Крокодил подивився на свою руку. Мабуть, які-небудь йоги, екстрасенси, памірські монахи вміють затягати поріз самовільно за кілька хвилин. Якщо це не казки. Якщо хоч хтось із землян справді на це здатен.

* * *

Колона на чолі з Айрою бігцем занурилася в ліс – перед цим інструктор дав хлопцям відпочити, викупатися в річці, змити кров і піт. Крокодил лишився, і Тимор-Алк лишився теж. Метис сидів над водою, час від часу роняючи туди рожеві краплі, й дивився на руку з порізом.

Крокодил, не гаючи часу на дурниці, відрізав дві смужки матерії від своїх штанів, так що вони перетворилися на пляжні шорти, і перев'язав руку. Потім ліг – вибрав найзручніше місце – й задумався.

Офіційний термін проходження випробування – двадцять один день. Теоретично можна принаймні відпочити на природі.

З другого ж боку, звичайні поселення на Раа такі само чисті, зелені, забезпечені водою й ідилічними метеликами, не кажучи вже про розкішні пейзажі. Отримавши статус державного залежного, можна спокійно й тихо працювати яким-небудь сортувальником газонового насіння, на дозвіллі вирізати ложки або писати вірші – це особливо цікаво, зважаючи на те, що тут усі рими свіжі. Тут нема книг у звичайному розумінні, тільки публікації в мережі: хочеш – пиши, не до вподоби – не читай.

Залежні можуть брати шлюб і заводити дітей цілком вільно. Їхні діти, досягнувши певного віку, можуть пройти Пробу й отримати статус повного громадянина, а можуть не проходити за бажанням. Ось, наприклад, Крокодил одружиться з місцевою, смаглявою і тонкою, буде їздити з нею на узбережжя, де повно чорних перлів. Хазяїн – держава, громада – сплатить йому відпустку раз на рік.

Він може піти на курси й навчитися водити човен, приміром. Теоретично може нічого не робити й відмовитись від навчання. Ходити коло «самовдосконалення». Йому не дозволять накласти на себе руки… й стати до роботи в міграційному офісі Раа. Очевидно, тому, що робота на таких посадах передбачає «суспільно-значущі рішення»…

Біль у ступнях допікав. Крокодил почувався скривдженим і не міг подолати це почуття. Айра каже багато слушного: він не хазяїн собі.

Він підповз до води, сів і сунув ступні в річку. Полегкість прийшла, але ненадовго. Крокодил знав, що за хвилину ноги змерзнуть; шкіра на його грудях обвітрилась і неприємно саднила, а плечі горіли, обпалені сонцем. Він не звик ходити без сорочки.

Вода повільно змінювала колір, бувши бузковою, ставала зеленавою. Сонячні плями мінились на її поверхні.

Тимор-Алк сидів незрушно. Крокодил, підвівшись, подивився йому через плече; на худющих колінах Тимор-Алка лежала, ніби непритомна, закаляна кров'ю рука: порізу не було. Був грубий рожевий рубець.

– Як ти це зробив?!

Тимор-Алк посидів ще секунду, потім повільно повернув голову. Зеленкувате волосся в нього на маківці стояло сторч. Лице, в тон йому, набуло зеленуватого відтінку.

– Ти загоїв! – Крокодил не йняв віри своїм очам. – Як ти це зробив, поясни мені?

– Це не зараховано, – дуже тихо, над силу вимовив Тимор-Алк. – Аби було зараховано, треба вкластись у п'ятнадцять одиниць, поріз стандартний… А я до стандарту не дотягнув…

Він нахилився вперед і спустив кисті в воду. Крокодил сів поряд.

– Я взагалі цього не вмію, – зізнався. – У нас уважають, що це неможливо.

– Я вдома тренувався, – сказав Тимор-Алк, не слухаючи його. – Я вкладався в п'ятнадцять, завиграшки. А тут не можу.

