Розділ третій
Поштові історії

Час – категорія відносна. Особливо коли сидиш сама, а навколо тебе хлюпочеться ніч. Хто знає нічні почування – зрозуміє. Хоч вчора, чи сто років тому – однаково. Охайно складаєш пам’ять, як газети 1914 року з портретами вродливих сестер-жалібниць та шляхетних офіцерів царської армії зі старої скрині з округлою кришкою та металевими кутами. Як вирізки з журналу «Огоньок» часів перебудови з публікаціями ще вчора опального, але улюбленого Довлатова.

Дев’яності. Непевні часи. Шахраї, авантюристи, усілякі доморощені цілителі та екстрасенси. Часи віялових відключень світла і нічних жахів, несподіваних і шокуючих новин.

Це тільки згадати: вчителі отримували зарплатню… горілкою! А старшокласники ці ящики з горілкою розвантажували на шкільному подвір’ї. Та бідолашні педагоги, принижено мотаючись містом у пошуках збуту отієї «зарплатні», все одно працювали на совість – їхні вихованці вступали до найкращих вишів країни. А люди вірили в краще, бо хотіли чудес.

І чудеса не забарилися. Після перебудови раптом потягнувся тоненький потічок листів з-за кордону. І ніде правди діти – бувало, що й невеликий спадок хтось отримував. І що далі, то більше відкривалися горизонти. І з часом хлинули до нас потоки кореспонденції – елегантні конверти з логотипами різноманітних адвокатських контор. Листи на гербовому папері з печатками, а головне – з цифрами, цифрами… Місто наше в буремні часи ще позаминулого століття повсякчас хтось захоплював. То одні через місто біжать, то другі скачуть, то треті йдуть. І влада змінюється й змінюється. Як не одна влада прийде, то друга приваландається. Мабуть, під п’яну руку якогось розпорядника наше місто на три райони поділили. Людям це неабияк набридло – не життя, а хованки: ховайся сам, урожай ховай чи нажите-накопичене. Одне слово, почали виїжджати, хто куди емігрувати.

А в дев’яності заходилися розшукувати по світах своїх рідних. Хто сам, а хто й через компанії та адвокатські фірми. І потяглися до моєї мами прохачі – перекладіть з англійської чи на англійську. (Тоді у нас ще не було бюро перекладів, допомагали по-сусідськи, безкоштовно. Мама – за «велике спасибі, мадам Гончарова, щоб ви були здорові», а я – за «Дай Боже тобі, Марусенько, жениха щедрого і вродливого».)

Містом поповзли чутки, що родичі емігрантів отримують з-за кордону посилки з подарунками, гроші і навіть спадщину!

Отак уже знайома нам баба Надя опинилася першою в цьому списку, але далеко не останньою.

Скільки вона попоходила до моєї мами – перекладати листи аж із Канади! Чи писати зворотні. Опасиста, із ціпком (уже тоді – дуже похилого віку) і завжди в супроводі маленького, такого ж старезного песика із сивою мордочкою. Вони ледве підіймалися до нас на другий поверх, перевалюючись, як качечки. «Тут сиди…» – кидала собаці баба Надя і, хрипко дихаючи, довго роззувалася, знімала чуні, залишаючись у великих грубих плетених шкарпетках. Проходила до кімнати, зручно всідалася. Переводила подих, мама приносила їй воду. Трохи відхекавшись, баба Надя лізла до своїх численних, вдягнених одна на одну кофтин, діставала елегантний блідо-блакитний конверт. Мама розгортала лист, написаний на хрусткому напівпрозорому папері, і починала перекладати:

– «Дорогі тітко Надю, дядько Іване, небожі Колю, Ромо, Женю, Мар’яно і Христино…»

– А чо моїй старенькій мамі (дай їй Бох здоровічка) не пишуть «здрастуйте, шановная двоюрідна прабабусю Оляно»? – втручалась баба Надя.

Моя мама знизувала плечима.

