Розчаровані споживачі під зніченим поглядом продавчині Клави Ігрушкіної розійшлися. А баба Надя потупцялася і, дочекавшись, коли піде останній, перегнулася через вітрину-холодильник і прошепотіла:

– Клаво, ану бистро накидай мині усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!

Ось така в нас сусідка. Відтоді ми називаємо оселедець «усельодовкою».

Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхається щоранку до їхньої з Женіком кімнати без стуку і все товче: ось коли помру – тоді й будете хазяйнувати. Коли помру, тоді будете садити квіти, де вам хочеться… Або переробляти кімнати. «Ось коли – тоді, коли… тоді…»

– І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…

– Що? – скинулась я.

– Я спитала: «Коли?»

Я визираю Персеїд і в бінокль бачу, як баба Надя тягає по подвір’ю щось, складає на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залізяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звідти тягне знов, кладе залізяку на попереднє місце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!..

* * *

Як іноді випадкова начебто річ може змінити настрій, поведінку і навіть стиль життя людини! Сусіди неподалік, на розі нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якісь дивні. Дуже непривітні. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анітелень. А на обличчі: «Ти хто ващє? З якого района?!»

А нас із Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: вітайтеся, місцем поступайтеся старшим у транспорті або в черзі, користуйтеся носовичком, тримайте в чистоті одяг, свої думки і наміри. Тож ми продовжуємо жваво вітатися, чим викликаємо ще більше роздратування наших нових сусідів.

Загалом – ми люди провінційні й не метушливі. Живемо у своєму часовому вимірі. І як же важко мені, коли я потрапляю до Москви! Більшої протилежності моєму спокійному кварталу Сосновому Гаю годі вигадати.

Приміром, дома я виїжджаю на якусь зустріч за п’ятнадцять хвилин і ніколи не спізнююсь. У Москві мене попереджають: якщо зустріч об одинадцятій, – машина заїде за мною о дев’ятій. І нема гарантії, що ми не спізнимося. Зазвичай я буваю в Москві або пізно восени, або взимку. Напевно, через це вона мені здається втомленою, передчасно постарілою, як ото дама, в старому, пропахлому вихлопними газами важкому вологому пальті, – сувора, нерадісна, занепокоєна чимось незрозумілим, – може, нічними погонями, тупотінням, хрипким відчайдушним криком і пострілами.

Я чесно намагалася полюбити Москву: знайомилася з милими, тепер уже дорогими моєму серцю москвичами, ходила до маленьких сімейних ресторанчиків і там теревенила з офіціантами про те-се, тинялася вулицями старого кварталу і якось, потрапивши під сильний дощ, опинилася в натовпі. Тобто мені довелося продиратися крізь потік людей, котрі поспішали з виходу метро. Вибратися звідти не було жодної змоги, бо я ще була й із парасолькою. Як скласти її? Вона ж оберігала мою зачіску, зроблену для зустрічі з читачами! Як мене лише не називали і куди тільки не посилали. А я продовжувала чинити так, як звикла, – перепрошувати.

– Пробачте, – відповідала я на злу репліку.

– Прошу вибачення…

Раптом хтось торкнувся мого плеча:

– Ви це спеціально? – запитав якийсь хлопчина – студент абощо.

– Себто?

– Крутитесь тут у натовпі і просите вибачення. Он вам уже парасольку зламали, за комір вода ллється, а ви все перепрошуєте. Серйозно? Чи це флеш-моб? Ага, прихована камера, так? Ха-ха-ха! Як це я раніше не здогадався, тут десь прихована камера! А для якого каналу знімаєте?

– Та ніі! – у відчаї заволала я. – Мені в метро треба, але я не можу вибратися звідси!

Хлопчина, все ще недовірливо, потягнув мене за руку. У товкотнечі з мого пальта посипалися ґудзики, зачіску було зіпсовано, зате я потрапила досередини.

– Ось так і моя мама, – сказав хлопчик прощаючись, – як приїде, то з усіма готова заговорити. Чомусь вона вважає, що всі будуть такі ж привітні, як вона, і захочуть зупинитись і тут же побалакати, приміром, як садити кущі аґрусу, щоб ягода була велика і прозора…

Отож – про наших сусідів.

