Розділ другий
На даху

Одне слово, я прихопила з собою наш новий, нещодавно придбаний цейсівський бінокль, як завжди сподіваючись, що небеса й цього разу мене почують. Власне, полізла я туди передовсім через те, що пообіцяла полегшити важкий тягар негараздів моїх дорогих друзів. Отож всілася нагорі, закутавшись у стару ковдру, перечитуючи ще і ще раз список побажань.

До речі, бінокль у житті – дуже важлива, практично необхідна річ. Коли ми з чоловіком ще тільки збиралися побратись, він, тоді ще студент, зробив мені дивовижний подарунок – не вульгарний перстень або якусь там кофтинку, не букет квітів чи кулінарну книгу, не набір баняків чи скатертину із серветками. Вибрав те, що треба (справді найкращий подарунок на землі), – невелику підзорну трубу. І ми з цією трубою – Кузьмич і я – ходили до центрального парку підглядати за тим, що відбувається на танцмайданчику. Там товклась молодь з найближчих навчальних закладів, бо вподобала це місце для своїх зустрічей. Підзорна труба була справжнім дивом для мене, короткозорої, – як гарно бачити обличчя, усмішки, гримаси, грайливе кокетування, різні кумедні танцювальні колінця!

Щоправда, нас якось упіймали за нашим неблаговидним заняттям, і ми ледь устигли дременути звідти. А згодом, шкода, і взагалі довелося продати нашу трубу, аби купити щось нікчемне на кшталт сукні для якоїсь урочистості. Але потяг до такої захопливої для душі справи – дивитися в добротну оптику, і не лише на людей, але й на птахів, звірів, хмари, зірки, врешті-решт – у нас лишився. Та й не тільки у нас. Виявилося, що це – вельми розповсюджене хобі.

Та ось хоч би й нещодавно. Ходили ми в гості до друзів. Вони – такі собі вільні творчі люди. Художники. Вона – просто неймовірна красуня, закохана у свого чоловіка. Загалом – усе взаємно, прекрасна пара, Олена і Славко. Він каже: зараз повечеряємо, а тоді я вам щось покажу, хочете? Ми, звісно, кивнули. Повечеряли нетерпляче, тоді Славко витягає бінокль! Хороший, цейсівський, і каже: дивіться о-он туди, на балкон отого особняка, на третьому поверсі, бачите? Тільки так, щоб вас не примітили.

Ми по черзі дивилися з-за штори. А там на балконі стоїть у піжамі (синій з білим комірцем) дядько Вавка К.Т. (ми його впізнали), себто генеральний директор однієї серйозної контори. Тобто шанована в місті (та що там у місті!), шанована в країні людина! Ну, не так щоб, щоб усіма шанована, бо, як і за що сьогодні шанують, хіба не ясно? Коли були вибори в цій установі, там за статутом умова була така: генеральний директор обирається довічно. І коли Вавку обрали, він бенкет влаштував. І хтось із його підлеглих промовив тост і від хвилювання (чи вже під мухою) сказав, мовляв, він дуже пишається, що Вавку обрали генеральним директором… посмертно! Уявляєте? Одне слово, дивимося і бачимо, що ця поважна особа стоїть на заскленому балконі і… підглядає! У бінокль! Облизується, вовтузиться і зирить. І не за людьми на площі, не за хмарами чи собаками, а витріщається в чужі вікна багатоквартирного будинку навпроти! Отакої!

Але тут – ох, я й дурепа! – висунулася з біноклем у вікно, і ми з Вавкою К.Т. зустрілися поглядами. Себто окулярами, і той Вавка блискавично зник – наче підкошений. Рраз – і нема.

Але ж ми бувалі й терплячі. Вже не криючись, вийшли на балкон і стали в бінокль видивлятись, коли ж він підведеться, щоб усередину зайти. Все ж таки осінь, а він у піжамі, холодно. А балкон здоровезний. Так і не дочекалися. Мабуть, пан Вавка, щоб не ускочити в якусь халепу – а раптом у них відеокамера – тихо щез. Спочатку лежав тихесенько, а потім змерз і, метляючи дупою, заповз до кімнати. Генеральний директор поважної контори NNN, обраний посме… ні, довічно!