– Чому?

Зеленоволосий знизав плечима:

– Вони мене не люблять.

– То й що?

– Мені забирає енергію. Не встигаю відновитись.

– А тобі треба, щоби тебе любили?

Тимор-Алк криво всміхнувся:

– Досить нейтрального тла.

– Так, – схопився Крокодил, – а чому вони тебе не люблять? Тому, що ти метис?

Тимор-Алк кивнув.

– Це називається ксенофобією, – зауважив Крокодил авторитетно. – І взагалі це не личить цивілізованому суспільству.

– Тут у нас не цивілізоване суспільство, – сказав Тимор-Алк. – Тут острів, якщо ти зауважив.

– Зажди. Якщо річ у тому… Я їздив на монорейці, зустрічав різних людей, їх не дратувало, що я мігрант! Я бачив ще одного мігранта, він зовсім синій… Чому для цих парубків так принципово, що ти напівкровка?

Парубок подивився спідлоба. Устав, похитнувся й ледве втримався на ногах:

– Немає часу на розмови. Я пішов їх наздоганяти.

– Щасти тобі, – подумавши, озвався Крокодил.

– А ти?

– Не знаю, – він справді не знав. – Я не вмію затягати рани з власної волі.

Тимор-Алк завагався. Нахилився й вишукав у густій траві жорсткий листок, за формою схожий на півмісяць.

– Ось, пожуй, поклади на рану. Скласти регенерацію не допоможе… Та принаймні поріз загоїться швидше.

– Спасибі!

– Тобі треба було їхати назад, – сухо сказав Тимор-Алк. – Коли Махайрод сказав.

– Хто сказав?

Парубок поморщився:

– Айра… Тобі взагалі не варто було сюди приїздити.

Крокодил лайнувся крізь зуби. Зацікавившись, повторив лайку. Звичний смисл кудись щез, витіснений поетично-брудним образом «шмарклів із багатьох дір».

– Не давай мені порад, парубче. Чому б тобі самому не поїхати? Чому не стати залежним громадянином? Це, кажуть, зовсім не боляче!

Тимор-Алк подивився на свою руку зі шрамом. Стис пальці в кулак і повторив лайку, що її тільки-но сказав Крокодил. І з того, як пролунав голос хлопця, Крокодил раптом здогадався: такими словами парубок узагалі лається вперше.

Співали птахи в лісі, дзвеніли комахи, десь віддаля воркотів водоспад. Тимор-Алк, не дивлячись більше на Крокодила, пішов до лісу; він ступав повільно, обережно ставлячи на землю босі ступні. Потім голосно зітхнув – і перейшов на біг.

* * *

Він повернувся до табору, пустого в цей час, знайшов пристрій на кшталт запальнички, розпалив багаття, назбирав грибів і з'їв їх, побалувавши себе захованим шматочком м'яса з учорашнього бенкету.

Ситуація здавалася безвихідною.

З перших днів на Раа йому дали зрозуміти, що переведення на Лімб неможливе. На Кристал – тим паче. Про Землю взагалі годі й казати: поїзд, як то кажуть, пішов. Годящий для міграції час Лімба теж лежав у минулому Землі, але не так глибоко, як час Раа; жуючи м'ясо, Крокодил думав, що, коли він ішов, ні про що не підозрюючи, своєю туманною, сльотавою вулицею, тоді на місці Раа була хмара куряви, все, що лишилось від застиглого сонця й перетвореної на порох планети. Настане час, на Землі розплодиться людство, а вся ця темна зелень, бузкова вода, дурні закони зникнуть безслідно. Чи варто морочитися, складати іспити зі швидкісного гоєння ран, засмучуватися через статус залежного громадянина, якщо до моменту народження Крокодила від їхньої цивілізації не зостанеться й каменя?