Не знаю, звідки вони до нас приїхали, може, з отих місць, де всі кудись поспішають і біжать. Але вони ніколи не садять у себе на подвір’ї квітів, все у них заросло бур’янами. У них немає собаки, а бродячих котів вони шпиняють так, що ті обходять їхній дім десятою дорогою. Його звати Сірожа. А її імені ніхто не знає. Ми всі міркуємо: а як же її звуть? У Сірожі запитуємо: а як звати вашу дружину? А він буркне щось:

– Т-та! Мать її…

Малого запитуємо їхнього, шестирічного:

– Як тата звати?

– Ни наю…

– А маму?

А він:

– Мама…

– А бабусю?

Хлопчик розпливається беззубо:

– Таїсія… Данилівна. А дідуся – Іван Прокопович.

Він, до речі, у бабусі й дідуся живе, трохи далі, на паралельній до нашої вулиці. Хороші в нього бабуся і дідусь. Вони – батьки отого Сірожі. І дуже потерпають, що у них такий синок і така невістка. Хлопчик – їхній промінчик надії.

Прокидаються ці двоє – Сірожа та його половина – десь о п’ятій ранку. А позаяк уся наша невелика вулиця Сосновий Гай стоїть над водою, то звуки чути добре, надто з відчинених вікон. Ми вже всі навчені не галасувати, знаємо, де в кого діти сплять. А наші сусіди не церемоняться.

– Бубубу… – це його хрипкий голос.

– Вявявяяааа! – її істеричний.

– Бубубубу… мать… бубубу, – знову він досить благодушно.

– Вявявявяаааа!!! – злостиво вона.

Раптом дзенькіт скла, гуркіт, крики, стукіт якихось предметів… Тиша.

– О! – його голос. – Догавкалась?

І спершу тихий, а потім дедалі гучніший сміх з усіх відчинених вікон нашої невеликої вулиці Сосновий Гай. До слова, тут немає жодної сосни. Слід би посадити.

Хлопчику їхньому ми нещодавно подарували бумеранг. Оте мисливське знаряддя аборигенів маорі навіщось надіслали моїм дітям із Австралії – гарний, яскравий, розмальований фігурками людей, тварин, птахів. Справжній і, як належить, вигнутий бумеранг. Але нам він навіщо? – ми проти полювання. Віддали хлопчику. Причому цей бумеранг справжній, не сувенірний. А Сірожа – пияк і нероба – відібрав його у сина. Погратися. А що іще чоловікові робити – часу вільного досхочу. Випив уранці і, як каже Жванецький, весь день вільний. А тут хоч якесь заняття – бумеранг жбурляти.

Два тижні Сірожа упевнювався в тому, що бумеранг, як заведений, – справді повертається і при цьому гамселить його щосили куди трапиться. Повертається і повертається, куди не кинь, як не кинь: і по низу кидав, і по верху кидав. І ви подумайте: навіть утікав від отого бумеранга (ну чисто тобі спецназ у джунглях!), однаково той наздоганяв і поціляв точно в тім’я! Сірожа вже і петляв, і за дерева ховався, але щойно висовувався глянути, а бумеранг його наче підстерігав – ось і я! – і методично вставляв у табло.

– Оце штукенція! – нахваляється на вулиці весь у синцях і саднах Сірожа. Навіть пити припинив, продовжує тренуватись. Дружки заходять: що воно таке? Вельми азартна гра. Ми з вікна часом бачимо, як вони граються – Сірожа та бумеранг: важке сипле дихання, стрімке тупотіння, легкий свист, м’який удар і досадливе:

– О-йоооо!!!

Ми, щиро кажучи, вболіваємо за бумеранг…

А ге-е-ен там, трохи далі – світяться вогники заводу. Дуже активно працює завод, адже попит великий. Бо завод лікеро-горілчаний. І будиночок поблизу стоїть непримітний – Михайла Мухи.

Коли Михайло Муха мав відлетіти літаком у якесь прекрасне далеке, він виставив на продаж свій будинок. Ну така непоказна хатка – подвір’я нема, садочка нема, лавиці і тієї нема. А ціна – ого!

– Мухо, ти здурів? Отака ціна за цей сарай? – питає хтось.

– То не купуй… – ліниво огризався Муха.

– Так я й не купую, – ображався котрийсь і йшов геть.

