Мігрант, або Brevi Finietur
(роман)

А це вогні, що сяють

Над нашими головами.

Федеріко Гарсіа Корка

Глава перша

Не було ні гуркоту, ні спалаху. Лише тяглася вулиця, туманна, вогка; хмари ледь розійшлись, і в довгому просвітку блищали, нічого не обіцяючи, дві-три зірки. Ліхтарі відображалися в темних вікнах, у склі припаркованих машин і в мокрому асфальті. Крокодил ступав, не дивлячись під ноги, з-під його підошов навсібіч бризкало – не жирно, без чавкання вдобреної гноєм весняної землі, а краплі міських легковажних калюж, укритих райдужним бензиновим серпанком.

Аж раптом усе ніби вата сховала: вулицю й зірки, ліхтарі й асфальт. Крокодил пройшов ще кілька кроків і зупинився – праворуч і ліворуч не знати звідки виросли стіни. У його легенях ще лишилося мокре повітря осіннього вечора, а ніздрі вже вдихали інше, сухувате й кондиціоноване, геть-чисто без запахів. Над головою замість ліхтарів засвітили синюваті лампочки. Крокодил у паніці озирнувся – його мокрі відбитки, всі чотири, яскраво вирізнялись на підлозі довгого пустого коридору.

Швидко, шукаючи виходу, він пройшов коридор до кінця. М'яко роз'їхалися стулки дверей, і голос, змінений динаміком, промовив буденно й навіть утомлено:

– Андрій Строганов?

– Так, – сказав Крокодил і труснув головою, намагаючись утямити, що сталося й що тепер робити.

– Вітаю, вашу заявку затверджено. Ви перебуваєте в Бюро Всесвітньої міграційної служби. Прошу підійти до сенсора й прикласти долоню.

Він роззирнувся. На лаковій стіні п'ятипалий відбиток на зразок тих хуліганських ляпок, що за часів його дитинства псували стіни в новобудовах. Завагавшись, таки приклав до нього руку.

Стіна здригнулася й зникла.

Відчинився маленький кабінет. Чоловічок середніх літ, напівпрозорий, сидів біля дальньої стіни – і навіть трохи влипнувши в неї разом із кріслом. Чоловічок був віртуальний, голографічний. Стіна – справжня, бетон під скупою побілкою.

– Ви дивуєтесь, Андрію Строганов, – сказав чоловічок дуже переконано.

Крокодилові довелося погодитись.

– Прогляньте запис, будь ласка.

Без паузи посеред кімнати – на відстані простягнутої руки від Крокодила – з'явилося зображення. Ще одна людина. Уже кого-кого, а його Крокодил тут і не сподівався побачити.

– Вітаю, – сказав цей новий. – Трясця… незвично так-от спілкуватися… Слухай, не дивуйся, не сердься. Я прийняв рішення емігрувати з Землі. Пощастило, що є така можливість… Лишилася можливість, – він швидко озирнувся на когось, хто стояв позаду, невидимий Крокодилу. – Можеш повірити – на Землі в тебе немає майбутнього. Це не емоційне рішення, не істеричне, це глибоко обдумане рішення… Власне, твоє. Хоч і прийняте трохи пізніше. Тобі все пояснять. Щасти!

Зображення зникло. Крокодил ще кілька секунд дивився в порожнечу – туди, де щойно бачив себе, трохи схудлого, дещо нервового, але – себе, в цьому не було жодних сумнівів.

– Ось ваша заява, – чоловічок, влиплий у стіну, кивнув на конторку в кутку кімнати. – Там само договір за вашим підписом, затверджений представниками Бюро. Щоправда, виникла певна тонкість… труднощі, ми обговоримо їх після того, як ви ознайомитеся з документами.

Крокодил підійшов до конторки.

У пластиковій теці лежали акуратно складені аркуші формату A4. «Я, Строганов Андрій Віталійович, бувши при здоровому глузді й добрій пам'яті, заявляю про своє бажання назавжди залишити Землю, третю планету Сонячної системи, осісти в одному зі світів, придатних для життя істоти мого виду, чиє міграційне законодавство дозволяє істотам мого виду довгий час перебувати…»

«Тут помилка, – подумав Крокодил. – Потрібне уточнення перед словом «чиє», інакше виходить граматична нісенітниця. А краще взагалі переписати всю фразу. А ще – добре б прокинутися, – безрадісно подумав Крокодил».

