк. Крокодил зацікавився.

– Давай, – Айра кивнув метису. – За ним – можна без заявки. Три-чотири людини одразу. Дорога широка.

Тимор-Алк подивився на нього якось особливо пильно й журливо. Майже не розбігаючись і не готуючись, кинувся на вугілля й, біжучи, завищав.

Крокодил стиснув кулаки. До чужого монастиря зі своїм уставом не потикайся; складно вигадати мерзотнішу штуку, ніж ця Проба. У бою навкулачки з Айрою в нього, мабуть, нема шансів, та в нього є тесак на поясі. А в Айри – ні.

Інструктор відчув його погляд і повернув голову. Тимор-Алк уже зник за білим камінням; він пройшов, молодець, але його вереск усе ще лунав у Крокодилових вухах. Хлопці про щось перемовлялися, хтось часто й шумно дихав, хтось стояв, здійнявши руки до неба, із зажмуреними очима. Айра дивився на Крокодила прямо, жорстко, насмішкувато.

«Я можу, мабуть, його вбити, – подумав Крокодил. – А що потім?»

Зважились одразу троє. Скавкнули на три голоси й зникли, здійнявши хмару попелу. Порив вітру розкидав її, знов очистивши розпечений простір, де струменіло повітря, ніби над вогнищем. Нові претенденти втирали з лобів холодний піт. Хтось упівголоса завів знайому пісню: «Це наше право. Ми тут по праву. Ми тут – бо маємо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту – справедливо…»

Хлопці збадьорилися. З криком «Маємо право!» побігли одразу четверо. Потім – ще двоє. Решта розминалася, розтирала обличчя й плечі, мугикала й знову заводила пісню, хоча звучала вона зовсім не так певно й бадьоро, як біля вогнища.

Один за одним, закусивши губи, дивлячись на товаришів, узявшись за руки – вони набиралися духу. І зникали на тім боці, за білим камінням. Нарешті, лишилися тільки Айра й Крокодил.

– Ну і? – Айра дивився в небо.

– Ну ти й покидьок, – сказав Крокодил.

– А ще?

– Кат. Садист. Весь ваш світ стоїть на кістках. Погане, лицемірне, гниле, смердюче суспільство.

– А ще?

– Я радо натовчу тобі пику.

– Я трохи сильніший.

– А я трохи зліший. Що тобі зробили ці діти?! Ти, здоровенний ґевале! Це робота для чоловіка?! Ти наглядач, пригочин у…

Крокодил збився. У його новій рідній мові не було слова «концтабір».

Айра з сумом кивнув:

– Я попереджав тебе багато разів. І все одно ми повертаємося туди, звідки почали: ти не пройдеш Пробу.

Крокодил лайнувся, як не лаявся ніколи в житті. Те, що мало пролунали, як брудний матюк, у його новій рідній мові обернулося вельми гидкою лайкою, але зовсім іншого образного ряду.

І, вивергаючи з себе жахливі слова, він стрибнув на вугілля. Плювати Айрі в пику, бити його, вбивати його він хотів, отримавши спершу моральну перевагу.

Розлючений, навіть не відчував болю.

Взагалі.

Пробігши декілька кроків, зупинився. Він стояв на вугіллі й нічого не відчував, крім шерехатої поверхні під ступнями. Вугілля було ледве теплим. Повітря струменіло й дрижало навколо, але не від жару; дим подобав на чорнило, розчинене у воді.

Через червоне ряхтіння поля йшов, засунувши руки в кишені, Айра. Копав вуглинки босою ногою:

– Випробування закінчиться за білим камінням. Там фінішна лінія.

Крокодил нахилився й торкнув «вугілля» руками:

– Це що – фейк? Розіграш?!

– Це випробування, – утомлено повторив Айра. – Ну гаразд, доплентаєш до каменів – вважатиму, що цей модуль ти склав.

* * *

За каменями виявився поворот, а за ним – вихід із печери, несподіваний, як у парку атракціонів. У бухті з прозорою водою, з білим піском і мальовничими струменями маленького водоспаду на скелі веселилися переможці: валялись на піску, реготали, купались і ділилися враженнями.

Багато хто на вугіллі відчував жар, особливо в перші моменти. Ніхто й гадки не мав, що випробування «на біль» виявиться випробуванням «адекватного сприйняття» і звичайнісінькою пробою хоробрості. Кожен пишався собою, відважним, сміливим настільки, щоби пробігтися по вугіллю; кожен радів собі, адекватному, – адже ж утямив штуку на середині дистанції чи біля тих білих каменів.