– О! – обурювалась баба Надя. – Усім «здрастуйте пожалуста», а мамі – нє.

– «Ми отримали від вас хустки з квітами, з орнаментом – червону і чорну, з китицями по краю, і навіть заплакали, які вони гарні…» – продовжує перекладати мама.

– Дааа, – провадить баба Надя, – і я плакала, коли їх діставала. Такі гроші вбехала!.. А вони мінє шапки якісь прислали, самі, навєрно, й в’язали. А ще – хрестики пластмасові зелені. От куда я хрестика того вчеплю зеленого? Батюшка наш спугається того зеленого хрестика…

– «Ви такі люб’язні… – продовжує моя мама (її витримка просто вражає). – Запитуєте, що нам надіслати? Ми би просили надіслати нам три низки коралів на згадку про нашу українську юність, якщо це буде вам не надто дорого».

– Буде! – грюкнула баба Надя. – Ще й як буде дорого! – Ти ба! А чо вони ніколи не спитаюцця, шо вам прислати, тьотю Надю? Щось, може, мериканське з їхнім орнаментом і з китицями? Ану пиши давай, – баба Надя рішуче тицяє спрацьованою важкою долонею в листа. – Напиши, шоб прислали Женіку джекси.

– Що-що?

– Ну штани такі. Джекси чи як воно.

– Джинси? – уточнює мама.

– Мо’, й джинси… – відгукується згідливо і стомлено баба Надя.

Мама розкладає аркуші для листа, дивиться на бабу Надю запитально. Обличчя бабине стає урочистим, напруженим і ледь розгубленим, немовби вона готує промову на трибуні:

– «Драстуйте, дорогі родичі Ненсі, Дороті і твій, Дороті, син, – мій внучатий небіж Брендон, який робить у банку…» – вираз обличчя баби Наді стає звичним, і вона додає сварливо: – Шо, уже не може своїй мамі й коралів купити? По всьому світу мотається, а коралів матері не може привезти? – І додає замислено: – А мо’, й нема коралів ніде… Тіки у нас і ростуть…

Мама намагається не заглиблюватись у технологію добування та вирощування коралів, а пише далі під диктовку:

– «А в огороді у нас є всьо. І цибуля, і часник, і морковка, і картошка, і кукурудза. І ще цибуля є…»

– Про цибулю згадували вже, – додає мама необережно.

– Де?! – витягує шию баба Надя, суворо вирячившись на аркуш із незнайомими їй англійськими словами. – Нічо не писали! Нічо не згадували про цибулю!

Мама зітхає і виводить на аркуші «…and onions again».

– Я ж отако грядки по порядку говорю! – нетямиться гостя. – Ану давай перевіряй: отут-о у мене морковка… Написала?

Мама слухняно киває.

– Отут у мене картошка, отут-о – кукурудза, а он тамо, – баба Надя киває в уявну далину, – за грушкою – цибуля і часник. Написала?

– Написала, – зітхає мама.

– О! Я ж усе помню, де у мене й шо. Ти хоть би зайшла коли або своїх дівчат прислала. Я тобі дала б яблучок, і таких, і таких. Ще й морковки дам. Ти ж усьо на базарі купляєш? О-оот. Цибулі дам, всьо равно ж пропадає цибуля, стіки посадила, і там, і там, де місце свободне було. І петрушки дам. У мене ж така кучерявенька, запашнаааа, ух, у борщ і добра! А борщ я варю знаєш як? Беру кугута…

– Може, листа допишемо? – перебиває мама.

Обличчя баби Наді спохмурніло, вона відкашлялася і урочистим голосом продовжила:

– «Дорогі небоги, от ви питали, як дід Петро себе чуствує? Так у діда Петра з ногами…»

Мама чекає продовження.

– Пиши, – командує баба Надя, – но-ги.

– Що «ноги»? Болять? Мучиться з ногами?