– Ви не спите й не марите, – ласкаво підказав потонулий у стіні голографічний чоловічок. – Ви зважились емігрувати за два роки після того дня, коли вас у реальності було вилучено. Ці два роки вашого життя пішли на сплату за візу, необхідні телепорти, а також на оформлення супутніх документів, медичний огляд і миттєве вивчення мови. Мабуть, це були не найкращі два роки вашого життя. Коли вас повідомили, що з ними доведеться розстатися, ви не тільки не засмутилися – зраділи.

– Я зрадів? – спитав Крокодил, щоби хоч щось сказати. Щоби цей голографічний не подумав, ніби він здурів, нажаханий.

– Безсумнівно, – сказав чоловічок. – Тепер перейдімо до діла. Ви вибрали для проживання світ під загальною назвою Кристал, але вам не пощастило – тамтешня міграційна служба раптово змінила законодавство. Вимоги до новоприбулих різко збільшились, і, на жаль, ви перестали відповідати цим вимогам.

– Я…

– Інтелектуальний потенціал, співвідношення споживаної й продукованої енергії, стійкість до перевантажень – за сукупністю показників ви опинилися за межею. Утім, як будь-який житель вашого домашнього, е-е, вихідного світу. Так що до Кристалу тепер вам заказано, але це не причина для смутку – ось, я маю для вас на вибір два світи. Їх ми теж із вами з самого початку обговорювали. Один – Лімб, технократичний світ, традиційно привабливий для землян. На жаль, екологічний баланс там не такий, як би хотілось. Але ж ви не маєте схильності до легеневих захворювань?

Голографічний чоловічок повів рукою, й посеред маленького кабінету виникла картинка – простір сірого мегаполіса, рейки, труби, вогні; Крокодил кліпнув. Картинка двоїлася в нього перед очима.

– Другий світ – Раа, – чоловічок знову повів рукою, й урбаністичну примару заступила доволі-таки заспокійлива зелена галявинка. – Тут можливостей для поступу негусто. Незрівнянно, скажімо так, менше можливостей для кар'єри людини, подібної до вас. А зате тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспільство. На жаль, можу запропонувати тільки ці два – решта для вас не підхожі, або ж ви не підходите їм.

– Заждіть-но, – сказав Крокодил. – Ви сказали, що мене було, за вашим висловом, «вилучено» за два роки до того, як я подав заяву на еміграцію?

– Так.

– Але ж це парадокс! Якщо мене було вилучено на два роки раніше, то нічого не сталося, я не вирішив з якогось дива залишити Землю, я не писав заяви й мене не вилучено!

– Це парадокс, – потвердив чоловічок. – Але тільки в межах локального часу й локального простору. Ви написали заяву, її зареєстровано й збережено, як бачите, разом із записом вашого особистого послання собі. Потім два роки вашого життя перетворено на енергію, і – гопля! – якщо не рахувати цих двох років, ви такий же, як і були… Життя на Землі пішло трохи іншим шляхом, звичайно, але ви – не надто значна постать в історії, Андрію Строганов. Не думаю, що хтось зауважив, що ви зникли, – окрім близьких знайомців.

Близьких знайомців…

– У мене син, – Крокодил охрип.

У нього таки був син Андрій, щоправда, востаннє вони бачилися три місяці тому. Свєтка відвезла його до Англії… або до Німеччини? Гарне питання, він, пам'ятає, давав згоду на вивезення дитини…

Чи Свєтка пацана теж на Марс вивезла?

Хто ще зауважить його зникнення? У редакції погорюють і забудуть. Батьків нема давно. Сусіди? Друзі?

– Так, – від того, як швидко він міг міркувати, багато що тепер залежало. – Наскільки я зрозумів, ви не в змозі виконати раніше взяті на себе зобов'язання? Доправити мене на цей… на Кристал?

– У нашому договорі, – коротко відказав голографічний, – зазначено декілька придатних світів. Декілька, на вибір, – Кристал, Лімб, Раа. Повірте, ми б радо доправили вас на Кристал, але вони змінили умови, навіть не довели нам до відома. Це неподобство, я згоден.

– Коли вони змінили умови? – не здавався Крокодил. – Два роки тому вперед, коли я писав заяву? Чи тепер, коли мене вилучено?