Згаснуть супутники. Помруть усі нинішні жителі, і їхні далекі нащадки, і нащадки нащадків. А на Землі не буде ще винайдено колесо. Ідеальний спосіб уникнути часового парадоксу: не народилися ще метелики, на яких можна наступити, змінюючи хід історії. Та й не зможе метелик відлетіти так далеко від дому.

Кляті піхви бовтались на боці й дратували. Дуже хотілося зняти їх і пожбурити в ліс, але Крокодил утримався: ще вимагатимуть здати реманент, а за втрату чи псування вирахують із ресурсів майбутнього «хазяїна-опікуна»…

На думку про те, що шмаркаті хлопчаки поїдуть із острова з посвідченнями громадянина на шиї, а він, Крокодил, на все життя залишиться в статусі недієздатного, дитини, невільника – від цієї думки в нього волосся стало сторч. Хазяїн-опікун, що за єзуїтське формулювання! Це навіть не рабовласництво, радше патерналізм: хтось сильний опікується слабеньким, нездатним без нагляду й контролю владнати своє життя. Він же «не пан собі» – значить, у нього має бути зовнішній хазяїн!

Крокодил стукнув кулаком по землі й тихо вискнув од болю: порізана рука затягнулась, але не загоїлася зовсім.

Від ріки долинули голоси. Видно, Айрин загін повертався іншим шляхом; схоже, інструктор знову дозволив хлопцям купатися. Регіт, плюскіт, верещання яскраво нагадали Крокодилу літній табір відпочинку. Якби не ці тесаки, не регенерація, не густа світла кров Тимор-Алка…

Крокодил устав і зійшов до берега.

Айри поблизу не було. Парубки забавлялися: вчотирьох тримаючи Тимор-Алка, вони опустили його голову під воду й там, біля самого дна, «відмивали» піском.

– Ще потри! Він нормальний, він не зелений, він удає! – горлав круглоплечий, коротко стрижений парубок, імені якого Крокодил не пам'ятав. – Потри ще пісочком, зеленка зійде!

Тимор-Алк виривався, дарма витрачаючи кисень.

Крокодил підібрав камінь, слизький від мулу, і, не розмахуючись, кинув у широку спину пацана, що держав Тимор-Алка за ноги. Камінь завбільшки з кулак улучив у праву лопатку, і то відчутно: парубок смикнувся й випустив жертву. Тимор-Алк запручався сильніше, скористався розгубленістю мучителів і вирвався – зелений, як ріка. Закашлявся, хапаючи повітря ротом.

– Хоробрі? – спитав Крокодил, не піднімаючи голосу. – Усі на одного?

Йому дуже хотілося битись, і кількість ворогів не лякала. Хлопчаки на секунду розгубилися. Той, у кого Крокодил улучив каменем, намагався вивернутися, аби потерти спину.

– Мігрант, – сказав круглоплечий, схаменувшись.

– А ми думали, ти вже відплив, – сказав ударений каменем. – І вже над тобою опікунство оформили.

– Ну, нічого, встигнеш, оформлять завтра, – підхопив довговолосий Камор-Бал. – Знаєш, повний громадянин із залежним ніколи не сперечається…

Крокодил вищирився. Якби хлопці навмисне шукали проблем – не могли б дібрати вдаліших слів.

– Ти, значить, повноправний громадянин?

Він ішов на них, зовсім не думаючи про те, що їх багато. Вони були хлопчаками, і Крокодил, як чоловік, навіть не збирався бити їх – тільки вказати їм на місце.

– Ти, повноправний громадянине, як-тебе-там? Ану йди сюди! Наїжачившись і звузивши очі, Камор-Бал усе-таки ступив кілька кроків йому навстріч. Вони зустрілись на мілині – по коліно у воді. На пацані не було сорочки, щоб згребти за барки, зате дуже вдало лежав на плечі хвіст зібраного довгого волосся – мокрих пацьорок.