* * *

Улітку довгий день непомітно перетікає в ніч – коротку й безпечну. Літніми ночами драматурги чи там романісти пишуть не драми або трагедії, а мелодрами й комедії.

Отож літній теплий вечір… Хтось дивиться телевізор – ген у вікні мерехтять синьо-сірі відблиски. Хтось іще порається, тінь перебігає від вікна кудись у глиб кухні. Схоже, це Люда, вона така дбайлива господиня, напевне, місить тісто, щоби зранку спекти дітям пиріжки. Люда так азартно, з натхненням господарює, що всі навколо її наслідують: бігають до неї по рецепти, поглядають на свої вікна – чи такі ж чисті та сяючі, як у неї? Купують такі ж серветки на кухню та фіранки в спальню.

А ген на тому боці річки, на подвір’ї лікарні, – Іванко Кривий з тачкою. Він, метикований, скрізь дивиться, аби поцупити, що лежить без нагляду. Нещодавно припер здоровезну центрифугу з лікарняної пральні. Її аж семеро виносили надвір, щоби завантажити вранці на машину та відвезти на обласний склад і обміняти на нову. Сім чоловіків упрівали! А Іванко Кривий – сам. Завантажив на свою тачку і потягнув, коли всі пішли. Його таки застукали. Питають: дідько з нею, з центрифугою, але як же ти подужав? А Іванко Кривий їм:

– Так то ж собі! Своя семиряжка – не тяжка…

І показав: отак уперся, легесенько нахилив оте одоробло, і воно якраз і вляглося в його тачку.

Центрифугу, певна річ, відібрали. Але Іванка Кривого заповажали. За ноу-хау.

Ото він і зараз сновигає, винюхує, де що погано лежить.

– Іва-аане! Агов, Іва-аане?! Не ру-ууш чужо-оого! Не кради-ии! – підвиваю я у згорнуту руркою пачку аркушів. А ріка легко й запопадливо переносить мій голос на той берег.

Іванко аж підскочив з несподіванки, озирнувся, глянув навсібіч – нікого ніде, дрібно перехрестився та й накивав п’ятами…

А оно сусідчину Марійку проводжає кавалер, Максим. І що ближче до дому, то повільніше. Ніяк не розійдуться. Ой, цілуються! Треба покахикати: – кхе! кхе! – Аби вони знали, що не самі на планеті.

Марійка верещить, сміється, дзвінко цілує Максима в щоку і біжить додому, де для неї в передпокої завбачливо увімкнено світло. Максим іще постояв-подивився на Марійчині вікна, потім тихо почвалав додому. Одразу видно, що музикант – хода неспортивна, проте ритмічна. А що як погукати йому з даху? Я виспівую йому чудернацьки протяжною квартою:

– Макси-ииме, не гооо-орбся…

І сховалася. І він як людина з чудовим слухом, тонка і чуйна, дослухається: хто воно?

– Хто це? – кидає він сторожко.

Довкола – анітелень.

Але тепер він точно пам’ятатиме, що парубкові горбитися не слід.

О, а це хто човгає? То Баба Галя. Де це вона вешталася? І чи знає про ці підозрілі нічні прогулянки її донька Ліда? Може, у баби Галі є залицяльник? А що? Як каже одна поважна пані: «На кожен товар є свій покупець».

Як чудово сидіти отак – невидимо й нечутно! Ніч чепуриться, як розпещена примадонна: приміряє то одне намисто, то інше. І чепуриться, здуваючи хмаринки з пуховки, як у кіні. Оно небом простують легкі тіні хмар. А пані Ніч хвилюється перед виходом. Стільки літ, стільки століть, стільки тисячоліть – вічність, а ти, Ноче, маєш бути завжди неповторною, непередбачуваною, мінливою… Як уперше. Як у день Творіння.

Звуки долинають звідусіль, ледь пом’якшені нагрітим вечірнім повітрям, приглушені деревами. Але виразно чутні завдяки легкому туманцю над річкою.

Ллється тепле світло з вікон – з кухонь та веранд. Пізня вечеря. Дзенькає посуд. Відтак осяялись маленькі вікна – у ванних кімнатах. Верещить або скиглить дітлашня: треба відмити під душем брудні колінця, замазурені пички, скуйовджені чубки. І от їх – втомлених, загорнутих у м’які рушники – несуть спати.