– Два роки – всього лише два оберти планети навколо світила, – повідомив голографічний з іще більшим смиренням. – Ми існуємо в іншій системі, збагніть. Часові парадокси для нас – джерело енергії.

– Я можу повернутися? – скоромовкою спитав Крокодил. – Забрати свою заяву? Переграти все назад?

– Теоретично – так, – чоловічок спохмурнів. – Та практично – ви не маєте чим сплачувати цю операцію. Вам скільки років, двадцять шість?

– Двадцять сім.

– Однаково. Готових років не стане, щоби сплатити нові неминучі погодження й довідини, а головне – телепортування назад, ще й з огляду на просторові збурення. Довелося б узяти половину життя в кожного з ваших батьків… І вся справа на таких умовах утрачає сенс.

Крокодил постояв трохи, слухаючи дзвін у вухах.

– Ви даремно туди хочете, – м'яко сказав голографічний. – Ви ж сам чули: на Землі у вас немає майбутнього. Можливо, що й у самої Землі з нею, е-е, не дуже.

– Чому? Що там сталось?

– А що завжди стається на Землі? Хм… Коли чесно, я не готовий вам відповісти. Додаткові інформаційні запити не долучено до контракту. Між іншим, ми досі з вами не вирішили, ідете ви на Лімб чи на Раа.

Знову замерехтіли барвисті напівпрозорі картинки.

Крокодил зажмурився – і навмання тицьнув пальцем.

* * *

– Ласкаво просимо на Раа, – сказав сухорлявий мужик років сорока, вусатий і смаглявий, схожий на уродженця Латинської Америки. – Я офіцер міграційної служби.

Крокодил вийшов із капсули й сів просто на траву. Ноги не тримали.

– Утома після транспортування? Культурний шок?

Крокодил міг заприсягтися, що смаглявий говорить російською. Він спробував подумки перекласти його фразу… Хоча б «ласкаво просимо»… і не зміг. З англійської згадав – «welcome». Та англійська – вивчена мова… Не може ж людина на Раа розмовляти російською?!

– Дозвольте вам допомогти, пане, – занепокоєно сказав офіцер.

Спираючись на його руку, Крокодил якось таки підвівся. Повітря тут було добре, дихалося легко. Пахло, як у веснянім саду або в парку. Під ногами була трава, і навколо трава, і зеленіли кущі віддалік, і мальовничо товпилися велетенські старі дерева. А ще далі виднілися халабуди, схожі на первісні житла. Тубільно-острівна архітектура.

– Зараз ми з вами пройдемо до задніх контор… Доведеться обговорити нагальні питання: як ви будете жити, де, з яким рівнем громадянських прав… Можливо, ви потребуєте консультації лікаря?

– Ні, – сказав Крокодил. – Мені б тільки поспати.

Його відвели до кімнати з плетеними стінами й матою на підлозі. На цій маті, скулившись, Крокодил заснув – наче вимкнувся, на багато годин.

* * *

– Це ваш тимчасовий документ, – на стіл ліг предмет, схожий на саморобний кулон із дерева на світлому металевому ланцюжку. – Це треба носити на шиї.

– Носити? – тупо повторив Крокодил.

– Так. Вам слід весь час мати це при собі. Найзручніше – на шиї.

Крокодил обережно взяв предмет. Покрутив у пальцях. Понюхав. Смолистий запах, гладенька відшліфована поверхня. Ні фарби, ні лаку. Можна розгледіти деревні кільця.

– Як це може бути документом?

– Тут міститься повна інформація про вас, аж до складу крові, а також контакти міграційної служби й технічні позначки. Надається до зчитування спеціальним сенсором або ж перевірки офіцером, що пройшов професійну підготовку, – співрозмовник Крокодила провів пальцем по зрізу деревини. – Термін вашого перебування на Раа – дев'ять годин сім хвилин. Година Раа на дві сотих менша за аналогічну часову одиницю вашої рідної планети. Ви втратили одну сімдесят сьому частину ваги за останні вісімдесят чотири тисячі ударів вашого серця. Ви, вочевидь, зазнали шоку, але тепер нам треба вирішити важливі питання, я хотів би, щоб ви сказали: готові ви їх обговорювати чи ще потребуєте відпочинку?

– Я готовий, – пробурмотів Крокодил.