Обманним рухом Крокодил примусив Камор-Бала повернути голову, схопив його за волосся й сильно рвонув униз. Парубок упав навкарачки, у воду. Тієї ж миті на Крокодила наскочило одразу двоє – худорляві, але чіпкі, вони билися по-жіночому, переважно нігтями. Крокодилові роздерли щоку й зацідили п'яткою в коліно; він розкидав хлопчаків, ті попадали в річку. У цей час Камор-Бал, червоний від приниження, вихопив із дерев'яних піхов свій тесак.

Крокодил навіть не зрозумів, у чім річ. Хлопчисько йшов на нього, тримаючи тесак не дуже вміло, але впевнено. Крокодил не пригадав, що в нього є точнісінько такий; єдине, що його цікавило – чи встигне він перехопити пацана за зап'ястя.

– Стій! – хрипко крикнув Тимор-Алк. – Озирнись!

Крокодил утримався й не озирнувся. Зате Камор-Бал попався – мигцем глянув через плече й одразу відскочив, поточився від Крокодила, опустивши тесак.

На березі стояв Айра – з виглядом відвідувача зоопарку, який спостерігає цікаву, але цілком звичайну сценку.

– Палимо вогнища, – сказав він, ніби нічого й не було, – рибу чистимо, смажимо, вечеряємо. Після вечері – збір.

І, нечутно ступаючи, сховався в лісі в напрямі табору.

* * *

У цих зборах не було нічого ні від піонерських посиденьок, ні від дикунських ритуалів – здавалося, йдеться про консультацію перед вступним іспитом до якого-небудь серйозного вишу, тільки замість величезної аудиторії все діється в лісі. Підлітки сиділи на стовбурах, каменях і просто на траві; небо почорніло, в рамці з темних крон пливли супутники, мовби повільні електрони.

– Завтра вранці прийде човен, – сказав Айра. – Рідко так буває, щоби якийсь здобувач вибув у перший же день. Ваша група відзначилась. Один із вас поїде додому вже завтра.

Крокодил сидів осторонь. Правду кажучи, в нього не було сил сперечатися, обурюватися й подавати апеляції.

– А може, й не один, – Айра розглядав притихлих хлопчаків із безжальним інтересом. – Подумайте добре. Я б відправив трьох… Та один поїде точно. І звуть його…

Крокодил не підвів голови.

– І звуть його Камор-Бал, – жорстко закінчив Айра. – Без права перескладання.

Крокодил схопився.

Хлопці сиділи обличчями до майже загаслого вогнища. Ніхто не ворухнувся. Тільки Камор-Бал різко встав, його голі груди здіймались і падали, мов у загнаного:

– Чому? Чому я?!

Крокодил із подивом зрозумів: парубок зовсім не почувається безвинним.

– А ти не знаєш? – Айра тихо всміхнувся. – Тоді незрозуміло, навіщо ти взагалі приїхав на острів, Камор-Бале.

Глухо загули одразу кілька голосів. Крокодил відчув на собі погляди.

– Цього разу я поясню, – сказав Айра. – Усе-таки в групі мігранти, – він подивився на Крокодила. – Ти підняв зброю на людину – не захищаючи життя, не обороняючи свою оселю, а в межах конкурентної боротьби за статус.

– Він мене образив! – пробелькотів Камор-Бал.

– Він смикнув тебе за волосся, ти не стерпів, розумію. Андрію, – Айра кивнув Крокодилові, – все було дуже точно зроблено, спасибі.

Гомін зчинився. Камор-Бал стояв, похитуючись. Він мав повернутись додому й лишитися залежним – дитиною, калікою, недужим – до скону свого віку. Без права перескладання. На парубка страшно було дивитися в цю хвилину.

Крокодил підвівся.

– Я його не провокував, – він обвів поглядом звернені до нього обличчя, палючі злі очі й прямо подивився на Айру. – Не роби з мене…

Він хотів сказати «не роби з мене Юду», але в його новій рідній мові такий вислів виявився неможливим.