– Та не то шоби болять, – знову виходить баба Надя з образу і відкидається на спинку стільця, – так, на погоду коліна крутить. От знаєш, на погоду, крррутить, крррутить. І в мене крутить. У тебе крутить, нє? Так ти ж молода. А у мене крррутить, хай йому біс… Пиши: не болять ноги ні в кого. А то подумають, шо я жалуюся. «І пришліть нам уже ті джекси для Женіка, а то він кожен день просить. Якшо, канєшно… Канєшно, якшо зможете…» – вона бухкає важкою долонею по столі: – А нічо не захочуть! Нічо не зможуть! Жадні. От у мене, – баба Надя знову порпається в нетрях свого вбрання і витягує складений аркушик з мірками: ширина, довжина, зріст – і раптом дратується: – От іще той Женік, слухай! Оце треба мені так уніжатися, просити якісь штани? Боооожечки. Ну, давай, читай, шо ми тут насочиняли з тобою.

Мама читає листа баби Наді її небогам, перекладаючи з англійської. «Здрастуйте, дорогі небоги Ненсі, Дороті і твій, Дороті, син, мій внучатий небіж Брендон…» Баба Надя киває, іноді підозріливо дослухається, невдоволена – мовляв, не так вона казала. Тоді погоджується: от, як доладно мама написала про джинси! З її благословення мама підписує конверта, баба Надя слинить його і заклеює. Потім ховає в якійсь потаємній кишені, підводиться зі стільця, переходить до передпокою, із зусиллям взуває свої чуні на набряклі ноги, важко ступаючи, вибирається з квартири, постукуючи ціпком. «Зі скрипом» встає її старий сивий песик, і вони поволі спускаються удвох та йдуть геть – до наступного листа.

– Мам, а баба Надя тобі платить?

– Нє-а, – ніяковіє мама і виправдовується: – Ну вона ж лише раз на місяць, а то й на два приходить.

– Але ж сидить по кілька годин!

Мама зітхає і розповідає, як колись бабуся Олександра, тобто мамина свекруха, прийшла з базару і принесла відро дрібних, з чорними цяточками абрикосів. Мама навіть обурилась: кругом гілля ломиться від соковитих солодких абрикосів, а бабуся принесла щось таке, що тільки викинути.

– Мамо! – вигукнула до неї. – Навіщо ви купили цю гидоту? Вони ж дрібні, червиві. Нехай хоч і дешеві.

Бабуся втомлено присіла за стіл під горіхом на подвір’ї.

– Дитинко… – так пояснює мамі. – Вона така старенька, ота бабуся з її абрикосами, що їй ті п’ять карбованців просто так треба було дати. Без абрикосів.

І я розумію, що мама згідно із настановами моєї бабусі витрачає дорогоцінний свій час на бабу Надю просто так. Бо та старенька, спрацьована, втомлена і хвора.

– Ну що? – запитала мама наступного разу. – Купили коралі своїм небогам?

– Та купила… – баба Надя похнюпилась, водить палицею по підлозі.

– Дорогі? – поцікавилась мама.

– Та нє.

– А скільки?

– Та рубіль. Одна нитка – рубіль. У магазині намисто було. Подивилась – красне, значить, коралі. Та й купила…

Отож баба Надя таки метикована виявилася, домоглася свого. І «джекси» Женіку надіслали «мериканські», і Женік потім до Америки поїхав. І на роботу його там влаштували. І грошей він звідти привіз, і машину купив. І свою частину спадку баба Надя отримала з Америки – будинок купила.

Отож зараз баба Надя ходить подвір’ям і ніяк чомусь не вгамується – бурчить і бурчить. А я сиджу на даху і тішуся, яка вона все ж таки дивовижна! Живе і жити не набридло, ще й чепуриться на базар. У свої дев’яносто. Оце б вона ще й правнуків на колінах поколисала! Хочеться гукнути:

«Агов, бабо Надю! А чи нема у вас ще коралів?»

Та боюся налякати. Нарешті гримнули вхідні двері, світло у будинку згасло…

* * *