– Чудово. Важлива інформація: всі жителі Раа віком, близьким до повноліття – в п'ятнадцять, шістнадцять або сімнадцять років, залежно від особливостей організму, – мають право здати Пробу, або, як ми кажемо, пройти Пробу громадянина. Випробувані жителі отримують відповідний громадянський статус. Жителі, що з якихось причин не склали Пробу або відмовилися від неї, одержують статус залежних. Ви як мігрант не мали змоги бути випробуваним. Слід вирішити: чи станете ви здавати Пробу зараз, чи вас задовольнить статус залежного, у якому, до речі, перебуває приблизно одна п'ятнадцята частина корінних жителів Раа?

– Мене не задовольнить статус залежного, – сказав Крокодил і нервово ковтнув. – Чому в Усесвітньому Бюро… е-е… міграції мені не розповіли всього цього зразу?

– У Бюро Всесвітньої імміграційної служби мають справу з тисячами різновидів розумних рас, – сказав офіцер з ноткою співчуття. – Тому на такі дрібниці в них ніколи нема часу. Не ви перший скаржитеся, не ви останній. Люди вибирають Раа за комфорт і зелень… – Він раптом по-товариському всміхнувся. – До речі, в нас і справді дуже зелено й комфортно. Залежних не піддають дискримінації. Не плутайте їх із рабами чи невільниками, не слід оцінювати дійсність Раа з погляду ваших культурних міфів.

– Люди вибирають Раа, – повільно повторив Крокодил. – У вас є ще хтось… із Землі?

– Із вашого світу? Трапляються. Не дуже багато, але є. Хочете з ними поговорити? Поради одноплеменців, які мали час пожити на Раа, – перша річ.

– Так, – сказав Крокодил, трохи збадьорившись. – Дуже хочу.

– Я скину вам… даруйте, я просто запишу вам на дощечці, поки у вас нема власного комунікаційного пристрою. – Офіцер розгорнув на столі щось, на Крокодилову думку, схоже на розкатане в тонкий млинець тісто. Млинець здригнувся, по ньому поповзли борозенки й тріщини, і Крокодил зрозумів, що в «тісті» виникла густо заповнена таблиця.

– Ось, ми бачимо, що один ваш співвітчизник перебуває тепер – мешкає – таки поряд… Близько. Ми надішлемо йому запит… До речі, я не знаю жодного дорослого землянина, котрий пройшов би Пробу. Суто фізично, та й психологічно також, розумієте, це важко для ваших. А ось діти мігрантів, котрих готують змалечку, – ті проходять, як місцеві, з тим самим відсотком відсіву.

– Жодного? – тупо повторив Крокодил. Офіцер розвів руками:

– Я окремо не вивчав це питання. Поговоріть з одноплеменцями, ті напевно докладніше пояснять. Остаточне рішення – за вами, однак прийняти його слід не пізніше ніж через сім діб після прибуття на Раа. Тоді ваш статус буде затверджено остаточно: якщо залежний, то від кого. Якщо претендент на проходження Проби – то за який термін.

– Треба було вибрати Лімб, – журливо мовив Крокодил. Офіцер схилив голову до плеча.

– Андрію, – сказав, чітко вимовляючи ім'я. – 3 Лімбу до нас теж приїжджають на постійне проживання. Родинами. Це про щось каже, ні?

* * *

Чи то ельфи. Чи то буколічні тубільці. «У принципі, могло бути й гірше, – думав Крокодил. – Аби не змусили носити пальмову спідницю й намисто з акулячих зубів. Одне «намисто» в мене вже є – деревинка на ланцюжку. Посвідчення моєї глибоко враженої особи».

З приміщення, на його думку, схожого на «офіс сторони-приймача», він спустився дерев'яними сходинами просто в ліс. Роззирнувся. Оступився, похитнувся, знову знайшов рівновагу. Міцніше поставив ноги на щільному, наче щітка, трав'яному килимі.

Було тепло. Здається, навіть трохи задушливо. Крокодил тільки тепер збагнув, що прибув на Раа вдосвіта, дуже свіжого ранку. Тепер з'ясувалося, що після полудня в цьому лісі буває спека, над густою травою, над кущами піднімається ріденький туман і вітер завмирає.

Крокодил втягнув у себе повітря, ловлячи запахи. Розігріте дерево. Трави. Загалом приємний, навіть заспокійливий запах.