– Не подавай усе так, ніби я його навмисне довів! Я б сам його радо прирізав – він дістав мене…

– Не хвилюйся, ти поїдеш, найпевніше, наступним, – Айра кивнув. – Регенерувати ти не вмієш, і багато чого не вмієш, і не встигнеш навчитися за двадцять днів. Якби ти витягнув тесак – ви поїхали б удвох. Та ти не витягнув. Чи не так? – Він обвів поглядом присутніх.

– Айро, – Крокодил змусив себе бути спокійним, – можна тебе на кілька хвилин? Я хочу з тобою поговорити.

– Про що? – здивувався Айра.

– Дві хвилини. Відійдімо на дві хвилини, – Крокодил дуже хотів бути переконливим.

– Гаразд, – Айра посміхнувся. – Відбій, претенденти. Камор-Бале, човен завтра вдосвіта на старому місці. Дорогу знайдеш?

Камор-Бал не відповів.

Айра відійшов від вогнища в темряву, осяяну вогниками світлячків. Крокодил наздогнав його. За спиною, біля вогнища, заговорили всі разом – і гучно.

– Послухай, – Крокодил зупинився, перепиняючи Айрі дорогу. – Залиш пацана. Навіщо ти йому життя ламаєш?

У сутінках обличчя Айри зливалося з нічним лісом.

– Ти чуєш? Навіщо ти ламаєш хлопчині життя? Через мене – ну добре, я мігрант, я дорослий… А з ним так чинити – навіщо?

– Ти почуваєш провину, – чути було, що Айра посміхається. – Це добре.

– До чого тут я?!

– До чого тут він? Тобі байдуже до нього, чужий хлопчак, пройшов він Пробу чи ні – тобі що з того? Але тобі здається, що ти винен. Правильно здається.

Крокодил відчув, як утомився сьогодні, як болить усе тіло й стогне порізана рука. У темряві наступив на корінь, що випинався з вологого злежалого листя. Засичав від болю в потривоженій п'ятці.

– Поріз затягнув? – спитав Айра.

– Ні.

– Їдь із Камор-Балом. Прикрась бідоласі цю путь.

– Це наказ?

– Це порада.

– Не поїду.

– На все свій час… Знаєш, навіщо їм дають ножі? Навіщо потрібні тесаки, крім того щоб чистити рибу, виготовляти рогатки з острожками, робити стандартні порізи для регенерації?

– Навіщо?

– Це частина випробування. Людина – повноправний громадянин – може бити товаришеві морду, але не зведе на нього зброї. Звів – усе, вільний, внутрішня незрілість.

– Та можна виховати… – почав було Крокодил.

– По-перше, я не вихователь. По-друге – незрілість у такому віці не піддається корекції. По-третє… – Айра примружився, – я серйозно, їдь із ним. Зважуйся.

– У вас не бувало війн? – спитав Крокодил. – Ви принципово відмовляєтесь від зброї, ви…

Він хотів сказати «пацифісти», але не знайшов підхожого слова: на язиці крутились архаїчні «миролюбці» з величезним хвостом побічних значень.

Айра ледь усміхнувся:

– Отже, на курс історії й культури Раа тобі не стало снаги? Крокодил застидався.

– Устигнеш, – м'яко завважив Айра. – На професійних курсах, куди тебе відрядить хазяїн-покровитель.

– Чому тобі так важливо, щоби я не пройшов Пробу?

– Ти вже навчився регенерувати?

Крокодил промовчав.

– Сьогодні я тебе залишив тільки затим, щоби всіх пройняв приклад Камор-Бала, – сказав Айра. – Щоб увиразнити подію.

– І щоби їм було кого ненавидіти.

Айра хмикнув:

– Знаєш, я працюю. Мені потрібно, аби вони були весь час в екстремальних умовах. Це складно, так. Це Проба.