А якось Бардіяш, сусіда, прийшов. Гадав: я хитрий та пронирливий.

Михайло Муха йому й каже:

– Чого мнешся, Бардіяше, не пошкодуєш. Буду відлітати, – пошепки додав Муха, – щось покажу. Ти купи-купи, Бардіяше, не будь дурнем!

І Бардіяш купив не думаючи. Бо таки був дурнем.

Ну я ж отого Бардіяша знаю. Він був моїм однокласником. І, оцінюючи навіть не його знання, а його дивні витівки, наш математик Володимир Іванович казав:

– Між тобою, Бардіяше Василю, і здоровим глуздом – сто тисяч кілометрів шляху по бездоріжжю. Ви ніколи не зустрінетесь.

А тут саме мати Бардіяша, яка подалася на заробітки в Італію, хотіла вкласти зароблене у нерухомість. Але обов’язково порадитися з нею. Само собою, Бардіяш і порадився. З Михайлом Мухою.

І останнього дня, коли таксі вже очікувало Михайла, той повів Бардіяша… до свого підвалу.

У темному сирому підземеллі зі стіни стирчала якась тоненька трубочка. А під трубочкою на старій табуретці – трилітрова скляна банка. У банку пові-і-і-ільно так капало.

– Три краплі… – таємниче прошепотів Муха. – Три краплі за хвилину. Боронь Боже, і не більше! Чуєш, Бардіяше? А то буде непереливки! Ти бачиш – трубочка заклеєна, тут малесенька дірочка. Натікає трилітрова банка за день. Цього тобі – досить. Якщо починає крапати більше… – Муха навіть злякано заплющив очі і притис долоні до щік. – Отож заклей трубочку і рахуй. Тільки три! За хвилину!

Бардіяш понюхав. Із банки виразно пахло чимось спокусливо-знайомим. Спиртом.

– То ти втямив, Бардіяше, – втовкмачував Михайло Муха, – подивись! Ти втямив? Глянь сюди!

Бардіяш подивився, та очі його вже десь мрійливо гуляли.

– Питання є? – наостанок кинув Муха. – Тебе цікавить – звідки?

Бардіяш заперечно похитав головою.

Ех, Бардіяше, Бардіяше! Де був твій здоровий глузд?.. Мав-таки рацію Володимир Іванович, ох мав!..

– Заклинаю, а то буде погано! – голосно з вікна таксі пригрозив Михайло Муха. – Заклина-а-а-а-а-а-аю-ю-ю-ю-ю-ю… Тільки три-и-и-и-и-и!.. – Машина заревла і понесла його в прекрасне далеке…

А Бардіяш прожогом кинувся додому, зібрав весь порожній посуд: банки, каструлі, навіть вази з серванту. Відніс усе до підвалу, дістав складаного ножа і… продлубав у трубочці більшу дірку. Звідти щедро полилося.

Десь за добу майстер цеху лікеро-горілчаного заводу «Буковинське свято» ошелешено виявив чималий витік спирту. Дирекція викликала міліцію. Слідча група запросила двох робітників, вони виколупали кілька плиток у цеху, і слідчі побачили непомітну на перший погляд «ліву» тонку трубку, вона й привела їх до сусіднього, непоказного будиночка за хирлявим плотом. А далі вже – справа техніки. У підвалі будинку було виявлено п’янющого Бардіяша, і доки він проспався, отямився і протверезів, Муха, що його напоумив, уже відлетів. А бідолашний захланний Бардіяш тепер сплачує чималий штраф…

* * *

Знаєте, який прекрасний хлопчина мешкає в сусідньому будинку? Він-бо напевне спить уже. Вродливий, розумний, вихований, спокійний Сашко.

Отой Саша днями освідчився Даші.

Даша відмовила, пояснила, що ще не готова.

Хлопчина дуже страждав. Три дні нікуди не виходив, сидів удома, шепотів:

– Ох… Ця Даша… Ніколи й нікого не полюблю більше!

Даша, звісно, також переживала, навіть сльозу пустила, бо відмовляти такому хлопцеві – тяжко… А Саша – дуже хороший.

Щоби втішити невдатливу наречену, Сашині батьки подарували Даші до її колекції Барбі нового покоління. А Дашині батьки подарували Саші книжку. Вони-бо знали, що хлопчина у свої п’ять років дуже любить читати…