Ліс навколо був схожий на казкові джунглі. Мохнаті стовбури, обплетені різноманітними в'юнками, зеленими, сірими, коричневими. Кольорові комахи, чи то метелики, чи то бабки. Зелені зонтики листя над головою, на висоті сьомого поверху. Крізь прозористі крони проглянуло сонце, і Крокодил із подивом зауважив, що на нього можна дивитися, не мружачись. Приємне сонце, не зле і доволі-таки правдоподібне. Хоча б тут пощастило.

Халабуди з плетеними з пруття стінками були вкриті не пальмовим листям, як треба б, а матеріалом на кшталт дранки чи навіть черепиці. Жодної вулиці не видно. Не було ні міста, ні селища – кілька хиж, розкиданих у тропічному лісі. Навіщо я тут? Чому я тут?

Офіцер стояв поряд, мовчки дожидаючи, доки Крокодил справиться з черговим нападом сум'яття.

– У мене з собою нема нічого. Взагалі нічого. Ні зубної щітки, ні…

– У вас є стартовий пакет: у нього входить, крім посвідчення особи, одяг на перший випадок, взуття, білизна, предмети особистої гігієни… Що вам ще треба? У розумінні, якісь невраховані потреби?

– Не знаю, – Крокодил потер лоба. – їжа?

– Поки ви тут, вас годуватимуть на вимогу в будь-який час. Будівлю з віконцем бачите? Вам туди, з'єднати річні кільця на документі й на сенсорі, ввійти, вибрати, що вам до смаку. Воду краще носити з собою, у флязі. Новоприбулі часто потерпають від зневоднення. У нічну пору джерела води підсвічуються. До речі, у вашому домі теж є вода й коржики, якщо захочете попоїсти.

– Я можу кудись іти? їхати?

– Куди завгодно, – офіцер осміхнувся. – Тільки добре розраховуйте сили. Ви не адаптовані до наших умов, і ви зазнали серйозного потрясіння.

Він мав рацію.

– Я хотів би зустріти цю людину… свого одноплеменця в Раа…

Крокодил похлинувся. Майже хвилина минула, перш ніж він зрозумів, що «одноплеменець на Раа» – дослівний переклад слова «земляк» і значить те саме.

– Земляка, – повторив він, намагаючись сконцентруватися на смислі, а не на звучанні. – Переговорити з ним якнайшвидше.

– Сьогодні?

– Так.

Офіцер завагався:

– Поки ваш статус не визначено, за ваше життя та здоров'я відповідає наша служба. Та я не бачу прямої загрози, тому… Зараз я зв'яжуся з ним і спробую з'ясувати, чи готовий він прийняти вас сьогодні.

* * *

На єдину рейку, яка простягнулась через джунглі, знай сідали крилаті комахи на взір наших, земних, бабок. Усідалися в ряд, повернувши голови в одному напрямку, розгортали крила й так завмирали, схожі на мельхіорові іграшки.

– Це транспортна лінія, – сказав офіцер. – За нею ходить транспорт. Вагони, вагонетки…

– Я ж не з лісу приїхав, – пробурмотів Крокодил і негайно гучніше додав: – Тобто я хотів сказати, що в моєму світі теж є транспорт, і він теж ходить по колії.

– Чудово.

Здригнулася земля. Чіпляючи нижнім краєм траву, з глибини лісу випливла кабіна, на вигляд важезна й неповоротка, з затемненим склом. Крилаті комахи підпустили її дуже близько й змайнули в останній момент. «Коли-небудь не встигнуть», – подумав Крокодил.

– Щасливої дороги, – сказав офіцер. – Якщо заблукаєте, або заслабнете, або ще щось – покажіть ваш документ будь-якому повнолітньому. Вам допоможуть.

– А коли мені сходити?

– В якому розумінні?

Крокодил занервував:

– Я ж не знаю, куди іду!

– Просто залиште кабіну, коли відчиняться двері. Вас зустрінуть.

– Це довго?

– Що саме?

– Довго їхати?

– Залежить від того, чи вільна лінія.

Кабіна монорейки притишила рух, але не зупинилася зовсім. Піднялися дверцята, наче запрошували сідати на ходу. Крокодил востаннє подумав: чи не відмовитись від поїздки? Та відступати перед уже відчиненими дверима було б легкодухо, і Крокодил, скрегнувши зубами, незграбно заліз усередину.