У кожній домівці – свій всесвіт… У кожному домі – своє небо, своє божество і своя дата дня творіння… Он вони, свідки – і різні, такі різні за кольором і розміром сандалики біля порога…

А хто це там ніяк не вгамується? А-а, то ж баба Надя. Онде вона бродить подвір’ям, у моднячих, як на сусідчину думку, штанях-трениках з білими смужками, у пластикових капцях – цонк-цонк, цонк-цонк, – дзвінко клацають підошви по візерунковій садовій плитці. Баба Надя зазирає в усі кутки і буркоче:

«А я їй кажу: де ж ти убрала, ти ж не убрала! А вона – убрала. А оно шо? А оце шо? Нічьо не убрала, а каже мині, шо убрала».

У вікні літньої кухні маячить невдоволене личко Оксани, себто дружини улюбленого онука баби Наді. Оксана відводить очі і хитає головою: скільки це може тривати?

Вічно заклопотана усім ця баба Надя… Я знаю її бозна-відколи. І в курсі її сповненого турбот життя. Так уже сталося, що після отримання спадку від родичів з Америки баба Надя розмахнулася на всю губу – купила онуку Женькові будинок у нашому районі. І сама в цьому домі оселилась. Тепер керує, командує і, схоже, збирається жити довго та пильнувати скрізь порядку.

Оксана, дружина Женькова, часом бігає до мене скаржитись. Приміром, вона щоранку стукає до баби Наді в кімнату і лагідно так:

– Бабусю, вам з базару принести, може, чогось дієтичного? (Бабі Наді вже вісімдесят з гаком.) Мо-же, сирку домашнього, чи там сметани, або меду, ягід?

– А шо… – буркотливо відгукується баба Надя, – домашню ковбасу на базарі вже не продають?

– Так лікар же вам не дозволяє, у вас же судини…

– Ага! – невдоволено бурчить баба Надя з-за дверей. – Значить, не продаю-уууть.

І Оксана чимчикує на базар – купувати домашню ковбасу, запашну, з салом, з часником і прянощами, таку шкідливу для судин баби Наді…

А коли у баби Наді підходящий настрій, вона чепуриться (у нас заведено на ринок чепуритися, – провінція, куди ще нове пальто з песцем одягнеш?), а тоді статечно прогулюється базаром, придивляється, прицінюється, куштує, кривиться і довго торгується.

– Жіночко, шо ж ви все мацаєте, а не берете? У такім пальті, а торгується за копійку…

Усе. Головне баба Надя почула. Пальто зауважили. Воно ж із Америки. Вдоволена, вона прямує далі. Отож на ринку баби Наді остерігаються.

Якось перед Новим роком вона, як сама розказувала, натрапила на оселедці. У нашому місті оселедець особливо поцінований – знаєте, такий жирний, малосолоний, червоним сяючим оком мало не підморгує – такий свіжий. В магазині «У Нюми», де Клава торгує. Ну, це довга історія: Нюма поїхав, Клава залишилась, магазинчик людям давно знаний, вивіска залишилась колишня. А магазин «У Клави» також є, але там торгує Свєта, невістка Клави. Так і кажуть:

– Купила у Клави.

– У Клави, де Свєта, чи у Клави – «у Нюми»?

– У Клави – «у Нюми».

– А у Клави, де Свєта, що – нема?

– Ну, може, й є. Клава ж привозить усе гамузом. Але я брала у Клави «у Нюми».

На слух незнайомця – маячня цілковита, а місцеві все чудово розуміють. Вони знають, де брати найсмачніше, найсвіжіше, саме те, що в сусідки в загашнику – м’ясо, риба, соління, маслини, оливки, здоба, цукерки…

Якось узимку баба Надя купила у Клави (що «у Нюми») одну рибину – «попробувать». Віднесла додому, сподобалось, повернулася на ринок. А в магазинчику, у відділі тому, де оселедці, вже зібралися люди – базарний день, неділя, переддень новорічних свят. У Клави (що «у Нюми») там усе особливе. Я ж кажу – у нас люди на цьому знаються. І гайда всі запитувати: звідки оселедчик, хто солив, коли завезли? Тут до хору розпитувачів долучається баба Надя із сольною партією: «Я брала! Гадость! Не беріть! Нафтою воняє. Бельзиною. І хімією. У рот узять ніззя».